Ассоциация Философского Искусства

БОГДАН   ЧЕРВАК

ОБРАЗ ГЕТЬМАНА ВИГОВСЬКОГО В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

      Постать українського гетьмана Івана Виговського належить до тих багатьох особистостей нашої вітчизняної історії, що протягом тривалого часу не були достатньо висвітлені як в офіційній історіографії так і в художній  творчості.
      Аналізуючи наше минуле, дослідник використовує численні історичні та літературні джерела. Факти, події, вчинки історичних персонажів він трактує з позицій національно-екзистенціальннх, тобто оцінює їх відповідно до того, як позначились вони на долі України, в якій мірі сприяли захисту нації та її просуванню по шляху,   що   веде  до   свободи.
      Книжка стане у пригоді не тільки науковцям — історикам та філологам, але передусім —учителям, студентам та учнівській молоді. Доступна вона й для широкого кола читачів, що цікавляться художньою літературою та минулим нашого  народу.

ВСТУП

      В українській літературі, зокрема, образ Івана Виговського зустрічається рідко. Зображують, його, як правило, поверхово (у більшості випадків негативно), у контексті інших героїв, образів, персонажів. Окремих художніх творів, присвячених Івану Виговському і його добі, майже немає (як виняток — повість І. С.   Нечуя-Левнцького «Гетьман Іван Внговський»). А ті дослідження, нариси, статті, інші твори, які в тій чи іншій мірі висвітлюють образ Виговського, відзначаються полярністю  суджень  і  висновків.
      Ось як характеризує постать Виговського відомий український письменник, історик і громадсько-політичний діяч кінця XIX—початку XX ст. В'ячеслав Будзиновський: «Основою політики і тактики Виговського, так за 9-літпього писарства, як і на гетьманстві, був такий націоналізм, який в Західній Європі проявився доперва в половині XIX віку. Виговський свідомо і планово старавсь витворювати і скріпляти услів'я, ведучі до з'єднання всіх частин нашої національної території і до здобуття та запевнення їй політичної самостійності. Ще за життя Богдана Виговський і гетьман   зрозуміли, що московська зверхність мусить дуже в короткім часі перемінитися на окупацію України московською державою та що дальший процес удержавлення мусить Русь стерти з лиця землі»¹. А ось як ще зовсім недавно трактувався образ Виговського офіційною партійно-радянською історіографією: «Виговський та його однодумці для зміцнення свого класового становища намагалися відірвати Україну від Росії і відновити на Україні польсько-шляхетське панування»².
      Які причини такого поверхового сприймання образу Виговського, таке недостатнє відображення його самого і його ролі в українській літературі?
      Основна, на нашу думку, причина, — це неповне і недостатнє усвідомлення ролі гетьмана Виговського у становленні й розвитку традицій української державності в період козаччини. Формування української державності найчастіше (і це цілком справедливо), пов'язують з іменами гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Мазепи, хоч вповні утвердити і розбудувати українську національну державу не вдалося ні першому, ні другому. Не вдалося це і гетьманові Виговському. Але роль Виговського у виборюванні і розробці самої концепції української державності несправедливо недооцінюється³. Українські літописці, історики, літератори, письменники дуже часто не можуть «пробачити» Виговському його «реверансів» у бік Польщі — одвічного ворога української державності. І передусім, мають на увазі «гадяцькі умови», або  Гадяцький трактат  1658 р.
     Ось короткий виклад Гадяцького трактату, що ного подає І. С. Нечуй-Левицький у своєму науково-популярному нарисі «Український гетьман Іван Виговський»; «В тій гадяцькій умові, — пише письменник, — Виговський постановив знову прилучити Україну до Польщі і називати її Великим Княжеством Руським. Україна мала залежати тільки від одного короля і, зоставшись вольним краєм, Польща, Литва й Україна повинні були оборонятся вкупі від усіх ворогів, навіть од московського царства, і завоювати в турків береги Чорного моря. В себе дома Україна мала бути зовсім самостійним царством, найвища власть належала до геьмана і народного сейма чи Великої Ради... Україна повинна була мати свій суд, де всі діла велися на українській мові, свій скарб, куди йшли всі податі, своїх воєвод чи губернаторів, своїх міністрів і своє козацьке військо»⁴. Крім того, згідно Гадяцької умови, передбачалося відкрити дві академії з університецькими правами, велику кількість шкіл і цілком вільне книгодрукування.
      Якщо уважно, без упереджень, проаналізувати ні основні положення умови, то можна прийти до висновку, що там закладено багато елементів конфедеративного устрою, від якого один крок до повної державної незалежності України. І зовсім справедливо зазначає доктор філософських наук, завідувач відділу історії філософії України, інституту історії АН України Валерія Нічик, що ця ідея «була для свого часу прогресивна і могла виникнути за умов Польщі і України лише в недрах есцініанства, яке було не тільки опозиційне до тогочасного державного й церковного устрою, а й опиралося на взірці Нідерландів і Швейцарії, де перемогла реформація. Ця ідея виходила з теоретичного осмислення політичної ситуації в Україні, з її козацькою демократією: з гетьманом, радою, але без царя і короля»⁵ Звісно, Польща, як і Московщина, ніколи не погодилася б на цілковиту державну незалежність України, бо її постання звело б до розпаду та значного послаблення Речі Посполитої, а російське самодержавство з його одвічним великодержавним шовінізмом не змогло б стерпіти під своїм протекторатом республіканської України; воно крок за кроком ліквідувало б її політичне самоврядування.
      Правда, є думка, що авторство «гадяцьких умов» належить Юрію Немиричу — політичному радникові І. Виговського⁶, але це не заперечує і ролі самого гетьмана в розробці цієї прогресивної, як на той час, концепції усамостійнення України. Тим більше, що роботу над Гадяцьким трактатом Ю. Немирич розпочав після відповідного доручення гетьмана.
      Особливо замовчувалася ця тема в літературі радянського періоду, що міцно стояла на позиціях соцреалізму і намагалася усіляко оминати, замовчувати, а то й відверто фальсифікувати історичні дані щодо особи Виговського. Оскільки вся українська історія трактувалася в контексті історії СРСР і була, по суті, чимось похідним від історії Росії, то «українське письменство, віччуваючи тяжкий тиск окупаційного режиму, не вдавалось здебільшого до тематики про Виговського, бо не хотіло давати його образ викривленим, а створити цей образ правдивим не могло через цензурні утиски»⁷.
      Такий стан речей, при якому цілий пласт нашої історії став маловідомим і маловивченіш, позначився на формуванні світоглядного розвитку нації і особливо сучасного покоління. А тому зрозумілою є мотивація вибору для дослідження саме цього історичного періоду і зображенпя його в літературі; частково історіографії.. Важливо не забути досвід великого Шевченка⁸, який саме крізь призму історичних подій, їх художнє трактування зумів виплекати дух нації, наголосити на її окремішності й нездоланності.
      Це те, що стосується історико-літературного аспекту вибору теми.
      Але не менш важливо з'ясувати собі і чисто історичний аспект проблеми. Бо дуже часто саме через трансформацію офіційного історичного світогляду, писалися історичні художні твори. З огляду на це заслуговують на увагу думки М. Брайчевського, який вже сьогодні спробував дати нову концепцію бачення історії України, відкинувши, звичайно, усякі упередження і фальсифікації. За Брайчевським, не виникає сумнівів, що вже Б. Хмельницький відчув усю трагедію Переяслава: «Сам гетьман бачив, що дійсність зовсім не така, як передбачалося 1654 року. Згідно з деякими даними, він навіть почав був промацувати грунт щодо інших альтернатив, зокрема, його увагу привертали ті країни, які з огляду на їхнє географічне положення не могли претендувати на активне втручання в повсякденні справи (Семигороддя й Швеція)»⁹. Далі історик зупиняється на шведському варіанті і окреслює можливий союз: Україна — Швеція — Угорщина, який би міг бути солідною противагою як Польщі, так і Росії. Смерть Хмельницького не дала можливості розвинути дипломатичні потуги саме в цей бік. «На гетьмана обрали Івана Виговського, до того часу — генерального писаря, репрезентанта консервативного крила козацької старшини»¹⁰. «Непопулярність Виговського у народі зумовлена його позицією та московським наставленням; спричинилася до повстання, яке очолив полтавський полковник М. Пушкар. У літературі традиційно змальовують конфлікт як виступ «патріота», вірного московському престолові Пушкаря проти «зрадника» Виговського. У дійсності — нічого подібного. На час повстання (1657—1658 рр.) про переорієнтацію І. Виговського на Річ Посполиту ніхто знати не міг, бо думки про такий крок гетьман тоді ще не мав. Тим-то не дивно, що російський уряд підтримував саме «зрадника», а не «патріота»¹¹.
      Чітку антимосковську позицію Виговський зайняв вже після того, як цар став призначати у великих містах України своїх воєвод: «Це був рішучий крок проти автономії, — відзначає М. Брайчевський, — погодитися з тим гетьман та його оточення не могли. Конфлікт вибухнув з прибуттям білоцерківського воєводи. Саме тоді Виговський спробував виступити проти російського протекторату. 1658 року між Польщею і Україною було укладено так званий Гадяцький договір. Він не торкався соціальних проблем (очевидно, вважалося, що в ньому все має залишитися, як і раніш), але докладно трактував політичні, культурні та національно-релігійні справи. Відповідно до угоди, Україна під назвою «Велике князівство Руське» входила третьою рівноправною складовою частиною до Речі Посполитої — поряд з Польським Князівством і Великим Князівством Литовським. У сфері внутрішнього життя Гадяцький договір давав Україні більші права, аніж Березневі статті, але позбавляв її права зносин з іноземними країнами»¹².
      Таким бачить цей історичний проміжок М. Брайчевський. До цих слів варто також долучити думку ще одного визначного українського історика, В.Антоновича, який, описуючи період Гетьманщини, відзначив: «Коли зупинимося на поодиноких фактах, то побачимо, що більш-менш талановитих людей за цей час було дуже небагато. Найбільш позитивним типом... являється гетьман Виговський».¹³ З усього сказаного видається недоречним і несправедливим зведення Виговського до розряду писаря і палкого прихильника Польщі, а звідти — і переважно негативне висвітлення його образу в українській  літературі.
      Роблячи спробу аналізу образу гетьмана Виговського в українській літературі, доречно бодай у двох словах викласти його біографічні дані. 

      Іван Виговський (Виговський Іван Остапович) - гетьман України (1657—1664 рр.), походив із стародавнього роду дрібної української шляхти Овруцького повіту Київського воєводства. Вчився у київській академії, керував справами земського Луцького суду, служив писарем при польському комісарові. У 1648 році брав участь у виступах урядових військ проти козаків. У бою на Жовтих Водах потрапив до татарського полону і був викуплений з нього Богданом Хмельницьким. Залишився при ньому писарем, а згодом — генеральним військовим писарем. Очолював дипломатичну службу при гетьмані, вів переговори з Польщею, Московщиною, Швецією, Кримом та іншими державами. Після смерті Хмельницького Виговський, всупереч Переяславській угоді, зав'язує стосунки з чужоземними державами. У стосунках з Москвою веде до пори, до часу очікувальну політику. Згодом починається відкрита боротьба проти Москви. Політика Виговського як гетьмана, в цілому, була спрямована на продовження державницьких традицій Богдана Хмельницького щодо самостійності України. 16. IX. 1658 року уклав з польським урядом Гадяцьку угоду. У жовтні 1659 р. зрікся гетьманства. Розстріляний 26 березня 1664 року у зв'язку з підозрою в зраді польському королеві.¹⁴

РОЗДІЛ   І
ОБРАЗ ВИГОВОСЬКОГО В ІСТОРИЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ ТА ЛІТОПИСАХ

      Вперше в українській літературі образ Івана Виговського зустрічається в козацьких літописах.¹⁵ Вони з'явилися в першій третині XVI ст. і є творами історико-мемуарного змісту, де широко розповідається про національно-визвольну боротьбу українського народу 1648—1654 рр. проти польської шляхти, турецько-татарських загарбників, містяться дані про козацько-селянські повстання на Україні в другій половині XVII століття, зібрані факти з історії Росії, Польщі, Швеції, Угорщини, Молдови, Волощини, Криму, Туреччини.
      Літопис, як жанр літератури, має давні витоки, перші літописи з'явилися ще за часів Київської держави і найвищого свого розвитку досягли саме в XVII—XVIII ст. На цей період відомо декілька літописів: Хмельницький, Львівський, Чернігівський, Межигірський, Густинськиіі, «Хроніка» Сафановича. Найвизначнішими літописами того часу вважають літописи Граб'янки, Самовидця і Величка.
      Літопис Величка — найбільший за об'ємом і за охопленням різноманітних історичних подій твір. Саме тут чи не вперше в українській літературі маємо ґрунтовний опис як доби Виговського, так і самого гетьмана.
      Яким бачить Івана Виговського Самійло Величко безпосередній учасник усіх цих подій? Яка його концепція образу гетьмана? Щоб відповісти ції це питання, недостатньо лише ознайомитись з його баченням постаті українського гетьмана. Важливо з'ясувати собі весь комплекс суспільно-політичних поглядів автора літопису. І ось що з цього приводу зазначає Валерій Шевчук: «С. Величко, без сумніву, був дитиною свого часу, мораль, етичні і суспільні погляди його формувалися під впливом тих чи інших домінуючих постулатів, він болів суперечностями свого часу і ніс у собі його висоту і обмеженість»¹⁶. За Шевчуком, Величко був палким прихильником так званого шляхетного козацтва, тобто «козаки — це шляхта, незалежно — старшина чи прості, а чернь — селяни, які мають нести повинності шляхти. Отже, є у козаків герби чи ні, нобілітовані вони чи ні, всі вони «шляхетно уроджені»¹⁷. Звідси й той дещо негативний (за винятком Богдана Хмельницького) погляд С. Величка на всіх гетьманів, полковників, потяг яких до нагромадження багатства і звеличення себе і своєї родини не завжди вкладався в схему поглядів С. Величка. Саме звідси, як згодом побачимо, неприйняття С. Величком Гадяцької умови, як, зрештою, усієї політичної доктрини гетьмана.
     Надзвичайно цікавим для характеристики образу І. Виговського видається листування гетьмана із Запорозькою Січчю. Є всі підстави вважати, що листи ці не є до кінця автентичними, тобто на них лежить печать фантазії та домислу Величка, бо саме в такий спосіб він міг висловити своє бачення тої чи іншої проблеми. Чого варте, наприклад, саме звернення Виговського до козаків: «Пане отамане кошовий війська низового Запорозького з усім старшим і меншим товариством, до нас вельми зичливі панове й брати»¹⁸. Саме такими словами починається лист І. Виговського, датований  16 вересня  1657 року.
      Виговського щойно в Чигирині проголошено гетьманом, і своїм листом він шукає підтримки на Запоріжжі. Сповіщаючи козаків про смерть Богдана Хмельницького, він писав: «Оце нині обійняла нас велика скорбота й печаль, адже невблаганна смерть відняла від нас і від вас, усього війська запорозького любого і доброго вождя і наставника, віддала його від нас до земних надр»¹⁹. Виговський зазначає, що він у всьому готовий наслідувати розпочату Б. Хмельницьким справу: «Як попередник мій, славної пам'яті Богдан Хмельницький, який у різних випадках за свого уряду чинив усе лише з відома і наради вашої, своїх братів, війська Запорозького, я буду все погоджувати з волею вашею. І коли ваша і братів ваших одноголосна згода неодмінно мені дозволити лишатися на цьому гетьманському уряді, то, виписуючи вам низький свій уклін, дуже прошу вашої милості панства, щоб і до мене заховали таку свою братерську приязнь, любов і старання, які мали до попередника мого пана Богдана Хмельницького, і в чому не прикличе воєнна потреба, щоб допомагали мені задля сборони своєї малоросійської вітчизни мужньо й великодушно своєю силою, — труд оцей ваш буде винагороджений, коли не мною, то напевно Богом і матір'ю вашою милою Росією»²⁰. Слова ці, зрозуміло, можна трактувати як своєрідну тактику Виговського щодо козацьких низів, де популярність Хмельницького була дуже великою. Але чи не є це зайвим підтвердженням того, що Хмельницький при кінці своїх літ усвідомив трагедію Переяславської угоди і бажав якнайскоріше її розірвати що й, зрештою, намагався зробити його спадкоємець по гетьманській булаві? Чи саме не звідти ота готовність Виговського у всьому йти шляхом Хмельницького? Отже, політичний підтекст тут двоякий. Крім цього, лист, складений Виговським, прекрасний зразок української епістолярії, і її багатою образністю, шляхетністю, вмінням донести думку, насиченістю епітетів і різноманітних метафор.
      Яким бачать Виговського запорозькі козаки (а зрештою і сам С. Величко)? У листі—відповіді, козаки схвально поставилися до обрання гетьманом Івана Виговського, але тут вже відчуваємо нотки застереження і навіть заклику»... йди шляхом Хмельницького і не змінюй вірності його пресвітлій царській величності»²¹. Низове козацтво в значній своїй масі не сприйняло намірів Виговського. Пам'ять про війну з Польщею ще була сильною. Але, водночас, виявилася неготовність широкого загалу заглянути трохи вперед, відійти від стереотипу «доброго монарха» і «побратима по вірі». А тому вже наступний лист запорожців дає моральну оцінку діям Виговського, його так званій «зраді». Лист козаків Величко трактує, як «листовну відозву запорожців до Виговського з доганою йому за його зраду»²². Цей лист також береться під сумнів щодо автентичності, і скоріше всього написаний самим автором літопису, щоб в такий спосіб виказати своє ставлення до гетьмана і його політики. А ставлення це вкрай негативне. Лист щедро пересипаний різними докорами і звинуваченнями, а при кінці навіть задекларовано «що ти не гетьман нам, а ми не є твоє військо,   і не  можемо приймати на себе нового зрадницького імені твого»²³. І все через те, що «не витримав вірності пресвітлому нашому монарху російському Олексієві Михайловичу, батькові і найласкавішому нашому добродійникові»²⁴.
      Як бачимо, сама концепція образу Виговського у Величка вкрай негативна. І зрозуміло чому. Вище було зумовлено причини такої точки зору Величка. Разом з тим, не слід вбачати у Величкові якогось непатріотизму чи космополітизму. Дитя свого часу, автор літопису, усі ці складні перипетії сприймає болісно, тут немає якогось злорадства. Величко дуже переживає за загальну справу, хоче, без сумніву, своєму народові добра. Він засуджує міжусобні чвари, з чийого боку вони б не виходили. З болем у серці описує він звірства московських вояків і на їхню адресу не шкодує злих епітетів. Величко, без сумніву, — патріот. Але в даному разі, коли з висоти часу маємо більше можливостей розібратися в нашій історії, можна сказати, що його бачення ролі Виговського як гетьмана, політика, державного будівничого виявилося дещо хибним.
      Літопис загалом, а особливо місця, де йдеться про Виговського, не можна вважати в плані композиції послідовними і стрункими. Величко постійно вставляє у свою розповідь легенди, вірші, документи і навіть окремі оповідання. Маємо таке оповідання і про Виговського, а саме — яскраву художню розповідь про розправу Виговського над Пушкарем. Цікаве це оповідання передусім тим, що не є простим описом трагічних подій, а містить міркування автора щодо міжусобиць взагалі і ролі Виговського зокрема. До речі, таких детальних розповідей про Виговського і Пушкаря в українській літературі, крім літопису Величка, більше ніде не зустрічаємо²⁵.
      Величко, як відомо, не схвалював і засуджував великі міжусобиці, а тому при загальному негативному ставленні до Виговського в оповіданні про «міжусобне змагання Виговського з Пушкарем» відчуваються вже зовсім інші, більш стримані нотки. Не сприймаючи політики гетьмана Виговського, Величко не може виправдовувати і дій Пушкаря, який чинить збройний опір гетьману, втягуючи при цьому в міжусобиці величезну кількість народу. Щоб одразу висловити своє ставлення до відомих подій, автор робить в оповіданні чималий ліричний вступ, у якому з надзвичайною силою свого художнього хисту виливає свій біль з приводу «внутрішніх чвар та кровопролиття». Картина, зображена ним у цьому вступі, вражає і своєю панорамністго, і своєю трагічністю. Небайдужий голос Самійла Величка нагадує усім сущим про страшні реалії, які постали відразу після війни, і недоречність при цьому усяких братовбивчих дій: «Ше не вгас вогонь багатокровної і багатоплачевної війни, яка сильно палала вісім років і з'їдала тоді Україну з Короною Польською взаємними руйнуваннями, ще не зітліли до решти людські трупи, прослані на всіляких лядських й українських бойовищах від посварної зброї, ше не змита дощвими краплями очервенена людською кров'ю на багатьох крайоглядах земля, ше не очистилося до чистого свого первісного й нешкідливого стану посмерджене від людських трупів повітря, ще не засохли сльозотічні зіниці матерів по синах, а жінок по чоловіках тя інших своїх кревних, побитих військовою зброєю, те не могли ні Україна від поляків, ні поляки від України зійтися з кревними своїми у господах у любому колі чи поспати солодким сном, бувши впевненими у сподіваному мирі, аж тут, на цьому боці Дніпра, від Переяслава й Полтави, з причин двох людей, нового тоді гетьмана Виговського і полтавського полковника Мартина Пушкаря, запалав і набрав своєї сили до людського розору новий великий вогонь внутрішніх чвар і кровопролиття...»²⁶. Як бачимо, весь пафос Величка є своєрідним закликанням і водночас закликом до здорового глузду і миру.
      Далі автор дає майже документальний опис конфлікту, при цьому свідомо не стає ні на бік Виговського, ні на бік Пушкаря, незначними штрихами підкреслює деякі особливості вчинків Пушкаря і Виговського. Так, Величко в грізних дейнеках (спеціальні військові підрозділи, організовані Пушкарем для війни з Виговським), бачить «мало товариства з добрим християнським сумлінням»²⁷, зате «з готовністю до вбивства і грабунків»²⁸. Виговський, який без бою вступив в Полтаву, зруйнував це місто без всякої на те причини. Величко не випадково зовсім не вдається до опису батальних сцен, хоч відомо, що під Полтавою загинуло до 50-ти тисяч наших козаків. Для нього головне засудити чвари, показати їхню недолугість і  непотрібність.
      Виговський у цьому конфлікті — безкомпромісний і жорстокий. У нього єдине прагнення — знищити Пушкаря. Правда, у цьому коротенькому оповіданні дії Виговського щодо російського монарха Величко називає зрадою (цар Олексій зайняв сторону Виговського). Хоч зараз добре відомо, що це була традиційна російська шовіністична імперська політика: розділяй і владарюй.
      Інші козацькі літописи — Граб'янки і Самовидця - дають майже аналогічну Величкові характеристику образу Виговського, а тому детально зупинятися на цих творах немає потреби. Окремо кілька слів треба сказати про «Історію Русів». Автор «Історії Русів» теж загалом негативно ставиться до Виговського. Валерій Шевчук пояснює це такими рядками твору: «Те шляхетство, бувши завжди в перших чинах та посадах у Малоросії і в її військах, підводило під уряд її численні зміни своїми підступами, контрактами та частими зрадами, намисленими на користь Польщі, а народу дало випити найгіркішу чашу зради і введенням їх у підозру, в недовіру і в найбільш моральні за те муки, які чинив над ними за недоглядом верховний уряд, адже в сій замішанині. неладу і побоїщах у Малоросії, що були після Хмельницького, вони-бо й були причиною; і хоч як ховані були їхні сітки і підступи від народу, але взнав винуватих, кількох знищив».²⁹ Далі вже сам Шевчук пише: «Виходячи із цієї засади, автор писав проти Виговського, хоч виславлював вірного соратника І. Виговського, І. Богуна, він, очевидно, заходів гетьмана звільнити Україну з нового ярма не знав (Гадяцький трактат)...³⁰ Таке пояснення видається занадто спрощеним і тому недостатнім. Справа в тому, шо «Історія Русів» — цей, без перебільшення, найпатріотичніший твір свого часу, став пертим виразником цілого напрямку в українській філософії, що має назву — консерватизм.
      У даному випадку автор «Історії Русів» стояв на позиціях «Історичного легітимізму», тобто, згідно Переяславської угоди (1654 р.), Україна мала якусь певну автономію, козакам надавались досить широкі права. І хоч Росія безперервно порушувала переяславські статті, прагнення їх поновити було сильним. Подібні тенденції проглядаються і в документах Кирило-Мефодіївського Братства, у творах Тараса Шевченка. Як зазначає відомий український історик Іван Лисяк-Рудницький: «Історія Русів» відображала спосіб мислення значної частини знаті на лівобережній Україні — нащадків козацької старшини. Мрії про відродження автономної козацької держави збереглися в тих колах десь до середини століття».³¹ До речі, таку думку поділяв і ідеолог українського націоналізму Микола Міхновський, а його брошура «Самостійна Україна», видана у 1900 р., — яскравий тому приклад.³² Отже, тепер стає до кіния зрозумілою і позиція автора «Історії Русів». Не міг бути в нього іншим Іван Виговський, який за мету своєї політичної діяльності ставив розрив з Москвою, розрив та ануляцію Переяславського договору. Звідси і та упередженість автора до Виговського і його намірів, які все ж, у кінцевому результаті, збігалися з намірами автора «Історії Русів».
Концепція образу Виговського та інтерпретація його козацькими літописами, мала великий вплив на трактування нього образу офіційною історіографією та літературною критикою.
      Характерним у цьому плані є Андріан Кащенко, чиї твори на історичну тематику — загальновідомі. Є в письменника невелике оповідання «Борці за правду», в якому йдеться про відомого полковника, героя національно-визвольної війни Івана Богуна. У самому кінці оповідання А. Кащенко в особі Богуна буквально одним реченням висловлює своє ставлення до гетьмана Виговського. Зокрема, він пише: «...до того ж він знав Виговського за дуже освічену й розумну людину, був   певний,   що той не зрадить Україні і не знищить здобутої самим народом Волі»³³. Саме ці слова А. Кащенка дали підставу Віктору Беляєву, авторові післямови до творів А. Кащенка, висунути безліч звинувачень як щодо поглядів письменника, так і щодо самого гетьмана. «Ганебна угода Виговського з польськими комісарами», «Зрадницькі дії гетьмана», «...його відверта кріпосницька політика», «...відкрита війна проти українського народу».³⁴ Все це адресовано Виговському; а самому А. Кащенкові робиться закид, що нібито він не до кінця правильно зрозумів особу Виговського, перекрутив історичні дані. Прикро, що такі речі написані зовсім недавно, коли більшість документів тої доби стали широко відомими.

РОЗДІЛ   II
ОБРАЗ І. ВИГОВСЬКОГО В УКРАЇНСЬКІЙ КЛАСИЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

      Письменники дожовтневої доби, які не були сковані відповідними ідеологічними настановами, мали можливість підійти до образу Виговського виключно з позицій власного світогляду і власних переконань. Зокрема, до постаті Виговського зверталися І. С. Нечуй-Левицький і Б. Грінченко. З огляду на те, що обидва письменники є класиками нашої літератури, важливо детально проаналізувати їхні твори, в яких йшлося про гетьмана. В 1879 р. у Львові, в друкарні Товариства імені Тараса Шевченка побачив світ невеличкий, але ґрунтовний нарис І. С. Нечуя-Левицького «Український гетьман Іван Виговськцй».   В цій   праці письменник зробив спробу дати своєрідний хронологічний аналіз тогочасної доби, а також зобразити портрет відомого українського гетьмана.
      Зображуючи суспільно-політичні реалії того часу, письменник робить перші висновки: «...На Україні після колотнечі з Польщею ще не унялися хвилі, як після довгої і важкої бурі на морі. Ні в чому не було ладу, а треба було у всьому дати лад».³⁵ Стало очевидним, що Переяславська угода грубо порушена з боку російського царя Олексія. Україна поступово почала втрачати усі свої здобутки у війні з Польщею, більше того, спілка з Москвою принесла ще більше поневолення для України. Першими це відчула козацька старшина, духовенство, городяни. Невдоволення великодержавними замашками Москви висловлювали миргородський полковник Григорій Лісницький, полковники Тетеря, Дорошенко, Гоголь, Жданович, Ханенко, Богун, Морозовський, а також Юрій Немирич. Саме опираючись на цих людей, гетьманською булавою заволодів Іван Виговський, який, за словами Нечуя-Левицького, «Лучше од Богдана Хмельницького зрозумів, що то за Москва була тоді».³⁶ Шлях до влади у Виговського був складним, і на тому шляху Виговський методами не гребував. Хитрий і розумний від природи, він уміло загравав і з Москвою, і з козацькими низами, а де не вдавалося інтригами, брав силою або споюванням, смертю карав тих, хто ставав на шляху до заповітної  булави.
      Письменник послідовно і детально описує еволюційність тактики Виговського у боротьбі з Москвою. Не приховуючи перед загалом своєї ненависті до московського монарха і його політики, гетьман діє усе ж обережно і зважено; спочатку усякими засобами запевняє царя у своїй відданості і лояльності, просить допомоги у боротьбі з внутрішніми порогами, а вже згодом, коли влада його стає міцною і реальною, відкрито заявляє про свої симпатії до Польщі, прагнення розірвати Переяславську  угоду.
      Письменник багато місця приділяє Гадяцькій Унії. Переповідає основні пункти трактату, дає зрозумІти, що сам документ гарантував Україні певну незалежність, давав досить великі права. Однак «...з того дива не вийшло пива». Прості козаки, частина старшини не сприйняли спілки з Польшею. Пам'ять про недавню війну, про знущання поляків були сильними. Люди не пішли за Виговським, тобто, Виговський допустився фундаментальної І фатальної помилки, тої помилки, якої допускалися як його попередники, так і наступники — це ігнорування соціального фактору, ігнорування запитів і прагнень трудового народу. Не бажаючи ділитися з народом своїми намірами з міркувань тактичних (це зрозуміло і виправдано), Виговський з часом, ігноруючи ці запити, не знайшов опори в масах, якої конче, в тих постійних міжусобних і міждержавних конфліктах, йому не вистачало. Загалом, це й погубило гетьмана.
      Обережний на висновки Нечуй-Левицький все ж віддає належне Виговському, його мудрості, прагненню зробити Україну вільною і незалежною. Виговський добре зрозумів наміри Москви, боровся з Москвою як міг. Але «він дуже любив шляхетську Польщу і розійшовся з прямуванням українського народа, який ненавидів Польщу і польське шляхетство».³⁷ У цьому трагізм долі Виговського, трагізм долі України. Підступність Польщі письменник з особливою силою показав в епізоді, коли польський сейм розглядав Гадяцькі умови.
      Один із натхненників та ініціаторів цих умов, Казимир Баньовський, переконуючи сейм в необхідності підписання угоди, говорив: «... Козаків треба попереду приголобути, а потім можна буде помаленьку забрати їх в руки. Ті козаки, що постановили Гадяцьку умову, перемруть, а їх наслідникам буде байдуже про ту справу. Тоді можна буде знову завести унію і польських поміщиків ввести в маєтності на Україні».³⁸ І як не прикро, але багатьом нашим ворогам таки досить часто вдавалось нас спочатку «приголубити», а потім люто і жорстоко з нами розправитися, а нам і «байдуже».
      З сумом констатуючи наприкінці твору факт невдачі політичних устрімлінь І. Виговського, Нечуй-Левицький все ж не засуджує, і не виправдовує його дій. Тим самим письменник підкреслює весь трагізм як поглядів Виговського, так і його намагань здобути для України волю, навіть у спілці з таким одвічним ворогом нашої державності, яким для  України  тоді  була  Польща.
      Основним супротивником Виговського, як відомо, була царська Росія. Взаємини Виговського з Олексієм Михайловичем показані складними, наповненими політичними інтригами, суцільною недовірою і підозрою. Після смерті Богдана Хмельницького зухвальство Москви почало проявлятися з особливою силою. Цар намагався позбавити автономії українську церкву, воєводою в Київ буде призначено московського боярина Бутурліна. І, як пише Нечуй-Левицький, на Україні навіть пішла чутка, «що ніби цар хоче, щоб козаки не носили червоних козацьких чобіт, а вбувались в чорні чоботи по-московськи, щоб українські селяни взувались no-кацапському в личаки».³⁹ Саме на взаєминах Виговського з Москвою, його до пори до часу тонкій дипломатичній грі, яка згодом переросла в безкомпромісиу антимосковську позицію, Нечуй-Левицький показав Виговського як досвідченого і умілого політика. Виговський добре знає, коли можна іти на компроміс з ворогом, а коли твердо і невідступно відстоювати свої погляди і наміри. У нарисі змальовані такі історичні особи, як воєводи Ромадановський, воєвода Шереметьев, боярин Трубецькой та інші.
      Виважено пише Нечуй-Левицький про внутрішніх морогів Виговського, серед яких на першому плині виступає полтавський полковник Пушкар. Пушкар — колишній соратник Б. Хмельницького. Брав участь у багатьох битвах визвольної війни  1648 -54 pp., прихильник царя Олексія. Він твердо заявляє, що не відступить від присяги московському монархові. Більше того, Пушкар навіть формує спеціальні військові частини-дейнеки, аби протиставити їх війську Виговського. Тим часом Виговський, який досить вміло і дипломатично поводився з Москвою, до своїх внутрішніх ворогів був жорстокий і безкомпромісний. На грамоту царя Олексія, де той сповіщав Виговського, що послав грамоту Пушкареві, аби той не бунтувався проти гетьмана, Виговський з люттю відповів: «Такою грамотою нічого не вдієш з Пушкарем. Його треба піймати, на голову втяти».⁴⁰ Так і сталося: в бою  Пушкаря було обезглавлено.
      На перший погляд, Нечуй-Левицький, переповідаючи нам історію про Виговського, сам уникає будь-яких висновків, дає змогу читачеві самому розібратися у всьому. Між тим у творі відчувається своєрідна підказка, письменник майстерно керує нашою думкою, намагається допомогти нам і сприйняти цю непересічну постать об'єктивно і  виважено.
      Нарис Нечуя-Левицького «Український гетьман Іван Виговський» послужив згодом основою для написання більш об'ємного твору. Так, у 1899 році в Галичині з'явилася повість письменника «Гетьман Іван  Виговський».
      Сама концепція образу гетьмана у повісті та ж сама, що й у згаданому вище нарисі. Жанр повісті дав змогу Нечую-Левицькому більш рельєфно з точки зору художності окреслити цю постать. З цією метою письменник значно розширив історичні рамки нового твору. У повісті ми знайомимось з Виговським одразу ж після підписання Переяславської угоди. Ще живий Б. Хмельницький, сам Виговський ще генеральний писар. Розширений часовий простір дав змогу письменнику більш об'єктивно дослідити передумови такого неординарного кроку гетьмана, дати аналіз політичної ситуації, що склалася одразу ж після Переяслава. А головне — відтворити тогочасну атмосферу, а значить, дотриматися основної вимоги, що ставиться перед будь-яким історичним твором.
      Так, не випадково вже з самого початку твору дізнаємося, що Хмельницький скерував свого генерального писаря до Києва, аби той умовив київського митрополита Сильвестра Косова гідно зустрітити московських послів. Відомо, що українське духовенство вкрай негативно прийняло спілку з Москвою, бо зрозуміло, що втратить на Україні свою незалежність. Вище духовенство в своїй більшості стало своєрідним антимосковським форпостом. Виговський повністю розділяв думки митрополита і все ж умовив старого, аби той зустрів московських послів, бо так велів Хмельницький. Але сама церемонія зустрічі показана сумною, усе робилося через силу, антипатії не приховувалися.
      Події, що розвивалися одразу ж після Переяслава, і відомі і описані ще в попередньому нарисі. У повісті Нечуй-Левицький показує реакцію гетьмана Хмельницького на фактичну зраду Олексія Михайловича. Дізнавшись від своїх радників, що цар за спиною України веде переговори з Польщею, уже немічний Богдан промовляє: «Московські бояри подуріли й показились! В їх нема не то однієї клепки в голові, а десятьох клепок! Москва не варта доброго слова. Нема й не буде нам підмоги  від Москви».⁴¹
     Взаєминам з Москвою, усвідомленню Хмельницьким усієї трагедії Переяслава, Нечуй-Левицький приділяє багато уваги. Але прозріння Богдана, не Ітішить Виговського. «Що стане тепер з Україною?». (Ось головне запитання, на яке шукає відповідь Виговський. Саме це вирізняє його з-поміж усього Богданового оточення, яке кидає ненависні стріли у бік Москви і одночасно не знає, що робити далі. А Виговський постійно у роздумах і шуканнях: аналізує, радиться, страждає і знаходить вихід.
      Думки про необхідність розриву з Москвою не покидають Виговського. Політичні реалії — це тільки один бік справи. Нечуй-Левицький показує оточення гетьмана, яке також мало вплив на Виговського. З-поміж усіх вирізняється шляхтич Юрій Немирич, давній товариш Виговського. Це — освічений, ерудований дідич, довгий час прожив за кордоном і може порівняти тамтешній устрій з тим, який так грубо нав'язує Москва. Він, бачить Україну європейською державою, з високим рівнем освіти і культури. З Москвою Україна ніколи не буде європейською державою. Москва груба і неосвічена, при «Москві нігде і нічия воля не встоїть». Вплив на Виговського мають також польський шляхтич Беньовський і брат Виговського — Данило. Виговський переймається порадами цих людей і твердо вирішує, ставши гетьманом розірвати з Москвою і прилучити Україну до Польщі.
      У повісті Нечуй-Левицький вже дає оцінку діям Виговського. Цьому присвячені цілі сторінки епілогу. Те, що Виговський не зрадник, однозначно: «Виговський щиро любив Україну, встоював за її політичні і національні права, дбав про науку, про освіту на Україні... Його можна поставити в рівні з найліпшими діячами тих часів, з Богданом Хмельницьким, Дорошенком, Мазепою».⁴² А трагедія його в тому, що недооцінив роль простих людей, козацьких низів, які з таким завзяттям боролися проти Польщі і в ніякий спосіб не могли прийняти союзу з  Польщею.
      Жанр повісті дає змогу письменникові показати побутові сторони життя гетьмана, намалювати його портрет, розкрити суперечності характеру. Так дізнаємось про особисте життя Виговського, його кохання до Олени. Портрет гетьмана схоплений ніби мимохідь, але зроблено це виразно і з симпатією: «Мужній, з широкими плечима, з дужими руками, тонкий та рівний Іван Остапович був гарний верхом на коні, неначе він зійшов вкупі з конем картини якогось великого маляра і несподівано загарцював серед тісної узької улички Старого міста, наче пишний середньовічний лицар серед чорного задимленого німецького бугра».⁴³ Виговський надивовиж виважений у вчинках, добре обдумує все наперед. Він ненавидить бояр,   але   йде просити в них вибачення за грубість Богдана, бо знає, що Москва набирає сили і з нею поки що треба рахуватися. Чоловік релігійний, часто буває в церкві і навіть за свій рахунок збудував монастир, Виговський добрий оратор, знає мови, вільно спілкується латиною.
      Попри уже згадані індивідуальні риси характеру Виговського, які усе ж підкреслюють виваженість і гетьмана, є у творі епізоди, які, на нашу думку, з особливою силою розкривають ту особливість будь-якої сильної особистості, що її визначив Дмитро Донцов, як готовність до великого чину, усвідомлення себе не рабом — «гречкосієм» і «бідним невольником», а людиною, повної енергії, здатну на «гнів і протест». До речі, сама тема повісті, розставлені в ній Нечуєм-Левицьким акценти запречують погляд на письменника як оспівувача «по¬гідної тиші, непорушної краси, золотого українського полудня і срібної української ночі».⁴⁴ Можна наводити безліч висловлювань Виговського, які б підкреслювали твердість, непохитність його щодо політики Москви. Виговський у Нечуя позбавлений комплексу меншовартості, яким, на жаль, так часто страждали багато українських гетьманів. Він щляхтич і тим пишається, гостро реагує на посягання принизити його стан. Слова нахабного і грубого боярина вражають його в саме серце: «І я ж такий боярин на Україні, як і ти, а може, ще й кращий за тебе, бо я державний канцлер».⁴⁵ Виговський — натура цілісна і сильна. Він за будь-яких умом не відступає від своїх намірів. Упевненість у власній правоті додає йому сили, а методами він не  гребує.
      Чимало уваги в повісті приділено взаєминам Виговського та Олени. Не можна сказати, що Виговський одружується не по любові, хоч певний: розрахунок щодо шлюбу він має. Олена — аристократка, рід її хоч і бідний, зате знатний — як в Україні, так і в Польщі. Звісно, що й вона мріє стати знатною особою, і перспектива майбутнього гетьманства Івана її дуже вабить. Для Виговського, як і для читача, взаємини з Оленою — це можливість переконатися, яке ставлення до Переяслава у вищих шляхетських колах. І тут у Виговського чимало суперечностей, особливо після пригоди в дорозі. Аристократичне шляхетство ненавидить Богдана, Виговський навіть часом втрачає надії на одруження з Оленою, родичі якої просто бояться гетьманового писаря. З другого боку, прості люди мало не побили Виговського й Олену, підозрюючи в них шляхтичів. Шлюб Виговського з Оленою видається, на перший погляд, щасливим, але політичні перипетії роблять його й фатальним.
       Окрім пари Виговський—Олена, Нечуй-Левицький дуже вдало, як на наш погляд, увів у сюжет іншу пару: Лютай—Маринка. Лютай безмежно кохає Маринку, родичку пані Виговської, хоче з нею одружитися і, нарешті, після певних зусиль таки одружується. Але за цими нехитрими подіями читач має змогу розгледіти, як крок за кроком Виговські поривають з простим козацтвом, вихідцем з якого був Лютай. Лютай, маючи змогу приходити в палац до пані гетьманші бачить, як вона звисока ставиться до нешляхтичів, як прагне до розкошів і багатства, відкрито висловлюється проти козаків, чого ніколи собі не дозволяла дружина Б. Хмельницького. Сам гетьман оточив себе шляхтою, влаштовує пишні прийоми, на Богданові гроші заводить наймане військо. Усе це, безперечно, чуже Лютаєві, і він, як простий козак, не йде за Маринкою, своею дружиною. Молода пара стае по різні  боки  братовбивчої  барикади.
      На відміну від нарису, де маємо детальний опис дій основного внутрішнього супротивника Виговського - Пушкаря, у повісті Нечуй-Левицький не вдається в деталі розбрату. Художніми прийомами він показує, які страшні наслідки цього розбрату, коли дуже часто, з шаблею в руках, йшли один проти одного навіть рідні люди (полковник Носач старий Лютай). Нечуй-Левицький не сприймає братовбивства. Сцена нападу козаків, очолюваних Сірком, на помістя пані Виговської — страшна і жахлива. А суперечки старшини на раді у Виговського  просто  смішні і  недоречні.
      Свідомо не акцентуючи своєї уваги на Пушкареві, полтавському полковникові, який був ворогом Виговського і, по суті, започаткував міжусобну колотнечу, письменник тим самим підкреслює глибину всього конфлікту, який аж ніяк не можна зводити до порахунків двох суперників. Разом з тим бачимо і приреченість Виговського, намірів якого прості люди  не розділяли.
      Закінчується повість розповіддю про смерть гетьмана. В епілозі, підсумовуючи усе написане, письменник зазначає: «Виговський заводить на Україні уклад старої Польщі, або старої аристократичної Англії та феодальної Європи з привілейованим панотиом. Його політика була репресивна, не національна, а аристократична. Люди ж духом почули, чим тхне цей непоступовий середньовіковий старопольський дух, духом вгадали наслідки його, з панщою в перспективі, які стались потім на Західній Україні, і Виговський впав».⁴⁶ Разом з тим письменник віддає належне цій   постатті.   Його «Гадяцькі пункти — це найвищий акт автономії України, за усю її козацьку історію».⁴⁷
      Історичний нарис та повість про гетьмана Виговського в радянські часи не видавалися. Тільки тепер маємо змогу прочитати все це й осмислити. Варто також зазначити, що звернення І. С. Нечуя-Левицького до цього образу не є випадковим. У своїй творчості письменник дуже багато уваги приділяв історичній тематиці, адже, успадкувавши у своєму ремеслі народність поезії Тараса Шевченка, Нечуй-Левицький не міг не пройнятися тими болями і сумнівами про наше минуле, які все життя мучили геніального Кобзаря. Для Нечуя-Левицкого постать гетьмана Виговського — це ціла віха в нашій історії. Можна з чимось погоджуватися, щось заперечувати, але знати про це мусимо. Такий лейтмотив твору українського класика.
      Подібний до нарису Нечуя-Левицького написав і Борис Грінченко. «Іван Виговський: його життя і діло» — така назва його історичного твору, що побачив світ у 1909 році у Київському видавництві «Рух».
      Титанічна просвітницька діяльність Б. Грінченка є загальновідомою. Маленька брошура про Виговського також належить до тих численних праць, що мали популяризувати вітчизняну історію, висвітлювати в ній найбільш яскраві і повчальні для сучасників моменти.
      На відміну від Нечуя-Левицького, який, переповідаючи про Виговського, намагався сам не робити жодних висновків, Б. Грінченко не приховує своїх симпатій до Виговського: «Іван Виговський був чоловік добре вчений, умів говорити по-латинському і в письмі був дуже тямущий... А був він чоловік обачний, розсудливий, поміркований, знав коли й як, що треба зробити, до того ж був чоловік непитущий, завсігди твердий»,⁴⁸ — так тепло й прихильно висловлюється він про гетьмана.
      Актуальність праці Б. Грінченка полягає в тому, що, зображуючи складні перипетії того часу і роблячи відповідні висновки, письменник передусім підходить до зображення образу Виговського з позицій його вкладу в справу усамостійнення України. (саме державницька ідея є центральною у творі: «Удержатися самостійно, без якої допомоги»,⁴⁹ — ось, основна мета політики Виговського, зазначає письменник. Грінченко чітко усвідомлює і показує у своєму творі, що сама ідея повної незалежності не могла тоді бути підтриманого широким загалом тодішнього суспільства. «Простолюдові було байдуже до автономії України, до того, щоб вона самій собі порядок дала, — пише Грінчєнко і додає: Багато людей з простого народу думало так, що як цар попросить своїх чиновників, то вони кращий дадуть лад народові, ніж козацька старшина».⁵⁰ Отож пропольська орієнтація гетьмана була лише наслідком його політичного краху. Причина ж - неготовність широких народних мас підтримати устремління Виговського — спочатку до автономії v складі Польщі, а згодом — і повної державної незалежності України. Така точка зору Б. Грінченка була дещо новою у трактуванні образу Виговського, і думка ця суттєво доповнювала перелік тих причин, які зумовили поразку гетьмана у виборюванні  державності.
      Композиційно нарис поділено на окремі розділи, кожен з яких відтворює певний період тогочасної лоби і ролі в ній гетьмана. Центральним розділом, без сумніву, є розділ, де йдеться про головну подію у житті гетьмана — укладання   Гадяцького трактату, або угоди. Текст угоди відомий. А ось як бачив цю угоду і її   перспективи   політичний радник гетьмана Юрій Немирич.   «Він,   — пише Грінченко, — за кордоном надивився на кращі порядки, а в Голандії бачив федеративний лад —, такий, що окремі країни і складали одну державу, та кожна мала й свою волю. Йому хотілося, щоб і Вкраїна таким робом поєдналася з Польщею, і про таку умову він і дбав».⁵¹ Чим усе це кінчилося — відомо. Але цей епізод показує європейську орієнтацію провідних тодішніх українських політиків, їхній демократизм і поступовість. До речі політика, орієнтована на Захід, —   завжди   була домінуючою в діяльності Виговського.⁵²
      Твір Грінченка цінний і тим, що проливає світло на останні роки життя гетьмана. Невдача спілки з Польщею та відхід від активної політичної, громадської та військової діяльності не девалювали гетьмана як патріота України: «Але думки про долю рідного краю, про його вольності, що тепер ламали польські пани вкупі зі своїм попихачем Тетерею. (Донедавна соратником Виговського прим. авт.), ніколи не покидали його. Поляки це знали і через те не любили його і не довіряли йому».⁵³ У кінці твору Грінченко наводить цікаві слова поляка графа Станіслава Потоцького до якогось Ю. Любомирського, які мають розвіяти так звану нібито надмірну прихильність гетьмана до Польщі. Ось що пише граф Потоцький: «Пан воєвода київський І. Виговський,—прим. автора), мабуть, уже заміряється стати запорозьким гетьманом; щоб ще не надумав зробити собі з України удільного князівства під турецькою протекцією — про це вже давно були перестороги».⁵⁴ Для Б Грінченка гетьман Виговський — це не тільки талановитий стратег: це насамперед пристрасний патріот і прихильник незалежності України. Ще два фактори варто згадати, аналізуючи працю Грінченка. Впадає в око всестороння і глибока поінформованість письменника, знання та володіння ним першоджерелами, різними історичними документами. Справедливо зазначає пані Надія Левчик яки здійснила публікацію нарису в бібліотеці «ДЧ»: «Щодо бібліографії, джерельного забезпечення, то популярній брошурі може позаздрити найсерйозніша академічна розвідка: архіви, пам'ятки, літописи, ґрунтовні історичні монографії, українських, польських, російських авторів».⁵⁵ І ще одне: жанр нарису вимагає від автора відповідної стильової обробки твору. Борис Грінченко вияви себе блискучим стилістом. Прості речення, послідовність викладу, уміле використання першоджерел роблять твір цікавим і захоплюючим.
      Загалом Борис Грінченко підійшов до образу Виговського дещо по-новому. Він явно зробив акцент на позитивних моментах його політичної діяльності, уміло їх виявив, розкрив їх суть, показав їхню перспективу. Грінченко також окреслив причини невдачі Виговського, що не завжди були суб'єктивними, а скоріше трагічним для подальшої нашої історії.
      Опосередковано образ Виговського зображений в повісті Богдана Лепкого «Крутіж». «Історичні малюнки з часів гетьмана Виговського» — так визначив жанр свого твору сам письменник. І справді, в повісті не йде мова про самого гетьмана, він не с центральним персонажем твору, — це скоріше розповідь про часи Виговського, страшні часи руїни. На відміну від інших творів, повість Б. Лепкого найбільш художня. Він не переповідає хід історичних подій, для нього це не головне. Для письменника важливо передати дух доби, художніми образами виявити усі суперечності часу. Сам Лепкий уникає всіляких висновків. Будуючи повість на суцільних діалогах, він тим самим дає змогу зробити це своїм героям. Хоча з висоти часу такі висновки можна було зробити доволі легко, але цим самим письменник яскраво висвітлює усю біду крутіжі, що зчинилася по смерті Хмельницького.
      Основою повісті послужили події останніх років гетьманування Виговського. Вже укладена Гадяцька умова. Гетьман відкрито виступив проти Москви. Перемога у Конотопській битві. Але водночас проти гетьмана виступає зі своїм військом Сірко. Починаються чвари. У жовтні 1659 року на раді в Переяславі Виговського було позбавлено гетьманства. Запорожці прагнуть смерті гетьмана. Сам Виговський змушений утікати до Польщі. Починається велика руїна, починається смертельний крутіж.
      Яка ж роль у всьому цьому Виговського? Чи є він причиною тої міжусобної колотнечі? А головне, як вирватися з цього пекла? Як воскресити Україну? .
      Як уже зазначалося, лінія Виговського простежується опосередковано, самого гетьмана у повісті немає. Вчинки його оцінюють герої твору, люди різні за віком і за станом, здебільшого прості козаки, небагаті шляхтичі. Оцінки ці суперечливі, як суперечлива й уся тодішня епоха. Однак ніде немає сліпої зневаги до Виговського. Одні погоджуються, інші не погоджуються з його діями, але зневаги як до особистості — немає. Ось як різними людьми сприймається вістка про відставку гетьмана: «І в світлиці стало, мов у келії чернечій. Всі знали, що з гетьманом недобре, але щоб він булаву віддав — цього ніхто не думав. Такий мудрий і досвідчений чоловік. Біля покійного гетьмана стільки часу служив. Його писар і дорадник. Усі задуми знав, усі плани. Він один міг знайти вихід із теперішнього крутіжа, коли все летіло шкереберть, валилося, тріщало, пропадало. І  що тепер?».⁵⁶
      Козак Журба впевнений у правильності дій Виговського, усіляко вихваляє гетьмана, але хвороба зради вже розповсюдилася по всій Україні. І вже чути: «Виговський за поляками тягне, за унією».⁵⁷ Як бути? Одну з ймовірних відповідей дає Улас в розмові з монашкою. Бути за тим, у кого влада? Так,  але влада  законна.
      Цікаво зображено одного з головних героїв твору Босаковського. Босаковський постійно підкреслює своє шляхетство. І це не випадково. Шляхтичем був Хмельницький, — був і Виговський».⁵⁸ І не випадково в уста саме Босаковського, полум'яного патріота України, письменник вкладає такі актуальні на всі часи для України слова: «Сваріться дальше, тягайтеся за чуби, рубайте собі голови шаблями, а ворог хай дивиться і хай сміються і «хохлів». Буйний та бійкий ви народ, нема що казати. А чи буде Україна, чи ні — нехай журяться Барабаш і Цюцюра. Якось воно буде! Чи мало ворогів кругом? Котрийсь вас прижене, придавить і заспокоїть, як не один, то двох, поріжуть ваш край, розпанахають, пошматують. Або вам що..? Якось воно буде!»⁵⁹ Слова не тільки актуальні, але, на  жаль, пророчі.
      Різні точки зору і на Гадяцькі умови Виговського, на дії його ворогів і прихильників. Але наскрізним мотивом проходить одне: настала руїна, чвари кров'ю затопили Україну, кров'ю не ворогів, а братів. І тому дуже символічне закінчення твору: у заграві чудового ранку люди повклякали і почали молитися молодому сонцю. Молилися і просили, аби встояти, аби не відступити, аби знову з шаблями в руках встати в обороні України.
      І коли останні слова досвітньої молитви потонули в ранковій тиші, з'явилася надія на воскресіння. «Сонце, ти Боже всевидяче око, не ховайся перед нами за хмари. Дай силу братам і мужам нашим, дай прозріння очам і любов серцям нашим — амінь!»⁶⁰ І все ж Виговський в устах героїв твору — не ворог, підтвердження цьому — Босаковський, прихильник Виговського, на його боці симпатії читача, симпатії  автора.

РОЗДІЛ   III.
І. ВИГОВСЬКИЙ В УКРАЇНСЬКІЙ ХУДОЖНІЙ ЛІТЕРАТУРІ ТА ІСТОРІОГРАФІЇ

      Постать Виговського стала настільки одіозною в радянські часи, що на сьогодні практичне не маємо художніх творів, які б зображували гетьмана і його добу. Натомість до образу Виговського як генерального писаря Богдана Хмельницького, українські радянські письменники все ж були вимушені в тій чи іншій мірі звертатися. Бо зобразити в художній літературі епоху національно-визвольної боротьби без Виговського усе ж дуже важко.  Виговський, як особа, наближена до Хмельницького, був досить помітним. Загалом,   ідеологічне табу та рамки соціалістичного реалізму не дозволили віддати належне цій непересічній   постаті в нашій  історії.
      Для прикладу розглянемо два найхарактерніші у цьому плані, на нашу думку, твори: Натана Рибака «Переяславська Рада» і Павла Загребельного «Я,  Богдан».
      Постійні насміхання, підозри щодо Виговського, його нібито постійної готовності зрадити Хмельницькому — провідні думки «Переяславської Ради», Вже з перших сторінок цього твору генеральний писар Іван Виговський постає людиною підступною, з явно пропольською орієнтацією. На фоні безупинного дощу і темної ночі Виговський веде розмову з польським шляхтичем, який схиляє писаря до зради, обіцяючи при цьому вже в недалекому майбутньому гетьманську булаву. Шляхтич гомонить: «Зважте, пане Виговський... рано чи пізно Хмельницький буде сидіти на палі, а перед вами одчиняться двері в широкий світ». Виговський глянув шляхтичу в очі. «Широкий світ, — подумав він. Які принадні надії». Вже на прикладі цього епізоду можна прослідкувати, як готували читача до сприймання Виговського — вже як гетьмана. І хоч в наведеному епізоді Виговський вбиває шляхтича, але тільки тому, що «Він відчув угім їством, що то ще не його час».⁶¹ Генеральний писар постійно протиставляється гетьману Хмельницькому. (Хоч добре відомо, що обоє були соратниками, і саме Хмельницький наполягав, щоб по Його смерті гетьманом був Виговський). То він не згоден з гетьманом, скільки козаків вносити в реєстр,то постійно веде якісь таємні розмови з послами, в яких висловлює свою антипатію до Хмельницького. Сам Хмельницький постійно насторожений щодо писаря. Він хоч і захоплений його природним розумом, але десь підсвідомо підозрює писаря. А щодо природніх розумових даних, якими, як відомо, вирізнявся Виговський, то вони подаються виключно у поганих справах, тобто зрадницьких намірах.
      Кульмінацією твору, як відомо, є зображення «тріумфу» Переяславської Ради, де «Повнились серця людей визрілим почуттям певності й зажаданих сподівань, котрі стверджувалися на цій великій, 8 січня 1654 р., скликаній Богданом Хмельницьким, Раді».⁶² Цей «тріумф» повністю приголомшує Виговського. (Те, що майбутній гетьман був не в захопленні від цього кроку Хмельницького, напевне є правдою). Але йдеться про явне приниження Виговського. Він весь перестрашений, запевняє шляхтича Ястрембського: «Кажу вам, як вірний слуга круля Яна-Казіміра, як раб його вірний і несхитний, треба поспішати».⁶³ Виговський майже на колінах повзає навколо шляхтича. А Н. Рибак не шкодує злих, презирливих слів. Майбутній гетьман України і недолугий п'яничка, мов «побитий пес». І перевертень, що навіть хреститься по-католицьки, і тільки думає, як нашкодити своєму народові.
      Як бачимо, упередження Рибака до Виговського є очевидним, і це зрозуміло чому. Майбутній творець Гадяцького трактату, що фактично розірвав Переяславську угоду, не міг бути іншим для письменника. Розсудив усіх час. Що дала Переяславська угода українському народові, зараз уже відомо. Загалом же твір у багатьох моментах хибує на необ'єктивність а а упередженість.⁶⁴
      Але саме таким чином підкріплювались відповідні ідеологічні постулати, згідно яких Переяслав — благо,  а  Виговський — зрада.
Дещо іншим зображено Виговського в романі Павла Загребельного «Я, Богдан». Твір цікавий своєю формою. Розповідь ведеться від першої особи, напевно, це і допомогло Загребельному створити роман психологічний за змістом. Як зазначає Роман Іваничук: «Автор нагадав читачеві, як важко здобувалася свобода, скільки життів — і життя самого гетьмана покладено в жертву на її вівтар».⁶⁵
      Генеральний писар Виговський у Загребельного — це чільна постать, один з головних героїв твору. Правда, і тут не обійшлося без сокраментального: «Виговський став ламати велику Переяславську угоду...».⁶⁶ І все ж роман Загребельного виваженіший, принаймні щодо постаті майбутнього гетьмана.
      У Загребельного з Виговським зустрічаємось під Жовтими Водами, де його з полону за коня вимінює переможець Хмельницький. Це не перша зустріч майбутніх друзів і соратників по боротьбі. Хмельницький знав Виговського і раніше, знав як розумного, навіть «хитромудрого» і «невгасимого як перевертень писарчука». З Виговським у гетьмана пов'язаний доволі сумний спогад. Лях Потоцький у кривавий спосіб розправляється з киянами, а сотника Кизима і його сина посадив на палю. Хмельницький бачив усе, і вже було хотів кинутися з шаблею на Потоцького. І саме тоді утримав його від цієї необачності Виговський. «Виговський, — каже Богдан, — став для мене мовби нагадуванням ще одним і того, що було зі мною, що маю звершити».⁶⁷ Епізод цей трохи романтичний, можливо, у дійсності такого й не було, алй сприймається він досить позитивно. Акценти тут зовсім інші, ніж у Н. Рибака. Тут немає якогось загрозливого фону, що постійно відчуваємо у «Переяславській Раді». Психологізм роману, зумовлений постійними внутрішніми шуканнями гетьмана Хмельницького, позначився і на Виговському, Хмельницький бачить у Виговському талановиту, обдаровану чималим хистом людину. Однак і у нього постійні сумніви щодо свого писаря: «Кожного бачив навиліт, душу кожного читав, як розгорнену книгу, а душа Виговського лишалася темною для мене і не розгаданою, хоч зовні чоловік був найслухнянішніі, найвірніший, иайзапопадливіший».⁶⁸
      Автор пробує розгадати загадку Виговського, розкрити ті причини, які згодом послужать поштовхом до кривавих міжусобиць між Виговським і Пушкарем. Але Виговський — це суцільне протиріччя: протиріччя розуму, характеру, поведінки: «Коли я починав говорити, він уже був тут, суцільна увага, суцільний слух, вірність і відданність. Коли ж я замовкав, переді мною знову була по¬рожнеча... чоловік, народжуваний моїми словами, чоловік для моїх слів, для відведення душі... Вірний як пес, присутній і неіснуючий, як дух».⁶⁹ Така суперечливість щодо Виговського цілком зрозуміла. Кожний роман чи повість з часів національно-визвольної війни прославляв Переяславську Раду і зводив весь визвольний рух до прагнення українців воз'єднатися з Москвою. І в таких ідеологічних настановах Виговський не міг бути зображений іншим. Хоч слід віддати належне Загребельному: він усе ж не опустився до такого цинічного шельмування майбутнього гетьмана України, як це зробив автор «Переяславської Ради».
      У багатьох творах, присвячених Виговському, особливо тих, де йде мова про його державотворчість, згадується ім'я радника гетьмана Юрія Немирича. Варто трохи більше сказати про цю постать, оскільки без неї характеристика образу Виговського буде неповною. Це важливо зробити з огляду на те, що про Юрія Немирича знаємо надзвичайно мало, а його ім'я можна сміло поставити в один ряд з такими світочами української ідеї державності, як Петро Могила, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Пилип Орлик, автор «Історії Русів».
      Народився Юрій Немирич 1612 р. І хоч походив з древнього православного роду, дуже скоро зійшовся з польською аристократією. У ранньому віці зближається з аріянами (реформаційна течія па землях Польщі, України, Білорусії XVI—XVII століть). Навчається в Раківській Академії, студіює етику і політологію, знайомиться з творами видатних зарубіжних вчених (Кампанелла, Бембо, Мурета, Боден, Макіавеллі). Після закінчення Раківської Академії Ю. Немирич виїжджає за кордон. Протягом чотирьох років навчається в університетах Лейдена й Амстердама, Базеля й Падуї, Парижа й Сорбони. Перебуваючи за кордоном, цікавиться тамтешнім державним устроєм, пише наукові трактати, де приходить до думки, що найбільш оптимальним варіантом державного устрою є республіканський уклад, з конституцією, парламентом, громадськими свободами. По закінченню навчання довгий час перебуває на службі у польського короля. Під час війни Б. Хмельницького з поляками стає на бік Польщі. Після війни, коли фактично народилася яка-не-яка козацька українська держава, Ю. Немирич зближається з Хмельницьким, згадує своє українське походження, переходить у православіє і віддається справі розбудови держави. 
      Маючи певний досвід і знання, набуті за кордоном, виходячи з політичних реалій свого часу, Ю. Немирич виношує ідею держав федеративного союзу, в якому б Україна, за його переконаннями, могла утвердити свою автономію, на котру так нахабно наступала Москва. По смерті Б. Хмельницького, спілкуючись з Виговським, розробляє основні положення Гадяцького трактату, в яких втілилися його ідеї. (Про Гадяцьку умову, її значення в розвитку ідеї української державності мова піде нижче). Але саме ці ідеї й погубили Немирича. Народ не підтримав Виговського. Повсталі козаки в жорстокий спосіб розправилися з радником Виговського. «Сплячого на шаблях рознесли, на шматки порубали, — каже посланець. — Так загинув чоловік, гідний і вчений, один з тих, що могли Україну поставити на ноги».⁷⁰ Так описує цю драматичну смерть Богдан Лепкий у своїй повісті з часів гетьмана Виговського «Крутіж». Валерія Нічик, одна з небагатьох дослідників спадщини Ю. Немирича, зазначає: «Юрій Немирич був відомий аріянин і понад усе ставив свого віру. Заради неї зрікся Речі Посполитої, громадянином якої себе вважав і шляхетські вольності якої вельми шанував. Але ще більше, ніж вірі, він, як з'ясувалося, був відданий Україні, ідеї української державності. Заради неї він полишив своє аріянство. Це був український патріот, який бачив майбутнє своєї батьківщини в союзі не з Москвою, а з Польщею. Саме він був автор статей Гадяцької угоди, зробивши спробу втілити в них свій ідеал державно-політичного устрою — він бачив його, як союз суверенних республік. В Україні Немирич був перший, хто висунув ідею держави як федерації, і не просто федерації, а об'єднання суверенних, чи, принаймні, автономних державних утворень».⁷¹
      Майже в усіх творах, де мовиться про діяльність Виговського, автори з великою повагою пишуть про найбільшого товариша гетьмана Юрія Немирича, інтелект і державотворче мислення якого доповнюють непересічні здібності самого Івана Виговського.⁷²
      Уже навіть побіжний огляд цих творів, а також віднайдені документи того часу переконують, що треба відійти від стереотипних уявлень про гетьмана, як політика другорядного і незначного в нашій історії. Аналіз засвідчує, що своєрідним «каменем спотикання» для інтерпретації цього образу є не до кінця усвідомлена роль Виговського у державотворчих процесах того часу, передусім двозначність трактування «гадяцьких умов». Гадяцький договір 1658 р. вже надрукований повним обсягом, він доступний широкому загалу читачів і дослідників. Крапки над «і» в цьому питанні, на нашу думку, розставив Валерій Шевчук, який так прокоментував основні пункти договору: «Договір було закроєно з політичним розмахом, завдяки йому Україна входила, як натуральний чинник, в європейську систему держав, тобто здобувала собі, так би мовити, міжнародний статус кво. Навіть порівняно з тими державотворчими проектами, що їх запропонував Богдан Хмельницький, — це був величезний крок уперед для завоювання Україною свосї свободи, більше того, це була вища точка державного мислення на Україні у XVII столітті, та й усі зусилля гетьманів пізнішого часу зводилися тільки до того, щоб повернути Україні той статус, який подавався їй саме Гадяцьким договором. Навіть гетьман Іван Мазепа в своєму договорі зі шведським королем поклав у його основу також Гадяцькі пакти. Новий стан у державному мисленні українців ми фіксуємо тільки в «Угоді й Конституції Пилипа Орлика», яка державним актом не стала, бо складалася в еміграції...»⁷³
      Гадяцьким трактатом державотворчість Виговського далеко ще не вичерпувалася.⁷⁴ Дипломатична документація козацького уряду зберігла так звані «Пункти Івана Виговського українським послам на Варшавський сейм 1659 р.». «Пункти»⁷⁵ — це своєрідні вимоги гетьмана, які розкривали зміст задумів гетьмана щодо усамостійнення України. Усього збереглося шість пунктів, до кожного з яких є окремі пояснення. Цими пунктами окреслювалося широке коло проблем, в яких ставилися чіткі та конкретні вимоги до Польщі відносно української автономії. Ось, для прикладу, витяги з цього документу, що стосуються військових питань: «...Щоб пана обозного війська Запорозького, суддів, осавулів і сотників задовольнили щедро так само, як встановив цар московський. Щоб і чернь, особливо та, що залишалася в реєстрі, одержала різні вольності». «Жодного козака не може судити жоден пан ані орендар, тільки власний отаман, сотник і полковник».⁷⁶ Подібні вимоги ставилися щодо автономії Церкви, самоуправління, судових органів, митної і податкової політики. «Пункти» ці зайвий раз засвідчують мудрість Виговського як політика, його щире прагнення вибороти для України волю.⁷⁷
      Ще кілька слів щодо так званої пропольської орієнтації Виговського. Як відомо,   після   смерті Б. Хмельницького, кожен український гетьман, що прагнув здобути для України незалежність, шукав собі у цих змаганнях союзника. Виговський —Польщу. Дорошенко — Туреччину. Мазепа й Орлик — Швецію. На той час це був єдиний спосіб вирватися з-під московського абсолютизму, бо, як зазначає Михайло Грушевський: «Московське правительство не хотіло згарантувати Україні на будуще навіть провінціальної автономії, і тим часом як козаччина стреміла до повної автономії України, і в тім напрямі хотіла змінити сі переходові відносини. Москва хотіла зробити з України свою провінцію».⁷⁸ То чи варто дорікати в чомусь Виговському? Тим більше, що він був чи не перший високопоставлений діяч, що відкрито виступив проти Москви. Варто в тому контексті також згадати і про «конотопське чудо» (червень 1659 р.) — розгром добірних полків Олексія Михайловича, після якого, як пише далеко не прихильник української державності, російський історик В. Соловйов: «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654—1655 рр., загинув в один день, і ніколи вже після того цар московський не був в силі вивести в поле такого блискучого війська». Знову ж чи не був Виговський одним з перших, хто розвіяв міф «о непобедимости русского оружия?».⁷⁹
      Вияснення причин краху політичних намірів І. Виговського було б неповним, якщо не врахувати й конфесійного аспекту. «Гадяцький трактат» не міг бути реалізований не тільки через причини соціальні, про що йшлося вище. Приречений він був і тому, що передбачав скасування Берестейської унії 1596 року — аж до кари за переховування уніатів. Між тим унія, яку підписали всі тодішні українські та білоруські єпископи, крім двох, набула широкого поширення. Зрозуміло, що підтримувати політичний захід, який ніс їм нові переслідування і навіть фізичне знищення, «з'єдинені» православні (уніати) не збиралися. «Нез'єдинені» ж не бачили для себе особистих соціальних вигод від реалізації державницького задуму гетьмана, до того ж їх легко було настроїти проти «зрадника», що відступав від присяги «єдиновірному» православному цареві. Вирішувати ж загальнонародну справу без участі народу, а тим більше при його активному спротиві  — безнадійно.

РОЗДІЛ   IV.
 ПОСТАТЬ І. ВИГОВСЬКОГО І ШКІЛЬНА ПРОГРАМА

      Впровадження концепції національної школи дає можливість значно глибше осягнути усю повноту вітчизняної історії й української літератури. Шкільні програми в тій чи іншій мірі забезпечують панорамність огляду складних історичних процесів на уроках історії України, також дають змогу ознайомлення і вивчення в повнішому обсязі історії української  літератури.
      Разом з тим, з огляду на тему даного дослідження, варто зробити зауваження, припущення, висновки, що зокрема стосується І. Виговського і його доби.
      На уроках історії України, передусім варто звернути увагу на дві теми: національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького і часи Гетьманщини, пізніше Руїни. Ясна річ, зараз не виникає ніяких сумнівів щодо характеру війни і її цілей. Міф про те, що війна велася тільки заради так званого «возз'єднання» вже розвіяний. Але важливо наголосити, що вже Б. Хмельницький ясно усвідомив фатальність Переяслава і намагався якось виправити становище. Вчинок Виговського, його спроба перекреслити Березневі статті, значною мірою обумовлена тим вислідом і тими висновками, що їх зробив сам Б. Хмельницький. Добре це чи зле, не вже інший бік справи. Незаперечним є те, що Виговський по-своєму боровся проти   абсолютизму Москви, прагнув зробити Україну незалежною національною державою. Роль самого Виговського в нашій історії також варто розглядати ширше і глибше. Передусім важливо  відзначити його внесок у розробку самої концепції української державності. Розкрити значення Гадяцького трактату, як основоположного документа, згідно якого Україна здобувала широкі політичні, економічні, релігійні й культурні права. При цьому необхідно зазначити, що політичне мислення Виговського і його соратників орієнтувалося в першу чергу на Західну Європу, де рівень громадянського суспільства був значно розвинутішим. Важливо також провести паралелі між Галицьким трактатом і політичними документами   Мазепи   та   конституцією гетьмана Пилипа Орлика. Бо саме Гадяцькі пакти значною мірою лежали в основі державницької політичної думки провідних діячів України пізнішого періоду. Та найголовніше — це необхідність акцентування на тому, що національно-визвольний рух, рух за національну незалежність   був неперервним. Змінювалися лише   історичні   постаті і форми цього руху, а суть залишалася незмінною. У цьому історичному проміжку варто також згадати і про Юрія Немирича, політичного радника Виговського. Розповідь про нього дасть глибшу уяву про самого гетьмана і його наміри.
     Щодо уроків української літератури, то зроблені вище висновки могли б прислужитися вже у 8 класі, при розгляді теми «Козацькі літописи» та «Історія Русів». Як відомо, ставлення авторів літописів і автора «Історії Русів» до Виговського є неоднозначним і скоріше негативним. Потрібно пояснити таку упередженість, виходячи із світоглядних поглядів літописців того конкретного історичного періоду. В літописі Величка особливо важливо зупинитися на розділах, де йдеться про Виговського і Пушкаря, трактування Величком Гадяцької угоди. Пояснюючи ставлення автора «Історії Русів» до Виговського, важливо це зробити в контексті усього ідейного спрямування цього твору — мається на увазі ідея автономії України, її окремнішність від Росії.
      Що стосується історії української класичної літератури, то тут ця тема висвітлена не зовсім так, як би того хотілося. Основну увагу слід сконцентрувати на творчості Нечуя-Левицького. Нечуй-Левицький здебільшого сприймається в школі як письменник-естет. А тому необхідно розкрити, ще одну грань його таланту — як автора численних історичних творів, чільне місце серед яких посідає повість «Гетьман Іван Виговський». У післямові до видання цієї повісті у видавництві «Дніпро» її автор ні словом не згадує про нарис Нечуя-Левицького «Український гетьман Іван Виговський», який і послужив основою для написання цієї повісті. Повість про Виговського не випадкова у творчості класика, вона зумовлена його ідейними шуканнями, успадкування ним традицій Шевченка. Саме його повість дає змогу ознайомитися з Виговським в найширшому обсязі, його концепція цього образу кардинально відрізняється від донедавної офіційної точки зору на цю постать. На прикладі цієї повісті слід бачити розвиток національної ідеї в творчості письменника, крізь призму якої він і трактував образ  головного героя.
      У програмі загальноосвітньої школи сьогодні вивчається творчість Б. Лепкого, зокрема його трилогія «Мазепа». І тут би варто у двох словах сказати про повість «Крутіж». Тоді і тема Руїни була б висвітлена грунтовніше. Багато ідей повісті перегукуються з ідеями «Мазепи». Такий підхід показав би надзвичайну серйозність підходу Б. Лепкого до такого складного періоду нашої історії, як Гетьманщина і  часи  Руїни.
Те саме стосується Б. Грінченка. його історичний нарис «Іван Виговський: його життя і діло» за обсягом невеликий і лесь губиться в обширній спадщині письменника, але він вартий уваги при вивченні передусім тому, що має велике пізнавальне значення, адже автор використав тут численні історичні матеріали. Нарис цього Грінченка виходив у серії популярної літератури і є яскравим прикладом титанічної просвітницької діяльності письменника. Звертання до твору доповнило б уявлення про його світоглядні позиції і подвижницьку працю на ниві національного відродження.
      Не слід обходити увагою також історичні твори письменників радянського періоду. І хоч постать Виговського тут здебільшого сфальсифікована, зате є можливість вказати причини такого стану речей, розібратися в них, зробити відповідні висновки про використання імперсько-шовіністичним комуністичним режимом художньої літератури для формування рабського світогляду в поневолених українців.

ВИСНОВКИ:

       Щодо показу ролі гетьмана Виговського у всіх цих процесах в українській літературі, то треба зазначити, що ця ділянка нашої історії висвітлена дуже слабо. Маємо, фактично, хіба що невелику повість І. С. Нечуя-Левицького, де більш-менш панорамно зображено добу і дано характеристику йому самому. Якщо в літературі дожовтневого періоду ще маємо твори, які дають об'єктивну оцінку Виговському, то в літературі радянського періоду постать Виговського майже не зображена. Якщо ще є твори, де йдеться про Виговського-писаря, то творів, де б був Виговський — гетьман, практично немає. Така обділеність увагою, що спричинилася замовчуванням, привела до того, що маємо деформовану не тільки історію, а й свідомість.
       Справді героїчне в нашій історії часто було неможливе без контексту «братніх узів» з Москвою. Усе, що йшло всупереч такому світогляду, було «хибним» і навіть «ворожим». На прикладі гетьмана Виговського бачимо ті елементи деградації нашого суспільства, які безпосередньо випливають з фальші і перекручень, коли в забаганку ідеологічним догмам і штампам підтасовується вітчизняна історія всього народу. Література ж стає неспроможною виконати одну з своїх функцій: показати неперервність нашої історії, нашої національної  гідності  і  самосвідомості.⁸⁰
      Підсумовуючи сказане, важливо наголосити на одному принциповому моменті. Спроба характеристики образу І. Виговського показує,  що структурна неповнота нашої культури, передусім у даному випадку мова йде про історію літератури, відсутність відповідної методології, яка б дозволяла об'єктивно оцінювати ті чи інші явища, постаті Вітчизняної історії, надмірна ідеологізація літературного процесу, пов'язана з пріоритетом на істинність лише якоїсь однієї політичної групи, — усе це неминуче приводить до фальсифікації, угодства і прислужництва, відстоювання чужих інтересів.
      Надзвичайно важливо, щоб сучасне покоління, виразником якого передусім виступає інтелігенція, більше не зазнало такого гіркого докору М.Міхновського: «А в історії української нації інтелігенція її раз у раз грала ганебну й сороміцьку роль. Зраджувала, ворохобила, інтригувала, але ніколи не служила своєму народові, ніколи не уважала своїх інтересів в інтересах цілої нації, ніколи не хотіла добачати спільності тих інтересів».⁸¹
      Приклад Виговського — це ще одна ланка безперервного ланцюга боротьби за нашу національну державність. Саме в такому контексті, оцінюючи роль Виговського, бачимо також могутній інтелектуальний і творчий потенціал українського народу, що знайшов свій вияв у Гадяцьких угодах.
      Приклад Виговського також засвідчує, настільки сьогодні важливо переступити оту межу можливого, про яку писав І. Франко, і за якою бачив наш поступ, що неминуче приведе нас до нашої незалежності.⁸²
Ще маємо навчитися підходити до того чи іншого явища в нашій історії з позицій державного народу, мислення якого повністю позбавлене комплексу національної меншовартності. Цього вимагає час.

ПРИМІТКИ:

1 Будзиновський В. Наші гетьмани. Тернопіль. Редакційно-видавничий відділ по пресі. 1990. С. 51.
2 Радянська енциклопедія історії України. К.: Академія наук УРСР, 1969 — т. 1, — с. 274.
3 Один з небагатьох дослідників цієї теми, Ю. Бойко так оцінив роль Виговського в нашій історії: «Іван Виговський. без сумніву, є найвидатнішого особою в українській історії після Богдана Хмельницького і перед Іваном Мазепою, поєднюючи в собі талант великого державного мужа, мудрого політика і обдарованого полководця. Його особа і діяльність розкривається пластично на тлі бурхливих переломних подій, коли виступить він спочатку як генеральний писар і помічник великого Богдана, а пізніше як гетьман України. (Див.: Бойко Ю. Образ Івана Виговського в повоєнній підсовєтській літературі. // Бойко Ю. Вибране, т. 3. Мюнхен: 1981. с. 191),
4 Нечун-Левицький І. Український гетьман Іван Виговський. — Дрогобич. Відродження. 1991. — С. 23.
5 Нічик В. Юрій Немирич та його ідеї. Слово. 1991. № 8.
6 Там   же.
7 Бойко Ю. Образ Виговського в повоєнній підсовєтській літеоатурі. // Бойко Ю. Вибране. Т. 3. Мюнхен: 1981. С. 192),
8 Для прикладу можна взяти використання Т. Шевченком козацьких літописів. (Див.: Дзира Я. Тарас Шевченко і українські літописи XVII—XVIII ст. // Історичні погляди Т. Г. Шевченка. К.: Наук. дум. 1964. — С. 61—88).
9 Брайчевський М Конспект історії України. Старожитності. 1991. № 11. С. 12.
10 Там  же.        11  Там  же.
12 Там  же.
13 Антонович В. Ппо козацькі часи на Україні. К.: Дніпро.   1991.   —  С.   146.
14 Тойсам Т. За вольний і нікому не підданий народ. Ратуша.   1991.   26  жовтня.
15  Це підтверджує і Дмитро Яворницький, який в першу чергу користується саме козацькими літописами. (Див.: Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. — Т. 2.: Наук, дум, 1990.  —  С.  193.
16 Шевчук В. Самійло Величко та його літопис // Величко С. Літопис. К.: Дніпро. 1991. Т. — С, 2.
17 Там же.   С.   14.
18 Величко С. Літопис. К.: Дніпро. 1991. Т. 1. С, 218.
19 Там  же.  С.  219.
20 Там же.
21 Там же.  С.  220.
22 Там же.   С. 242.
23 Там же.  С. 243.
24 Там же.
25 Що стосується Історичних праць, то суть цього конфлікту добре показав у своїх творах М. Костомаров, його праці використовував І.Нечуй-Левицький, коли звертався до образу Виговського в одноіменному нарисі та повісті. (Див.:Костомаров М. Історія України в життєписах визначнійших єї діячів. Львів: Накладом книгарні Наукового Товариства імені Тараса Шевченка. 1918. — С. 314—323).
26 Величко С. Літопис. К.: Дніпро. 1991. Т. 1. С 228—229
27 Там  же.
28 Там   же.
29 Шевчук В. Нерозгадані таємниці «Історії Русів» // Історія Русів.       Радянський письменник. 1991. С.   23.
30 Там же.
31 Лисяк-Рудницький І. Напрями української політичної думки (Записки НТШ. 1991. ТССХХІІ — С. 51—52)..
32 Міхновський М. Самостійна Україна. Київ—Львів: Всеукраїнське політичне об'єднання Державна Самостійність України.   1991.  С.   3—19.
33 Кащенко А. Борці за правду. // Кашенко А. Зруйноване гніздо. К.: Дніпро. 1991. С. 3—19).
34 Беляев В. «Україна стоїть повсякчас перед очима» // Кащенко А. Зруйноване гніздо. К.: Дніпро. 1990. С. 626),
35 Нечуй-Левицький І. Український гетьман Тван Виговський. Дрогобич: Відродження.  1991. С. 9.
36 Там же. С. 10.
37 Там  же.   С.   32.
38 Там   же.   С.   29.
39 Там же.  С. 10.
40  Там   же.   С.   18.
41 Нечуй-Левицький І. Князь Яремія Вишневенький. Гетьман Іван Виговський. К.: Дніпро. 1991. С, 320.
42 Там   же.  С.  480.
43 Там   же.  С.  257.
44 Донцов Д. Криза нашої літератури // Донцов Д. Дві літератури нашої доби. Львів. 1991. С. 48.
45 Нечуй-Левицький І. Князь Яремія Вишневецький. Гетьман Іван Мазепа. К.: Дніпро. 1991. С. 327,
46 Там  же.   С.  48,1.
47 Там же.
48 Грінченко Б. Іван Виговський: його життя і діло. Друг читача.  1991.   №  4.
49  Там же.
50 Там же.
51 Там же.
52 Ще за життя Б. Хмельницького, володіючи чималим дипломатичним хистом, Виговський брав активну участь в різноманітних державних переговорах // Див.: Крип'якевич І. Богдан Хмельницький. Львів. Світ. 1990, — С. 153.
53 Грінченко Б. Іван Виговський: його життя і діло. Друг читача.   1991.   №   4.
54 Там же.
55 Там же.
56 Лепкий. Б. Крутіж. Дзвін. 1991. № 10. С, 41,
57 Там  же.   С.  25.
58 Шляхетського походження були полковники Ів.чк Богун, Іван Бруяка, Данило Виговський, Остап Гоголь, Михайло Громика, Григорій Гуляницький, Василь Дворецький, Антін Жданович, Михайло Зеленський, Михайло Криеа, Михайло Кричевський, Григорій Лісницький, Іван Миньковський, Данило та Іван Ничаї, Павло Тетеря, Павло Хмельницький, генеральний суддя Самійло Зарудний (Див.: Крип'якевич І. Богдан Хмельницький. Львів: Світ. 1990. С. 180).
59 Лепкий Б. Крутіж. Дзвін. № 10 С. 28.
60 Там же.  №  11. С. 46,
61 Рибак Н. Переяславська Рада. К.: Радянська школа. 1988.   Т.   І.  С.   88—89.
62 Там   же.   С.   424.
63 Там   же.   С.   426.
64 Юрій Бойко так оцінює твір Н. Рибака: «Автор не пошкодував темних фарб, щоб змалювати його конденсовано негативною постаттю. Позбавлений будь-яких нормальних людських почуттів, користолюбний, жорстокий, готовий на все для власної вигоди, герой може викликати до себе лише відразу і презирство читачів. (Див.: Бойко Ю. Образ Івана Виговського в повоєнній підсовєтській літературі // Бойко Ю. Вибране.  Мюнхен:   Т.  3. 1981.  С.   197).
65  Загребельний П. Я, Богдан. Київ.: Дніпро. 1984. (Серія «Романи і повісті», № 8). С. 284.
66  Іваничук Р. Павло Загребельний // Загребельний П. Я, Богдан   К.:Дн!про.  (Серія «Романи і повісті», № 8),
67 Загребельний П. Я, Богдан. К.: Дніпро. 1984. (Серія «Романи і повісті»,   №  7)    С. 222
68 Там  же.   С.  54.
69 Там  же.   С.   160.
70 Лепкий Б. Крутіж. Дзвін. 1991. № 10. С. 27.
71 Нічик В. Юрій Немирич та його ідеї. Слово. 1991. № 8.
72 Про близькість поглядів Немирича та Виговського говорить і Крип'якевич. (Див.: Крип'якевич І. Богдан Хмельницький.   Львів:   Світ.   1990.  С. 183).
73 Шевчук В. Іван Виговський та Галицький трактат 1658 року. // Див.: Україна. Наука. Культура. К.: 1991, С. 145,
74 Відомо також про існування листа єпископа Суші до гетьмана Виговського, в якому Холмський єпископ Яків Суша, аналізуючи дії і документи гетьмана, дає їм високу оцінку в плані об'єднання і становлення єдиної української церкви, (Див.: Назарко О. Лист єпископа Суші до гетьмана І. Виговського // Український історик. Нью-Йорк — Мюнхен.1967.  №  1—2. С. 52—58.
75 Олянич Д. Пункти Івана Виговського // Записки НТШ. 1991.   ГССХХІІ  —  С   326—350.
76 Там же.  С.  344.
77 Тут варто зробити застереження. Збагнути масштабність Виговського, оцінити його, державотворчість можна тільки через пізнання реального контексту його діяльності, у співставленні з іншими персонажами тої історичної драми в нашому минулому, яка дістала назву Гетьманщина, пізніше —Руїна. На цьому наголошував і М. Грушевський в одній із своїх праць. Зокрема, він прийшов до висновку, що держа-
вотворчі акти гетьмана передусім були «першим виразом відкритим і більш-менш повним, того, що вже перед тимпробивалося в різних актах і заявах, але тільки тепер знайшло скільки-небудь конкретно своє об'явлення: українська державна ідея, окремнішність української території й українського народу. Від елементарної оборони «руської віри», рівноправности українського чи білоруського православного елементу з польсько-католицьким, яка наповняє собою перші десятиліття XVII в., українська суспільність серед кривавих бур Хмельниччини, доходить до свідомосте автономного українського життя, політичної самоуправи українського народу, як політичної цілости, української етнографічної території, як окремого політичного тіла. Те, що самому Хмельницькому в перших стадіях його повстання ще ледве уявлялося, в момент його смерти представлялося політичним керманичам України вже зовсім виразно і ясно». (Див.: Грушевський М. Виговський і Мазепа // Вивід прав України. Львів:   Слово.   1991.   С.   92—93).
78 Грушевський М. З політичного життя старої України. Київ.:   1918.   С.   82.
79 Дорошенко Д. Нарис історії України. Мюнхен: Дніпрова Хвиля. 1966. Т. 1. С, 61,
80 Своє узагальнення щодо зображення постаті Івана Виговського в українській радянській літературі робить і Ю. Бойко: «Як бачимо, совєтське насвітлення постаті Виговського не має ніякого зв'язку з історичними фактами. Воно наскрізь просякнуте агіткою... І саме в ділянці української історичної літературної творчости під совєтами, маємо зразки страхітливого калічення історичної минувшини, ігнорацію факту, оперування неймовірними вигадками... Bсe це стосується творів, у яких знаходимо образ Виговського // Див.: Бойко Ю. Образ Виговського в повоєнній підсовєтській літературі // Бойко Ю. Вибране. Т. 3. 1981. С. 89).
81 Міхновський М. Самостійна Україна. Київ—Львів: Всеукраїнське  об'єднання  ДСУ.   1991.   С.   14.
82 Франко І. Поза межами можливого // Вивід прав України.   Львів:   Слово.   1991.

ЛІТЕРАТУРА
1. Антонович В., Бец В. Исторические деятели юго-западной России в биографиях и портретах. Иван Остапович Выговский, 1657—1659 гг. / Укр. іст. журнал — 1991. №  3.   С.   127—137.
2. Антонович В. Іван Виговський. / Україна. 1991. №  14.  С. 24.
З. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. К.: Дніпро.   1991.
4. Аркас М. Історія України-Русі. К.: Вищ. шк. 1990,
5. Бойко Ю. Вибране. Т. 3. Мюнхен. 1981.
6. Брайчевський М. Нова концепція історії України. Старожитності:   1991.   №   11.
7. Будзиновський В. Наші гетьмани. Тернопіль. Редакційно-видавничий  відділ  по  пресі.   1990.
8. Вивід прав України, — Львів.: Слово. 1991.
9. Величко С. Літопис. Київ.: Дніпро. 1991. Т. 1,
10. Грінченко Б. Іван Виговський: його життя і діло. Друг  читача.   1991.  №  4.
11. Донцов Д. Дві літератури нашої доби. Львів. 1991.
12. Донцов Д. Дух нашої давнини. Дрогобич. 1991.
13. Дорошенко Д. Нарис історії України. Мюнхен: Дніпрова  Хвиля.   1966.  Т.   1.
14. Жуковський А., Субтельннй О. Нарис історії України. Львів:   НТШ.   1991.
15. З а гр е бе л ьн и й П. Я, Богдан. К.: Дніпро, 1984.
16. Історія Русів. 1С: Радянський письменник. 1991.
17. Історичні погляди Т. Г. Шевченка. К.: Наук, дум, 1964,
18. Кащенко А. Зруйноване гніздо. К.: Дніпро. 1991.
19. Копиленко О. «Українська ідея» М. Грушевського: історія і сучасність. К.: Либідь.  1991.
20. К р и п'я к е в и ч І. Богдан Хмельницький. — 2-е видання, випр. і доп. — Львів: Світ. 1990.
21. Костомаров Н. Історія України в життєписах визначнійших єї діячів.  К.:  Україна.   1991.
22. Лепкий Б. Крутіж. Дзвін. 1991. № 10—11.
23. Міхновський М. Самостійна Україна. Київ—Львів: Всеукраїнське   об'єднаний  ДСУ.   1991.
24. Н е ч у й-Л е в и ц ь к ий І. Князь Яремія Вишневенький. Гетьман Іван Виговський. К.: Дніпро. 1991.
25. Н е ч у й-Л е в и ц ь к и й І. Український гетьман Іван Виговський.   Дрогобич:   Відродження.   1991.
26. Ніч и к В. Юрій Немирич та його ідеї. Слово 1991. № 8.
27. О лянич Д. Пункти Івана Виговського / Записки НТШ 1991.   ТССХХІІ.
28. Рибак Н. Переяславська Рада. 2-х т. К : Радянська школа.   1988.
29. Радянська енциклопедія історії України. К.: Академія наук   України.   1964.   Т.   І.
30. Тойсам Т. За вольний і нікому не підданий народ. Ратуша.  1991. 26 жовтня.