Ассоциация Философского Искусства

БОГДАН ЧЕРВАК   СЛОВО, ЩО СТАЛО ЗБРОЄЮ До 100-річчя від дня народження О.Ольжича

У книжці у формі нарисів розповідається про життя і творчість видатного українського поета, науковця і політичного діяча О. Ольжича. Особливу увагу автор акцентує на політичній діяльності О. Ольжича, його світоглядних та йдейних переконаннях.

Віхи життя і боротьби

Легенда й символ. Не про кожного поета так можна сказати. Про О. Ольжича — можна, оскільки в українській історії його ім'я уособлює, мабуть, найдраматичніший етап національно-визвольного руху українців за свою державу. О. Ольжич називав добу, у якій жив, «вовчицею». Напрочуд вдала й характерна для тогочасної Європи метафора, де за фасадом добрих манер ховалися хижі зуби фашизму та сталінізму. О. Ольжичу-поету не поталанило. Розквіт його життя припав на час, коли не слово, а зброя була в пошані. У цій ситуації він зробив те, що можна було зробити: слово перетворив на зброю.

Олег Кандиба-Ольжич народився 21 липня (8 липня за ст. ст.) 1907 року в Житомирі. Його батьком був відомий український поет Олександр Олесь. У 1909 році сім'я Кандиб переїхала до Києва, згодом — до Пущі-Водиці, ближче до місця роботи батька.

Олег був свідком бурхливих і трагічних подій української революції 1917 року. У 1919 році його батько стає культурним аташе Української Народної Республіки в Будапешті, що згодом негативно відбилося на долі Олега та його матері, які після поразки УНР та з приходом радянської влади стали «ворогами народу».

У січні 1923 року Олег з мамою покидають Україну й прибувають до Берліна. Там довго не затримуються й переїжджають до Чехо-Словаччини, поселяються за п'ятдесят кілометрів од Праги у Горніх Черношицях, згодом — Ржевницях.

До 1924 року Олег Кандиба навчається в Українському Громадському Комітеті в Празі, а в зимовому і літньому семестрах 1924-1925 років стає слухачем філософського факультету Карлового університету. Водночас він відвідує лекції з передісторичної археології та історії мистецтва, пише наукові та дослідницькі роботи з археології та суспільствознавства.

Грунтовні праці молодого археолога привертають увагу фахівців Гарвардського університету. Олега Кандибу запрошують до США, а згодом до Італії, де він читає лекції. У Римі Олег, який на той час був уже відомим науковцем, зустрічається з головою Проводу Українських Націоналістів, полковником Євгеном Коновальцем. Як стверджують біографи О.Ольжича, ця зустріч мала вирішальне значення для його подальшої долі як діяча націоналістичного руху. Полковник Є.Коновалець побачив у молодому вченому та видатному поетові обізнану з тодішньою дійсністю в Україні людину, яка дуже добре розуміла значення духовного фактора у визвольно-революційному процесі державного відродження українського народу.

У 1928 році в Празі з'являється друком перше оповідання молодого літератора під назвою «Рудько», підписане псевдонімом О. Лелека.

Навчання на філософському факультеті Олег Кандиба завершив у 1929 році, водночас навчаючись на літературно-історичному відділі Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова. Того ж року в журналах «Літературно-науковий вістник», «Студентський шлях» публікуються перші вірші поета. Як стверджував Улас Самчук, відомий український письменник, публікації О.Ольжича у «Вістнику» забезпечили йому «одне з перших місць емігрантського Олімпу».

З огляду на це характерним є прохання до О. Ольжича одного з тогочасних провідних літературних критиків Михайла Мухіна не зволікати з виданням першої книжки: «Ваші речі можуть і мусять мати величезне виховуюче значення для наших підростаючих поетів. Не лише формально, але також тому, що Ви — одинокий актуальний, цілковито. Ви взагалі поет, «народжений напередодні» рр. 1914-1921, і як такий, Ви високовзірцевий для цієї генерації».

За життя О. Ольжич видав, лише дві книжки поезій: «Рінь» (Львів, 1935) та «Вежі» (Прага, 1940). Третя збірка «Підзамча», упорядкована самим автором, побачила світ уже після його смерті.

У 1929 році О. Кандиба вступає до Організації Українських Націоналістів й одразу ж стає її провідним діячем. На доручення полковника Є.Коновальця він організував «Культурну Референтуру ОУН», яка налагодила випуск легальних і нелегальних видань українських націоналістів, об'єднала довкола себе чимало відомих діячів культури та мистецтва.

О.Ольжич був одним із будівничих та оборонців Карпатської України, яка постала у березні 1939 року внаслідок розвалу Чехо-Словацької Республіки.

У 1940 році стався розкол ОУН, зокрема група молодих націоналістів на чолі із Степаном Бандерою утворила «революційний провід ОУН». О.Ольжич різко засудив розкол і беззастережно став на бік ОУН під керівництвом полковника Андрія Мельника.

З вибухом Другої світової війни О.Ольжич на чолі перших похідних груп ОУН вирушає в Україну й очолює націоналістичне підпілля в Києві.

З його ініціативи у столиці розпочинається розбудова українського політичного і культурного життя. Постає Українська Національна Рада як майбутній парламент незалежної України. Починає виходити газета «Українське Слово», організовуються інші українські інституції.

З метою мобілізації народу на побудову Української держави О.Ольжич за дорученням Проводу ОУН організовує багатолюдне відзначення та звеличення подвигу героїв, які у 1921 році були розстріляні більшовиками поблизу села Базар, що на Житомирщині.

Незважаючи на протидію окупаційної німецької влади, до Базару зійшлася велика кількість українців з усієї України. Німці, здивовані розмахом маніфестації, зайняли спочатку вичікувальну позицію. Але вже невдовзі розпочалися арешти, зокрема найбільш масові — на Житомирщині та Коростенщині. До початку грудня було заарештовано понад 200 активістів ОУН.

Активізація діяльності ОУН на східних теренах призводить, врешті-решт, до масових арештів у Києві. Зокрема заарештовано, а згодом страчено у Бабиному Яру Олену і Михайла Теліг, Івана Рогача, Івана Кошика, Ореста Чемеринського та інших чільних діячів ОУН.

На той час О.Ольжич, як заступник Голови ОУН, фактично керує всією роботою націоналістичного підпілля в Україні, а тому змушений постійно переховуватися від окупантів. Він покидає Київ та оселяється на Прикарпатті, де на той час вже активно діють партизанські відділи ОУН та загони УПА.

О.Ольжич не випадково посів становище лідера націоналістів в Україні. Він був одним із небагатьох, хто володів усіма необхідними для цього рисами: «Призначення заступником Голови ОУН завдячував Ольжич не випадкові, — зазначав Голова ОУН А.Мельник, — а попри духові цінності свої — головно вкладові своєї невпинної і жертвенної праці, зокрема на рідних землях серед найтяжчих умовин окупаційного режиму, коли український націоналіст для німецької влади був ворогом число 1 і, як такий, гонений був і переслідуваний, немов звірина. Подиву гідними є стійкість і відвага Ольжича в Київському періоді його діяльності, незвичайна сторожкість і зручність у виминанні стількох небезпек і загроз життя для нього і членів тодішнього керівного на рідних землях осередку ОУН».

Усвідомлюючи неминучість поразки у війні Німеччини та окупації Радянським Союзом території України, О.Ольжич ухвалює рішення про створення «Куреня смерті», загону добровольців, який мав залишитися за лінією фронту з метою проведення широкомасштабних диверсійних акцій в тилу ворога. Очевидно, що він добре розумів приреченість людей, які б відважилися на цей крок, однак вважав, що ідея но¬вих Тернопілів чи Крутів неодмінно підніме на нову боротьбу майбутні покоління українців. Правда, О.Ольжичу так і не вдалося реалізувати свою ідею.

Фашисти чатують за ним, а в травні 1944 року на конспіративній квартирі у Львові гестапівці знаходять його й заарештовують. На сьогодні існують три версії, що пояснюють причини та обставини арешту провідника ОУН. Зокрема, висловлюється припущення, що арешт О.Ольжича відбувся через «провал» однієї із його зв'язкових, яка раніше потрапила до гестапо й видала керівника українського націоналістичного підпілля. Арешт провідника міг бути спричинений цілеспрямованою діяльністю німецьких спецслужб, які розшукували рукопис книжки «Революція рве кайдани», де О.Ольжич зібрав факти про злочини нацистської Німеччини проти українського народу. Також існує припущення, що арешт керівника ОУН зумовлений його намаганнями встановити контакти із західними союзниками, які на той час готувалися до відкриття «другого фронту». У будь-якому випадку можна стверджувати, що питання арешту О.Ольжича — одне із контроверсійних у його біографії й потребує додаткового вивчення.

Як особу особливо небезпечну для Рейху, його терміново везуть на допит у Берлін, а згодом у концтабір Заксенгаузен, де після неймовірно жорстоких катувань він загинув. Фашисти боялися О.Ольжича навіть мертвого, а тому тіло героя було наказано спалити у крематорії.

Про загибель О.Ольжича Голова Проводу ОУН Андрій Мельник дізнався, перебуваючи з ним в одному концтаборі. Цікаво, що про смерть визначного діяча націоналістичного руху його повідомив Степан Бандера, який засобами тюремної азбуки висловив своє співчуття з приводу смерті героя.

«Впав на пості Герой, якому не багато рівних; впав Провідник молодого націоналістичного активу, якому не знайшов я досі нікого рівного; впав Друг сердечний, якому рівного не знаю чи найду ще, — незрівнянний зразок Борця за волю України для грядущих поколінь», — так відгукнувся на смерть О.Ольжича сам полковник А. Мельник.

У сучасних хрестоматіях про О.Ольжича, як правило, пишуть: він був визначним українським поетом, науковцем, політичним діячем. Це правда. Однак правдою є й те, що його творча доля, наукова праця та політична діяльність так переплелися, що згаданий ряд можна вибудовувати в будь-якому порядку.

Мета нашого викладу — акцентувати увагу читача на світоглядних, ідейних і політичних переконаннях героя. Адже йому випала доля жити і боротися у надзвичайно цікавий період історії України, коли власне українська нація, незважаючи на складні історичні передумови, спромоглася піднятися на боротьбу за своє національне і соціальне визволення. Образ О.Ольжича увібрав у себе дух епохи, яка стала цілим етапом національно-визвольного руху українського народу за свою незалежність. У творчому спадку поета й політика безліч оригінальних і цікавих думок, що мають безпосереднє відношення до формування екзистенції сучасної української нації. Його життя і боротьба й надалі надихають тисячі й тисячі людей на безкорисливу боротьбу з відстоювання «української правди» та права нашого народу бути господарем на своїй землі. А тому вкрай важливо осмислити ідейну спадщину О.Ольжича, осягнути її значення для нинішнього покоління українців.

Ольжич далі поет, але його поезія - це вже лише "надбудова" його "чину".

Улас Самчук

Поет національного героїзму

У передмові до збірки вибраних поезій Олега Ольжича "Будьте!", що її видало націоналістичне видавництво "Культура" в 1946 році, знаходимо такі рядки: "Зосереджений на єдиній великій для нас ідеї, ідеї української національної революції, Олег Кандиба не розпорошував духовну енергію ані в песимізмі самообмеженого культурництва, ані в утопіях всесвітніх "моралізувань", а старався на конкретній землі твердими зусиллями волі будувати цитаделю духа - Українську Державність. Слова без діла для нього не вистачало, і тому ціла творчість його - чи поезія, чи програмова стаття, чи підпільна відозва - така у високім розумінні цього слова політична і тим самим конкретна і правдива". Так, одним штрихом, у лаконічній формі окреслено сутність поезії О.Ольжича як невіддільної складової його світогляду. Іншими словами, його поетична творчість має безпосередній зв'язок із його ідеологічними та політичними переконаннями. Саме у поетичних формах О.Ольжич намагався скристалізувати власні ідеологічні і навіть політичні концепти. Спробуємо це довести на прикладі його поетичних збірок "Рінь", "Вежі" та "Підзамча".

Але насамперед треба відзначити, що у поета не було періоду учнівства, часу на становлення. Його талант реалізувався одразу, засвітився усіма барвами і гранями. Три такі різні на перший погляд збірки - "Рінь" (1935), "Вежі" (1940) та "Підзамча" (1946) - це насправді спалах однієї зірки. Праісторична тематика й мотиви древнього середньовіччя "Ріні" перегукуються з героїчним духом збірки "Вежі" та філософськими ремінісценціями "Підзамча". Якби О.Ольжич захотів видати замість трьох збірок одну, то умовні цикли "Рінь", "Вежі", "Підзамча" своїм фактом вибудували б доволі струнку композицію.

Незважаючи на високі оцінки художнього рівня двох перших збірок, ще й досі побутують діаметрально протилежні погляди щодо їх ідейної спрямованості.

Першу вважають аполітичною, своєрідним наслідуванням неокласиків, зразком високого стилю й вишуканої естетики. Другу, навпаки, трактують як соціально заангажовану, де гору беруть заклики до боротьби за незалежність України.

Насправді, на нашу думку, між двома збірками існує тісний взаємозв'язок. У "Ріні" О. Ольжич намагається віднайти історико-філософські основи буття української нації, джерела її нескореності й войовничості. Галли, анти, готи - головні персонажі віршів - це ідеал хоробрості й благородства, шляхетності й мужності. Саме такими постають рядові бойовики ОУН у збірці "Вежі", де на зміну суворому минулому праісторичних часів приходить динамічне сьогодення. Набронзовані лицарі минулого наче оживають, стають безкомпромісними борцями за визволення свого народу.

"Рінь" О.Ольжича тільки на перший погляд аполітична збірка. Історіософські алюзії, заглиблення у сиву давнину - не самоціль і не наслідування неокласиків. Поет шукає філософське обґрунтування нового націоналістичного світогляду, який неминуче має прийти на зміну чужинським теоріям матеріалізму та детермінізму. Щоб бачити майбутнє, треба дивитись у минуле. Така закономірність історичного поступу. У минулому поет намагається відшукати вічні та незмінні основи буття, на які, в першу чергу, мала б опертися людина - творець історії:

Ольжичеві ремінісценції також спрямовані на пошук героїчного, що в поета асоціюється з прагненням нації до свободи. Категорію героїчного О.Ольжич підносить до величини культу. Це самодостатня вартість, що вимагає самопожертви, а не просто життєвого оптимізму. Сам поет з цього приводу писав: "Починаючи старою добою і кінчаючи новітніми поетами, тягнеться червона нитка самовідданості та героїчної жертовності для ідеї". Плекати культ героїчності - це гартувати національний характер, національний дух: "Чи це дух княжих воїв, чи дух козаків, чи дух Крут та Базару, чи дух полонин Закарпаття, - це український дух і характер".

Такий соборницько-ідеалістичний підхід з особливою силою проглядається у збірці "Вежі".

До збірки увійшли дві ліро-епічні поеми "Грудень" і "Незнаному воякові". З прадавнього минулого поет переходить у XX сторіччя й поринає у вир смертельної боротьби. Тут усе підпорядковано одній меті: щоб "нація дужа і вічна, як Бог", перемагаючи ворогів, утвердилась на своїй землі, як "Залізна Держава". Надзвичайний динамізм, експресивність розповіді, лицарсько-романтичний пафос підкреслюють неминучу фатальність повсякчасної готовності націоналіста-революціонера до смерті. Закони боротьби вимагають чину, конкретної дії, а не пустопорожніх фраз та нарікання на "нещасну долю":

Мас спресовано, волю нації сконцентровано в кулаці, розрахунок тільки на власні сили:

Чималий інтерес становить поема О.Ольжича "Грудень". Цей твір з'явився у 1940 році у переддень Другої світової війни, коли ОУН отримала можливість активно включитися у боротьбу за утвердження української самостійницької ідеї. Відомо, що О.Ольжич ніколи не плекав ілюзій щодо майбутніх світових баталій, а перед українською громадою ставив вимогу її мобілізації, готовності до прийдешніх змагань.

У цьому контексті поему "Грудень" (інша назва "Городок 1932") можна вважати програмним твором поета. "Городоцький чин", "Городоцька трагедія" - тема, з відомих причин маловідома в українській літературі. А тому доробок О.Ольжича і в цьому плані видається значущим.

Василь Білас і Дмитро Данилишин, бойовики УВО-ОУН, у 1932 році здійснили невдалий напад на поштову установу в місті Городок, що на Львівщині. Тікаючи, молоді хлопці були схоплені польськими жандармами й заарештовані, а згодом страчені. Але геройська постава, мужність, лицарська поведінка молодих хлопців під час суду вразили українське суспільство.

Як інтерпретує цю тему О.Ольжич? Для поета подвиг молодих галицьких хлопців - це привід для розмови більш широкої і важливої. Для автора це нагода порушити низку проблем, які навіть сьогодні залишаються актуальними. Найголовніша з них - формування в українця характеру безкомпромісного воїна, готового віддати життя за визволення своєї Батьківщини.

О.Ольжич у притаманній йому манері - стиль, мов проблиск гострого меча, наче крицевий передзвін, - не залишає ворогам України жодних шансів. Рубікон перейдено, моральний бар'єр слабкодухості подолано, всяка жертва віднині потребує помсти. Усе особистісне, що пов'язане з добробутом, віднині має відійти на задній план. Лише "дух одвічної стихії", що об'єднає мільйони, поведе до вистражданої волі:

До речі, у поемі не зустрічаємо імен героїв, але дух Біласа і Данилишина тут присутній. Усі авторові медитації сприймаються саме через призму подвигу бойовиків. Навіть тоді, коли поет апелює до народу, робить він це від імені полеглих героїв. Від того голос його впевнений і сильний, звідси абсолютна переконаність і віра в силу та велич своєї нації.

Неординарна поетика О.Ольжича. Мужня, сувора і лаконічна метафорика надзвичайно гармонує з формою спілкування із читачем. О.Ольжич говорить зі світом на "ти" і вважає, що має на це право, адже за його плечима "здобутий в огні бастіон" та душі "братів по далеких в'язницях і тих, що упали, братів". В.Білас і Д.Данилишин - це символ української революції:

Подвиг В.Біласа і Д.Данилишина став зразком мужності й жертовності покоління, до якого належав О.Ольжич. Це була одна з найтрагічніших подій, яка глибоко вплинула на почуття і свідомість не лише галичан, а й усього українського народу.

Третя збірка "Підзамча" носить характер філософсько-індивідуальних медитацій. Вона - своєрідний синтез двох попередніх збірок, де у дивовижній гармонії поєднано особисті переживання поета, його історіософічні візії та ритми тогочасної доби. Широким є тематично-ідейний спектр збірки, але провідний мотив його творчості - віра у призначення нації, людини, її чеснот і її правди - тут повністю домінує:

Віра в людину гіперболізується й доходить до межі болю. О.Ольжич ставить великі вимоги до людини, коли кидає свого героя в пекло боротьби, але його подвиг - це не лише результат величезної сили духа, а й свідома причетність до духовного стрижня українського народу, тобто усвідомлення себе його частинкою, що творить націю господарів, лицарів і творців.

Своєрідним є стиль поета. Як і більшість "вістниківців", тобто поетів, що гуртувалися навколо "Літературно-наукового вістника" під керівництвом Д.Донцова, О.Ольжич прагнув ясного і прозорого викладу, класичної або ж традиційної форми, що давало можливість чітко сформулювати ідею, донести її широкому загалу. Через те й мова О.Ольжича образна, експресивна, енергійна, а місцями вулканічно-вибухова. Образи монументальні, цілісні, місткі та конкретні, добре вписуються в ковані строфи, що часто будуються за принципом антитези.

Як поет О. Ольжич усіляко пропагував цінності, що підкреслювали героїчну суть українця та української нації. В одній із статей він писав: "Віднайшовши героїчний життєвий ідеал, нація не боїться уже ніяких фізичних ударів. З почуттям власного благословення на чолі, назавжди рішена на свойому шляху, в революції народжена, сучасна Україна спокійним ликом зустрічає негоди і бурі, знаючи, що вони розвіються, а вона буде".

У поемі "Незнаному воякові" є такі рядки:

Або:

О Націє, дужа і вічна, як Бог...

О.Ольжич гартував характер української людини, бо хотів, щоб залізний характер мав український народ.

«Військовий міністр»

На початку тридцятих років минулого сторіччя різко загострилася політична ситуація в Західній Європі. У центрі політичних подій несподівано опинилася Чехо-Словацька Республіка. До неї висунули свої претензії практично всі сусідні держави, насамперед Німеччина, яка розгорнула активну кампанію щодо її внутрішньої та зовнішньої дестабілізації.

Ослаблена Прага не могла контролювати Закарпаття й погодилася на створення автономного Уряду. Проте реальна влада опинилася в руках русофільської партії «Автономно-землеробський союз», представник якої очолив Уряд і провадив виразно проугорську політику. Водночас проголошення автономного Уряду дало могутній імпульс для активізації національно-визвольного руху, зокрема діяльності Організації Українських Націоналістів, яка на той час була найвпливовішою українською силою. «Надходить великий час, Закарпаття мусить стати самостійною Українською Державою, воно мусить стати зародком одної великої самостійної соборної держави від Попраду і Татрів аж до Каспійського моря і гір Кавказу. Стати тим зародком мусить бути для нас найбільшою честю! Ми горді, що якраз ми перші будемо тими, хто зачнуть відбудовувати Українську державу! Що ми поможемо нашим братам скинути московське, польське й румунське ярмо. В цій відбудові поможе нам тільки єдність народу, велика віра в свої сили й віра в те, що Бог призначив нас повести свій народ до Волі!»

Листівками такого змісту були закидані села і міста Срібної Землі. Окрім цього, українські націоналісти засновували українські громадські, молодіжні, культурні організації. ОУН мала безумовний вплив на провідні українські партії Закарпаття.

Голова Проводу Українських Націоналістів полковник Андрій Мельник, який очолив ОУН після трагічної загибелі полковника Коновальця, доручає особисто О.Ольжичеві ведення справ щодо молодої Карпато-Української Держави. Останній негайно виїжджає на Закарпаття. Перебуваючи на Срібній Землі, О.Ольжич передусім береться за організацію мілітарних загонів, спроможних з допомогою військової сили захистити Карпатську Україну. Не випадково члени ОУН, яких у той час було чимало на Закарпатті, називали його «військовим міністром».

Тим часом, після відставки проугорського Уряду, в Празі вже не виникало сумніву, що саме лідер проукраїнських сил має очолити автономію. Не буде перебільшенням твердження, що така ефективність українського націоналістичного руху зумовила активність мас, ріст їх національної свідомості.

У жовтні 1938 року Прем'єр-міністром Підкарпатської Русі став отець Августин Волошин. Саме йому судилося очолити й привести національно-визвольний рух на Закарпатті до омріяної державності.

На жаль, в Україні ще мало знають про життя і діяльність Августина Волошина, Прем'єр-міністра, а згодом Президента Карпатської України. Проте саме під його керівництвом Карпато-Українська Держава стала вагомим чинником міжнародної політики, а українська національна ідея довела свою невмирущість.

Уряд Августина Волошина, як це не парадоксально сьо¬годні звучить, можливо єдина у минулому та нинішньому сторіччі українська за формою і змістом влада на Закарпатті.

Незважаючи на складну міжнародну ситуацію, відхід під мадярський протекторат значної частини Закарпаття і вимушене перенесення столиці з Ужгорода до Хусту, Уряду Волошина вдалося здійснити колосальний політичний і соціально-економічний прорив.

Так було сформовано дієвий Кабінет Міністрів, який складався з чотирьох міністерств: внутрішніх справ, шкільництва і народної освіти, юстиції та комунікацій.

Було сформовано Службу безпеки, Управління поліції в Хусті, відділ преси та пропаганди.

Автономний Уряд надавав особливого значення політичній та пропагандистській роботі, що пояснювалося як необхідністю мобілізації зусиль населення краю на розбудову Української держави, так і підривною діяльністю проти неї з боку Угорщини та Польщі, нападами терористів з цих країн на населені пункти Закарпаття, антиукраїнською пропагандою «п'ятої колони» серед його мешканців, а також загостренням українсько-чеських відносин.

Уряд Волошина швидко переконав населення у необхідності всенародного захисту кордонів краю. На початку листопада 1937 року була утворена організація народної оборони «Карпатська Січ», кістяк якої становили члени ОУН. Загальна кількість вишколених січовиків склала 2 тисячі.

Уряд Волошина видав розпорядження про запровадження на території автономії державної української мови та увів в обіг назву «Карпатська Україна» замість принизливої «Підкарпатська Русь».

У центрі уваги Уряду була адміністративна реформа. Зокрема, було видано розпорядження про передачу всієї влади Кабінету Міністрів Карпатської України та обрання сейму (парламенту); про створення Вищого суду і Вищої державної Прокуратури.

За короткий час запроваджено жорстку вертикаль влади. Окружні начальники отримали повноваження розпускати сільські громадські заступництва, якщо вони не лояльні до української влади. Таким чином вдалося стабілізувати соціально-економічну ситуацію, придушити саботажні акції, вирішити проблему безробіття.

Зрештою, Уряд Волошина закрив усі місцеві осередки антиукраїнських, антидержавних організацій та їхні видання, а також політичні партії, що не стояли на засадах української державності.

Курс на українізацію Закарпаття був пріоритетним напрямком роботи нового Уряду.

Тріумфом української державності стали вибори сейму у лютому 1939 року. їх результат був несподіваний для всіх: і для ворогів Уряду, і для його прихильників. Із 92,5% населення, що взяли участь у виборах, 92,4% проголосували за список проурядової партії «Українське Національне Об'єднання».

Результати виборів засвідчили: населення Закарпаття повністю підтримує Уряд, зокрема його прагнення утвердити національну державність.

Правда, парламент Карпато-Української Держави провів лише одну сесію. З дозволу Німеччини мадярські окупаційні війська вдерлися на українську землю. Єдиною збройною формацією, яка виступила на захист Карпатської України, стала «Карпатська Січ», до організації якої найбільше прислужився О.Ольжич.

У нерівному бою з ворогом полягло біля тисячі карпатських січовиків. За два дні угорська армія окупувала Закарпаття. Президент Августин Волошин був змушений покинути країну.

Підсумовуючи свою діяльність на Срібній Землі та вклад ОУН у творення Карпатської України, О.Ольжич у статті «Український націоналізм» писав: «Державність Карпатської України завдячується тільки плановій внутрішньоорганізаційній та зовнішньополітичній акції ОУН. Тому теж все будівництво Карпатської України несе слід впливу українського націоналізму. Ентузіазм народних мас та гарячкова праця провідного елементу створили незабутню традицію, а героїчна постава Карпатської Січі дала всій Україні нову легенду і новий національний патос».

Окупація мадярами Карпатської України спонукає ОУН вжити заходів з метою підготовки до майбутньої війни.

На сторожі стольного Києва

Наслідки Другої світової війни вражають величезними жертвами. Від рук німецьких загарбників загинули десятки мільйонів людей. У світі є чимало місць, що символізують пам'ять про тих, хто став жертвами загарбницьких планів фашистської Німеччини.

Під час війни столиця України була одним із багатьох осередків національно-визвольного руху, який справедливо асоціюється з діяльністю націоналістичного підпілля, зокрема боротьбою Організації Українських Націоналістів.

На той час ОУН була єдиною політичною і військовою організацією, що ставила за мету відновлення незалежності України. Очевидно, що вона готувалася до війни, мала свою тактику і стратегію.

Так, у 1939 році, ще задовго до військових дій на теренах України, у Римі відбувся другий Великий Збір Українських Націоналістів, де було зроблено аналіз політичної ситуації в Європі та окреслено політичні напрямні боротьби ОУН. В одній із резолюцій Збору відзначалося: «Українські визвольні змагання цілковито підметні в своїй основі й незалежні від кожночасного укладу міжнародних сил. Ніколи і в ніякій ситуації не піде український націоналізм на компроміси із займанцями України, вбачаючи можливість спільного діяння тільки з тими народами, що респектують ідею українського державного і соборного визволення». Цього принципу ОУН дотримувалася упродовж усієї війни. І не лише дотримувалася, а й намагалася активно реалізувати у практичній діяльності.

З цією метою керівництво Організації розпочало роботу з підготовки похідних груп ОУН, яким ставилося завдання опанувати громадське і політичне життя України, після того як німці звільнять її від більшовиків.

Безпосередньо біля кордонів України, а точніше на етнічних її землях — Лемківщині, Посянні, Холмщині та Підляшші, розпочався вишкіл провідних кадрів ОУН, які мали вирушити в Україну. Олег Кандиба-Ольжич засновує «Комісію Державного Планування», яка готувала низку документів, що мали б регламентувати різні аспекти державного життя на випадок, коли б вдалося відродити державну незалежність. Про серйозність намірів ОУН також свідчить і те, що один з її провідних членів Микола Сціборський опрацював нарис «Проекту основних законів (Конституції) Української держави», яка визначала устрій та основні принципи функціонування української державності. Робота О.Ольжича належним чином оцінена Головою ОУН Андрієм Мельником, який залишив такий спогад: «Свій ресорт розбудував Ольжич відповідно до многогранних завдань, що їх ставила в повнім розвою ОУН, в могутній апарат з кількадесятьма ближчими і кількадесятьма дальшими співробітниками, з чого приблизно третина на рідних землях, решта поза ними — в Європі й за океаном. Культурно-освітню ділянку довів Ольжич до неперевершеного розквіту, завдяки вже признаному імені визначного вченого й автора ряду наукових цінних праць, завдяки рідким особистим прикметам і завдяки вмілому та старанному доборові співробітників».

Навесні 1941 року Холмщину, Полісся та Лемківщину відвідав Голова ОУН полковник Андрій Мельник. Він розподілив останні доручення, що стосувалися відправки похідних груп ОУН.

Перші похідні групи ОУН вирушили в Україну влітку 1941 року одразу ж після початку радянсько-німецької війни. При цьому керівництво ОУН особливу увагу приділяло так званим «Осереднім і Східнім землям», які понад двадцять років перебували під більшовицькою окупацію. Туди направлялися провідні й найкращі кадри ОУН.

Загалом на схід вели три дороги. Північна похідна група ОУН йшла шляхом Дубно—Шепетівка—Житомир—Київ— Полтава—Харків. Середня — Проскурів—Вінниця—Умань— Дніпропетровськ—Донбас. Південна пролягала з Вінниці на Одесу та Миколаїв.

Рух на Велику Україну очолив О.Ольжич.

У Києві перші члени ОУН нелегально з'явились у двадцятих числах вересня 1941 року, коли ще тут перебували частини Червоної армії. Згодом до Києва прибуло більше сотні українських націоналістів.

Ось як згадує про перші дні перебування в столиці член київської похідної групи ОУН К. Радзевич: «Першою важливою подією, що проходила на моїх очах, — це вибухи і початок пожару, що знищив центр Києва... На хідниках по обох сторонах Хрещатика видко було гори радіоприймачів, які населення міста здавало на наказ німців, видрукуваний на великих плакатах, розліплених по місту. Нагло перед нами ми побачили стовп чорного диму і вслід за цим почули жахливий вибух, відтак другий. Побачили групи людей, що в паніці бігли в нашому напрямі... Шкла з тріском полетіли на хідники. Так почалася пожежа Києва, що знищила велику і то наймодернішу частину міста».

Справді, Київ зустрів українських патріотів багатьма зруйнованими більшовиками будинками, голодом і холодом, який посилювався з наближенням зими. Ситуація ускладнювалася й тим, що німці не були зацікавлені у нормалізації міського життя. А тому основний тягар у відбудові Києва, налагодженні роботи його комунальних служб, забезпеченні мешканців продуктами харчування та дровами взяли на себе українські націоналісти, члени похідних груп ОУН.

Уже на четвертий день після зайняття німцями Києва було створено Міську управу, яку спочатку очолив професор О. Оглоблин, а згодом інженер В. Багазій. Саме на плечі останнього ліг важкий обов'язок — відродити зруйнований більшовиками Київ.

У жовтні почалися відновлювальні роботи. Так про це згадує очевидець тих подій Федір Гайовий: «Праця тут кипить жваво, всі горнуться і працюють. Київ — місто дуже чудове, однак більшовики лишили на ньому свою печатку. Це знищення міста взагалі: вулиці й хідники погані й ненаправлювані, фасади домів запущені й необновлювані, бо населення міста не мало грошей і на мінімальні потреби життя. Чудові київські старовинні церкви також понищені: хрести й бані порозвалювані, а церкви перемінені на приватні доми або на клуби... Тепер всі церкви очищуються від більшовицького барахла й в скорому часі будуть повернені українському народові. Вже в Андріївському соборі на крутому березі Дніпра відбулося святочне висвячення собору й відбуваються в ньому щодня Служби Божі при масовій участі народу».

У листопаді розпочалося навчання у київських школах. Загалом було відкрито понад 70 загальноосвітніх шкіл і ЗО гімназій. Відновилося навчання у Свято-Володимирівському університеті. При цьому слід підкреслити, що усі школи та вищі навчальні заклади забезпечувалися кваліфікованими українськими кадрами. Ось як про це писалося на шпальтах газети «Українське Слово», яка виходила на той час у Києві: «4 листопада розпочалося навчання в українських загальних (семирічних) школах м. Києва. Умови воєнного часу не дали змоги раніше розпочати навчання. Адже потрібно було забезпечити школи паливом, відремонтувати пошкоджені большевиками будинки, дібрати відповідні кадри вчителів і опрацювати нові навчальні програми. Остання справа була особливо тяжкою і відповідальною, бо большевицька «ідеологія», що засмічувала усі шкільні програми і до нитки просякала всі підручники, настільки чужа й ворожа кожній культурній нації, що остаточне викорінення її є справою негайною і доконечно потрібною.

Українська національна школа, що грунтується на засадах виховання молодого покоління на здорових націо¬налістичних основах, вимагає нових форм роботи, нової методології у викладанні всіх дисциплін. Гнилий совєтський «інтернаціоналізм» і облудний сталінський «демократизм», що становив альфу і омегу комуністичної моралі, мусять поступитися перед прищепленням почуття національної гідності і загальнолюдської моралі, властивої кожній порядній людині.

Українська молодь мусить виховуватися на зразках героїчного минулого свого великого народу, знати його історію, знати і вивчати велетнів української культури в їх справжньому, не покаліченому совєтськими коментаторами вигляді.

Завдання, що стоїть перед вільною українською школою, вимагають глибоко продуманого підходу до реалізації їх, вимагають нових методів і поглибленої роботи наукових інституцій протягом довгого часу, до остаточного розв'язання цих завдань і втілення їх у життя.

Зараз закінчено складання програм з усіх дисциплін, крім історії й української літератури.

Ми відвідали кілька шкіл і з задоволенням бачили чисто прибрані й напалені шкільні приміщення, добре дібрані колективи вчителів і святково зодягнених учнів. Початок навчання у вільній новій школі — справжнє свято для українських школярів і українського суспільства. Діти чекають від вільної школи нових настанов, ґрунтовних знань і справжньої допомоги у майбутньому самостійному житті.

Всього в Києві є 67 загальних шкіл — семирічок, 4 чотирилітки і 24 гімназії, з них 10 чоловічих і 14 жіночих. Крім того, мають бути відкриті спеціальні професійні школи, що будуть готувати фахівців середньої кваліфікації. Гімназії і професійні школи розпочнуть навчання пізніше, бо відповідні програми для них ще не повністю опрацьовані.

При кожній загальній школі відремонтовано кухню і їдальню для гарячих сніданків. Відділ постачання має ближчими днями забезпечити школи необхідними продуктами.

Відділ освіти Міської управи провів велику роботу щодо підготовки шкіл до початку навчання. Але ще багато важливих завдань стоїть перед ним. Українська нація вимагає від нього ґрунтовної наполегливої праці в справі національного виховання молоді.

Побажаймо ж широкого розквіту рідній школі, вогнищу української національної культури».

У кооперативних формах відроджувалися приватне підприємництво та профспілковий рух, зокрема було засновано Всеукраїнську кооперативну Спілку та профспілку.

На культурній ниві, окрім Спілки Письменників, діяли Спілка Образотворчих Мистців, Спілка Музик, Спілка Лікарів і Медичних Працівників, Спілка Інженерів тощо.

Для координації церковного життя було створено Церковну раду Української Автокефальної Православної Церкви.

Досить плідною була робота Українського Червоного Хреста, який опікувався полоненими українцями та надавав посильну матеріальну допомогу українській інтелігенції.

Значна увага приділялася молоді. Зокрема, було засновано мережу молодіжних організацій спортивного товариства «Січ», яке вело роботу з фізичного та патріотичного виховання молоді.

ОУН таємно залучала до співпраці українських військовиків. З цією метою було засновано військовий клуб ім. гетьмана Полуботка.

Атмосферу того часу, проблеми, які доводилося розв'язувати в Києві, добре передає стаття «День у Міській управі», що була опублікована у вже згадуваній київській газеті «Українське Слово»:

«Проходить другий місяць вільного життя в українській столиці. Десятки тисяч свідомих громадян щодня прилучаються до нової праці для відбудови нашого господарства, розвитку української культури. Ініціативні енергійні люди творять і шукають найкращих часів, щоб здійснити великі національні завдання в різних ділянках громадського життя. У своїх шуканнях вони натрапляють на численні труднощі, але не згинають спину. Ідуть до Міської управи, радяться, погоджують свої плани і працюють. У відділах і секціях Міської управи не зачиняються двері від 8 год. ранку до 4 год. по обіді. І весь цей час сповнений живою, невідкладною роботою.

У відділі промислових підприємств приймають насамперед керівників заводів і фабрик. Це нові люди, що зовсім недавно прийшли на таку важливу роботу. Вони керують підприємствами, що тиждень-два тому були руїнами. А втім, багато вже зроблено для відбудови цих фабрик і заводів. Одне за одним стають до ладу підприємства, вже є їх перша продукція. На 40 міських підприємствах організовані робітничі колективи, призначені керівні працівники. 50 відсотків усіх фабрик, заводів і майстерень забезпечено сировиною, матеріалами, паливом. Всю готову продукцію взято на облік. Почалася організація торгівлі та обміну між заводами і ринком, на якому все більше з'являється відремонтованих моторів, друкарських машинок, цвяхів, лопат, цегли, шкла, керамічного посуду, іграшок. У відділі і на підприємствах працюють над інвентаризацією майна фабрик і заводів, над складанням виробничих планів.

У секції господарських підприємств зайняті налагодженням міського господарства. В Києві зруйновано двадцять кілометрів мережі вуличного освітлення по центральних магістралях. Монтери підбирають рештки дроту, трасові арматури для монтування. Контора садів і парків готує оранжереї до зимівлі, впорядковує квітникові господарства, збуває їх продукцію, проводить нові насадження у скверах, парках та садах, що були пошкоджені під час війни. Тут важко працювати при цій гострій нестачі транспорту, яка так турбує місто. Але робота не припиняється. Вивозиться сміття, підмітаються площі, базари. Мало ще допомагають конторі керівники будинків. Вони не шукають засобів очистити свої двори, чекають, поки контора щось для них зробить...

Безперервний потік відвідувачів бачимо в секціях відділу освіти і культури. Передова інтелігенція всіма своїми силами поринає в творчу працю, щоб проростити зерно нового на рідній українській ниві...

До правничого відділу я завітав о 4 годині і мав нагоду довідатися про все, що зроблено тут протягом трудового дня. Відділ вирішив у цей день питання про створення нотаріату в місті, про новий квартирний закон, почав опрацьовувати статут промислової кооперації. Правники не можуть залишитися поза будь-якою громадською справою. їм доводиться вникати в кожну ділянку суспільного життя. Тож не дивно, що їх праця протягом дня така різноманітна. Поруч з сотнями справ, з якими звертаються громадяни-українці до правників, працівники відділу вирішили цілий ряд завдань щодо створення українського суду і прокуратури. Одним із найважливіших питань, якими займався відділ у цей день, була організація комісії законодавчих передбачень. Ця комісія має виробити матеріальний і процесуальний кодекс, яким користуватимуться майбутній український суд і прокуратура. У нас буде українське національне законодавство, яке рівнятиметься на законодавства передових країн Європи, що будують у світі новий лад».

Як бачимо, проблеми, що їх розв'язували українці у 1941 році в Києві, мало чим відрізняються від того, що вирішує Українська держава сьогодні.

Газета «Українське Слово», яку редагував член ОУН, поет Іван Рогач, виходила 50-тисячним накладом і поширювалася далеко за межами Києва, несла правду про мету і завдання українських націоналістів, інформувала людей про останні політичні події, була речником української нації, яка боролася за свою державу. «Національнотворча роля київського «Українського Слова» передусім у тому, що воно ні на хвилину не припиняло пропаганди ідеї української державності. Це було те, що являло пряму небезпеку для імперіалістичної політики Третього Рейху. Редактори це добре собі усвідомлювали. Але вони йшли напролом. Важливо було зробити в цьому напрямку якнайбільше, поки ворог почне свої репресії», — так визначив роль і місце «Українського Слова» в окупованому Києві відомий історик, професор Юрій Бойко.

І все ж найбільше уваги О.Ольжич приділяв налагодженню політичного життя столиці, що дозволяло реалізувати на практиці його «візії» майбутньої Української держави. Саме він став ініціатором та організатором усіх політичних заходів, що їх здійснювали в Києві ОУН та українські національні сили.

Саме О.Ольжич виступив з ідеєю створення у Києві Української Національної Ради, яка згодом стала важливим державницьким інститутом поневоленої України.

Українська Національна Рада постала на початку жовтня 1941 року на велелюдних зборах у Києві. Очолив УНРаду професор Микола Величківський.

За своєю структурою та політичною спрямованістю УНРада нагадувала Центральну Раду часів Української Народної Республіки. Це символізувало тяглість державницької традиції.

УНРада складалася зі 130 делегатів, які представляли всі українські землі. УНРада не була однопартійною формацією. До її складу увійшли члени різних політичних напрямів: від гетьманців до націоналістів. Керівним ядром стала Президія, до якої, крім професора М.Величківського, увійшли інженер Антон Баранівський, геолог Іван Дубина і член Проводу ОУН Осип Бойдуник.

Установчі Збори ухвалили Декларацію та Відозву, автором якої був О.Ольжич і де було сформульовано основні завдання УНРади, а саме: належно репрезентувати український народ перед німецькими чинниками, що перебувають в Україні; поборювати більшовицьку пропаганду й агітацію серед населення; доступними засобами поборювати більшовицьку диверсію і саботаж; виховувати молодь фізично і духовно на добрих громадян; утверджувати громадсько-суспільні цінності: розвивати національну культуру і освіту, відбудовувати церковно-релігійне життя, економіку, сільське господарство.

Постання УН Ради привітали найавторитетніші на той час українські діячі, серед яких митрополит Андрей Шептицький, колишній Президент Карпатської України Августин Волошин та Голова ОУН Андрій Мельник.

У політичному сенсі діяльність УНРади, особливо її київського періоду, мала величезне значення.

По-перше, від часу окупації України більшовиками вогонь національних змагань запалав не тільки в Галичині, а й у стольному Києві; по-друге, був розвіяний міф про нібито цілковиту підпорядкованість наддніпрянських українців їх московським поневолювачам та неготовність сприйняти націоналістичні кличі; по-третє, ОУН у взаєминах з УНРадою продемонструвала не лише визвольну силу, а й великий державотворчий потенціал, який, хоч і частково, вдалося реалізувати в Україні; по-четверте, драматичний період УНРади підтвердив соборницький характер українських визвольних змагань, їх історичну тяглість.

Підсумовуючи політичну діяльність О.Ольжича в окупованому фашистами Києві, наведемо цитату із спогадів полковника Андрія Мельника: «В руках його збігалися тоді нитки чи не повноти справ у тодішнім житті. Попри суто організаційні справи, він приймав живу політичну участь в працях УНРади під головуванням проф. Величківського, він давав напрямок політичній лінії нашого органу «Українське Слово» під редакцією ред. Рогача, він ініціював і вів ряд літературних і мистецьких установ при помочі Олени Теліги, за його почином зростає з тижня на тиждень кількість громадських і господарських установ. І на все це він знаходив час, не відмовляючи нікому, хто до нього звернувсь, сам недоїдаючи, благенько одягнений, недосипляючи, живучи пустельничо-аскетичним життям, життям святця».

Національна ідея на маргінесах історії

Ідейна спадщина О.Ольжича невелика: низка публіцистичних статей та кілька нарисів про культуру. Але як стверджує Зенон Городиський, соратник О.Ольжича по національно-визвольній боротьбі, вона «багата за змістом, бо в ній він глибоко з'ясував ідеологічні засади і напрямні культурної політики».

Справді, О.Ольжича надзвичайно сильно цікавили питання «культурної політики». На цю тему він написав кілька ґрунтовних статей, у яких дослідив вплив культури на духовне життя суспільства й людини, становлення та розвиток нації.

Зокрема, О.Ольжич чимало уваги приділив вивченню різних аспектів культурної політики фашистської Італії та більшовицького Радянського Союзу. У статті «До проблем культурної ділянки» він підкреслює, що фашизм і більшовизм як «новітні ідейні рухи» надзвичайно грунтовно ставлять справу теорії й практики культурної політики з метою використати її як засіб впливу на суспільну свідомість.

Що стосується «фашистівської теорії мистецтва», то О.Ольжич прийшов до висновку, що воно є прямим і природним виявом реальної дійсності, безпосередньо пов'язаної із функціонуванням правлячого в Італії політичного режиму.

Проте О.Ольжич відзначає, що, незважаючи на прагнення італійських митців до експансивності, синтетизму, безкомпромісності, в сучасній Італії мало справді вартісних мистецьких творів. Це зумовлено тим, що перед Італією не стоять «високі цілі», які вимагають «героїчної боротьби» та високого духовного напруження. Натомість він переконаний, що лише та нація, яка стоїть перед історичними викликами, прагне «жити небезпечно» та відродити старі героїчні ідеали, спроможна на вартісні зразки у царині культури. «Мистецтво, — стверджує О.Ольжич, — не має бути особливим предметом або покликанням, а якістю життя».

Не менш прискіпливо він аналізує сутність більшовицької теорії культури. О.Ольжич відзначає, що засади культурної політики більшовизму прямо протилежні до фашистівських, оскільки тут домінує матеріалізм замість ідеалізму, інтелектуалізм замість інтуїтизму, арелігійність та сухий раціоналізм замість містики, врешті доктринерсько-догматичне теоретизування.

Він наголошує, що більшовики питанням культурної політики завжди приділяли багато уваги. Але творчі здобутки «марксо-комуністичної духовності» також мінімальні. Не заперечуючи окремих творчих здобутків, на які спромігся більшовизм, зокрема у сфері літератури, О.Ольжич пояснює їх не виявом духовності, а результатом примусу, тобто відповідної організації, а не «функції духа».

На його переконання, небезпека більшовицької культурної політики полягає в тому, що вона, з одного боку, претендує на «месіанізм», а з другого, — репрезентує лише одну суспільну верству — пролетаріат. «Пролетарська культура — розуміється — має бути інтернаціональною», а тому, цитуючи Леніна, О.Ольжич зазначає: її мета — «не тільки знищення розпорошеності людності на дрібні держави, всякої відокремленості націй, не тільки зближення націй, а й злиття їх».

Водночас у своїх пізніших статтях поет намагається осмислити «український національний культурний зміст».

О.Ольжич був палким прихильником ідеї «нової української духовності». Він був переконаний, що найціннішим трофеєм національно-визвольної боротьби, що її вів український народ у 1917-1922 роках, є «духовний суверенітет». На відміну від більшості тодішніх ідеологів українського націоналізму, які різко критикували політичну еліту доби УНР за її неспроможність адекватно реагувати на внутрішні і зовнішні виклики, О.Ольжич у статті «У двадцятиліття» писав: «Проте обставина, що український народ устами законних представників зафіксував свою волю в ряді державно-правних актів цих років, створила нерушиму підвалину під його дальші зусилля в боротьбі та зовнішній постановці української справи.

По довгих століттях виступає Україна, окреслюючи свою територію як підмет міжнародного права, нав'язує широкі зв'язки із зовнішнім світом і так себе історично фіксує».

І хоч УНР як держава українського народу не встоялася під тиском зовнішніх сил, передусім більшовицької Росії, головним здобутком її нетривалого існування, за словами О.Ольжича, стало те, «що Україна перестала бути ідейною провінцією, її духовість відтоді самобутня і самовистарчальна; післанництво цієї духовості — в майбутньому».

Квінтесенцією його думок щодо історичної ролі УНР стало таке твердження: «Найбільшим скарбом, який винесла українська нація з 1917-20 рр., є духова суверенність». Це твердження видається особливо актуальним, оскільки дозволяє зрозуміти логіку думок і вчинків не лише О.Ольжича, а й цілого покоління українців, які в складних історичних та політичних обставинах шукали оптимальний шлях для державності української нації.

Іншими словами, О.Ольжич був переконаний, що лише та нація має перспективу, яка здатна на «власний погляд» щодо різних аспектів свого буття.

Відтак характерною особливістю методологічного підходу О.Ольжича до питань осмислення місця і ролі культури в духовному житті нації стає апелювання до історії. Історіософізм для нього є своєрідною лупою, крізь яку він бачить сильні й слабкі сторони національного організму. Його головне завдання — віднайти у минулому ті «точки опори», на які й сьогодні може спертися нація для того, щоб здобути не лише духовний, а й державний суверенітет. З цього приводу у статті «Українська культура» О.Ольжич відзначає: «Тільки національна культура, оперта на духовій природі та історичній традиції, забезпечує органічний вияв творчих сил одиниці й нації».

Як уважний дослідник історії України та її культури О.Ольжич приходить до висновку, що надійним стрижнем, який крізь віки дозволяв тримати випрямленим духовний хребет нації, була «героїчність» як прикметна риса української культури і духовності. Аналізуючи різні етапи історичного минулого українського народу, О.Ольжич концентрує увагу на тому, що пафос «героїчності», або «героїчний дух», ніколи не покидав українців, а в складних ситуаціях історичної безперспективності дозволяв зберегти оптимізм як основу національного поступу.

Якщо «героїчність» О.Ольжич вважав невід'ємною складовою національної духовності, то її провідною ідеєю була, на його думку, «слава»: «Провідна ідея української духовості — це «слава» впродовж цілої історичної перспективи». У пізнішій статті «Націоналістична культура» він у такий спосіб розгорнув свою думку: «Провідною ідеєю українського народу від світанку віків є Ідея Слави — тобто беззглядна цінність героїчного повнення призначення людини». Як приклад, він наводить «Слово о полку Ігоревім», де головний лейтмотив — це «іскати собі чти, а князю слави». «Славу» також шукало Військо Запорізьке, врешті «коронна ідея Шевченкового духа й цілої новітньої української літератури — «Слава Україні».

Ідеалістичний світогляд О.Ольжича спонукав його серйозно замислитися над питанням духовної спадкоємності поколінь. Після детальних історичних студій він приходить до висновку, що національна спільнота в українській духовності усвідомлюється передусім через ідею Роду. У згаданій статті поет наголошує, що саме з «ідеї Роду» родиться вся потуга Української держави та відродження. Усвідомлення роду притаманне різним історичним епохам, але його відчуття знайшло свій вияв насамперед у козацькій добі. «Вся козацька експансія, — каже О. Ольжич, — росла з міту й величі «славних і великих Русов». Не випадково кожен новий етап національно-визвольного руху починається з осмислення здобутків попередників. Так, скажімо, не випадково українські митці захоплюються княжою добою, оскільки саме вона — першоджерело національної потуги.

Ідея Роду дозволяє глибше осягнути причини історичного росту української нації, у ній закодовані її заповіти, традиції і покликання.

У статті «Українська історична свідомість» О.Ольжич із особливим пафосом наголошував: «Цей міт роду, як би ми його назвали, можна історично ствердити як великий рушій української свідомості і знайти в ньому притаманне укр[аїнське] схоплення суті національної спільноти. Так українське розуміння різниться від державного (романського) та природничого (кров) германського розуміння істоти нації, як різниться воно теж від пасивного територіяльного патріотизму, який знало недавнє минуле».

Як бачимо, О.Ольжич вибудував доволі чітку концепцію так званої нової української духовності, яка, з одного боку, віддзеркалювала його власні світоглядні переконання, а з другого, претендувала стати ідейною основою новітнього націоналістичного руху, до якого належав сам поет.

Не випадково він вважав за необхідне говорити не стільки про українську, як про «націоналістичну» культуру.

На його переконання «духово-історичний здвиг української нації, що виявляється у формі націоналістичного руху, творить всесторонньо нову дійсність народу у всіх ділянках життя. Творить він теж відмінну культуру. Тому можемо говорити про українську націоналістичну культуру».

Зразком такої культури, безумовно, є творчість самого О.Ольжича та цілого мистецького напрямку, який сформувався у 20-30-х роках під впливом ідей українського націоналізму. Осередком, де гартувалася нова «націоналістична духовність», був журнал «Літературно-науковий вістник» за редакцією Дмитра Донцова. Навколо цього часопису об'єдналася молода генерація українських поетів, яких Д.Донцов назвав плеядою «трагічних оптимістів». До них, крім самого Д.Донцова, можна зарахувати Євгена Маланюка, О.Ольжича, Олену Телігу, Юрія Липу, Юрія Клена та багатьох інших митців, ідейно-естетичні засади яких лягли в основу концепції націоналістичної культури. Творчість «трагічних оптимістів» і сьогодні є взірцем героїчного стилю та високої ідейності, що спрямована передусім на формування повноцінної особистості, здатної на жертовне служіння й відстоювання інтересів нації.

Загалом ідея необхідності формування «нового покоління», позбавленого різних комплексів національної меншовартості, була провідною в націоналістичному інтелектуальному середовищі. На початку 30-х років минулого сторіччя відомий діяч націоналістичного руху Євген Онацький писав: «Хуторянство і провінціалізм — ось два наші головні вороги, що їх мусимо перемогти, ось на який фронт ми мусимо скерувати цілу свою силу характеру, щоби збудити в нашому народові приспаний творчий дух, піднести його, а власне його інтелігенцію і провід до усвідомлення дійсної необхідності справжнього духовного імперіалізму...» Змальовуючи духовний портрет українця, один із провідних ідеологів ОУН Ю.Вассиян зазначав: «Принципіалізм», «переконання» — це часто показувана поза без почуття відповідальності, за якою криється лінивство, моральне боягузтво, пусте честолюбство, титуломанія, «патріотизм», «Батьківщина», «загальна справа» — це часто речі для особистого вжитку, і вони існують для особи, хоч вона завзято горлає про обов'язки абсолютної посвяти для нації».

О.Ольжич як член ОУН мав сформований націоналістичний світогляд. Водночас усіляко намагався розвинути націоналістичну ідеологію, максимально адаптувати її до реального стану та потреб нації. Невичерпним джерелом для нових ідей та думок була вітчизняна історія, яку він постійно досліджував, а тому добре знав. Через те О.Ольжич сміливо руйнував усталені міфи та стереотипи, які формували «гречкосійний» образ українського народу та його начебто природний пацифізм.

Навпаки, історичні приклади засвідчують, — писав О.Ольжич у статті «Українська історична свідомість», — що «імперіальний ідеал ніколи не покидав нації», а в основі української духовності лежить мужнє й активне сприйняття життя. Насправді «меч, що його колись в наддніпрянських степах боготворили скити, а пізніше так добре кували майстри старого Києва, став символом України та її історичної долі». Проте ніколи «мілітаризм» чи прагнення нації до «імперіальної тенденції» О.Ольжич не сприймав поверхово: «Мілітаризм — це універсальний світогляд і мораль, що формує людину і народи. Що у ворогові бачить не злочинця чи виродка, а теж людину, глибокою, творчою і мудрою трагікою життя поставлену боротись з другого боку».

Таке сприйняття історичної долі нації відбилося на його розумінні націоналізму, прикметними рисами якого, він вважав, мають бути «ідея вивершеності та єдності нації, гін до її всестороннього розросту назовні, вождівська засада, войовничість з усією гієрархією її чеснот, віра у покликання і призначення української нації та героїчне нап'яття в службі національному ідеалові».

Нарешті, так звана концепція «власних сил», якої послідовно дотримувався О.Ольжич. У листі до свого батька, Олександра Олеся, він писав: «Народ, який вірить, що якась суміжна країна або імперія збудує йому державу, ніколи не зможе стати на власні ноги і буде завжди паралітиком, а його політичні групи будуть задніми колесами для чужих агентур».

Він був одним із небагатьох українських політиків, який застерігав від реальної спокуси на німецьких багнетах принести Україні волю: «Німеччина — це дикий кабан, що його гонять дикі пси, — зазначав О.Ольжич. — Він кидається в найгірші хащі, щоб їх позбутись, але вони його не пускають і спускають йому кров. Він час від часу пристає, обертається і розриває на шматки того чи іншого пса, але вони його не пускають, і врешті він впаде від виснаження — кабанячим трупом». Підкреслимо, що це категоричне висловлювання припадає на 1940 рік, коли серед різних політичних кіл германофільські настрої були досить сильні й існували домагання розіграти німецьку карту на користь України.

Окреме місце у творчій спадщині О.Ольжича посідає тема «руїни», або ж осмислення драматичних, а подекуди й трагічних сторінок історії нашого народу, пов'язаних із національним розбратом, незгодами або ж зрадою. Безпосереднім приводом для написання цих статей став розкол ОУН у 1940 році та його негативні наслідки. Молодий О.Ольжич важко пережив «розлам» організації, яку називав «незримим військом» поневоленої України. Не поділяючи аргументів та методів діяльності націоналістів на чолі із Степаном Бандерою, які у лютому 1940 року утворили «революційний провід ОУН», та зберігаючи вірність ОУН, яку на той час очолював полковник Андрій Мельник, він пише статтю під промовистою назвою «Дух руїни. По сторінках історії», у якій дає відповідь на ключове питання «чому?»: «Вся історія України — це боротьба двох сил: конструктивної, що скупчує українську потугу, щоб звернути її назовні, і руїнної, що розпорошує її у взаємному самопожиранні та несе розбиття і розклад. А вслід за цим завжди йшло панування чужинців над Україною. У цій вічній боротьбі творчого будуючого духа зі стихією степу й руїни віримо твердо, що творчий дух переможе хаос і розклад, звідки б цей не походив і як не проявлявся. Бо інакше не було б смислу в нашому житті і змаганні». На жаль, і сьогодні ці слова О.Ольжича не втратили актуальності.

До теми «руїни» О.Ольжич буде змушений повернутися ще раз у серпні 1941 року, коли у Житомирі з ініціативи «бандерівців» загинули визначні члени ОУН Омелян Сеник-Грибівський та Микола Сціборський. Як відомо, на той час О.Ольжич був фактичним керівником ОУН, а значить, на ньому лежала відповідальність за реагування на цей безпрецедентний злочин. Перебуваючи під впливом емоцій, чимало членів ОУН вимагали від свого керманича гідної відплати за «братовбивство». Можна лише здогадуватися про духовне сум'яття, що у цей час опанувало О.Ольжича.

Проте у цій складній ситуації він виявив кращі риси національного провідника. У статті «Дух руїни», засуджуючи будь-які дії, що руйнують українську спільноту, він одночасно стверджує: «І тому наказом хвилини є, поки час, рятувати нашу національну спільноту перед внутрішнім розкладом і її оздоровити. Нашим завданням є створити з нашої національної спільноти моноліт, щоб об нього розбився б кожний ворожий наступ. Мусимо пам'ятати про одне, а саме: що нам сьогодні, так само як упродовж цілих століть, залишається лише моральна сила й постава».

... Відомий літературознавець Юрій Бойко якось висловив припущення про доцільність «культу славного поета-революціонера». Проте видається, що постать О. Ольжича буде важко канонізувати, тобто чітко поставити в рамки визначених ідейних чи естетичних канонів. До

характеристики його значущості годяться слова, сказані Євгеном Маланюком про Миколу Хвильового. Це «постать, особистість, жива людина, з тих небагатьох для нас живих людей, що їхня фізична смерть не перешкоджає їм жити далі».

Образ О. Ольжича не сприймається як ікона, він посеред нас у своїх віршах, справах. Йому хочеться сказати: «Друже провідник! Ми чекаємо на тебе!»

Націоналізм значить світогляд, що в основу суспільно-політичного думання і чину кладе ідею нації. В своєму теперішньому вигляді як новітній тоталітарний рух оформився націоналізм на Україні і в Європі аж по світовій війні. Але як свідомість, що дає вихід найбільш істотним і органічним проявам національної спільноти, зазначив він себе у відповідних для свого часу формах на протязі цілої історії українського народу.

Ідея вивершеності та єдності нації, гін до її всестороннього розросту назовні, вождівська засада, войовничість з усією ієрархією її чеснот, віра у покликання і призначення української нації та героїчне нап'яття в службі національному ідеалу (ідея Слави) — всі ці риси, питоменні українському націоналізмові, стріваємо повно розвинені вже у княжій та козацькій добі нашої історії. «Слово о Полку Ігореві» чи Галицько-Волинський літопис, Величкові писання або «Милость Божія» — є несмертельними документами цієї духовості, і тому такі вони близькі нам тепер.

XIX століття значило в українській історії добу упадку національного нап'яття, добу затуманення чітких і ясних ідеалів народу мряками загальноросійських та всесвітянських ідей. Але найбільші постаті цього часу — Шевченко, Франко, Леся Українка — наперекір духові своєї доби і своєму вихованню, піднімаючись на висоти творчої інтуїції і прозріння, є повновартними та досконалими проявами власне цієї націоналістичної духовості. їх самостійництво, їх революційність, їх непогамована войовничість, вся національність їхньої істоти — про це повно і яскраво свідчать.

В другій половині XIX ст. формулює націоналістичне становище проти повені рутенства і драгоманівщини ряд суспільно-культурних діячів, як Кониський, Грінченко, Бучинський та інші.

На межі XIX і XX ст. настає, одначе, новий зворот — перше новітнє політично-програмове поставлення ідеї українського націоналізму. 1900 року Микола Міхновський формулює його засади у брошурі «Самостійна Україна», що схоплює програму першої революційної української партії — РУП. Найістотніше в ній — це постулат єдиної соборної самостійної України.

Микола Міхновський став основоположником цього нового українського націоналізму. Хоч у РУП переважали соціалістичні елементи і націоналісти з Міхновським його покинули, не припинив він своєї роботи, а заклав Українську Народну Партію, що працювала аж до 1917 р. її програма спиралася на засадах, вперше схоплених у «Самостійній Україні». Партія повела широку пропагандивну діяльність, видаючи у Львові, а потім нелегально на Східних Землях власний часопис під цією назвою. «Українська нація мусить піти шляхом націоналізму, перейде його і повалить все, що стоятиме перепоною на цій дорозі», — пише одна з брошур партії ще перед революцією 1905 р.

Від 1904 р. з рамени УНП діє боєво-терористична група «Оборона України», що переводить ряд динамітових замахів на царські пам'ятники в Києві, Одесі і Полтаві та пам'ятник Пушкіну в Харкові. Провідником її був Віктор Чеховський, що впав у Світовій війні.

Без ідеологічно-програмового оформлення виростала націоналістична стихія в атмосфері передвоєнного напруження в Галичині в 1913-1914 рр. (Сокільський здвиг та Студентський з'їзд). Тут націоналістичні настрої знайшли свою форму у державницьких, самостійницьких стремліннях та мілітаристичному наставленні української молоді. Тоді виростали люди, що пізніше творили українську національну революцію, зокрема сл[авної] п[ам'яті] Євген Коновалець та Андрій Мельник. Змаганням молоді повстали в Галичині «Січові Стрільці», що за війни поставили вперше від сотні літ український збройний легіон, який мав на меті, б'ючись на боці осередніх держав, вибороти самостійність для поневоленої царською Москвою України.

Збройний чин українських Січових Стрільців зрушив українство з мертвої точки мирної організаційної праці. «Союз визволення України», що в осередніх державах веде свою роботу серед чужинців та полонених українців по таборах, зрушив до рішучих кроків українську політичну думку. І коли 1917 р. заломалися коліна під російською монархією, українське вояцтво було перше там, де треба було валити рештки ненависного чужинецького режиму.

Стався нечуваний спонтанний вибух стихії націоналізму в українських вояцьких та селянських масах. Вчора ще не свідомі свого імені, сьогодні, ведені непомильним інстинктом, прагнули вони, запричастившися української національної ідеї, здійснити її негайно в державному чині. Дисциплінована і осяяна потужною ідеєю українська вояцька маса становила тоді могутнє джерело сили, і, вміло її використовуючи, можна було доконати чуд.

Праці над українським вояцтвом присвятив себе Міхновський зі своїми співробітниками. Його заходом скликано І і II Військовий З'їзд, які поставили в розпорядження тодішнього українського уряду — Центральної Ради — півтора мільйона багнетів та вимагали рішучої політики супроти Тимчасового уряду за самостійність України.

За революції Міхновський закладає нову партію — Соціалістів-самостійників, що її суспільна програма є першою програмою новітнього тоталітарного націоналізму. Офіційна назва ідеології була «націонал-соціалізм». Соціалісти-самостійники домагалися незалежної української державності, національної, а не партійної політики проводу держави і усунення партійного розбиття. Організація збройних сил України становила істотну частину програми.

Офіційні провідники української революції 1917 року, без виїмку соціалісти, робили, одначе, все, щоб зірвати і підламати творену Міхновським українську збройну силу. Пропаганда українського націоналізму була ще заслаба, аби перемогти соціалістичну демагогію. Демобілізуючи вояцтво, не створивши української національної армії 1917 р., мусила Українська Держава стати жертвою ворожої навали і творити цю армію вже в боротьбі на кілька фронтів, в безнадійних умовинах.

В цій боротьбі висунулись інші постаті. Ідеолог українського націоналізму Микола Міхновський організує ще на Лівобережжі диверсію проти денікінської армії, пізніше проти нової окупації і гине з власної руки 1923 р. у ворожій в'язниці. Практично здійснили його націоналістичні ідеї самоздійснення і об'єднання України та військовості інші особи: Симон Петлюра та його вояцьке оточення, в якому перше місце займають коменданти Січових Стрільців — полк[овник] Коновалець та полк[овник] Мельник.

Ще у військовому полоні, в таборі біля Царицина, бачать Є. Коновалець та А. Мельник неминучий розвиток війни і ведуть підготовчу працю над своїми товаришами, щоб вони були готові до відповідальних завдань творення збройної сили української нації.

Вирвавшись з табору навесні 1917 р., пробиваються вони до Києва і ставлять себе в розпорядження Центральної Ради. Так повстає під їх проводом Галицько-Буковинський курінь, що поруч з Червоними Гайдамаками Симона Петлюри здушує повстання в Києві у грудні місяці та боронить столицю перед наступом Муравйова, уможливлюючи проголошення державної самостійності України.

Без політикування і самопропаганди, як справжні люди чину, здійснили ці два провідники, команданти Січових Стрільців, свою націоналістичну програму, втілюючи її в державну дійсність і збройні чини України.

За гетьманату, розв'язані і роззброєні з хвилею проголошення Скоропадським федерації з Москвою, піднімають вони знову зброю за державну самостійність України і второвують шлях С. Петлюрі і Директорії до Києва. Послідовні соборники, що зуміли жити життям цілості і підпорядкувати регіональне загальному, уможливили вони своїми чинами акт 22 січня 1919 р., коли полишена ними перед 4-ма роками Західна Україна прилучилася до свого материка.

В дальших роках тяжкої боротьби аж до осені 1919 р. корпус Січових Стрільців — це найкраща частина і опора української армії, коли об'єднана ця армія з А. Мельником як шефом Штабу вкриває себе славою за нового походу на Київ. Далі війна на три фронти, тиф, чотирикутник смерті.

Нерівна боротьба хилиться до кінця. Уряд УНР починає переговори з Польщею щодо припинення війни і спільної акції проти другого противника. Галицька армія перейшла до Денікіна. Партикуляризми перемогли.

Є. Коновалець і А. Мельник не хочуть прикладати рук до роз'єднання України. Наближається новий, відмінний період боротьби, і до нього треба бути готовими. На нараді в Чорториї корпус як військова одиниця розв'язується. Кожному Січовому Стрільцеві дається вибору: або перейти до інших частин, або іти в підпілля. Стрілецька Рада як найвищий орган СС наставляється на революційну підпільну боротьбу на українських землях.

Рада розсилає своїх людей у всі закутки України та еміграції.

На Західних Українських Землях закладають тоді Січові Стрільці Українську Військову Організацію, на Закарпатті — військово-революційну організацію «Воля» (липень 1920 р.).

У перший рік свого існування УВО звертає увагу на відновлення розгромленого у Визвольних Змаганнях громадського життя ЗУЗ. Приступлено до видавання газети «Наш Шлях», відновлено діяльність цілого ряду товариств: Сокіл, Академічна Громада, Комітет Української Молоді, Академічна Поміч, Студентський Союз — та проведено акцію боротьби за український університет. Рівночасно вдержувано зв'язок із материком, щоб закріпитися тим в різних установах та ділянках життя.

В серпні 1920 р. відбувається в Празі координаційний з'їзд. Акція УВО кріпшає. Є. Коновалець, що перебував у Центральній Європі, вертається до краю і особисто керує бойовою роботою. 21 вересня 1921 р. має місце замах Федака на Пілсудського і львівського воєводу Ґрабовського.

Виявлений, мусить Є. Коновалець перенести провід організації за кордон, щоб забезпечити акції тяглість і тривалість керування. Приходить до поширення діяльності організації і закріплення її на європейській та заокеанській еміграції.

Весну, літо і осінь 1922 р. виповнює цілий ряд саботажів, збройних нападів на поліційні і військові об'єкти, мости, залізниці, нищення польських колоністів, протиподаткова, противиборча та протиконскрипційна акція і бойкот польських шкіл. Цілий цей рік пройшов під знаком так званої малої війни УВО з Польщею. В ній упало багато бойовиків, між ними Луцейко, Крупа та інші. Тоді мав місце теж атентат на провідника угодовецької групи Твердохліба.

1923 р. полк[овник] А. Мельник, краєвий комендант Організації, іде, засуджений на 6 літ, до в'язниці. В тюрмі гине О. Басарабова.

Визнання Радою Амбасадорів ЗУЗ за Польщею стрясло українським політичним життям. Цей акт дав Польщі можливість застосувати терор та екстермінаційну політику супроти українства. Польський натиск призвів до розбиття української суспільності, що до того вся стояла на становищі невизнавання створеного стану та засаді революційної боротьби. Серед громадянства закреслюються два політичні табори: партійний, легальний світ, що, зазнавши польську дійсність, думав легальним шляхом зберігати і розбудовувати національні вартості, і УВО, що, не визнаючи польської окупації, кликало народ до перманентної революційної боротьби. Відкидаючи орієнтації на зовнішні сили, Організація ставить для себе напрямною визвольно-революційну лінію та намагається поширити ідеологічно-політичну базу, сприяючи й помагаючи при заложенні легального вияву «Заграви» з Дмитром Донцовим на чолі. Створена для цього ж Українська Партія Національної Роботи себе, одначе, не виправдала і зліквідувалася.

Донцов, давній радикальний самостійник, висувається в 20-х роках на перше місце як визначний ідеолог націоналістичного руху в своїх працях, що з них головна «Націоналізм», і публіцистичних писаннях у «Літературно-Науковому Вістнику» та «Вістнику».

У Празі Організація закладає 1925 р. Групу Національної Молоді, у Львові 1926 р. — Союз Української Національної Молоді. В Подєбрадах повстає 1925 р. Легія Українських Націоналістів, що співпрацює з Групою.

Сама Організація веде в цей час невеликою бойовою групою з кільканадцятьох душ широку бойову роботу, що розвіює в українській суспільності пригноблення та дає їй емоцію і дороговкази чинної боротьби.

Нові методи бойової роботи і досконала техніка давали можливість успішно тримати в неспокої весь польський державний апарат на ЗУЗ. Треба згадати такі події, як збройна сутичка з польською поліцією у лісах під Перемишлянами, напади на пошту біля Богородчан, двократна експропріація на поштовому уряді у Калуші, напад на пошту у Сьремі і на податковий уряд в Долині, збройна боротьба групи бойовиків з польським поліційним відділом, дужчим чисельно і технічно, у Темерівцях, напад на головну пошту у Львові, замах на Президента Польщі Войцеховського і т[ак] д[алі].

З людей, що вели пробоєву роботу, належить згадати сотника Ю. Головінського, О. Сеника, Я. Барановського, В. Дубаневича, А. Оленського, Б. Шумського та ін[ших]. Завершенням їх акції був процес т[ак] зв[аної] «Дванадцятки» у Львові 1926 р. Не один з цих людей заплатив за свою роботу життям.

1927 р., у зв'язку зі шкільною акцією, вбито львівського шкільного куратора Собінського. В листопаді 1928 р. має місце велика масова акція з нагоди десятиріччя проголошення української держави на ЗУЗ. В цілому краю організовано масові демонстрації, де приходить до більших або менших сутичок з поліцією, зокрема у Львові, Стрию, Сокалі. Нищено символи польської влади на українських землях: пам'ятники, таблиці, роззбройовано поліцію, руйновано засоби комунікації.

1929 р. доконується успішної експропріації на поштовому уряді у Львові при вулиці Глибокій та нападу при вул[иці] Городецькій, що при ньому гине Любович.

Тим часом підготовлялося об'єднання політичної роботи розрізнених націоналістичних груп. 1927 р. відбулася перша, в квітні 1928 — друга Конференція Українських Націоналістів. На них усталено світоглядову і програмову базу, на якій рух спирався.

Процес світоглядового оформлення в цих літах проходить інтенсивно й на материку. Повстає Спілка Української Молоді (СУМ), провідна лінія літератури є націоналістична (ВАПЛІТЕ та інші групи); те ж спостерігаємо в театрі, музиці, образотворчому мистецтві, науці.

Підготовка об'єднання завершилася Першим Конгресом Українських Націоналістів за участю представників усіх українських земель. Конгрес відбувся зимою 1929 р., і на ньому формально закладено Організацію Українських Націоналістів, прийнято програму і устрій та проголошено вождя і перший Провід. УВО перетворилося у військову референтуру ОУН.

Окреслення світоглядової та програмової бази дало новий розгін суспільно-політичній діяльності Організації. Приходить ідеологічне та політичне поглиблення роботи. Це вже, одначе, не шукання нових шляхів, як було у 20-х роках, а певний себе марш до знаної мети. Початок 30-х років позначає яскраве, пропагандивне ставлення засад націоналістичної, революційної тактики серед опортуністичного загалу (ряд органів на ЗУЗ, «Розбудова Нації» за кордоном). Цей загал заскочений тим, що військово-бойову акцію ОУН заступила політично повна програма і організація, загрожуючи впливу всіх інших політичних течій і груп.

Так приходить остаточний двоподіл таборів скрізь, де живуть українці, коли з одного боку стали всі легальні партії і угруповання, а з другого — ОУН з її підпільною організацією сил і революційною тактикою.

Організація в цей час переводить ряд бойових і масових акцій. 1930 р. відбувається широка саботажева акція, що на неї Польща відповіла знаною пацифікацією ЗУЗ. Має місце теж напад на пошту під Бібркою, де гине Гриць Пісецький. Цього року падає Краєвий Комендант ОУН Юліян Головінський.

1931 р. відбувається атентат на Голувка і комісара Че-ховського.

В грудні 1932 р. приходить до нападу на поштовий уряд у Городку Ягайлонськім, причому гинуть Старик, Березинський, Данилишин і Білас. Переводиться широка протимонополева і шкільна акція.

В зв'язку з екстермінаційною акцією ворога доконується замаху Лемика. 16 червня 1934 р. Мацейко забиває міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького. В липні 1934 р. забито проф. Бабія як репрезентанта полонізації українського шкільництва. Польський уряд засилає сотки української молоді і громадянства до концентраційного табору в Березі Картузькій.

В цей час рух шириться теж по всіх еміграційних теренах, особливо заокеанських, в Канаді та Сполучених Державах Північної Америки, що стають його матеріальною базою.

По 1934 році, що спричинює великий фізичний розгром, приходить новий етап: духово-ідейної та чисельної експансії Організації в маси. З організації старшин і молоді стає вона масовим рухом, спертим на селянському, робітничому і ремісничому елементі.

В 1936-37 роках відбуваються широкі акції: протико-муністична, шкільна та сипання могил і часті збройні сутички з поліцією; ці останні, зокрема, в Дрогобиччині, Стрийщині, Сокальщині, Бережанщині та на Волині.

Літа 1935-39 не яскраві своїми акціями, зате далекосяглі тою виховною роботою, яку переведено на низах. Це вони дали рухові міцну основу і неподільне володіння українською силою, що показало себе в роках 1938-39.

В другій половині 30-х років Організація стає певною ногою на Закарпатті, що уможливило його пізнішу активність за короткої державності на Буковині та Бесарабії (процес за демонстрацію в Чернівецькому театрі та «Самостійності» 1937 р.), у Франції та в Південній Америці (Аргентина, Бразилія, Парагвай).

Активність Організації супроти українського материка починає непокоїти противника. Він висилає за кордон свого агента, що, забезпечений допорученнями місцевої групи, підступно нав'язує контакт з Вождем і забиває Його пекельною машиною 23 травня 1938 року.

Вождь-Основоположник падає смертю вояка.

Його місце займає визначений ним наступник, найближчий співробітник у керуванні Січовими Стрільцями та УВО, Голова найвищої краєвої установи — Сенату ОУН.

Тим часом наростає європейська криза. В перспективі розвалу Чехословаччини виникає можливість бодай часово ставити українську проблему на Закарпатті.

Осінь 1938 року — це нова грань в історії націоналістичного руху, що започаткувала черговий етап його розвитку. Встигши за цей час здобути переважне становище серед українського суспільства та представляючи єдину реальну його силу, рух починає думати і діяти ширшими категоріями. Ідеї руху опановують і починають керувати працею в кожній ділянці національного життя.

Державність Карпатської України завдячується тільки плановій внутрішньоорґанізаційній та зовнішньополітичній акції ОУН. Тому теж все будівництво Карпатської України несе слід впливу націоналізму. Ентузіазм народних мас та гарячкова праця провідного елементу створили незабутню традицію. А героїчна постава Карпатської Січі дала всій Україні нову легенду і новий національний патос. Між тими, що полягли, були визначні націоналісти ЗУЗ і Закарпаття: М. Колодзінський, Ф. Тацинець, 3. Коссак, О. Блестів та ін[ші].

Перед лицем нової, на цей раз польської, кризи Україна покладає свої надії тільки на ОУН, що готується до рішучої акції.

Тим часом відбувається в кінці серпня 1939 року Другий Великий Збір Українських Націоналістів в приявності представників земель і всіх еміграційних теренів, який проголосив вождя Наступника та де покликано наново Провід Українських] Націоналістів]. Його рисою, в протилежність до Першого Конгресу, який фіксував передовсім ідеологічну базу руху, є натиск на програмовість. Це відповідало етапові, що його рух осягнув, та означало готовність націоналізму до розв'язки близьких великих завдань.

Зовнішня ситуація робила безвиглядною постанову зриву на Західних Українських Землях. Але все ж партизанська акція ОУН проти Польщі в середині вересня 1939 року багато спричинилася до її скорого кінця.

Ведена твердою рукою вождя Андрія Мельника, охоплює ОУН цілість національного життя, готова до чину та розгорнення роботи в найширшому мірилі.

О. Ольжич

1. Бойко Ю. У сяйві нашого Києва. — На чужині, 1955.

2. Будьте! З дороговказу Олега Кандиби. — Культура, 1946.

3. Вассиян Ю. Твори. — Торонто, 1972.

4. Жданович О. Революційний шлях О.Ольжича // Роз¬будова Держави. — 1955.

5. Іванишин П. Олег Ольжич // Герольд нескореного по¬коління. — Дрогобич: Видавнича фірма. «Відродження», 1996.

6. Лащенко О. Поезії. — Книжка перша. — Нью-Йорк, 1956.

7. Маланюк Є. Земна мадонна. Вибране. — Словацьке педагогічне видавництво у Братиславі, відділ української літератури у Пряшеві, Фундація ім. О.Ольжича в Лондоні, 1991.

8. Мельник А. Ольжич — Кардаш — д-р Олег Кандиба// Організація Українських Націоналістів. 1929 — 1954, 1955.

9. Ольжич О. Незнаному воякові. — К.: Фундація ім. О.Оль¬жича, 1994.

10. Онацький Є. Твори. — Торонто: Євшан Зілля, 1972.

11. Томенко Олеся. Поет О.Ольжич у студії Ю.Бойка-Блохіна // Українське Слово. — 1994. — №4.