Ассоциация Философского Искусства

Достатньо цікавий виклад думок щодо уявлення про свободу та її межі зустрів я в даній роботі. Особисто у мене поняття "свобода" нерозривно пов'язане з некласичними ідеалістичними філософськими поглядами Артура Шопенгауера, Ви ж натомість акцентуєте увагу на вченні його непримиримого противника - представника класичної німецької філосоції Гегеля. Тож досить цікавим виглядає полеміка діалектики та історизму Гегеля з волюнтаризмом Шопенгауера.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ І СПОРТУ УКРАЇНИ
Чернігівський державний технологічний університет

Кафедра філософії та соціально-гуманітарних дисциплін

СВІТОГЛЯДНО-ТЕОРЕТИЧНЕ ПІДҐРУНТЯ СУЧАСНОЇ ФІЛОСОФІЇ УПРАВЛІННЯ

Реферат аспіранта кафедри обліку і аудиту
Гончаренко Ірини Миколаївни

Науковий керівник:
професор кафедри обліку і аудиту
Лень Василь Степанович

Тема дисертації:  «Організація бухгалтерського обліку в сільському господарстві: управлінський аспект»

Чернігів – 2011

ЗМІСТ


ВСТУП    ……………………………………………………………………..3
РОЗДІЛ 1     ФІЛОСОФІЯ УПРАВЛІННЯ ЯК ТИП ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ    ………………………………………………………………5
    1.1     СТАНОВЛЕННЯ ФІЛОСОФІЇ УПРАВЛІННЯ ………………..5   
    1.2    УПРАВЛІННЯ ТА ЙОГО ЗНАЧЕННЯ ………………………...6
РОЗДІЛ 2    ФІЛОСОФІЯ УПРАВЛІННЯ РІЗНИХ КРАЇН    ……………….11
2.1     ЯПОНСЬКА ФІЛОСОФІЯ УПРАВЛІННЯ    ……………….11
    2.2    АМЕРИКАНСЬКА ФІЛОСОФІЯ УПРАВЛІННЯ    ………...15
    2.3    КИТАЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ УПРАВЛІННЯ    ……………….16
    2.4    ЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ УПРАВЛІННЯ    ……………….18
ВИСНОВКИ    ………………………………………………………………20
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ  ЛІТЕРАТУРИ    ……………………………..22

ВСТУП
УПРАВЛІННЯ — функція організованих систем (біологічних, технічних, соціальних), що забезпечує збереження їх структури, підтримку режиму діяльності, реалізацію її програми, цілі. Соціальне управління — цілеспрямована дія на суспільство для впорядкування, збереження, вдосконалення і розвитку його певної якісної специфіки. Воно обумовлене системною природою суспільства, суспільним характером праці, необхідністю спілкування людей в їх життєдіяльності, в процесі обміну продуктами матеріальної і духовної діяльності. Управління як система передбачає наявність підсистем: організації стосунків її елементів, режиму її функціонування у вигляді сукупності певних механізмів, що діють під певним контролем згідно певним нормам, розвитку за відомою програмою у напрямі до якоїсь мети. Основні етапи процесу управління: збір і обробка інформації, її аналіз, діагноз і прогноз, систематизація (синтез), встановлення на цій основі мети, вироблення рішення, направленого на досягнення мети, послідовна конкретизація загального рішення у вигляді планування, програмування, проектування, вироблення конкретних (приватних) управлінських рішень, організація діяльності для виконання рішення; контроль за цією діяльністю (включаючи питання підбору і розставляння кадрів), збір і обробка інформації про результати діяльності і новий цикл цього безперервного в ідеалі процесу.
Актуальність цього питання зростає з кожним днем. Не маючи чіткої мети організації, не сформулювавши ясних і зрозумілих принципів, організація приречена на повільне вимирання. Управління як вид людської діяльності існує з тих пір, як виникла необхідність в спільній діяльності людей. Управління в найширшому значенні може бути визначено як діяльність групи людей, що сполучають свої зусилля для досягнення загальної мети. Кожна історична епоха вносила свої корективи у відносини суб'єктів управління, методи стимулювання, масштаби організації самого процесу, але тільки в ХХ ст. з'явилися і стали розвиватися наукові підходи до управління. Двадцяте століття має багато епітетів, у тому числі і "століття управління", оскільки прогрес, досягнутий в цьому сторіччі, багато в чому забезпечений успіхами в управлінні.
Головна мета моєї роботи проаналізувати етапи розвитку філософії управління та розглянути принципи управління в різних країнах.
Відповідно до мети поставлено такі завдання:
- дослідити   історичні етапи розвитку філософії управління;
- визначити мету, предмет, об’єкт, суб’єкт філософії управління;
- дослідити особливості філософії управління різних культур і країн.
Тема мого дисертаційного дослідження: «Організація бухгалтерського обліку в сільському господарстві: управлінський аспект». В своїй дисертаційній роботі я роблю акцент на систему управління на сільськогосподарських підприємствах. Для ефективного управління будь-якою організацією необхідна інформація. Науково доведено, що 80% управлінської інформації – це бухгалтерська інформація. Тому я вважаю, що зв’язок теми мого дисертаційного дослідження і теми реферату тісно пов’язані між собою і доповнюють одна одну.




РОЗДІЛ 1
ФІЛОСОФІЯ УПРАВЛІННЯ ЯК ТИП ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

1.1    СТАНОВЛЕННЯ ФІЛОСОФІЇ УПРАВЛІННЯ

Філософія управління як тип інтелектуальної діяльності зародилася в Греції в кінці VII в. до н.е. Спочатку філософія управління, як самостійне знання, що розвивається, була витіснена з науки про управління аналітичними методами розвитку соціально-економічних процесів. Згодом взаємодіючи з теорією управління, але, залишаючись цілком самостійною наукою, філософія управління ще довго залишалася непопулярною [7].
В даний час інтерес до філософії управління постійно росте, але до її розквіту поки далеко. Філософії управління, як інтегратору переконань, в сучасному суспільстві відведена лише обслуговуюча роль. Філософія не може бути ні галуззю теорії управління як науки, ні її придатком, ні навіть допоміжним засобом. У філософії управління своя задача. Вона повинна робити те, чого не може робити філософія управління, а саме – формувати принципи і методологію, вести аналіз і синтез, проводити інтеграцію апріорного, початкового. Ось і на свій предмет (принципи, всі види відносин, технології і методи управління) вона дивиться не тільки не економічно, але навіть не по-господарському, а по-філософському – системно, комплексно і цілісно [7].
Філософія управління з'явилася в інтелектуальному світі, як відповідь на «методологічну і інструментальну» кризу сучасної теорії управління, що зіткнулася з масою труднощів.
Знання про управління як феномені людського буття пройшло шлях від міфологічного знання (через релігію і філософію) до наукового знання. Виділення науки про управління як специфічній галузі людського знання є формування окремого напряму знань пов'язаного з фундаментальними принципами філософського знання.
Все це виразилося в появі таких наук, як тектологія і наукова організація праці, а потім поступово переросло в ті теоретичні знання, назви, що отримали, «наукові основи управління соціально-економічними процесами», «теорія організації», а потім вже і «теорія управління».

1.2 УПРАВЛІННЯ ТА ЙОГО ЗНАЧЕННЯ

Розглянемо поняття «управління» як процес, без акценту на його зміст. Причому, використовуватимемо для розгляду процесу наступні поняття: процесом називається діяльність перетворення вхідних елементів у вихідні елементи, за наявності управління цією діяльністю, з використанням ресурсів і що розглядається у взаємозв'язку і взаємодії з іншими видами діяльності. Необхідно мати на увазі, що одним з ключових понять управління, є поняття зворотного зв'язку, і зворотний зв'язок поступає з об'єкту управління, який «суб'єктний населений» [6].
Отже, представлення управління як процесу має форму системи діяльності: по-перше, діяльності управляючого суб'єкта, по-друге, діяльності керованих суб'єктів, в третіх, каналів передачі управляючих дій від керівника до керованих суб'єктів, по-четверте, «зворотних каналів» передачі інформації про діяльність керованих до керівника, для оцінки управління. Отже, не можна звести поняття «управління», тільки до одного або декількох фрагментів цілісної системи. Тому, управління – це встановлення порядку взаємодії між елементами системи будь-якого виробництва, тобто в тій чи іншій мірі їх систематизація. Філософія управління вступає в справу тоді, коли у людини виникає потреба проникнути в глибінь якоїсь реальності, зрозуміти її сутнісні підстави.
Філософія управління – це частина загальної філософії, одна з її галузей. Власне, філософія управління – це не тільки наука. Це знання, що допускає невизначеність, неоднозначність, послідовне обмеження, подолання і сприймане як необхідна приналежність буття взагалі.
Мета філософії управління – знаходити внутрішні взаємодії суб'єктів і об'єктів управління, тобто знайти реальні значення зміни стану об'єкту від цільової дії суб'єкта управління. Філософам доводиться не тільки знаходити метасмислу, але і оперувати ними, конструюючи і пояснюючи наявну реальність, іноді приховану і неявну для зовнішнього спостереження.
Оскільки нас цікавить управління як феномен, то у філософському ракурсі предметом пізнавального інтересу філософії управління є управлінські дії і процеси, причому на якісно різних рівнях ієрархії метасмислів.
Управління неминуче пов'язано з культурою. Звідси і різні підходи до нього. Управління по-європейськи, зовсім не те, що управління по-африканські, по-англійськи, по-японські і т.д. В суспільствах з різною культурою управління теж буде різним. В цьому виявляється категорія якості, як властивість іманентно властиве процесу управління. Ця властивість часто є невизначною перешкодою для перенесення методів і способів управління з однієї культури в іншу. Ця проблема є методологічною по своїй природі.
Філософія управління не суперечить науці управління. Встановлено, що управляюча людина в сучасному світі діє як творець свого миру, у тому числі і миру ідеального, миру знань: знакового, словесного, ціннісного.
З якої б сторони ми не підходили до управління і його предмету, ми незмінно виходимо на феномен філософії управління, на цю примітну галузь людського знання, потреба в якій у наш час помітно посилилася.
Предметом науки управління є різноманітні за своїм змістом відносини. Для теорії управління категорія «відношення» є взаємозв'язок багатьох видів сущого, які мають суб'єктивну або об'єктивну, абстрактну або конкретну форму. Відносини, як філософська категорія, означає смислова єдність і взаємовизначенність всіх видів існування, включаючи матеріальні.
Об'єктом управління можуть бути природні речі, явища і процеси, рослинний і тваринний мир, людина, все суспільство, життєдіяльність людей, матеріальне і духовне виробництво, соціальні групи, суспільні класи, нації, народності, етнічні спільності, групи і колективи людей, організації, установи, підприємства і фірми, а також окремі індивіди. Тобто, об'єктом управління можуть бути як матеріальні речі, явища і процеси, так і ідеальні, духовно-культурні сфери людського суспільства.
Важливо мати на увазі, що основними об'єктами соціального управління є самі люди, колективи, різні соціальні спільності, що володіють певним рівнем свідомості, матеріальними і духовними культурними цінностями, внутрішнім духовним світом, «Я-концепцією», ідеалами. Всі ці індивідуальні і колективні духовні чинники як би «замикаються» на задоволенні життєво необхідних людині і суспільству потребах і інтересах.
Об'єктивною підставою і критерієм діяльності людей тієї або іншої організації є закони природи, суспільства і свідомої діяльності людей, а також економічні, технологічні технічні, організаційно-виробничі закономірності, якими повинні керуватися всі члени колективу від менеджера до рядового працівника, якщо вони хочуть дійсно ефективно управляти тим або іншим виробництвом.
Суб'єкт управління (менеджер) в своїй діяльності завжди повинен враховувати принципову відмінність між дією самих об'єктивних законів, як вони функціонують реально, і їх віддзеркаленням, розумінням, ступенем адекватності, як вони інтерпретуються тим або іншим суб'єктом і об'єктом управління. Тобто, завжди має місце пізнавальний (гносеологічний) «зазор», невідповідність і нетотожність чину законів в людській голові і самими законами, що функціонують в певній організації, суспільстві. Отже, недозволенно управлінцю  вважати, що його знання об'єктивних законів є абсолютним, точним і адекватним самому оригіналу. Навпаки, історія філософії і науки учить, що людина і людство завжди володіє відносною істиною, а не абсолютної, що момент релятивності і сумніву повинен бути присутній в діяльності менеджера. Значить, як це не парадоксально звучить, будь-який керівник тієї або іншої організації не може до кінця, повністю знати свій об'єкт-організацію, хоча цього прагнути він може і повинен, практично ніколи не досягаючи повного, вичерпного знання. Це свідчить не тільки про обмежені можливості керівника, але і про безмежну невичерпну широту і глибину керованої ним організації.
Як ми відзначили раніше, управління у філософському значенні слова є діалектичний взаємозв'язок і взаємообумовленість між суб'єктом управління і об'єктом управління. Це –  причинно-наслідковий, внутрішньо суперечливий і об'єктивний взаємозв'язок, в якому об'єкт і суб'єкт можуть «мінятися місцями», переходити один в одного.
Суб'єкт і об'єкт управління – явища співвідносні: те що в одній взаємодії виступає як суб'єкт управління, в іншому – як об'єкт управління і навпаки. Навіть в межах однієї і тієї ж взаємодії суб'єкт також управляється з боку об'єкту, який в цьому випадку виступає в якості і об'єкту управління, тобто виявляється принцип зворотного зв'язку [6].
Принцип зворотного зв'язку стосовно соціального управління виражається не тільки у виконанні і систематичному контролі, але, що важливо відзначити, припускає також широку ініціативу, співтворчість і навіть справжню творчість тих, хто виступає в даній ситуації як об'єкт управління. Тому будь-яка соціальна система і її елементи є, кінець кінцем самодіючими, і, отже, самокерованими. Можна також стверджувати, що управління є регулювання діяльністю людей, інформаційними потоками, речовинами і енергією. Без інформації, його виробництва, накопичення, передачі, обміну і засвоєння ніяке управління у принципі здійснюватися не може. Тому точність інформації, її повнота, адекватність віддзеркалення реальних речей і процесів, а також адекватність реакції (зворотного зв'язку) об'єкту – необхідні умови ефективності управління.
В цьому плані управління полягає в накопиченні і аналізі що поступає від об'єкту інформації; у визначенні як стратегічної, так і тактичної мети, планів, програм, моделей і ідеалів вдосконалення керованої системи; у визначенні способів, методів, засобів управлінської діяльності для досягнення намічених цілей і здійснення певних результатів розвитку. Тільки при відповідності цих умов управлінської діяльності можна вважати соціальне управління ефективним і дієвим.
Нарешті, соціальне управління є вирішення природних і соціальних протиріч, їх подолання: зняття напруженості, конфліктності або кризових станів системи. Проте, подолання одних суперечностей зовсім не означає ліквідацію взагалі суперечливе існування і розвитку тієї або іншої матеріальної і ідеальної системи. На зміну «старих» суперечностей неминуче приходять інші, нові суперечності, які невблаганно вимагають свого дозволу.
І так скрізь: «вічний бій... спокій нам тільки сниться »
«Суперечності, - писав Гегель, - ось що насправді рухає миром».
Спираючись на важливі методологічні положення теорії пізнання І. Канта, Ф. Гегеля, можна було б представити  три рівні духовно-культурної діяльності управлінця: технологічний, прагматичний і етично-світоглядний, які не ізольовані, а знаходяться в діалектичній єдності один з одним. Це значить, що одна і та ж мета, програма, поставлена перед організацією менеджера може і повинна розв'язуватися не тільки у вузькому конкретному технологічному плані, але і в прагматичному, а також з позицій філософсько-світоглядних, етичних, державних. Тільки при такому комплексному підході менеджер переконливо може відповісти не тільки на питання, як це зробити, але і на головне питання: для чого, для кого і в ім'я чого те або інше управлінське діяння має скоюватися.

РОЗДІЛ 2
ФІЛОСОФІЯ    УПРАВЛІННЯ   РІЗНИХ   КРАЇН

2.1    ЯПОНСЬКА ФІЛОСОФІЯ УПРАВЛІННЯ

За останні десятиріччя Японія зайняла лідируюче положення на світовому ринку. І однією з головних причин такого стрімкого успіху Японії на міжнародному терені є вживана нею модель менеджменту, орієнтована на людський чинник. За весь період розвитку Японії як наддержави, а також за період всього її історичного розвитку склалися певні принципи і методи праці, відповідні специфічним рисам національної вдачі. Японці упевнені, що основне багатство їх країни складають людські ресурси. Їх система господарювання спирається на стародавні традиції групової згуртованості і природжене прагнення до створення продукції щонайвищої якості .
Серед відмінних рис японської вдачі психологи виділяють перш за все природжену економію і ощадливість, що знаходить пряме віддзеркалення в економічній політиці країни. Гасла про економію і ощадливість зустрічаються в Японії на кожному кроці, оскільки в свідомості японців випуск високоякісної продукції безпосередньо пов'язаний з економією і ощадливістю.
Основу  японського менеджменту складає управління людьми, причому японці ніколи не розглядають однієї людини (особа), на відміну від американців, а орієнтуються на групу людей. Крім того, в Японії існує традиція беззаперечного підкорення старшому по віку, яка знаходить своє широке застосування не тільки в рамках сімей, але і у виробничих групах .
Відомо, що поведінка людини нерозривно пов'язана з його потребами. Для японців характерною рисою є пріоритет соціальних потреб (приналежність до соціальної групи, місце працівника в групі, увага і пошана оточуючих). Тому і винагорода за працю (стимули) вони сприймають через призму соціальних відносин, хоча в останній час на японський метод робить сильний вплив окремі мотиваційні концепції американського менеджменту, орієнтованого на психологію індивіда.
Японці приклоняються перед працею. В ієрархії цінностей японського народу праця стоїть на першому місці. Японці випробовують щире задоволення від добре виконаної роботи . Тому жорстка дисципліна, високий ритм роботи і напруженість праці не надає на них такої руйнуючої дії як на американців або європейців. Для них це одна з традицій, якої вони повинні неухильно дотримуватись. Усі працівники трудяться групами і підтримують один одного в роботі.
Японська модель менеджменту орієнтована на «соціальну людину», концепція якої була висунута виниклої в США «школою людських відносин», що прийшла на зміну тейлоризму, який в розділ кута ставив матеріальні запити.
«Соціальна людина» має специфічну систему стимулів і мотивів. До стимулів можна віднести заробітну платню, рівень умов праці, стиль керівництва, міжособові відносини співробітників. Мотивами до праці є трудові успіхи працівника, визнання його заслуг, просування по службовим сходам, творчий підхід до роботи. Проте відношення японців до цього поняття більш гнучке, ніж у тих же американців.
Японці враховують ситуацію, що склалася, і намагаються пристосуватися до неї. Для них в управлінському процесі головним є вивчення нюансів обстановки, які дозволяють управляючій ланці ухвалити правильне рішення. Відносини з партнерами японці будують на основі довіри.
Кожний працівник зливається з фірмою і відчуває себе її частиною. В основі всього «корпоративного духу» фірми лежить психологія групи, що ставить інтереси групи вище за особові інтереси окремих працівників. Для японців характерним є ретельне відстежування свого положення в групі. Вони чуйно реагують на зміну місця кожної людини в групі і прагнуть не переступати обкреслені для кожного з них межі. Тому, кажучи про специфіку японської моделі менеджменту необхідно ще раз відзначити головне – це модель, орієнтована на людину, що живе інтересами суспільства.
Гарантія зайнятості і створення обстановки довіри. Такі гарантії ведуть до стабільності трудових ресурсів і зменшують текучість кадрів. Стабільність служить стимулом для робітників і службовців, вона укріплює відчуття корпоративної спільності, гармонізує відносини рядових співробітників з керівництвом. Звільнившись від неминучої загрози звільнення і маючи реальну нагоду для просування по вертикалі, робочі одержують мотивацію для зміцнення відчуття спільності з компанією. Стабільність так само сприяє поліпшенню взаємостосунків між працівниками управлінського рівня і рядовими робітниками, що, на думку японців, абсолютно необхідно для поліпшення діяльності компанії. Стабільність дає можливість кількісного збільшення управлінських ресурсів, з одного боку, і свідомого напряму вектора їх активності на мету більш значущу, ніж підтримка дисципліни. Гарантії зайнятості в Японії забезпечує система довічного найму - явище унікальне і багато в чому незрозуміле для європейського образу думки.
Гласність і цінності корпорації. Коли всі рівні управлінці і робітники починають користуватися загальною базою інформації про політику і діяльність фірми, розвивається атмосфера участі і загальної відповідальності, що покращує взаємодію і підвищує продуктивність. В цьому відношенні зустрічі і наради, в яких беруть участь інженери і працівники адміністрації, дають істотні результати. Японська система управління прагне також створити загальну для всіх працівників фірми базу розуміння корпоративних цінностей, таких, як пріоритет якісного обслуговування, послуг для споживача, співпраця робітників з адміністрацією, співпраця і взаємодія відділів. Управління прагне постійно щепити і підтримувати корпоративні цінності на всіх рівнях.
Управління, засноване на інформації. Збору даних і їх систематичному використовуванню для підвищення економічної ефективності виробництва і якісних характеристик продукції надається особливе значення. В багатьох фірмах, що збирають телевізори, застосовують систему збору інформації, при якій можна виявити, коли телевізор поступив в продаж, хто відповідав за справність того або іншого вузла. Таким чином виявляються не тільки винні за несправність, але, головним чином, причини несправності, і вживаються заходи для недопущення подібного в майбутньому. Керівники щомісячно перевіряють статті доходів, об'єм виробництва, якість і валову виручку, щоб подивитися, чи досягають цифри заданих показників і щоб побачити грядущі труднощі на ранніх етапах їх виникнення.
Управління, орієнтоване на якість. Президенти фірм і керівники компаній на японських підприємствах частіше за все говорять про необхідність контролю якості. При управлінні виробничим процесом їх головна турбота - отримання точних даних про якість. Особиста гордість керівника полягає в закріпленні зусиль по контролю за якістю і, у результаті, в роботі дорученої  йому ділянки виробництва з щонайвищою якістю.
Постійна присутність керівництва на виробництві. Щоб швидко справиться з утрудненнями і для сприяння рішенню проблем у міру їх виникнення японці часто розміщують управляючий персонал прямо у виробничих приміщеннях. У міру дозволу кожної проблеми вносяться невеликі нововведення, що приводить до накопичення додаткових новин.
Підтримка чистоти і порядку. Одним з істотних чинників високої якості японських товарів є чистота і порядок на виробництві. Керівники японських підприємств прагнуть встановити такий порядок, який може служити гарантією якості продукції і здатний підвищити продуктивність завдяки чистоті і порядку.
В цілому японському управлінню характерна властивість поліпшення людських відносин: узгодженість, групова орієнтація, моральні якості службовців, стабільність зайнятості і гармонізація відношення між робітниками і керівниками.

2.2    АМЕРИКАНСЬКА ФІЛОСОФІЯ УПРАВЛІННЯ

Американський менеджмент ввібрав в себе основи класичної школи засновником якої є Анрі Файоль. Американці Лютер Гьюлік і Ліндал Урвік зробили багато для популяризації основних положень класичної школи. Згодом інші американські автори внесли в систему принципів управління немало доповнень, уточнень і змін. Класична школа зробила значний вплив на формування всіх інших напрямів в американській теорії управління.
Сучасний американський менеджмент у такому вигляді, який склався в теперішній час, базується на трьох історичних передумовах:
1. Наявність ринку.
2. Індустріальний спосіб організації виробництва.
3. Корпорація як основна форма підприємництва.
Американський економіст Роберт Хейлбронер вказав на три основних   підходи  до розподілу ресурсів суспільства. Це — традиції, накази і ринок.
Сучасна американська модель менеджменту орієнтована на таку організаційно-правову форму приватного підприємництва, як корпорація (акціонерне суспільство), яка  виникла ще на початку XIX в.
Великий вплив на формування теорії корпорації надала книга «Сучасна корпорація і приватна власність», опублікована А. Берли і М. Минз в 1932 р.
На думку теоретиків менеджменту, створення корпорацій спричинило за собою відділення власності від контролю над розпорядженням нею, тобто від влади. Американський професор відзначав виникнення «нової управлінської еліти чия потужність ґрунтується вже не на власності, а швидше на контролі за процесом в цілому». Реальна влада по управлінню корпорацією перейшла до її правління і менеджерам (фахівцям в області організації і управління виробництвом). Американські корпорації широко використовують в своїй діяльності стратегічне управління.
Останнім часом американці роблять багато зусиль, щоб з'ясувати єство японських методів управління і перенести позитивний досвід Японії на свої підприємства. В 50 – 60 рр. положення було зворотним, японські фірми переймали американські принципи організації виробництва, технологію виробництва, підходи до формування організаційних структур і ін. Принципи  «кухлі якості» і система поставок «точно вчасно» зародилися в Америці, але не отримали там широке розповсюдження. Проте вони принесли добрі результати на японських фірмах. В той же час інше американське нововведення — американські методи управління «людськими ресурсами» — не знайшло застосування в Японії.
Останнім часом американські корпорації почали упроваджувати у себе нововведення японських фірм, що привели, до значного успіху. Так американська компанія «Дженерал Моторс» упровадила систему «точно- вчасно», а інша компанія «Дженерал Електрик» - «кухлі якості». Проте не всі методи управління, що використовуються в Японії, приживаються на американській землі. Це відноситься до системи довгострокового або «довічного найму» працівників, освіта за рахунок відрахувань від прибутків фірми  і ін.

2.3    КИТАЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ УПРАВЛІННЯ

Головним у вченнях китайських мислителів було питання про «найкраще управління державою», точніше, питання про те, якими якостями повинні володіти управлінці для того, щоб в країні панували порядок і миротворчість. Звідси тісний зв’язок політичної і етичної проблематики у вченнях Конфуція, Мо Цзи, Мен Цзи, школи фацзя. Вчення Конфуція засновані на повазі й шануванні старших, в першу чергу, повага до батьків. Шанування дітьми своїх батьків – це основа добропорядності будь-якої людини. Причому це шанування повинне проявлятися у повній слухняності і покорі до батьківської волі. Молодші брати шанують і покоряються старшим братам, сестри покоряються братам, молодша сестра – старшій, а серед незнайомих людей молодший завжди шанує старшого. Наступним кроком у конфуціанстві являється перехід до соціальної структури – старшим йменується всякий вищестоящий на ієрархічній ступені. Перехід від, здавалося б, сімейних і приватних відносин між членами сім’ї, старшими і молодшими до державних інтересів у Конфуція здійснюється просто: держава – це одна велика родина, а родину слід розглядати як державу в мініатюрі. Тому так як сини повинні слухатися батьків, так підлеглі зобов’язані підкорюватися імператору і всім, кого він поставив над ними [3].
Також важливий момент у вченні Конфуція – це те, що правителі повинні бути гуманні, поважати людину, бо вони благородні по визначенню. Заключним у вченні Конфуція являється його негативне відношенні до законів. Закон, по Конфуцію, не може осягнути великого розмаїття конкретних ситуацій, а головне, закон означає обмеження права людини без його відносного положення в сімейній і державній ієрархії, що абсолютно безглуздо с точки зору конфуціанства.
Безглуздо, щоб син вимагав щось «по праву» у батька, а підлеглий – від керівника. Якщо таке відбувається – це означає, що суспільство руйнується. Батько і так віддасть усе, що необхідно: адже він володіє якістю Жень. І керівник дасть своєму підлеглому. А якщо не дає, значить не належить. Тому, за теорією Конфуція, для ефективного управління в державі потрібні не закони – вони, навпаки, шкідливі, а потрібні правителі з високими духовними якостями [3].
В Китаї конфуціанство з його повагою до старших успішно існує до цих пір. Звичайно, воно не тільки порушувалось, але навіть офіційно відмінялося.
Пізніше конфуціанства (в IV ст. до н.е.) в Китаї виникає вчення легістів – законників. Засновником цього вчення був Шан Ян, чиновник царства Цинь Сяо – Гуна. Шан Ян втілював реформи які виступали проти конфуціанства, яке негативно сприймало закон. Шан Ян сприймав закон як щось зовсім незвичне для людей. Закон широко доводився до загальної свідомості, але обговорювати його, навіть схвалювати – категорично заборонялось. Закон, з точки зору Шан Яна, уявляв собою жорстку регламентацію покарань і винагород для певних категорій посадових осіб, починаючи з наближених до імператора і закінчуючи селянами. До того ж легісти особливо наголошували на те, щоб кількість і сила покарань значно перевищували кількість і силу винагород. «Якщо покарання переважають, то народ спокійний, а якщо переважають винагороди, то зароджується нахабність» [3].
Покарання і винагороди, по Шан Яну, це два ричаги, якими  управляється  зовсім нескладний механізм, який називається держава, причому ричаг покарань – основний, а винагород – додатковий.
Шан Ян недовго був при владі. Він був страчений по наказу Хуейвень Гуна, сина Сяо Гуна. Жорстокість режиму легістів призвели через 15 років до масового страйку і династія Цинь припинила своє існування. Наступні правителі не наважувались відкрито оголосити себе прибічниками фацзя, а повернулись до конфуціанства, тим більше, що це легко було зробити, бо вони вважали, що між конфуціанством і легізмом великої різниці немає. Тому подальша ідеологія Китаю представляє собою сплав конфуціанства і легізма, хоча і називається конфуціанством. Ця ідеологія існує в Китаї до цих пір, саме нею керується комуністична влада.

2.4    ЄВРОПЕЙСЬКА  ФІЛОСОФІЯ УПРАВЛІННЯ

    Практика сучасного управління в країнах Західної Європи значною мірою формувалася під впливом американського менеджменту. Однак сучасний західноєвропейський менеджмент має певні особливості, зумовлені реаліями нинішньої економічної ситуації в цих країнах. До них належать:
-    перехід від диктату продавця до диктату споживача;
-    усунення міждержавних перепон для руху товарів і грошей;
-    проникнення на ринки європейських країн товарів компаній США і Японії;
-    у нинішній практиці європейського менеджменту важливе значення має вдосконалення організаційних структур управління загалом, координацію всіх функцій її діяльності;
-    для європейського менеджменту типовою є концентрація зусиль на роботі з персоналом фірми. Нині вартість підприємства все частіше визначається за допомогою правила «5М»: «Men» (люди), «Money» (гроші), «Machines» (обладнання), «Materials» (сировина), «Market» (ринок), що доводить винятковість людського фактора порівняно з іншими факторами виробництва;
-    суттєвою особливістю західноєвропейського менеджменту є колективна робота команди на чолі з лідером (менеджером). Якщо в американському менеджменті завдання лідера полягають у генерації ідей та організації процесу їх реалізації, то в європейському – в умінні стимулювати творчу активність співробітників.
Отже, західноєвропейська модель управління розвивається у річищі загальних тенденцій, характерних для управління як загальносвітового явища: створення мультидивізійних структур управління, підвищення ролі людського фактора в управлінні та виробництві, реалізація відносин лідерства в колективі, застосування «м’яких» способів впливу на людей [1].

ВИСНОВКИ

В процесі дослідження світоглядно-теоретичного підґрунтя сучасної філософії управління  нами було з’ясовано, що предметом науки управління є різноманітні за своїм змістом відносини. Для теорії управління категорія «відношення» є взаємозв'язок багатьох видів сущого, які мають суб'єктивну або об'єктивну, абстрактну або конкретну форму. Відносини як філософська категорія означає смислова єдність і взаємовизначенність всіх видів існування, включаючи матеріальні.
Об'єктом управління можуть бути природні явища і процеси, рослинний і тваринний мир, людина, все суспільство, життєдіяльність людей, матеріальне і духовне виробництво, соціальні групи, суспільні класи, нації, народності, етнічні спільності, групи і колективи людей, організації, установи, підприємства і фірми, а також окремі індивіди. Тобто, об'єктом управління можуть бути як матеріальні речі, явища і процеси, так і ідеальні, духовно-культурні сфери людського суспільства.
Важливо мати на увазі, що основними об'єктами соціального управління є самі люди, колективи, різні соціальні спільності, що володіють певним рівнем свідомості, матеріальними і духовними культурними цінностями, внутрішнім духовним світом, «Я-концепцією», ідеалами. Всі ці індивідуальні і колективні духовні чинники як би «замикаються» на задоволенні життєво необхідних людині і суспільству потребах і інтересах.
Суб'єкт управління (менеджер) в своїй діяльності завжди повинен враховувати принципову відмінність між дією самих об'єктивних законів, як вони функціонують реально, і їх віддзеркаленням, розумінням, ступенем адекватності, як вони інтерпретуються тим або іншим суб'єктом і об'єктом управління. Тобто, завжди має місце пізнавальний (гносеологічний) «зазор», невідповідність і нетотожність чину законів в людській голові і самими законами, що функціонують в певній організації, суспільстві. А це означає, що в (іконах незмінно присутній свідомий суб'єктивний чинник менеджера, який має відповідну «спадковість»; вона виражається в знаннях, досвіді і майстерності того або іншого керівника.
Управління неминуче пов'язано з культурою. Звідси і різні підходи до нього. Управління по-європейськи, зовсім не те, що управління по-африканські, по-англійськи, по-японські і т.д. В суспільствах з різною культурою управління теж буде різним. В цьому виявляється категорія якості, як властивість іманентно властиве процесу управління. Ця властивість часто є невизначною перешкодою для перенесення методів і способів управління з однієї культури в іншу. Ця проблема є методологічною по своїй природі.
Філософія управління не суперечить науці управління. Встановлено, що управляюча людина в сучасному світі діє як творець свого миру, у тому числі і миру ідеального, миру знань: знакового, словесного, ціннісного.
З якої б сторони ми не підходили до управління і його предмету, ми незмінно виходимо на феномен філософії управління, на цю примітну галузь людського знання, потреба в якій у наш час помітно посилилася.

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ  ЛІТЕРАТУРИ

1.    Балабанова Л.В. Організація праці менеджера: навч. посіб./ Л.В.Балабанова, О.В. Сардак. – К.: Професіонал, 2004. – 304с.
2.    Гегель Г.В. Работы разных лет: В 2 т. – М., 1971.
3.    Лебедев В. Китайская философия управления, не имеющая себе равных/ Серия очерков о Китае, Вестник №9(163).
4.    Михайлова Л.І. Управління персоналом. Навч. посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2007. –  248с.
5.    Пазенок В.С. Філософія: Навч. посіб. – К.: Академвидав, 2008. – 280с.
6.    Управління людськими ресурсами: філософські засади. Навч. посібник. Під ред. В.Г. Воронкової; [В.Г.Воронкова, А.Г.Беліченко, О.М. Попов та ін.] – К.: Професіонал, 2006. – 567с.
7.    Управління як соціальний феномен. О.Б.Гаєвська.- К.:КНЕУ, 2000. – 168С.
8.    Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини та її меж. Навчальний посібник зі словником/Під ред. Н. Хамітова. 2-е вид. – К.: КНТ, Центр навчальної літератури, 2006. – 296с.
9.     Хамітов Н., Крилова С. Философский словарь. Человек и мир. - К.: КНТ, Центр навчальної літератури, 2008. – 311с.
10.     Хамітов Н. Философия. Бытие. Человек. Мир: Курс лекций. - К.: КНТ, Центр навчальної літератури, 2006. – 456с.
11.     Щокін Г. Закони соціального розвитку і управління.– К.: МАУП, 2006. – 189С.

РОЗДІЛ 2. Взаємозв'язок інтелектуальних та вольових чинників – основа для здійснення економічної діяльності
2.1. Сутність та проблемна сфера філософії економіки
Кожна людина щоденно залучена у сферу економічного життя, економічних явищ, адже вона купує і продає, отримує доходи і сплачує податки, керує і підпорядковується управлінським рішенням, заощаджує і прагне матеріальних статків, виробляє і споживає. Економічна діяльність, праця є одвічною долею людства. Вона не лише створює матеріальний достаток, задовольняє власні потреби, а й розвиває творчі сили, здібності, внутрішній світ людини, надає йому особливого спрямування.. У сучасному світі  економічна сфера постає як особливий засіб самореалізації людини в процесі зміни нею зовнішнього і власного (внутрішнього) світу, а економіка набуває статусу людиновимірної, універсальної єдиної матеріально-духовної сфери, в якій особистість реалізує себе як біосоціодуховна цілісність. Самореалізація людини долає межі функціональної структурності економічного процесу, створює передумови для нових форм поєднання діяльності соціальних індивідів. У такому контексті самореалізація особи є головним імпульсом і мотивом, який долає задану розмірність економіки, сприяє еволюції всіх соціальних форм. Самореалізація як суб'єктивна орієнтація є особливим духовно-творчим процесом, забезпечує постійне наповнення економічної сфери людськими силами. Вона є своєрідним енергетично-творчим джерелом економічного процесу, розвитку людських здібностей, які забезпечують економічну діяльність людини. [4, 513 с.]
Термін «економіка» функціонує у двох значеннях: 1) господарство, сукупність засобів, об´єктів, процесів, які люди використовують для задоволення своїх потреб шляхом створення необхідних благ, умов і засобів існування за допомогою праці; 2) наука про господарство та засоби його ведення, про відносини між людьми в процесі виробництва і споживання, обміну товарами і послугами. Походить він від грецького слова «ойкономія» (оселя, закон), що позначало правила ведення домашнього господарства, зокрема вміння глави сім´ї управляти дружиною, дітьми, рабами, власністю. Найповніше виклав основні принципи ойкономії Арістотель, вперше дослідивши такі явища, як розподіл праці, обмін, гроші, вартість тощо. Його концепція на тривалий час визначила характер економічного знання. Він відстоював ідею самодостатності (натуральності) господарства, але тільки в системі, об´єднанні домогосподарств-полісів як аналога космосу, що вміщує в собі все суще. Поліс як гармонійне об´єднання домогосподарств в його вченні постає не лише основним економічним чинником, а й засобом забезпечення морального вдосконалення, самореалізації його громадян.
З розвитком капіталістичних форм господарювання сформувався новий тип економічного мислення, для якого гроші є головним інструментом уявлення й аналізу багатства, а сам коловорот багатства обумовлюється припливами і відпливами грошей. З точки зору нової економічної теорії, основною метою виробництва й обміну є одержання максимального прибутку, найповніше задоволення всезростаючих потреб людей [там само, 516 с.]
У сучасному світі кожна країна вимушена вступати в економічну діяльність (філософія господарювання), і водночас велика кількість людей проявляють бажання, або воліють, займатися бізнесом (філософія бізнесу) заради одержання прибутку, реалізації власних амбіцій, самореалізації, тощо. Але для того, щоб економічна діяльність, або бізнес був вдалим та приносив прибуток, однієї волі замало. Необхідні знання. В контексті філософського аналізу сучасних соціальних реалій саме знання як особливий елемент економічної культури суспільства набуває виняткового значення в процесі економічної діяльності, і в такий спосіб постає як основа соціального поступу. [12]
Економіка – це наука про ведення господарства в обмежених, незалежних від волі та свідомості людини ресурсах.
Економічна діяльність людства, спрямована на задоволення безкінечних потреб, в погоні за отриманням надприбутків, наносить непоправиму шкоду навколишньому середовищу. Бажання заробити зараз, в цей конкретний момент часу, або необхідність вирішити нагальні проблеми сьогодення, заважає людству мислити на перспективу, та розуміти, що після одного покоління людей прийде наступне, яке теж повинно дихати, харчуватися та вести повноцінне, здорове життя.
Наука ХІ століття не стоїть на місці. Постійно розробляються і впроваджуються нові технології. Однак постає питання: чи завжди вони є корисними для людства в цілому? Наприклад, винаходження різноманітних замінників натуральних продуктів, теж саме ГМО, підсилювачі смаку, різноманітні замінники натуральних матеріалів і таке інше було призване здешевити продукцію, продовжити термін зберігання, зробити товари більш привабливими для споживача. Стосовно частини таких замінників вже доведено їх негативний вплив на здоров'я  людини, стосовно інших – не затихають спори щодо доцільності застосування у побуті людини. Законодавство європейських країн зобов’язує виробників розміщувати інформацію про склад продукту на упаковці, крім того, жорстко регламентується використання тих чи інших домішків. Наша країна у питаннях захисту прав споживача знаходиться на початковій стадії. Це можна пояснити відсутністю політичної волі змінити ситуацію, або відсутністю розуміння наслідків для здоров'я нації в цілому.
Інший, більш глобальний приклад – використання мирного атому з метою отримання дешевої енергії. Наслідки Чорнобильської катастрофи та недавньої аварії у Японії красномовно демонструють, що людство у погоні за економічною вигодою нанесло непоправиму шкоду природі, наслідки якої поки що ніхто не в змозі оцінити. 
Таких прикладів існує дуже багато. Цілком очевидно, що діяльність людства призводить до катастрофічного забруднення природи, зміни клімату, вичерпанню природних ресурсів, погіршення здоров'я самих людей. Всі ці проблеми є глобальними для людства і заслуговують окремих досліджень.
Сьогодні особливого статусу набуває філософія глобальних проблем, цілі та завдання якої полягають в аналізі передумов розв'язання глобальних проблем так званого постмодерністського стану цивілізації, а основним предметом її дослідження є, відповідно, філософські аспекти соціального та економічного прогнозування та здійснення пошуку шляхів перебудови світового економічного порядку. Останнім часом значного поширення, актуальності та потужного розвитку набуває усвідомлення потреби у формуванні концепції "сталого економічного розвитку", сутність якої полягає у розробці ефективних програм економічного розвитку, що забезпечували б мінімальний вплив на зовнішнє середовище.
Вiдтак непересiчного значення набуває питання доцiльного використання обмежених природних ресурсiв людиною, формування вiдповiдального ставлення суб’єкта господарювання до вибору стилю та методiв економiчної дiяльностi, адекватного вiдображення (за допомогою рацiонального мислення) причин та наслiдкiв втручання людини в оточуюче середовище. [1, с.97]
2.2. Проблема поєднання інтелекту та волі
У сучасному світі інтелект є вирішальним фактором успіху. Лише інтелектуально багате суспільство є гарантом високого рівня життя народу і процвітання держави, навіть за відсутності енергоносіїв, корисних копалин та інших дарів природи. Ані багатства надр, ані родючі землі, ані ідеальний клімат, ані туристична принадність не в змозі зрівнятися за могутністю та суспільною значущістю з потенціалом людського розуму.
Загальносвітовою тенденцією стає стрімке скорочення проміжку часу між ключовими етапами науково-технічного прогресу: відкриттям (винаходом), доведенням його до стадії технології і впровадженням у практичну діяльність. Нині у геополітичних стратегіях країн-лідерів у підтриманні й нарощуванні відриву від інших країн вирішальну роль відіграє наукове і технологічне домінування. Це, своєю чергою, потребує зростання темпів інноваційного процесу формування необхідного для цього інтелектуального ресурсу.
Україна, як і багато інших країн, відчула на  собі негативний вплив фінансової кризи 2008 року. В умовах браку державних коштів уряд повинен ефективно функціонувати, виконуючи всі функції, які традиційно відносяться до його компетенції. Рішення, які приймаються органами влади, мають вплив на широку групу людей – населення цілої країни або окремого регіону. Тому політичні діячі повинні мати волю до пошуку оптимальних шляхів дії та необхідній рівень знань та інтелекту за для організації реалізації рішення у практичній діяльності. Необхідно при цьому розуміти, що, здійснюючи акт волі, роблячи вибір, особистість, що представляє владу,  приймає на себе відповідальність за свої рішення.
Багато європейських країн на певному етапі розвитку стикалися з проблемою гострої нестачі фінансових ресурсів. Вихід було знайдено. Так, вже понад двох десятиріч у міжнародній спільноті застосовуються механізми публічно-приватного партнерства (ППП) для фінансування послуг, які традиційно впроваджувалися або фінансувалися державою. Перші прецеденти укладання ППП договорів з'явилися ще у 80-хх і сприймались як альтернатива приватизації. У подальшому установлення та використання партнерства бізнесу та влади в різних європейських країнах відбувалось з різною інтенсивністю. Так, деякі європейські країни, такі як Великобританія, Ісландія, Нідерланди, Франція, Німеччина, мають досвід використання ППП у різних секторах - від забезпечення базової публічної інфраструктури, такої як дороги та залізниця, до більш інноваційних та перспективних галузей – охорони здоров'я, школи та ін. Тут нараховується значна кількість вже реалізованих проектів і вже певною мірою є розуміння, в яких секторах ППП є найкращим рішенням та в яких ППП мало проблеми. В цих країнах запроваджено відповідне національне та іноді регіональне законодавство щодо угод ППП, використовуються специфічні інструменти для оцінки та вибору одного ППП проекту серед усіх можливих. У деяких країнах, таких як Великобританія, Ірландія, Нідерланди створено спеціальні державні департаменти для керування процесом ППП.
В країнах «великої сімки» (США, Великобританія, Германія, Италія, Канада, Франція, Японія) найбільша кількість реалізованих проектів – у галузі охорони здоров'я (184 з 165 проектів), на другому місці за кількістю проектів – освіта (138 проектів), на третьому – автошляхи (92 проекти).
В інших розвинутих країнах (Австрія, Бельгія, Данія, Австралія, Израїль, Ирландія, Финляндія, Испанія, Португалія, Греція, Південна Корея, Сингапур) на першому місці за кількістю використання ППП є сектор будівництва та реконструкції автошляхів (93 проекти), на другому охорона здоров'я (29 проектів), потім освіта (23 проекти). Таким чином, можна відзначити, що політика держав та рівень соціально-економічного розвитку країни відзначають пріоритетність сфер для використання механізмів ППП.
Прикладом ефективного проекту ППП є розширення і модернізація міжнародного аеропорту у Варшаві. У даному випадку існувала нагальна потреба в короткій термін збільшити вантажо- та пасажирооборот у декілька разів. Без залучення приватного капіталу ці завдання вирішити було б неможливо. Вартість проекту склала 153,4 млн. евро, до 80% його фінансування прийшлось на приватну сторону.
Успішним був і проект реконструкції найбільш великого аеропорту  Німеччині во Франкфурте-на-Майне. Взагалі, за даними федеральних урядових структур, у Німеччині на теперішній час у рамках публічно-приватного партнерства збудовано приблизно 20% усіх шкіл, лікарень, інших публічних закладів, зокрема літовищ. Також ППП використовується для спорудження доріг та тунелів у гірський місцевості. Багатий досвід реалізації проектів партнерства має Великобританія. Механізм ППП в цій країні був запроваджений у 1992 році в рамках національної програми «Ініціатива приватного фінансування», яка дозволила використання приватних фінансових ресурсів для спорудження й утримання публічного майна. У рамках цієї ініціативи вже реалізовано понад 700 проектів, а саме спорудження лікарень, спорудження та реконструкція шкіл, надання послуг місцевого самоврядування – будівництво нових пожежних та поліцейських станцій, спорудження водогонів, транспорту й оборони. Залучення приватних фірм дозволило уряду країни реалізувати великі капіталоємкі та соціально значущі проекти, профінансувати які з державного бюджету не було можливості.
Аналіз досвіду використання ППП європейськими країнами дозволяє зробити висновок, що реалізація проектів ППП надає додаткове фінансування, зменшує навантаження на державний бюджет, привносить нові методи управління, дозволяє впроваджувати інновації, створює додаткові робочі місця. Приватні кампанії здатні працювати більш ефективно, ніж державні. Суспільна ж значимість ППП полягає в тому, що в  кінцевому  підсумку  виграє  суспільство  як глобальний споживач більш якісних послуг.
В Україні ППП поки ще не набуло великого поширення. Хоча ще у 1998 році було ініційовано побудову першої в Україні концесійної дороги «Львів – Краковець». Предметом договору концесії було визначено будівництво й експлуатація 84 км. дороги протягом 45 років. Однак цей проект усе ще знаходиться на початковій стадії реалізації, його виконання супроводжується багатьма порушеннями договору. Після цього було розроблено декілька проектів будівництва відрізків платних доріг, об’єктів доріг чи дорожньої інфраструктури  на умовах концесії, але всі вони залишаються на етапі розробки інвестиційних пропозицій, або попередньої документації. Успішні приклади реалізації механізмів партнерства в нашій державі існують в комунальній сфері. Так, за даними Фонду державного майна і Міністерства економіки України, концесійні договори щодо передачі об’єктів права комунальної власності в концесію укладені в багатьох областях України. Також в Україні існують прецеденти укладання договорів з приватним партнером щодо надання певного виду комунальних послуг (тепло-, водопостачання, вивозу й утилізації сміття).
У Чернігові два теплопостачальних підприємства (Чернігівська ТЕЦ і Облтеплокомуненерго) також працюють на засадах ППП. В результаті такої співпраці населення міста вчасно отримує тепло та гарячу воду, а бюджет міста – додаткові надходження у вигляді орендних платежів.
Ефективність залучення приватного капіталу до реалізації великих інфраструктурних проектів вже доведена успішними реалізованими проектами у Європі. Україна знаходиться в стані гострої економічної кризи. В умовах браку державних коштів актуальним стає використання механізмів публічно-приватного партнерства для реалізації невідкладних суспільнозначущих проектів. Виникає нагальна потреба у проявленні політичної волі для створення умов та можливостей ретельного вивчення іноземного досвіду залучення приватного капіталу на предмет можливостей застосування в нашій державі.



ВИСНОВКИ
В результаті проведеного дослідження було виявлено, що в історії філософії розвиток уявлень про волю та інтелект отримав два діаметрально протилежні напрямки - волюнтаризм та інтелектуалізм. Перша доктрина наголошувала на приматі волі перед інтелектом, підкреслювала необхідність свободи волі людини. Крайнім проявом свободи волі була визначена така філософсько-політична течія, як анархізм.
Доктрина інтелектуалізму наголошує на можливості пізнання світу шляхом інтелекту. Воля підкоряється розуму, є його практичним проявом. Серед теорій, центральне місце в яких займають питання розумової діяльності людства, сформувалось дві течії, що є антиподами за змістом – це сциєнтізм та антисциєнтізм. Перша проголошує знання як основний фактор успіху, інша, навпаки, заперечує важливість та доцільність наукових досягнень, мотивуючи це негативним впливом на зовнішнє середовище, що, на їх думку, призведе до глобальної катастрофи людства.
Але у сучасному світі існування людини без використання досягнень науки та техніки неможливо. Тому необхідне гармонійне поєднання інтелектуальних та вольових чинників в діяльності людини.
Воля, як характеристика особистості, обумовлює здатність особистості зробити вільний вибір, що і є актом практичного здійснення волі. В акті вибору проявляється активність людини, його самостійність, вміння підкорювати процеси об’єктивного світу, здатність вийти за рамки буденного існування та мислити глобально, на перспективу. Здійснення вибору тісно пов’язане з реалізацією прийнятого рішення, і, як наслідок, з відповідальністю особистості за свої дії. Людина ХІ століття повинна розуміти, що саме вона робить і нести відповідальність за свої дії.
Людина для того, щоб діяти, проявляти свою волю, повинна мати знання, які неможливо отримати без певного рівня інтелектуальних здібностей. Отриманні знання є результатом  цілеспрямованої активності особистості і в свою чергу, спрямовують вектор дій людини, направляють її волю.
Так, багато держав стикаються з проблемою дефіциту державних коштів. Провідні європейські країни змогли проявити політичну волю та запровадити нові форми фінансування інфраструктурних проектів. Прийняттю такого рішення передувала велика аналітична робота щодо доцільності та ефективності реалізації партнерських відносин з приватним капіталом. Уряди країн, розуміючи можливі наслідки та відповідальність перед населенням, розробили необхідну документацію, створили доцільні організаційні структури, виробили основні засади, принципи та правила вступу та реалізації партнерських відносин з приватним партнером. У результаті передання приватному сектору частини повноважень, відповідальності та ризиків щодо реалізації інвестиційних проектів, які традиційно впроваджувалися чи фінансувалися публічним сектором, держава забезпечує надання якісних соціальних послуг населенню.
Україна поки ще не має успішних прикладів реалізації великих проектів публічно-приватного партнерства. Хоча уряд і проявив політичну волю та наголосив на пріоритетності використання механізму публічно-приватного партнерства для розвитку транспортної інфраструктури. Але цього замало. Не вистачає знань та умінь організувати процес. Для цього необхідно вивчати досвід європейських країн та реалізовувати отримані знання у практичній діяльності.






ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.    Киселиця С., Баранкова Н. Інтелектуально-вольовий контекст економічної діяльності. Сіверянський літопис. 1995. № 2-3.- с.97-102.
2.    Кохановский В.П., Золотухина Е.В., Лешкевич Т.Г., Фатхи Т.Б. Философия для аспирантов. Учебное пособие. Ростов н/Д: Феникс, 2003. – 448 с.
3.    Кремень В.Г., Ільїн В.В. Філософія: мислителі, ідеї, концепції: Підручник. – К.: Книга, 2005. – 528 с.
4.    Причепій Є. М, Черній А. М.,. Чекаль Л. А. Філософія. Підручник. Київ Академвидав, - 2007. – 591 с. 
5.    Философский словарь / Под ред. И.Т. Фролова. - 4-е изд.-М.: Политиздат, 1981. - 445 с
6.    Философский энциклопедический словарь. — М.: Советская энциклопедия. Гл. редакция: Л. Ф. Ильичёв, П. Н. Федосеев, С.М. Ковалев, В.Г. Панов, 1983 – 839 с.
7.    Хамитов Н., Крылова С. Філософский словарь. Человек и мир. – К.: Кнт, 2006.- 308 с.
8.    Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини. Навчальний посібник зі словником. К.:КНТ, Центр навчальної літератури, 2006. – 296 с.
9.    Шопенгауэр А.. Избранные сочинения. – М.: Просвещение, 1992. – 479 с.
10.    Андрусяк Т.. Історія політичних і правових вчень - [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://politics.ellib.org.ua/pages-724.html
11.    Большой энциклопедический словарь  [Електронний ресурс]. Режим доступу http://www.slovopedia.com/2/192/205925.html
12.    Глушко Т.П.. Філософія економіки як основа формування стратегій соціального управління. Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2005. - № 47. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.filosof.com.ua/Jornel/M_47/Glushko.htm
13.    Коротіч Г.В.. До питання провзаємозв'язок основних ідей у творчості Ф.Ніцще. Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Центр духовної культури, - 2004. - № 39.  [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.filosof.com.ua/Jornel/M_47/
14.    Майорова І.С. Погляди Штірнера та Ніцше на взаємовідносини особистості та держави. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://kdpu.edu.ua/download/kaf_philosof/AkProD/Zbirka09/zb09_2008_162-170_majorova.pdf
15.    Новая философская энциклопедия: В 4 тт. М.: Мысль. Под редакцией В. С. Стёпина. 2001. [Електронний ресурс]. Режим доступу:  http://dic.academic.ru/
16.    Первая всемирная теория интеллектуализма. [Електронний ресурс]. Режим доступу: file:///g:/%D1%84%D0%B8%D0%BB%201_files/3.htm
17.    Словник з політології. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://slovnik.com.ua
18.    Філософія А.Шопенгауєра. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://daviscountydaycare.com/zagalna-flosofya/298-flosofya-a-shopengauera.html

Можу додати, що інтелект - це здатність людини до раціонального мислення. Тут мені особливо подобається слово "раціональне". Ступінь цієї раціональності, на мою думку, і характеризує рівень інтелекту.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
ЧЕРННІГІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ ТА СОЦІАЛЬНО-ГУМАНІТАРНИХ ДИСЦИПЛІН

Феномен соціального капіталу – світоглядні та екзистенціональні  аспекти

                                                   Реферат здобувача  кафедри
                                                   менеджменту та державного
                                                   управління
                                                 Коваленко Юлії Миколаївни

Науковий керівник
професор кафедри менеджменту та
державного управління
Мурашко М.І.
Тема дисертації: «Регіональні аспекти
формування соціального капіталу та
напрями його накопичення»

Зміст


Вступ……………………………………………………………………………….3
1. Концепт соціального капіталу в сучасній науковій думці…………………..5
   1.1 Проблеми дослідження соціального капіталу…………………………….5
   1.2 Філософський дискурс феномену соціального капіталу………………..14
2. Світоглядні та екзистенціональні аспекти
    соціального капіталу………………………………………………………….17
   2.1 Соціальний капітал і соціально-філософська антропологія…………….17
   2.2 Дефініція соціального капіталу – філософський аспект………………...30
Висновки…………………………………………………………………………34
Список використаної літератури………………………………………………..35

Вступ
Соціальний капітал постає не лише як ринкове явище, вартісні відносини та ціннісна альтернатива єднання, а набуває історичного масштабу як феномен XXI ст.
Термін та концепція «соціального капіталу» з’явились досить давно, проте найбільшого розвитку та визнання вона отримала тільки останні 20-30 років.
Світова наукова спільнота вже давно прийшла до висновку, що формування соціального капіталу є фактором вирішення важливих соціальних завдань, пов’язаних з економічним зростанням, підвищенням рівня життя населення, справедливим розподілом національного доходу, розширенням свободи вибору індивіда, зростанням рівня культури і споживання.
В економічно-розвинених спільнотах на особистісному рівні все помітнішою є орієнтація на забезпечення соціального порядку і справедливого існування через спроби синтезу елементів традиції і сучасності, пошук балансу між універсальним характером прав людини і спільним благом.
Активізація пошуків сенсу буття на індивідуально-особистісному рівні перебуває в сучасному світі в безпосередній залежності від освоєння людьми нових островів свободи, форм життя і напрямів творчості, відповідних реаліям зламу тисячоліть. Головне для сучасної людини – знайти свою нішу в тендітному й непередбачуваному розвитку сучасної людської цивілізації. За цих вибір добра і зла не може нав’язуватися ззовні, він має стати індивідуальним способом пошуку і знаходження істини.
Бурхливий розвиток досліджень категорії соціального капіталу в економіці, соціології, психології, політології, філософії обумовив потребу систематизації концепцій, стандартизації методології теоретичних та практичних досліджень.
Економічна наука традиційно розглядає економічні процеси в суспільстві, зосереджена на дії ринкового механізму в ньому. Політична наука вивчає політичні процеси в соціумі, політичну культуру, державний устрій і особливості політичних відносин у зв’язку з цим. Соціологія і соціальна філософія пильну увагу приділяють аналізу взаємодії різних соціальних груп в суспільстві.
Усвідомлення необхідності застосування міждисплінарного підходу в дослідженнях цієї категорії сприятиме досягненню ефективних результатів та можливості їх практичного застосування.
Актуальність теми даного дослідження обумовлена важливістю філософського аспекту дослідження категорії соціального капіталу як феномену людського буття в контексті сучасного екзистенціоналізму. Розуміння мотивації соціальної поведінки окремого індивіда, природи соціальних зв’язків  між індивідами, що є механізмами формування соціальної групи, формації, спільноти, нації, суспільства, людства, стане вагомим чинником систематизації дефініції соціального капіталу, уніфікації методології оцінки та вимірювання, що сприятиме розробці практичного інструментарію формування позитивного соціального капіталу людської спільноти для досягнення соціально-економіко-екологічного оптимуму для її життєдіяльності на планеті, можливості її майбутньої генерації.
Метою дослідження є пошук філософського аспекту дефініції соціального капіталу.
Досягненню мети сприятиме вирішення наступних завдань:
•    аналіз сучасних загальновідомих концептів соціально-економічної теорії, філософських дискурсів з проблематики соціального капіталу;
•    дослідження екзистенціональних аспектів феномену соціального капіталу.

1. Концепт соціального капіталу в сучасній науковій думці
  1.1 Проблеми дослідження соціального капіталу   
    Існує думка, що соціальний капітал разом з матеріальним, фінансовим, людським сприяє зростанню як індивідуальної так і колективної продуктивності. Підґрунтям  досліджень соціального капіталу є ідея про значущість соціуму у життєдіяльності людства. Під соціальним капіталом загалом розуміють соціальні мережі та взаємозв’язок між ними у суспільстві, що можуть не тільки зберігатися, але й накопичуватися з часом, тобто капіталізуватися. Серед країн-лідерів по накопиченню та використанню соціального капіталу називають Японію, Швецію, Швейцарію, Нову Зеландію.
Суттєвою проблемою дослідження соціального капіталу є відсутність загальної методики дослідження та його виміру, що сприяє безлічі інтерпретацій обумовлених контекстом дослідження. Найбільш популярними індикаторами наявності соціального капіталу на макрорівні, тобто у певній країні, є загальні норми та цінності (довіра, толерантність, небайдужість тощо), членство в асоціаціях, клубах в залежності від поглядів та інтересів, благодійність, громадянське суспільство, волонтерство, наявність некомерційних організацій, що опікуються проблемами суспільного характеру. 
Концептуальні дослідження соціального капіталу найбільшого розвитку набули у другій половині ХХ сторіччя із внеском у розвиток концепцій відомих соціологів, філософів, економістів, серед яких П. Бурдьє [2], Дж. Коулман [8,9], Ф. Фукуяма [11] та актуалізовані в науковій думці на постсоціалістичному просторі в останнє десятиріччя.
Західна наука від концепцій перейшла до практичного застосування доробків у цій сфері, удосконалюючи надбання з урахуванням мінливості сучасних реалій життєдіяльності західної спільноти. Слід зауважити, що Японія географічно не відноситься до західної спільноти, але за стандартами життя, технологізації виробництва, інтелектуалізації та інформатизації суспільства, наукового розвитку споріднена до нього.
    Характерним для багатьох досліджень є міждисциплінарний підхід – концепт соціального капіталу вивчається економікою, соціологією, психологією, політологією, антропологією та філософією.
Систематизація концептуальних досліджень з даної проблематики дозволяє серед багатоманітності підходів та визначень соціального капіталу найбільш прийнятними в соціально-економічному контексті практичного застосування вважати такі загальновідомі концепти.
Соціальний капітал П. Бурдье – це агрегація дійсних або потенційних ресурсів пов’язаних з включенням до стійких мережевих або більш менш інституалізованих взаємовідносин, зобов’язань чи визнань. Бачення соціального капіталу у Бурдьє є досить інструментальним і зосереджене на користі, яку індивіди накопичують, постійно беручи участь у групах з метою створення деякого ресурсу; вигода, що акумулюється завдяки членству в групі, є базисом можливої солідарності. Концепції Бурдьє притаманні деякі риси реляційної теорії соціального капіталу, згідно з якою в структурі соціального капіталу виділяють три компоненти:
1)    інституціоналізовані відносини взаємного визнання;
2)    соціальні зв’язки;
3)    ресурси, доступні індивідам за рахунок членства в соціальних мережах.
За П.Бурдьє, соціальний капітал існує в різних станах, кожний з яких складається із різних компонентів:
1. Інкорпорований стан являє собою компетенцію індивідів щодо мережі соціальних відносин, а також їхньої диспозиції до знаходження й утримання цієї компетенції. Компонентами соціального капіталу в інкорпорованому стані є:
•    очікування,
•    зобов'язання,
•    нормативні уявлення,
•    довіра.
Загальна властивість цих компонентів соціального капіталу полягає в тому, що вони є суб'єктивним вираженням соціального капіталу та характеризують відносини індивідів як у масштабах окремих соціальних мереж, так і масштабах суспільства.
2. В об’єктивованому стані соціальний капітал виражається у вигляді системи соціальних зв'язків і соціальних мереж, що дозволяють акумулювати ресурси. Соціальний капітал в об’єктивованому стані представлений соціальними зв'язками. Соціальні зв'язки є типом соціальних контактів між суб'єктами, що мають більш-менш сталий характер.
3. В інституціоналізованому стані соціальний капітал – це сукупність прав і правил, що встановлюють порядок відносин, закріплюють статус суб'єктів соціальної мережі та їхні можливості користуватися її ресурсами. Соціальний капітал в інституціоналізованому стані представлений такими компонентами, як інституціоналізовані норми та правила, санкції та права.
Теорія П. Бурдье вирізняється розумінням можливості існування соціального капіталу на двох рівнях. На першому рівні – генетичному – соціальний капітал визначається як ресурси, засновані на родинних відносинах у групі членства. Внаслідок того, що П. Бурдьє помітив властивість такого соціального капіталу трансформуватися в цілком конкретні переваги, можливості, реальні ресурси, виникає підстава для утворення другого рівня соціального капіталу. На цьому рівні П. Бурдьє визначає соціальний капітал як сукупність актуальних або потенційних ресурсів, пов’язаних із наявністю міцних мережевих зв’язків, тією чи іншою мірою інституціоналізованих відносин взаємного визнання [2].
Дж. Коулман засновував своє розуміння соціального капіталу на емпіричній традиції американської соціології (антропологічних дослідженнях соціальних мереж, сільської й міської соціології) і теорії людського капіталу Г. Беккера. Соціальний капітал Дж. Коулмена – як складова людського капіталу, котра дозволяє членам суспільства довіряти один одному та співпрацювати в створенні нових груп та асоціацій [8,9]. Соціальний капітал є суспільним благом, але створюється вільним і раціональним індивідом для досягнення власних вигід. Цей процес припускає соціальний контракт, набір соціальних норм, соціальних обмінів, а отже – й базовий рівень довіри.
Дж. Коулман виділяє такі форми соціального капіталу:
1. Зобов’язання, очікування та надійність структури. Ця форма соціального капіталу може бути описана за допомогою ситуації, коли індивід А, зробивши що-небудь для індивіда Б, отримує очікування взаємності, а індивід Б – зобов’язання. За Коулманом, ці зобов’язання існують у вигляді «довірчих записок», сукупність яких складає «кредит». Чи буде повернено цей «кредит, залежить від рівня довіри між індивідами, від того, чи не буде цю довіру втрачено, тобто від надійності структури.
2. Інформаційні канали, які, за Коулманом, дають можливість отримання інформації з меншими витратами часу та матеріальних ресурсів. Відносини та довіра в цьому випадку вже не так важливі, найбільш значимою функцією цієї форми соціального капіталу є обмін інформацією.
3. Норми та ефективні санкції. Говорячи про третю форму соціального капіталу, Коулман має на увазі неписані норми, моральні приписання, що спонукають кожного жертвувати власними інтересами та діяти в інтересах колективу. Норма такого роду орієнтує на взаємодопомогу та взаємопідтримку,  на діяльність в інтересах суспільства. [8,9].
Дж. Коулман також відзначає залежність розвитку соціального капіталу від характеристик соціальної структури або від конфігурації соціальної мережі: за Коулманом, ефективність норм безпосередньо пов’язана з такою властивістю соціальних відносин, як замкненість: у замкнутій спільноті легше контролювати дотримання норм та застосовувати санкції.
Отже, американський соціолог Дж. Коулман визначає соціальний капітал як одну з форм людського капіталу, як будь-який прояв неформальної соціальної організації, що виступає як продуктивний ресурс для одного або більше індивідів, який залежить від властивостей соціальної структури, характеру відкритості соціальних мереж, тривалості соціальних відносин та множинності зв’язків, як потенціал взаємної довіри та взаємодопомоги, що цілераціонально формується в міжособистісних взаєминах, виступаючи специфічною категорією ресурсів як неекономічний чи людський капітал.
Соціальний капітал Р. Патнема – особливість суспільного життя – мережі, норми, довіра, що дозволяють її членам більш ефективно взаємодіяти один з одним в спільних інтересах [10]. Згідно з теорією Патнема, соціальний капітал виникає з активних взаємозв'язків між індивідами, у межах яких довіра та спільні цінності пов'язують членів мереж та спільнот, роблять можливою спільну дію та спрощують її. Завдяки соціальному капіталу у суспільстві затверджуються певні зразки взаємодії, які підвищують ефективність функціонування соціальних інститутів. Патнем використовує трьохфакторну модель соціального капіталу, виділяючи такі його форми:
1. Соціальні норми.
2. Інституціоналізована у зразках пануючих соціальних практик довіра.
3. Людські взаємовідносини, які він називає „горизонтальними” на відміну від „вертикальних” суспільних відносин ієрархії.
Два перших фактори є соціально-психологічними атрибутами індивіда. Тому Патнем вимірює соціальній капітал за допомогою таких індивідуальних індикаторів, як інтенсивність і сила контактів, членство в громадських об'єднаннях, електоральна активність, задоволеність взаєминами, дотримання норм взаємності, почуття безпеки, довіра до сусідів і соціальних інститутів. Групові або територіальні показники він одержує за допомогою агрегації індивідуальних. На підставі аналізу економічного розвитку декількох регіонів світу Патнем показав, що зміна якості соціальних відносин передувала економічному розвитку.
Таким чином, соціальний капітал в інтерпретації Патнема є інтегральною соцієтальною характеристикою, яка охоплює рівень розвитку громадянського співробітництва та властивості громадян до об’єднання, а також норми й цінності суспільних відносин, в першу чергу, взаємність та довіру.
Підхід, запропонований Р.Д. Патнемом, базується на положенні, що соціальний капітал може існувати не лише на рівні окремої ізольованої громади, а й на рівні суспільства в цілому. Він розглядається як колективне благо, а не індивідуальна власність, як соціокультурний феномен – культура довіри і толерантності, в якій формуються мережі добровільних асоціацій, що сприяло  популяризації теми соціального капіталу для політичних дискусій.
Соціальний капітал Френсіса Фукуями [11] – неформальна норма, що сприяє взаємному співробітництву між двома та більше індивідами. Норми, що формують соціальний капітал можуть змінюватися в залежності від норми взаємності між друзями від складних, чітких та давно складених доктрин як, наприклад, християнство чи конфуціанство. Вони відображені в існуючих відносинах між людьми: норми взаємності потенційно присутні в спілкуванні з усіма людьми, але активізується вони лише у взаємовідносинах з нашими друзями. Ввизначення довіри, мережі, громадянського суспільства та іншого, що асоціюється з соціальним капіталом, за Фукуямою є частиною, стороною соціального капіталу. Свою концепцію соціального капіталу Фукуяма будує навколо поняття довіри, яку визначає як очікування постійної, чесної, орієнтованої на сумісно поділювані цінності поведінки з боку інших членів цієї спільноти. Превалювання довіри у суспільстві, за Фукуямою, породжує соціальний капітал. Фукуяма вважає довіру, а, отже, й соціальний капітал, головним чинником національного благополуччя та конкурентоспроможності [11].
Важливою складовою соціального капіталу, за Фукуямою, є спонтанна товариськість, яка означає можливості співробітництва згідно з встановленими принципами та створення нових асоціацій, невід’ємними рисами яких є горизонтальність та неформальність.
Специфічні риси соціального капіталу, які відрізняють його від інших видів капіталу, обумовлені тим, що механізмами відтворення соціального капіталу є релігія, традиції та історичні звичаї.
Також Фукуяма відзначає, що соціальний капітал має культурні коріння. Культуру Фукуяма визначає як успадковану етичну звичку, вважаючи етичні коди, за допомогою яких суспільство регулює поведінку людей, найважливішою частиною культури. Однією з найважливіших етичних звичок, за Фукуямою, є заснована на довірі до сторонніх спроможність спонтанно спілкуватися. Ця етична звичка відіграє визначальну роль в організаційних інноваціях і, як наслідок, у створенні багатства і процвітання країни. Механізм впливу рівня суспільної довіри на стан економіки країни такий: Фукуяма вважає, що суспільства з високим рівнем довіри більш схильні до створення добровільних асоціацій, а здатність створювати добровільні організації пов’язана зі спроможністю створювати великі приватні корпорації [11].
Соціальний капітал у визначенні Світового банку – це інститути, відносини та норми, які детермінують якість та частоту соціальної взаємодії в суспільстві. Соціальний капітал не є простою сумою всіх інститутів, що підтримують суспільство, але являє собою з’єднуючий матеріал що не дає йому руйнуватися [16].
Спробу класифікувати концепції соціального капіталу здійснила Л.В.Стрельнікова [5]. Вона виділяє чотири основних підходи до дослідження соціального капіталу:
1) соціо-антропологічний, заснований на уявленнях про природні прагнення людей до об'єднання;
2) соціологічний, в якому соціальний капітал розглядається як норми, мережі та організації, за допомогою яких індивіди отримують вигоду;
3) економіко-інституціональний, підставою якого є твердження, що люди при взаємодії один з одним прагнуть до максимальної індивідуальної корисності й використають ресурси соціального капіталу при здійсненні різних видів діяльності;
4) політологічний, у якому особлива увага приділяється ролі інститутів, соціальних норм у формуванні людської поведінки.
О. Демків здійснивши систематизацію існуючих концепцій виділяє два рівні соціального капіталу – мікро- і макрорівень [5]. На мікрорівні соціальний капітал є якісною характеристикою індивідуального соціального актора, у той час як на макрорівні соціальний капітал трактується як характеристика групи. На думку цього дослідника, внесок у концептуалізацію мікрорівневої інтерпретації соціального капіталу внесли П.Бурдьє, В.Бейкер, Р.Берт, Н.Лін, Дж.Коулман та ін; макрорівневого трактування соціального капіталу дотримуються Р. Патнем, М.Пелдем, М. Шифф, Ф. Фукуяма та ін.
Аналіз сучаснх досліджень з даної проблематики акцентував увагу на таких факторах.
В сучасній науці підіймається питання щодо розуміння таких типів соціального капіталу, як індивідуальний і колективний. Індивідуальний і колективний соціальний капітал – явища різні. Індивідуальний капітал в меншій мірі контекстуально обумовлений: незалежно від цінностей, норм і довіри, характерної для даного суспільства, суб’єкт може мати високий показник індивідуального соціального капіталу, тоді як необхідною умовою великого об'єму соціального капіталу макрорівня виступають специфічні цінності, норми і довіра.
Соціальний капітал полегшує соціальні взаємодії, знижуючи трансакційні витрати сторін. Як відомо, отримання ресурсів в суспільстві відбувається в рамках системи соціальних взаємодій. Цінність ресурсу визначається співвідношенням необхідних для його отримання витрат і переваг, які дає володіння цим ресурсом. Такими засобами, необхідними для успішних соціальних трансакцій, в результаті яких суб’єкти отримують ресурси, можуть бути витрати часу, грошей, фізичних, розумових й емоційних зусиль.
На рівні індивідуального соціального капіталу зниження трансакційних витрат відбувається завдяки особистому або опосередкованому знайомству і взаємодії сторін, в результаті механізмів персоніфікації, у тому числі і персоніфікованої довіри.
Мета розвитку групового соціального капіталу – створення додаткового джерела ресурсів, доступних для всіх членів суспільства Тобто на рівні групового соціального капіталу діють механізми деперсоніфікованої довіри, деперсоніфікованих ресурсів відношення один до одного.
Індивідуальні соціальні капітали утворюють груповий капітал.
Соціальний капітал може мати локальний і глобальний рівень.
Локальний рівень соціального капіталу характеризується рамками взаємодії всередині сім'ї і групи. Глобальний рівень – це рівень недержавних суспільних організацій.
Соціальний капітал має формальну і неформальну сторони. Формальна сторона соціального капіталу характеризується ступенем довіри до офіційних державних інститутів і суспільних організацій, неформальний капітал фіксується через залучення в дружні відносини, наявність контактів з родичами і знайомими.
Формування соціального капіталу може мати для суспільства як позитивні, так і негативні наслідки. Позитивним результатом може бути те, що взаємостосунки між людьми можуть привести до кооперації з метою надання взаємодопомоги, боротьби із злочинністю, тіньовою економікою та ін. Негативним результатом може бути так звана негативна кооперація, яка може виявлятися в створенні злочинних угрупувань, терористичних організацій, розповсюдження корупції тощо.
Таким чином, соціальний капітал – це соціальні зв’язки, побудовані на взаємній довірі і репутації, які сприяють економічному розвитку суспільства на базі соціального партнерства.
У сучасній суспільній думці, в цілому, підкреслюється позитивна роль соціального капіталу. Вважається, що взаємна довіра робить більш легітимними відносини в рамках суспільства: з'являється пошана до прав іншої людини та її власності, дотримуються домовленості, активізується участь в політичному житті суспільства. Завдяки довірі підвищується рівень співпраці в рамках виконання загальної справи, що може привести до стабільного соціально-економічного розвитку. У суспільстві, де високий ступінь довіри тільки до сім'ї і люди не схильні до партнерства з іншими індивідами, спостерігається економічна стагнація.

   1.2 Філософський дискурс феномену соціального капіталу
Необхідність соціально філософського аналізу людських взаємин є наслідком переосмислення історикокультурних цінностей та розкриття логічного смислу сучасних практик людської діяльності.
Соціальний капітал виконує функцію інтегративної системи. Він як метаінститут соціального буття об’єднує функціональний та етикопрактичний аналіз, економікосоціальний підхід, політичні дискусії, культурноісторичні пошуки як «гуманітарну експертизу».
Для роз’яснення механізмів інституційної структури соціального буття особистості у суспільстві та визначення ролі «інтелектуального суб’єкту» звернемося до основних теоретичних підходів щодо розуміння феномену соціального капіталу, які подають адекватне концептуальне визначення соціального капіталу як категорії соціально філософського дискурсу.
У західному суспільствознавстві дискусійним є питання відносно природи і характеру соціального капіталу. Виділяються дві точки зору. Перша точка зору представлена вже згадуваним Р. Патнемом, який розглядає соціальний капітал як феномен історичної природи й подібно до економічного капіталу формується на основі історичних традицій і має пройти певний час для його нагромадження. Таким чином, на думку цього дослідника, соціальний капітал є історично детермінованим. Другу точку зору представляють Ф. Фукуяма та Е. Острем, які говорять про спонтанну, стихійну природу соціальної співпраці, а отже й соціального капіталу. Умовами, за яких соціальний капітал формується стихійно є наступні: розмір групи і межі груп, повторюваність взаємодії членів групи, усвідомлення вдалих та невдалих рішень, завдяки чому група може запобігти повторенню негативних дій.
Етимологічний аналіз слова «соціальний» в різних мовах показує, що його значення полягає в уявленні про взаємодію людей як про взаємодопомогу, взаємне сприяння, кооперацію зусиль задля досягнення спільної мети.
Яка реальність соціального капіталу? Фізичний капітал виникає із поєднання діяльності людини з фізичною реальністю, природою. Людський капітал виникає із поєднання діяльності з психічною реальністю, психікою. Реальність соціального капіталу детермінується вихідною філософською позицією по проблемі взаємовідношення матеріалізму й ідеалізму. Отже, одна точка зору на соціальний капітал полягає в тому, що його природа матеріальна, друга точка зору вказує на ідеальну природу соціального капіталу.
Проте, культурологічний підхід знімає дихотомію «матеріалізм – ідеалізм». Це підхід, згідно якому етичні норми і принципи займають центральне місце в культурі як комплексі систем цінностей, норм, знань і символів, регулюючих життєдіяльність соціальної спільності. Культура з цієї точки зору є синтез матеріального і духовного, якась третя реальність [6].
Соціальний капітал – складний феномен, оскільки для нього характерна зміна соціального простору та поля перебування. Трансформація його у інші форми стає можливою завдяки еволюції традиційного первісного значення категорії «капіталу» до наукоємної термінології інших наукових дисциплін. Термін «капітал» має етимологічно латинське коріння, де «capitalis » означає «головний, важливий». Тому, соціальнофілософський аналіз може слугувати основою для пошуку мотивів, цілей, сенсів людської діяльності із залученням форм матеріального стану речей у світі.
Не кожне суспільство здатне усвідомити потребу взаємодії та колективної діяльності, кооперації ресурсів, що пов’язані із проблемами соціальної нерівності, співпраці та солідарності заради подолання стихійних чи глобальних загроз, формування культурного підґрунтя нації, спільноти, етносу, поширення соціальної мережі зв’язків та комунікації, встановлення діалогу «порозуміння», якого бракує людству.
Історичність поняття «соціальний капітал» зумовлена традицією марксистського розуміння капіталу і більш давньою античною філософією.
У К. Маркса капітал – це «самозростаюча» вартість, яка включає виробничі відносини, процес праці та впливає на характер розвитку суспільноекономічних відносин та устрою суспільства.
У античній філософії капітал було визначено у якості культури ведення господарства, що є практичною необхідністю кожного громадянина. Для окреслення специфічних особливостей соціальної структури тогочасного суспільства було запроваджене поняття господарство – «міська культура ойкосу» разом із її проявами товарообміну, державнополітичним устроєм міста, зростаючим майновим розшаруванням населення, рабовласницькою працею, громадянськими правами та військовими повинностями, вперше виокремивши такі поняття як спільнота та господарство [6].
Розуміння феномену соціального капіталу неможливе без розуміння самої дефініції «феномен» як у загальноенциклопедичному так і у філософському аспекті.
Так, у загальному розумінні, феноме́н (грец. Φαινόμενον – являється) – незвичайне явище, рідкісний факт, який важко збагнути. Як філософське поняття, «феномен» означає явище, яке досягається у чуттєвому досвіді.
Аристотель вживав термін «феномен»  у сенсі «видимого», «ілюзорного».   
Г. В. Лейбниц називав феноменом факти, які відомі з досвіду, акцентуючи при цьому «реальні, добре обґрунтовані феномени».
Для Дж. Берклі, Д. Юма та прихильників позитивізму і махізму феноме – дана свідомість, елементи досвіду (які розуміються суб’єктивно-ідеалистично), що складають єдину реальність.
За визначенням І. Канта, феномен – будь-яке явище, яке може бути пізнане на основі досвіду, протиставляється «ноумену» або «речі в собі».
У феноменології Е. Гуссерля, феномен – безпосередньо надане в свідомості як зміст інтенціального акту. [17]
Явище, як філософська категорія, разом із сутністю, відображає узагальнені форми предметного світу та його пізнання людиною. Сутність – внутрішній зміст предмету, явище – зовнішні форми його існування. Осягнути, збагнути сутність соціального капіталу – завдання сучасної науки.
Розмірковуючи над визначенням феномену як явища, цікавим є тлумачення «явища» як філософської категорії.
Так, у І. Канта, явище – це викликане об’єктивною сутністю суб’єктивне уявлення.
У діалектичному ідеалізмі Г. Гегеля явище тлумачилось як чуттєво-реальний вираз «абсолютної ідеї».
Неопозитивізм відкидає об’єктивність сутності, визнаючи реальними тільки явища як «чуттєві дані».
Феноменологія розглядає явище як самовиявлене буття, а сутність як суто ідеальне утворення.
В екзистенціалізмі категорія сутності витісняється поняттям існування, а явище трактується у дусі  суб’єктивізму. [17]
В наукових працях відомих філософів, дослідників екзистенціалізму Н.В. Хамітова та С.А. Крилвої зазначено, що фундаментальною межею екзистенціалізма є усвідомлення людини як унікальної, неповторної істоти. Буття кожної людини є дещо абсолютне. Звідси, однією з основних ідей філософіїї екзистенціалізма, на думку дослідників, є тотожність сутності та існування; магістральна ідея екзистенціалізму – ідея набуття сутності безпосередньо існуванням. [15]
У філософії марксизму категорії сутності та явища як універсальні характеристики предметного світу нерозривно пов’язані, є ступенями осягнення об’єкту, явище виступає формою прояву сутності, а сутність розкривається у явищі. При цьому їх єдність не означає їх тотожності.[17]
Філософські аспекти соціального капіталу, його складових – норми поведінки, цінності, довіра, толерантність, взаєморозуміння, взаємодопомога тощо, – визначених соціально-економічними концептами, ще недостатньо досліджені, що залишає можливості неупереджених пошуків істини філософської природи категорії соціального капіталу, його сенсу, і робить даний напрямок досліджень перспективним.
Загалом філософський дискурс підкреслює проблематику дослідження соціального капіталу, також і в міждисциплінарному вимірі, оскільки досі не має чіткого визначення  – досліджувати сутність (економічний, соціологічний, психологічний, філософський зміст) чи феномен соціального капіталу (чуттєве буття) для практичного застосування останнього з метою покращення добробуту окремої людини та спільноти людей як певного соціуму у просторово-часовому обмеженні.