Сергій Степенко 2012-05-21 59.1k

Штучний інтелект як філософська проблема

Штучний інтелект — це здатність алгоритмів чи інтелектуальних систем навчатися, використовуючи при цьому набутий досвід, задля досягнення заданих цілей.

Штучний інтелект має величезний потенціал для суспільного блага.

Проблема штучного інтелекту є міждисциплінарною, для її осмислення необхідні скоординовані спільні зусилля вчених різних областей, як математиків, фізиків та інженерів, так і фахівців гуманітарного знання, наприклад, психологів і філософів. Отже розглянемо її з філософської точки зору.

Штучний інтелект як філософська проблема - ілюстрація до статті

Вступ

В даний час все більшого розповсюдження набувають методи керування на основі штучного інтелекту. Зокрема, такі методи успішно використовуються для керування пристроями силової електроніки. Наприклад, використання принципів нечіткої логіки, теорії нейронних мереж, нейро-нечітких регуляторів дозволяє розробляти автоматизовані «інтелекуальні» системи, які здатні змінювати режими роботи перетворювачів напруги в залежності від параметрів навантаження.

Такі підходи дозволяють отримати високу якість електричної енергії, істотно знизити ризики виходу з ладу обладнання, скоротити втрати електричної енергії і тим самим підвищити ефективність роботи різноманітних пристроїв.

З іншого боку, стає очевидним, що при відсутності знань або недостатній компетентності неможливо розробити «інтелектуальну» систему керування заданим об’єктом. Крім того, слід зазначити, що глибоке розуміння принципів функціонування систем штучного інтелекту неможливе без філософського осмислення таких підходів.

Мета і проблематика даного реферату сформульована відповідно до теми кандидатської дисертації («Інтелектуальний регулятор в енергоефективних перетворювачах напруги») та згідно з вимогами, наведеними у методичних вказівках [10, с. 36-37].

Мета дослідження – визначення підходів до використання властивостей штучного інтелекту в процесах керування пристроями енергетичної електроніки.

Відповідно до мети реферат об’єднує в собі вирішення таких завдань:

  1. Розгляд поняття «розум» як історична першооснова поняття «інтелект».

  2. Вивчення та аналіз поняття «інтелект».

  3. Визначення спільного та відмінного між поняттями природнього та штучного інтелекту.

  4. Класифікація рівнів інтелекту.

  5. Визначення деяких властивостей штучного інтелекту, які можуть використовуватись в процесах керування пристроями енергетичної електроніки.

Об’єктом дослідження в даній роботі виступає інтелект.

Предмет дослідження – філософська проблематика штучного інтелекту.

Розділ 1. Розум як історична першооснова інтелекту

Будь-яка концепція, що претендує на сприйняття та розуміння, повинна ґрунтуватися на чіткій термінологічній основі. Адже, для того, щоб читач розумів, про що пише автор, останній має пояснити зміст термінів, якими він оперує. Тому, перш за все, нам необхідно визначити поняття «інтелект». Однак, дати відповідь на питання «Що є інтелект?» виявляється не так просто. Крім того, для формування своєї власної позиції, свого власного погляду на певну проблему, як правило, необхідно ознайомитись із позиціями інших дослідників стосовно визначеної проблеми. Власне кажучи, для того, щоб висловити свій погляд на проблему, умова компетентності в даному питанні не є необхідною. Однак, в такому випадку, висловлений погляд не можна буде назвати сформованою позицією.

На думку автора, чим більше інформації опрацьовано, чим більше поглядів вивчено, тим повнішим буде сприйняття даної проблеми, а отже погляд на неї буде більш об’єктивним. При цьому існує небезпека загубити свою власну точку зору серед масиву чужих поглядів. Це може статися в тому випадку, коли під час опрацювання інформації дослідник, пройшовши етап сприйняття, зупинився на етапі осмислення. Адже тільки після осмислення можливе формування власного погляду, наближеного до об’єктивного.

В даній роботі автор пропонує застосувати квазіплюралістичний підхід при вивченні та аналізі поняття «інтелект». Суть квазіплюралістичного методу полягає у первинному вивченні деякого масиву незалежних поглядів, які не є взаємозамінними. Це дає можливість отримати чистоту сприйняття, але такий масив поглядів відповідно до позицій класичного плюралізму неможливо звести до єдиної сформованої позиції. Однак, зупинка на етапі сприйняття означатиме відмову від руху до формування власного погляду через осмислення опрацьованої інформації. Тому вторинним етапом квазіплюралістичного методу є критичне осмислення вивчених позицій. Заключний, третинний етап – формування власного погляду на проблему, який не співпадає з жодною із вивчених та осмислених позицій, проте містить у собі інформацію, що була отримана на етапах вивчення та осмислення опрацьованих поглядів. В такому випадку, чистота сприйняття забезпечуватиметься за рахунок часового та географічного розділення первинних поглядів на поняття «інтелект».

Власне кажучи, досить важко впевнено стверджувати, коли саме в сфері філософських досліджень з’явилося поняття «інтелект» у його сучасному розумінні. Поняття «розум» в багатьох випадках передувало появі поняття «інтелект». В деяких філософських школах Древньої Індії (VI-V ст. до н.е.) значна увага приділялася проблемам духовного розвитку та духовної свободи людини. Однак, інколи такі сфери інтересів не лише не містили в собі вивчення проблеми інтелекту (або розуму), але навіть не визнавали необхідності приділяти увагу таким проблемам. Так, з точки зору позицій буддизму, найвище значення має нірвана – стан вічного блаженства, що являє собою завершення циклу народжень, повне розчинення в об’єктивному цілому, абсолютну втрату індивідуальності, позбавлення від егоїзму та хибних бажань. Відповідно до вчення засновника буддизму Гаутама Сіддхартхи, стан нірвани має надати звільнення людині від усього, що її пов’язує з матеріальним життям – тіла, розуму, почуттів [4, c. 12].

В той же час (VI-V ст. до н.е.) філософи Древнього Китаю першочергову увагу приділяли способам керування державою та самовдосконаленню людини. У філософії засновника даосизму Лао-Цзи не знаходимо поняття «інтелект», однак, існує образ мудреця. Відповідно до сучасних уявлень, образ мудреця може бути співставлений з носієм інтелекту. Згідно з положеннями даосизму, мудрець – людина, що відмовилась від егоїзму, відкинула хибні бажання, "забула себе". Мудрець досягає абсолютної свободи і стає повністю подібним Дао (найвищому закону буття). Нічого не роблячи, він досягає всього. Недіяння і досягнення всього – вища ступінь свободи людини [4, c. 16].

Давньогрецький філософ Анаксагор (498 428 рр. до н.е.) для пояснення руху матерії використовув поняття «розум», як керуюча та організуюча сила. За словами Анаксагора, розум діяльний, безмежний, самовладний і не змішаний ні з якою річчю. Він один існує сам по собі, що дозволяє йому панувати над усім. В той же час, розум присутній у всіх одушевлених істот і керує ними. Сократ (470 399 рр. до н.е.) стверджував, що мудрість – це благо, що здійснюється з розумом. А будь-яке благо, вчинене без розуму є злом. Таким чином, мудрість є невідокремлюваною від знання, що є благо і як його знайти. А справжнє знання виражається в поняттях [15, c. 27].

В діалогах Платона (427 347 рр. до н.е.) можна знайти перші спроби аналізу знання, важливим критерієм яких античний філософ визначає його структурованість. Як приклад розрізнення "знання" і "псевдознання" Платон вдається до порівняння понять "істини" і "думки" [14, c. 257]. Платон стверджував, що ідею можна «побачити» лише розумом, а річ – почуттями. Він анітрохи не сумнівався у здатності розуму пізнавати істину, його хвилювала зовсім інша проблема: у чому причина помилки? [2, c. 183]. Платон встановив, що наукове знання недосяжне без ідеалізації предмету знання [11, c. 28].

Арістотель (384 322 рр. до н.е.), якого Гегель називав «учителем всіх філософів», стверджував, що мудрецем є той, хто знає першобуття, першопричину і початок всього. В той же час, першопричиною всього Арістотель називав абсолютний розум природи або розум за визначенням Анаксагора, що творчо та з любов’ю мислить самого себе, оскільки в силу єдності, він – одночасно суб’єкт і об’єкт своєї діяльності. Арістотелем встановив, що розум – це здатність, причому вища, божественна, безтілесна і не змішана з тілом; чиста потенційність до тих пір, поки не почне роздумувати і ставати дійсністю [4, c. 77]. В деяких джерелах саме Арістотель вважається першозасновником поняття «інтелект» [15, c. 10].

Епікура (342/341-271/270 рр. до н.е.) Карл Маркс назвав «найвидатнішим грецьким просвітителем» у своїй докторській дисертації «Відмінність між натурфілософією Демокріта і натурфілософією Епікура» [11, c. 75]. Відповідно до переконань Епікура, розум повністю залежить від відчуттів. Розум не має свого особливого предмета, він спирається на відчуття, які внерозумні в тому сенсі, що розум не може ні нічого від себе привнести до відчуттів, ні спростувати відчуття [11, c. 80].

Відповідно до основних положень філософії стоїцизму, природа – це пасивна першоматерія, згущення і розрідження якої створює чотири стихії – вогонь, повітря, землю і воду, а з них всі речі, і активний розум, душа природи – Бог-Логос. А людський розум – це частина Бога-Логоса. Мудрість полягає в ігноруванні всіх обставин, які не залежать від нас, а серед всіх інших у виборі тих, що відповідає розуму природи [4, c. 92]. Представник скептицизму Карнеад (214-129 рр. до н.е.) стверджував, що розум людини не може бути божественим. Це доводиться тим, що людський розум (що особливо актуально і в наш час) може бути джерелом жахливих злочинів [11, c. 168].

В епоху середньовічної філософії, відповідно до її особливостей, тобто тісного зв’зку з теологією, значний акцент ставиться на превалюванні істин віри над істинами розуму. Так, основні ідеї раннього християнства (ХІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.) стверджують, що істини віри вищі за істини розуму і протилежні їм. Поступово на зміну таким переконанням приходять ідеї патристики (І ст. н.е. – VIII ст. н.е.), згідно з якими істини віри вищі за істини розуму, але не протилежні їм. Відповідно до вчення схоластів (ІХ ст. н.е. – ХV ст. н.е.), істини віри вищі за істини розуму, однак вони автономні [4, c. 99]. Слід зазначити, що в деяких працях сучасних дослідників феномени віри та розуму не протиставляються, а віра позиціонується як “інша форма стосунків з істиною” [2, c. 186], тобто шлях пізнання істини, який відмінний, але не протиставляємий розуму.

В епоху Відродження (початок ХІV – кінець ХVІ ст.), що відзначена видатними досягненнями в науці та культурі, ослаблюється вплив церкви на духовне життя і увага філософів звертається до проблем людини та дослідження її творчих можливостей. Джордано Бруно (1548–1600) стверджує, що діюча причина природи – «світова душа» та її «загальний розум». Загальний розум – це внутрішня, реальна і спеціальна здатність і потенційна частина душі світу. Це є те саме, що наповнює все, освітлює всесвіт і спонукає природу створювати належним чином свої види [4, c. 119].

У філософії Нового часу виразно зростає інтерес до розуму, його пізнавальних здібностей; розум визнається вищою, автономною, незалежною від авторитету держави і релігії здатністю; одночасно розвивається критичне ставлення до розуму, його здатності вирішити не тільки наукові, але й соціальні проблеми, що в деяких випадках доходить до повного ірраціоналізму. Стверджувалося, що природа, суспільство і людина розвиваються відповідно до законів розуму, знання яких є основною умовою особистого і суспільного прогресу, а найбільш значиме застосування розуму – це наука. Авторитет розуму був настільки великий, що деякі філософи проголосили його абсолютною субстанцією, що саморозвивається, інші – навпаки, не визнавали розум як чинник прогресу.

Френсіс Бекон (1561–1626) запропонував об’єднувати розум і досвід для пізнання природи. Це – так званий «шлях бджоли», яка збирає нектар із садових і польових квітів, але розпоряджається ним і змінює його відповідно до свого вміння [4, c. 125-126]. Вдповідно до поглядів Рене Декарта (1596–1650) лише інтуїція дозволяє відкрити найперші положення, які не допускають жодного сумніву у своїй істинності, лише дедукція дозволяє вивести з них необхідні наслідки. Разом вони утворюють новий метод філософствування і пізнання природи [4, c. 132]. Людина існує, бо вона мислить, – “Cogito, ergo sum”, – стверджував Рене Декарт.

Джон Локк (1632–1704) сформулював п’ять основних питань теорії пізнання:

  • чому розум потребує спеціального дослідження?

  • наше знання – вроджене чи набуте?

  • наскільки наше знання достовірне?

  • чи існують принципові межі пізнання?

  • чи може розум служити основою моральної поведінки?

Відповідно до філософських поглядів Джона Локка, розум і пізнання – унікальні здібності людини, необхідні для її свободи і успішної практичної діяльності. Наш розум після народження – tabula rasa (чиста дошка). В нашій душі немає ніяких вроджених принципів. Розум набуває ідеї, коли починає отримувати відчуття або рефлексувати над ними. Прості ідеї набуваються розумом пасивно: розум не може їх створювати або руйнувати, вони визначають межі нашого пізнання. Прості ідеї зовнішнього досвіду виникають від впливу на розум якостей речей, які називаються первинними і вторинними. Головні прості ідеї внутрішнього (рефлексивного) досвіду - сприйняття, або мислення, і бажання. Складні ідеї утворюються шляхом узагальнення багатьох ідей в одну, зіставлення ідей один з одним в певному відношенні, абстрагування (відокремлення) однієї ідеї від багатьох. Розум - орган і керівник не тільки пізнання, а й поведінки. Людина підкоряється закону «невідчужуваних прав» особистості (право на життя, свободу, власність, створену працею) [4, c. 141].

Німецька класична філософія, не зважаючи на деяку різноспрямованість поглядів її представників, містить характерну лінію, властиву всім філософам цього періоду – визнання творчої активності розуму, його здатності створювати штучне середовище існування людини, матеріалізуючись в різних продуктах людської діяльності, творити саму людину. Так, Іммануїл Кант дійшов висновку, що розум диктує речам, які вони є. Йоганн Готліб Фіхте стверджував, що розум – абсолютно вільна, нічим не обмежена породжуюча сила. За словами Фрідріха Вільгельма Шеллінга, розум і природа зливаються в Абсолюті. Георг Гегель створює систему абсолютного ідеалізму, в якій розум наділений здатністю саморозвитку (самопізнання) спочатку у формі логіки, потім відчуження в сферу природи та історії і, нарешті, повернення в початковий стан [4, c. 164-165].

На думку автора, серед усіх представників німецької класичної філософії найбільше значення для майбутнього формування поняття «інтелект» має діяльність Іммануїла Канта (1724–1804). Кант припустив, що не розум повинен рабськи копіювати речі, а речі повинні узгоджуватися з розумом. З цього «коперніканського перевороту» вийшли три знаменитих «Критики» Канта, де в деталях були розписані всі наслідки нового пізнавального співвідношення між розумом і природою. «Критика чистого розуму» дає відповідь на питання «Що я можу знати?». Я можу знати тільки явища речей, але не речі самі по собі. Відповідь на основне питання «Критики практичного розуму» – «Що я маю робити?»: виконувати категоричний імператив. Категоричний імператив – це апріорний моральний закон розуму, що визначає вільну волю: «Роби так, щоб максима (правило) твоєї волі могла в той же час мати силу принципу загального законодавства». В роботі «Критика здатності судження» Кант відповідає на питання «Чому природа доцільна?». Природа – чисто механічна машина. Людина знаходить у ній доцільність, гармонію і красу лише тому, що має здатність судження про природні речі за аналогією з власною діяльністю [4, c. 170-178].

Таким чином, можна стверджувати, що поняттю «розум» приділялася увага філософів різних епох та різних філософських шкіл. На думку автора, розум є історичною першоосновою інтелекту, а тому він може допомогти більш повно зрозуміти суть поняття «інтелект». Однак, цілком очевидно, що дані поняття не є тотожними.

Розділ 2. Поняття Інтелекту

В даний час все більше філософських досліджень спрямовано саме на поняття «інтелект», яке хоча і може бути співставлене з поняттям «розум» однак не є еквівалентним до нього. Однак, незважаючи на тривалу історію досліджень і дискусій, до нашого часу немає стандартного визначення інтелекту. Деякі дослідники схиляються до думки, що інтелект може бути описаний певним чином, але не може бути повністю визначений. Однак, якщо вивчити сукупність визначень, які були запропоновані різними дослідниками, стають очевидними деякі подібності між багатьма визначеннями інтелекту.

За результатами досліджень поняття «інтелект» існують публікації, де можна знайти колекцію визначень цього терміну [17, с. 1]. Розглянемо кілька колективних визначень поняття «інтелект», які були запропоновані групами чи організаціями та не можуть бути віднесені до конкретних осіб, або представляють собою колективне визначення узгоджених ідей багатьох людей.

  • Інтелект – це можливість використання пам'яті, знань, досвіду, розуміння, міркування, уяви для того, щоб вирішувати проблеми та адаптуватися до нової ситуації.

  • Інтелект – це датність набувати і застосовувати знання.

  • Інтелект – це здатність вчитися, розуміти, розмірковувати або мати точку зору, сформовану на основі аргументів.

  • Інтелект – це дуже загальні розумові можливості, які, серед іншого, включають в себе здітність міркувати, планувати, вирішувати проблеми, абстрактно мислити, розуміти складні ідеї, швидко вчитися і використовувати власний досвід.

  • Інтелект – це загальні розумові здібності, що беруть участь у розрахунку, розмірковуванні, сприйнятті відношень та аналогій, зберіганні та пошуку інформації, використовуються для класифікації, узагальнення і пристосовування до нових обставин.

  • Інтелект – це потенціал для навчання, міркування, розуміння і подібних форм розумової діяльності, здібності в осягненні істини, відносин, фактів.

  • Інтелект – це датність вчитися, розуміти і думати про речі.

  • Інтелект – це вміле використання розуму, здатність застосовувати знання для управління своїм середовищем і мислити абстрактно.

  • Інтелект – це здатність набувати і застосовувати знання та навички.

  • Інтелект – це здатність адаптуватися до навколишнього середовища.

  • Інтелект – це властивість розуму, яка включає в себе багато пов'язаних розумових здібностей, таких як можливості міркувати, планувати, вирішувати проблеми, мислити абстрактно, розуміти думки, мову, вчитися.

  • Інтелект – це здатність зрозуміти і отримати вигоду з досвіду.

  • Інтелект – це здатність вчитися, міркувати і розуміти.

Досить багато спроб визначення поняття «інтелект» належить психологам. Нижче наведені деякі з цих визначень.

  • Інтелект – це поєднання здібностей, необхідних для виживання і розвитку в рамках конкретної культури.

  • Інтелект – це та грань розуму, що лежить в основі нашої здатності думати, вирішувати нові проблеми, причини і мати знання про світ.

  • Інтелект – це здатність судження, інакше званий здоровий глузд, практичний сенс, ініціативність, здатність самостійної адаптації до обставин.

  • Інтелект – це здатність організму до вирішення нових проблем.

  • Інтелект – це те, що вимірюють тести інтелекту.

  • Інтелект – це здатність до планування і структурування своєї поведінки.

  • Інтелект – це здатність навчатися або отримувати вигоду від досвіду.

  • Інтелект – це регулювання та адаптація особистості до навколишнього середовища, або можливість реорганізувати свою поведінку таким чином, щоб діяти більш ефективно і належним чином у новій ситуації.

  • Інтелект – це відчуття, сприйняття, асоціації, пам'ять, уява, судження та міркування.

  • Інтелект – це результат процесу отримання, зберігання в пам'яті, пошуку, об'єднання, порівняння та використання в нових умовах інформаційних і концептуальних навичок.

  • Інтелект – це здатність вчитися, виконувати рішення і бути творчим.

  • Інтелект – це здатність адаптуватися адекватно щодо нової ситуації в житті.

  • Інтелект – це певний набір пізнавальних здібностей, які дозволяють людині адаптуватися і процвітати в будь-якому середовищі, ці когнітивні здібності включають такі речі, як пам'ять, пошук і рішення проблем.

  • Інтелект – це частина внутрішнього середовища, яка характеризується взаємодією між людиною і довкіллям в залежності від вимог когнітивних завдань.

  • Інтелект – це майстерність у досягненні того, що ви хочете досягти в своєму житті у вашогму соціокультурному контексті, тобто різні люди мають різні цілі для себе, для декого – отримати дуже хороші оцінки в школі і добро складати тести, а для інших – стати дуже хорошим баскетболістом, актрисою або музикантом.

  • Інтелект – це можливість вести абстрактні міркування.

  • Інтелект – це здатність пригнічувати інстинктивні налаштування і можливість розуміти зміна інстинктивного коригування.

  • Інтелект – це глобальна концепція, яка передбачає здатність людини діяти цілеспрямовано, думати раціонально і ефективно діяти у навколишньому середовищі.

  • Інтелект – це здатність набувати здатності.

З іншого боку досить цікаво розглянути спроби визначення інтелекту з точки зору дослідників, що спеціалізуються в галузі штучного інтелекту.

  • Інтелект – це здатність системи діяти належним чином в умовах невизначеності, коли відповідні дії у тому, що збільшує ймовірність успіху.

  • Інтелект – це досягнення складних цілей в складних умовах.

  • Інтелект – це те, що дозволяє машинам максимізувати вірогідність успіху, навіть якщо повне уявлення про ситуацію відсутнє.

  • Інтелект – це успішна продуктивність (тобто досягнення мети) системи в складних умовах.

  • Інтелект – це можливість оптимально використовувати обмежені ресурси, в тому числі час, для досягнення мети.

  • Інтелект – це можливість швидко знайти адекватне рішення в тому, що з'являється апріорі.

  • Інтелект – це характеристика здатності агента для досягнення поставлених цілей в широкому діапазоні умов.

  • Інтелект – це можливості обчислювальної частині для досягнення цілей в світі.

  • Інтелект – це здатність вирішувати складні завдання.

  • Інтелект – це здатність обробляти інформацію належним чином в складних умовах.

  • Інтелект – це виконання того, що відповідає обставинам і меті, гнучкість до змін навколишнього середовища і змін цілей, можливість вчитися на власному досвіді, робити відповідний вибір на основі даних сприйняття і кінцевий розрахунок.

  • Інтелект – це здатність системи до обробки інформації, щоб пристосуватися до навколишнього середовища за умови недостатніх знань та ресурсів.

  • Інтелект – це розумові здібності спрямовані на підтримку успішної життєдіяльності.

  • Інтелект – це незалежні навички, необхідні для надбання широкого спектру предметної області знань.

  • Інтелект – це можливість досягнення широкого спектру спеціальних знань і навичок і можливість поліпшити свої когнітивні здібності шляхом самоосвіти.

Як правило, дослідники, що знайомі з таким широким спектром визначень поняття «інтелект», спрямовують свої зусилля на на пошук єдиного визначення цього поняття. Очевидно, воно має бути досить коротким, точним і загальним. Крім того, ясно, що багато з перерахованих вище визначень тісно пов'язані один з одним і мають багато спільних рис. На основі наведених вище даних було запропоновано таке непряме визначення інтелекту:

Інтелект характеризує здатність агента досягати поставлених цілей в широкому діапазоні умов [17, c. 8].

В останніх дослідженнях з даної тематики зустрічаються і прямі, досить чіткі визначення інтелекту:

Інтелект є здатністю суб'єкта бути індивідуально адекватним викликам світу і самого себе [8, c. 2]. Однак, поняття адекватності не в усіх ситуаціях можна чітко визначити.

В деяких авторитетних джерелах інтелектом вважаються розумові здібності, що, як правило, відрізняються від почуттів та емоцій, а насправді залежать від несвідомих умовиводів [16, c. 375].

Досить цікавим є питання «Хто може бути носієм інтелекту?» На перший погляд, цілком логічно припустити, що носієм інтелекту має бути інтелектуал. Проте, звернімося до філософських визначень [9, c. 82]. Інтелігент та інтелектуал – фундаментальні життєві ролі творців культури, які поляризуются в ситуації постмодерну. Інтелігент створює духовно-моральні виміри культури, інтелектуал створює переважно естетичні та науково-технічні виміри культури. Якщо інтелектуал – суб'єкт критичного дискурсу, орієнтований на іронічний або трагічний пошук істини, то інтелігент – це людина, яка шукає істину заради цілосності своєї особистості і плідності відносин зі світом, його цікавить набуття істини, служіння істині і здатність бути в істині. На користь ствердження, що носієм інтелекту слід вважати інтелігента, свідчить переважна більшість англомовних публікацій, присвячених даній проблемі, де поняттю «інтелект» зі значною перевагою над терміном «intellect» відповідає термін «intelligence».

Крім того, роль інтелектуала принципово протилежна класичному ідеалу мудреця як носія універсально значущої істини, який є, на думку М. Фуко, «індивідуалізованою фігурою... самою універсальністю», а роль інтелігента є продовження традиції практичної мудрості, оживляючої моральні принципи своєї епохи і створюючої нові. Сучасний інтелектуал не тільки більше не працює в сфері універсального, але й виступає «руйнівником очевидностей і універсальностей» (М. Фуко), тоді як інтелігент самим фактом свого буття створює нові очевидності й універсальності. При цьому автори припускають необхідність і можливість взаємодії цих ролей в ситуації постмодерну [9, c. 83].

На думку автора, інтелект можна назвати здатністю суб’єкта правильно реагувати на будь-які зміни в його бутті. Щодо носія інтелекту, тобто особистості, яку можна назвати інтелектуальною, можна стверджувати, що така людина має бути інтелектуалом та інтелігентом одночасно.

Розділ 3. Проблематика Штучного Інтелекту

Перш за все, слід зазначити, що проблема штучного інтелекту є міждисциплінарною – для її осмислення необхідні скоординовані спільні зусилля вчених різних областей, як математиків, фізиків та інженерів, так і фахівців гуманітарного знання, наприклад, психологів і філософів.

Історія спроб створення штучного інтелекту, подібного до людського, налічує більше 700 років. Першу зафіксованону в історії спробу створення машини, що моделює людський розум, пов'язують з ім'ям іспанського лицаря, поета, філософа, богослова, алхіміка, винахідника Раймунда Луллія (1235-1315 рр.) [3, c. 3]. В його часи вчені були зайняті пошуком деяких універсальних понять і істин, які, будучи пов'язаними між собою, давали б загальну картину світобудови, а значить, і відповіді на всі запитання, що цікавили людство. Це було століття філософів-мудреців, астрологів і алхіміків, зайнятих пошуками філософського каменю. Розвиваючи традиції учених свого часу, Раймунд сконструював машину, що складалася з системи кругів, які мали можливість обертатися. Кожен круг був поділений на сектори, пофарбований в різні кольори і позначений латинськими літерами. Круги з'єднувалися один з одним, і, приводячи їх в обертання, можна було отримати різні поєднання символів і кольорів – так звану формулу істини.

Машини Луллія могли працювати в різних предметних областях і давати відповіді на різноманітні питання, складати гороскопи, ставити діагнози хвороб, робити прогнози на урожай. У найбільш пізньому варіанті машина Луллія складалася з 14 кругів, розмічених буквами і розфарбованих в різні кольори, які символізували різні поняття, елементи, стихії, суб'єкти та об'єкти знання. Круги вводилися в рух системою важелів. Повертаючись, вони могли утворювати близько 18 квадрильйонів (або 18•1015) різноманітних поєднань буквених і колірних «істин». Запити в машину вводилися за допомогою поворота внутрішнього кругу, на якому було написано дев'ять варіантів питань: Що? Чому? З чого? Скільки? Яким чином? Де? Коли? Яке? Яке з двох? Висловлюючись сучасною мовою, машина Луллія, по суті, представляла собою механічну експертну систему, наділену базою знань, пристроями введення і виведення, природною мовою спілкування. Ідея Луллія – звести до логічних операцій якщо не все знаня про світ, то хоча б частину з них, а потім доручити не людському мозку, а механічному пристрою процедуру виведення «формул знання», що прямують з накопиченої бази знань. Сьогодні це – ідея штучного інтелекту, що досягла в наші дні свого розквіту і тріумфу.

Активне вивчення проблеми штучного інтелекту в сучасному розумінні розпочалося Аланом Тьюрингом. Поглиблюючи дослідження певної теми, Тьюринг вийшов до граничних, філософських основ відношення людини до світу. Свою відому статтю «Computing Machinery and Intelligence», («Обчислювальні машини та інтелект»), опубліковану в 1950 році в філософському журналі «Mind», він почав твердженням: «Я пропоную розглянути питання: "Чи можуть машини мислити?"» [18, c. 433]. У ньому очевидно вбачається нетрадиційна постановка традиційної проблеми «мислення – буття». Три авторських версії «тесту Тьюринга» не дали на нього однозначної відповіді. Разом з тим, вони стимулювали дослідження в області «штучного інтелекту» [6, c. 9].

Питання «Чи можуть машини мислити?» згодом вивчали і інші дослідники [12, c. 1]. Запропонований Аланом Тьюрингом тест на інтелект полягає в тому, щоб використовувати гомп'ютерну програму, як співрозмовника, і пропонує експерту порівняти її з невидимим співрозмовником-людиною. Якщо експертом, який виконує тест, відмінності не будуть знайдені – тест на інтелект пройдений.

Найбільш глибокій критиці тест Тьюринга піддав Джон Сірл, що запропонував для розуміння уявний експеримент «Китайська кімната». В цьому експерименті людина, що не розуміє мову, якою пропонується спілкування (наприклад, китайська), але має перелік формальних інструкцій, як діяти з символами (наприклад, з китайськими ієрогліфами) зможе видавати коректні відповіді, абсолютно не розуміючи суть питання. В експерименті Сірла наводиться приклад питання: «який ваш улюблений колір» і відповідь: «синій», в той час як у людини, що приймає участь в експерименті він насправді «зелений». Тоді людина формально здає тест Тьюринга, абсолютно не розуміючи сенсу ні питань, ні своїх відповідей, як це і відбувається у комп'ютерних програмах. У свою чергу Джон Сірл запропонував поняття «сильного штучного інтелекту» як програми, яка буде не моделлю розуму, а самим розумом [5, c. 1].

Філософія штучного інтелекту і зараз задається питаннями про «мислення машин» і розглядає, наприклад, такі проблеми [3, c. 7]:

  • Чи може машина діяти розумно? Чи може вона вирішувати проблеми, які людина вирішує за допомогою роздумів?

  • Чи може машина мати розум, свідомість, психічний стан в тій мірі, в якій ними володіє людина. Чи може вона відчувати?

  • Чи однакова природа людського і штучного інтелекту? Чи є в своїй основі людський мозок комп'ютером?

Для відповіді на всі поставлені вище питання поряд з поняттям штучного інтелекту слід поставити поняття природного інтелекту. Сучасні розробки з теорії штучного інтелекту виходять з двох парадигмальних підстав:

  1. штучний інтелект повинен бути відображенням природного;

  2. природний інтелект – це інтелект людини [8, c. 1].

Проблематика штучного і природнього інтелекту і справді тісно пов’язані між собою, а тому, як правило розглядаються в комплексі. Перед нами з’являється також і цілий ряд інших питань філософського характеру. Дійсно, теза матеріалістичної філософії – «матерія первинна, свідомість вторинна» – встановлює органічний історичний зв'язок між цими феноменами, оскільки ми знаємо, що неорганічний світ існував задовго до появи життя на нашій планеті, і, отже, інтелект повинен був неминуче відобразити закони неорганічного світу і «вписатися» в них. Але якщо це так, то всі властивості інтелекту повинні були розвинутися на базі попередніх органічних форм і, природно, повинні бути пристосовані для оперування об'єктами зовнішнього світу [1, c. 1]. В даний час спеціалісти в галузі штучноо інтелекту вивчають та застосовують різноманітні підходи при побудові інтелектуальних систем [13, c. 37]. В роботах деяких сучасних філософів знаходимо запропоновані базові принципи створення суб’єктів, що володіють штучним інтелектом [8, c. 3]:

  1. Штучний інтелект в своєму розвитку повинен повторити етапи еволюції природного інтелекту.

  2. Моделюватися повинен не штучний інтелект, а суб'єкт з штучним інтелектом (об'єкт штучного інтелекту).

  3. Штучний інтелект достатнього рівня складності можливий тільки при комунікації суб'єктів штучного інтелекту, включених в загальну діяльність.

Крім того, пропонується класифікація рівнів природнього інтелекту, що можна використовувати при створенні штучного інтелекту. Згідно з запропонованою класифікацією [8, c. 8], існує шість рівнів інтелекту:

0 рівень. Видовий (передінтелект). Характерна риса – незмінність для всіх особин в межах одного виду. Даний рівень базується на інстинктах (або програмах).

1 рівень. Умовно-рефлекторний. Характерна риса – можливість індивідуальної модифікації поведінки. Даний рівень базується на умовних рефлексах.

2 рівень. Моделюючий. Характерні риси – можливість передбачення поведінки опонента, здатність до гри, наслідувальне навчання, виникнення емоцій. Даний рівень базується на моделі об'єктів реального світу, як особливий конгломерат умовних рефлексів.

3 рівень. Вербалізуючий. Характерні риси – можливість вербальної комунікації, здатність до вербального навчання, писемність. Даний рівень базується на слові, як вказівнику на модель або її елементи.

4 рівень. Концептуалізуючий. Характерні риси – талант до засвоєння концепцій та застосування їх у житті, сприйняття і створення художніх творів, здатність до висування стратегій. Даний рівень базується на концепції як особливому конгломераті слів (або понять) та художньому творі як системі образів.

5 рівень. Онтологізуючий (постінтелект). Характерні риси – переосмислення і сворення буття в геніальних витворах культури, перебудова видових та інстинктивних програм. Даний рівень базується на нових парадигмах, міфах, філософських системах.

При цьому зазначається, що змоделювати можливо всі рівні інтелекту крім онтологізуючого, оскільки це не лише інтелект, а зустріч інтелекту з духом [8, c. 9],.

Досить цікавим є питання «Який рівень інтелекту повинен мати дослідник, щоб моделювати певний рівень інтелекту?».

Також, на думку автора, в подальшому необхідно розглянути взаємний зв’язок між відомими типами світогляду [7, с. 23-28] та існуючими рівнями інтелекту, відповідно до наведеної класифікації.

Висновки

В ході роботи над поставленою проблемою було опрацьовано ряд джерел з результатами досліджень вітчизняних та зарубіжних філософів та вчених різного часу. Спектр опрацьованих публікацій достатньо широкий – з 1950 року до 2011 року.

Проведено хронологічний аналіз поняття «розум» як історична першооснова поняття «інтелект» починаючи з філософії Древньої Індії та Китаю і закінчуючи німецькою класичною філософією.

Проаналізвано спільне і відмінне у підходах до вивчення інтелекту з боку вітчизняних та зарубіжних вчених.

Розглянуто значну кількість визначень поняття «інтелект», які були сформульовані групами філософів та вчених, або окремими спеціалістами в різних галузях філософії та науки.

Визначено, що розгляд поняття штучного інтелекту не може проводитись відокремлено від поняття природнього інтелекту.

Можна зробити висновок, що розробку та створення системи, наділеної штучним інтелектом необхідно проводити відповідно до особливостей природнього інтелекту. Згідно з наведеною класифікацією рівнів інтелекту, можна стверджувати, що для створення «інтелектуальної» системи керування (наприклад, пристроями енергетичної електроніки) розробник повинен мати рівень інтелекту не нижче концептуалізуючого. В той же час, змоделювати можна всі рівні інтелекту, крім онтологізуючого. Причому моделювати необхідно не штучний інтелект, а суб’єкт, наділений штучним інтелектом.

В подальшому планується розглянути зв’язок існуючих рівнів інтелекту з типами світогляду з метою визначення умов та обмежень за типом світогляду, який дасть змогу досліднику створити «інтелектуальну» систему.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Анохин П. К. Философский смысл проблемы естественного и искусственного интеллекта // Вопросы философии, № 6, 1973, с.83-97. URL: http://www.rtni2003.narod.ru/Papers/PKAnokhin.pdf

  2. Киселиця С. М. Про сакральність світоглядної істини: вірю чи вірую? // Вісник Чернігівського державного педагогічного університету. Серія: Філософські науки. Вип. 75: Другі Кулішеві читання з філософії етнокультури, Чернігів, 2010, с.183-186.

  3. Леготкин В.А. Искусственный интеллект: история и некоторые философские аспекты // Электронный научный журнал «Университетские исследования», 24.01.2012. URL: http://www.uresearch.psu.ru/files/articles/546_98757.doc

  4. Светлов В. А. История философии в схемах и комментариях: Учебное пособие. – СПб.: Питер, 2010. URL: http://forum.yurclub.ru/index.php?app=downloads&module=display&section=download&do=do_download&id=7602

  5. Сирл Дж. Разум мозга – компьютерная программа? // В мире науки, Scientific American (Издание на русском языке), № 3, 1990. URL: http://ииклуб.рф/ai_bra.htm

  6. Усов В. Н. Философские проблемы информатики: учебное пособие для аспирантов и соискателей. – Челябинск: Издательский центр ЮУрГУ, 2010. URL: http://www.lib.susu.ac.ru/ftdbase=SUSU_METHOD&key=000436341&dtype=F&etype=.pdf

  7. Хамитов Н. Философия: Бытие. Человек. Мир. Курс лекций. – К.: КНТ, 2006. URL: http://aphy.net/texts/

  8. Хамитов Н., Зобин С. Эволюционная теория искусственного интеллекта // Официальный сайт Ассоциации Философского Искусства. – Киев, Украина, 2011. URL: http://aphy.net/images/materials/APHY_Intellect_Theory2011.pdf

  9. Хамитов Н., Крылова С., Минева С. Этика и эстетика: словарь ключевых терминов. – К.: КНТ, 2009. URL: http://aphy.net/student-phylosophy/43-materials/369-book

  10. Хамітов Н. В., Киселиця С. В. Філософія. Методичні рекомендації для аспірантів та здобувачів наукового ступеня. – Чернігів: ЧДТУ, 2010.

  11. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. – М., 1991. URL: http://www.runivers.ru/upload/iblock/831/chanushev%20-%20lekcii.pdf

  12. Черчленд П. М., Черчленд П. С. Искусственный интеллект: Может ли машина мыслить? // В мире науки, Scientific American (Издание на русском языке), № 3, 1990. URL: http://ииклуб.рф/ai_bra.htm

  13. Чинакал В. О. Интеллектуальные системы и технологии: Учебное пособие. – М.: РУДН, 2008. URL: http://web-local.rudn.ru/web-local/uem/iop_pdf/48-CHinakal.pdf

  14. Шингаров Г.Х., Орлов А.А. Проблема познания в философии с точки зрения перспективы создания искусственного интеллекта // Вестник Мурманского государственного технического университета, т.13, №2, 2010, с.256-260. URL: http://vestnik.mstu.edu.ru/v13_2_n39/articles/02_orlov.pdf

  15. Davidson H. A. Alfarabi, Avicenna, and Averroes, on Intellect: Their Cosmologies, Theories of the Active Intellect, and Theories of Human Intellect. – Oxford University Press, New York, USA, 1992. URL: http://www.amazon.com/Alfarabi-Avicenna-Averroes-Intellect-Cosmologies/dp/0195074238#reader_0195074238

  16. Gregory R. L. The Oxford Companion to the Mind. – Oxford University Press, New York, USA, 1987. URL: http://www.amazon.co.uk/Oxford-Companion-Mind-R-L-Gregory/dp/019866124X#reader_019866124X

  17. Legg S., Hutter M. A Collection of definitions of intelligence // In B. Goertzel, editor, Proc. 1st Annual artificial general intelligence workshop, pp. 1-11. – Bethesda, Maryland, USA, 2006. URL: http://www.vetta.org/documents/A-Collection-of-Definitions-of-Intelligence.pdf

  18. Turing A. M. Computing Machinery and Intelligence // Mind, New Series, Vol. 59, No. 236, pp. 433-460. – Oxford University Press, New York, USA, 1950. URL: http://phil415.pbworks.com/f/TuringComputing.pdf