Поняття любові від Платона через іудаїзм до християнства
Сучасна культура розкрила глибоку кризу людського духу, чи не найбільш переконливим свідченням якої стала втрата любові як свого предмета. Люди бояться любити, не довіряють одне одному, не вірять у щирість почуття інших. Любов спрофанована розумінням її як суто еротичного акту. В пошуках гостроти задоволень люди звертаються до збочених, спотворених форм стосунків, також вважаючи їх любов´ю. Трагедію втрати сучасною цивілізацією любові як вищої духовної цінності об´єктивно засвідчує мистецтво.
Вступ
Найбільш яскравим виявом самоцінності людських стосунків є почуття любові. Численні визначення поняття відображають особливу напругу почуттів, спрямованих на іншу людину (і в першу чергу, на неї), хоча правомірно поняття "любов" поширювати і на інші явища. Слушно, скажімо, говориться про любов до отчого дому, до рідної землі, до природи тощо.
Дослідження ранньохристиянського віровчення на основі поглибленого прочитання творів ранньохристиянських письменників засвідчує, що сутнісні витоки цієї світової релігії не можна абсолютно пов'язувати з атмосферою палестинських іудеїв, традиційним палестинським іудаїзмом. Її джерела знаходяться переважно в елліністичному культурно-інтелектуальному середовищі. Це засвідчує порівняльний аналіз віровчення перших християн й іудаїзму. Саме він виявляє суттєві розбіжності в інтерпретації головних віроповчальних концептів обох релігій. Так, християнське вчення про Бога як абсолютне Добро, про сутність людини, про смерть і потойбічне життя, вчення про земне й небесне за своїм змістом та ідейним спрямуванням зорієнтоване здебільшого в бік античної філософської традиції, зокрема філософії Платона, як найбільш розробленої і поширеної в переддень появи християнства світоглядної системи. Завдання цієї роботи в дослідженні процесу зародження й становлення християнського віровчення, зокрема такого його аспекту, як християнська антропологія, саме під впливом і в контексті платонізму.
Розділ 1. Зв´язок морального та естетичного начал у почутті любові
1.1. Любов як формуюча, творчо-породжуюча сила у Платона
Зв´язок морального та естетичного начал у почутті любові всебічно обґрунтований у філософії Платона. Він характеризує любов як формуючу, творчо-породжуючу силу. Діалог "Бенкет" містить аналіз двох родів любові: чуттєвої та духовної, а також розкриває характер їх взаємозв´язку. Чуттєва любов — еротичний потяг — спалахує, запалюючись тілесною красою коханої людини. Надихаючись спогляданням одиничної форми, закоханий осягає цінність краси в тілах загалом, а отже, йому відкривається душевна краса і, зрештою, ідея краси як така. Сходження розуму на вищі щаблі — до пізнання сутності краси — досягається завдяки стійкості почуття любові. Повнота буття, що її дарує людині кохання, відкриває бачення світу як єдність у ньому Істини, Добра і Краси.
Вказуючи на широкий спектр цінностей, здатних викликати почуття любові, слід мати на увазі, що особливістю почуття завжди є його предметність. Вол. Соловйов говорить про характерну для любові реальність її об´єкта: "Уявити собі можна все, що завгодно, але любити можна лише живе, конкретне...". Здатність почуття сповнитися небайдужістю уможливлюється лише в разі зустрічі зі "своїм" предметом. Якщо людині не поталанило зустрітися з тою єдиною, що викличе собою почуття, вона може і не знати, що таке любов.
Крайня небайдужість визначає таку особливість любові, як відчуття постійної співприсутності коханої людини, постійний діалог з нею, навіть якщо вона і не поряд. Ефект співприсутності зумовлюється відчуттям невіддільності іншого від себе, постійним співвіднесенням його життя з власним, переживанням його буття як великого особистого щастя, як дарунка долі.
Надихаючись іншою людиною, почуття здатні безмежно розгортатися і живитися кожним із її життєвих виявів. Тут доленосними видаються погляд, жест, кожне слово, дотик. Найвищий вияв щастя зустрічі почуттів — це відчуття абсолютної гармонії душ, коли двоє відчувають одне і те ж, коли зайві слова, бо мовчання наповнене. Коли ж виникне потреба в слові, то стається диво: ця ж потреба і в ту ж мить виникає в іншого, і слова, що злітають з вуст, будуть ті ж самі. Гармонійна налаштованість душ народжує прагнення цілковитої повноти, що досягається тілесною близькістю. Двоє живуть і почуваються як одна істота. Цей феномен визначається як андрогінізм.
1.2. Три статеві форми — чоловіча, жіноча та андрогінна
Осмислення історії онтологічної мислі на основі діалектичного принципу «роздвоєння єдиного» відкриває два онтологічні рівні тілесності людини — первинний і вторинний. Первинний онтологічний рівень тілесності людини — це безстатеве надіндивідне Триєдине. На вторинному онтологічному рівні тілесність людини виступає в Правда, навколо людських андрогінів створилася помилкова думка, нібито вони є виродками. А втім, навіть такі онтологічні конструкти реальності, як Брахман, Дао, піфагорійська верховна Одиниця і багато-багато інших тією чи тією мірою стикуються з ідеєю андрогінізму. Більше того, в міфології майже кожного народу зустрічається андрогінний Бог. Досить назвати такі імена андрогінних богів, як Агдітіс, Адіті, Амун, Гермафродит, Даму, Ерван, Ерос, Зевс, Мітра, Ометеотль, Праджапаті, Ра, Туісто, Фаро, Хевіозо і т. ін. У давнину людина розглядала своїх віддалених рабатьків андрогінними. Майже у всіх народів поширені міфи про походження людини від андрогіна (міфи догонів, національні міфи австралійців, китайців, японців, греків тощо). З розщепленням гермафродита на чоловіка і жінку пов'язують походження людини Упанішади. Згідно з Піфагором, Великий Андрогін розщепився на чоловіка й жінку. В законі Зороастра стверджується, що люди спочатку були андрогінними. Однакові мотиви на предмет походження людини від андрогіна звучать у давньоєгипетській релігії, в Зендавесті (священній книзі древніх іранців), у Зохарі Кабалі).
Думку про андрогінізм первісної людини поділяли неоплатоники, деякі секти гностиків. Діалектичні думки про природу статі та ідею андрогінізму первісної людини вміщує поема Платона «Пир». Такі мислителі як Баадер, еме, Бюффон, Вальдейр, Гегенбауер, Гельвецій, Мечников, Паскаль, ордече, Сведенборг, Сент-Мартен, Уільдер, Штейнер і багато-багато інших пов'язували походження людини з андрогіна- ми. Цікаво, що Оноре де Бальзак усе життя цікавився «загадковим гермафродитом».
Під впливом вчення Сент-Ілера про єдність Природи Бальзак у повісті «Серафіта» створив образ андрогіна, котрий символізує монізм Природи, єдність духу і матерії. Деякі мислителі (Робіне, Карпентер та інші) вважали, що еволюція людини прямує в напрямі андрогінізму. Згідно з космогонічною концепцією Емпедокла, генезис людини іде в напрямі від гермафродитизму до роздільностатевості з одвічним повторенням цих стадій. Уже в наш час устав Мейринк у романі «Голем» повторив ідею періодичної повторюваності андрогінізму в історичному житті людини. Справді, діалектика розвитку Триєдиного емпіризує андрогіна як третій закономірний вимір єдиної іологічної тілесності людини.
1.3. Патологія статевих стосунків
У сучасному мистецтві предметом особливого зацікавлення та поетизації є патологія статевих стосунків. Очевидно однак що лише констатувати наявність проблеми, без спроби знайти її розв´язання, означало б створити у людини, що живе надією на зустріч із щастям любові, відчуття безнадійності.
Повертаючись до метафізики любові, звернемо увагу, що це — незвичне, святкове, преображаюче почуття. Отже, воно може зберігатися і розгортатися за умови, якщо оперте на культуру людських почуттів. Методологічні засади стосунків, здатних утверджувати і зберігати почуття любові, це, по-перше, применшення "егоїзму" закоханих, кожен із яких прагне "привласнити" собі іншого, підпорядкувати чуже життя власній волі при щирому бажанні захищати, плекати, оберігати від життєвих негараздів аж до найменших дрібниць. Інстинкт збереження життя з власної особи переноситься в любові на кохану істоту, оскільки її життя набуває більшої цінності, ніж власне. Усвідомлення інстинкту — спосіб захистити кохану людину від деспотизму власного почуття. Самоусвідомлення "егоїзму" почуття — надзвичайно складна процедура. Однак вона необхідна для гармонізації стосунків закоханих.
Друга важлива засада пов´язана із свідомим творенням атмосфери небуденності, святкової наповненості стосунків чимось вищим і вагомішим, ніж повсякденність турбот про заробляння грошей, про матеріальний зиск тощо. Згадаймо ті спеціальні процедури налаштування почуттів на стосунки злагоди з абсолютом, що їх виробила культура християнства. У стосунках між люблячими така налаштованість на гармонію неодмінно має спиратися на красу і живитися нею. Платон, як відомо, говорить про красу коханого тіла як джерело еротичного почуття. Однак лише тілесною красою воно не може живитися постійно уже хоча б тому, що вона швидко минає. Джерелами його є також творення краси спілкування змістовною його наповненістю, здатною запалити розум, спонукати на той чи інший вид творчої діяльності. Любов живиться красою оточення (принаймні затишністю і чистотою житла) і безліччю нюансів вияву небуденності (небайдужості) в оформленні навіть скромного житла чи одягу тощо. А також чуйністю, приязню, душевністю спілкування.
Відомий вислів Ф. Достоєвського, що став крилатим, проголошує: "Краса врятує світ". Погоджуючись із думкою генія, все ж хочеться уточнити: врятує світ любов, оскільки вона є концентрованим виявом людяності, а отже, їй іманентні істина й краса.
Розкриваючи цінність любові як формуючої сили людського духу, відомий французький філософ-неотоміст Жак Марітен говорить: «...без любові і доброї волі те, що само по собі хороше або дуже хороше, якщо немає любові, — робить людей ще гіршими і нещаснішими, оскільки без любові і милосердя людина перетворює в ще більше зло все краще, чим вона володіє».
Отже, любов як культурний феномен може жити і зберігатися лише в органічному для неї середовищі — середовищі, сповненому краси, добра, істини людських стосунків, і сама любов є джерелом їх творення.
Розділ 2. Платонівська метафізична традиція - базова основа зародження християнської антропології
Будучи традиційно ізольованим від зовнішнього світу, палестинський іудаїзм був неспроможний продукувати у своєму середовищі ті уявлення і поняття, які створюють головну ціннісну структуру християнського мислення.
Будь-яка реформа іудаїзму під впливом еллінізму чи якоїсь язичницької релігії у межах палестинського середовища була просто неможливою, оскільки релігія Яхве була для іудея водночас і національною релігією, і носієм національної ідеї, і національним виразником. Найтяжчим гріхом, згідно Тори, яка виконувала роль регулятора релігійного і світського життя, вважався бодай найменший відхід від традиційності й ортодоксальності релігії. Навіть часткова реформа релігії Яхве поставила б іудеїв на грань відмови від самих себе. А це, в свою чергу, в світлі іудейської ортодоксії розумілося б як крах нації. Навіть іудеї, що жили в діаспорі і внаслідок впливу елліністичної культури поступово втратили рідну мову й розмовляли виключно грецькою, все ж, як правило, підтримували цю традиційну закритість власної релігії, бо ж саме вона утримувала їх від цілковитого зникнення як нації і повного включення в еллінізм.
Найсуттєвіші підвалини зародження християнства є в атмосфері єгипетської діаспори іудеїв, оскільки саме тут вони, по-перше, почували себе і мислили вільніше, аніж на своїй батьківщині, а, по-друге, в діаспорі вони зазнавали сильних впливів інших релігійних вірувань, а також грецьких філософських систем, що саме по собі обумовлювало плідні умови для виникнення серед єгипетських іудеїв релігії Євангелій.
Певно в силу дії цих чинників і система релігійних поглядів Філона Олександрійського виникла саме в діаспорі, а не в Палестині. З більшою підставою це мусить стосуватися й християнства, у віровченні якого, поруч з ортодоксальними іудейськими і Філонівськими ідеями, значне місце посідали як елементи грецької ідеалістичної думки, зокрема платонізму, стоїцизму, гностицизму, так і різних близькосхідних культів.
Флософія Платона на час появи християнства була в античному світі чи не найпопулярнішою схемою світорозуміння. Головна позиція Платона - вважати за істинносуще невидиме, тобто неземне життя, несе в собі стільки подібного з християнством, що це спонукає до висновку, що саме Платон і був тією особою, яка максимально готувала грунт для появи християнського віровчення. Саме Платонівська метафізична лінія у філософії надає християнству ряд важливих і змістовних для нього проекцій. Головне зерно серед них займає положення про існування чогось особливого, що перевищує своєю цінністю емпіричне життя. Ця надчуттєва сфера в уявленнях християн виливається в судження про надприродний аспект буття, трансцендентну реальність, яка гранично віддалена від усього земного. Саме вона слугує християнству "місцем" помешкання божества.
Християнство, слідуючи за Платоном, проголосило, що істинне благо для людини криється не в чуттєвому задоволенні, тим паче не в чуттєвих втіхах, а насамперед в істинному розумінні Бога і в тому божественному бутті, до якого має прагнути людина засобом власного розуму.
Платонове вченням про ідеї, виведене на основі субординації між ідеальним і чуттєвим, надає християнству те підгрунтя, на підставі якого воно витворило свої догмати про ввесь духовно-божественний комплекс як буття сущого. Вчення Платона християнство сформулювало насамперед ті свої першопринципи, які протиставляють земному буттю людини життя небесне, що є і надчуттєвим, і вічним. Саме в сфері останнього й існує "Творець усього видимого і невидимого".
Християнське дуалістичне вчення навряд чи мало за зразок ессейську або ж іранську концепції. Справа в тому, що концепція про два світи релігії Євангелій сягає до рівня самої людини, її тіла і душі, що наближає її скоріше до Платона, аніж до ессеїв чи іранців.
Світ земний, як в інтерпретації християнства, так і у вченні Платона, це - світ чуттєвого буття. В обох випадках він є неістинним, більше того для самої людини є світом зла і світом прокляття. В ньому вона не може знайти для себе об'єктивне знання істини, істинне щастя як стан повного і найвищого задоволення життям. Саме тому християнство на основі Платонового вчення прагнуло насамперед вирвати людину з її емпіричним досвідом пізнання сущого із земного світу, підводячи її свідомо до заперечення цього буття і розміщуючи її розум десь в Царстві Небесному, говорячи словами Платона, в умоглядному "занебесному світі", в якому "існує прекрасне саме по собі, і благе, і велике, і все інше".
Розділ 3. Культурний феномен, як культивування любові до ідеального бога
Усвідомлення цінності почуття любові, з одного боку, і складності її утримання в стосунках — з іншого, визначило становлення такого культурного феномена, як культивування любові до ідеального об´єкта. Це зафіксовано в монотеїстичних релігіях. Боги цих релігій (особливо християнства і буддизму) — це боголюди, що уособлюють абсолютно досконале моральнісне начало. Любити досконалу небесну істоту значно легше, ніж і земну людину вже хоча б тому, що Бог — уособлення всезагального почуття за об´єктивною підставою.
Християнський Бог здійснив подвиг мучеництва заради спасіння усіх людей. Культура зосереджує величезну увагу на творенні абсолютної досконалості його рис. Це один з вагомих чинників живлення почуття і любові. Більше того, байдужість починає розглядатися як явище аморальне, як ознака невдячності, адже Бог страждав за гріхи всіх. Ідея люблячого Бога походить від образів міфічних героїв, що допомагали людям боронитися від стихій та від гніву богів. Боги нових релігій тим більше заслуговують любові, що дбають не про земні справи людей, а про їхню душу (спасіння душі — основна ідея християнства). Від віруючого вимагається не лише любов до Бога, але і каяття за гріховність земного життя, відмова від чуттєвих задоволень тощо. Відомо, що церква, особливо в добу середньовіччя — час панування релігійної ідеології як монопольної, переслідує і карає мирян та священиків за любов до земного життя, вбачаючи в цьому великий гріх. Культура працює на творення умов для зосередження почуття любові на постаті Бога (боголюдини Христа). Релігійна ідеологія створює історію життя, страждань, смерті й воскресіння Христа, Євангелія містять учення Христа. Художня культура створює Його чуттєвий образ засобами живопису (ікона, фреска), слова (свідоцтва євангелістів). Відображаються багаті на подробиці вияви моральної краси Бога. Культура прагне створити нову атмосферу суспільного життя: стосунки любові, зосереджені на особі Бога при ігноруванні плинних земних радощів. Відповідно, велика увага приділяється самому ритуалу спілкування з Богом. Для налаштування на духовність стосунків людина має постами очищати тіло, молитвами готувати себе на сприймання одкровення. Важливе значення надається місцю спілкування. Воно має налаштовувати на святковість події. Середньовічні храми спеціально призначені для цієї мети. Так само визначеним є час спілкування. Святкові дні мають основну мету — піднести почуття на сприймання вищого, не відволікаючись на другорядні земні справи. В будні дні визначається пора спілкування: зранку і ввечері — це час, коли буденні справи або ще не зосередили на собі людину, або вже відступили на другий план. Оточення також має спонукати на спілкування, надавати йому святковості та зосереджувати на предметі небайдужості. Краса, виступаючи на чільне місце, захоплюючи собою, збуджує наснагу схиляння і шанування. Таку як роль виконує спільна молитва, голос хору (православ´я) чи органна музика (католицизм). Простору намагаються максимально надати ознак повсюдної присутності Бога, оскільки почуття любові має збуджуватися не лише у певний визначений час, а ним має бути (в ідеалі) просякнуте усе життя віруючого і зберігатися в його душі постійно. Звідси побудова в містах численних храмів, вигляд яких служить нагадуванням про необхідність любові. Культ любові — культурний феномен, що прийшов на зміну страху гніву богів (він був основою стосунків людини і Бога в попередні епохи).
Орієнтація почуття на ідеальний об´єкт, сприяючи формуванню його культури, засвідчила величезну творчу силу любові. З´ясувалося, що навіть Бог потребує любові. Боги, як і люди, живуть любов´ю, і живуть доти (усвідомлюються як реальність), доки їх люблять і поважають.
Ідеальний образ стосунків, заданий ставленням до боголюдини, поширюючись на стосунки між людьми, визначав їх ідеалізований характер. Таким він був у добу середньовіччя у відносинах васала і сюзерена, у відносинах лицаря і прекрасної дами тощо. Мистецтво, зосереджуючи увагу на реальних проблемах творення краси людських стосунків, показало, що в історичних видозмінах любові виявляє себе складність соціальних, етнічних, моральних, психологічних проблем людського існування.
Починаючи з доби Відродження і до початку XX ст. почуття любові людини до людини набуває значення центральної теми художньої літератури (роман, лірична поезія), музики (зокрема, оперна, романсова), театру (драматичного і музичного) тощо.
Сучасна культура розкрила глибоку кризу людського духу, чи не найбільш переконливим свідченням якої стала втрата любові як свого предмета. Люди бояться любити, не довіряють одне одному, не вірять у щирість почуття інших. Любов спрофанована розумінням її як суто еротичного акту. В пошуках гостроти задоволень люди звертаються до збочених, спотворених форм стосунків, також вважаючи їх любов´ю. Трагедію втрати сучасною цивілізацією любові як вищої духовної цінності об´єктивно засвідчує мистецтво. Ще в XIX ст. Бальзак яскраво показав руйнування почуття любові під впливом домінування майнового інтересу. Всепоглинаюча жадоба буржуа до матеріального збагачення перемогла усі інші людські почуття. Любов була витіснена із сфери сімейного, подружнього життя, із стосунків батьків та дітей і збереглася хіба що як "сентимент", як "хвороба", що робить людину слабкою і безсилою перед світом. Батечко Горіо (герой однойменного роману) став жертвою власного почуття. Любов батька до дочок стала причиною його зубожіння, а згодом — хвороби і смерті.
Висновки
Багатство форм любові означає широку можливість для людини утвердитися на ґрунті почуття. Якщо, скажімо, вона не зустріла своє кохання і не пережила усієї повноти почуття, що відкриває пристрасна еротична любов, вона може утвердитися в любові-дружбі, любові-сімейній злагоді, зрештою — в жертовній любові. Там, де подружнє життя базувалося не на любові-закоханості, невитрачену енергетику почуттів батьки часто переносять на дітей, жертовно і самовіддано дбаючи про них. Щоразу в кожній із форм любові відкривається змога прямого, безпосереднього, невідчуженого самоутвердження людини в світі іншої, що набула сенсу мети.
Любов до світу, до життя, радість бути і можливість відбутися любляча людина сконцентровує на тій особі, яку почуття визначили як єдину і неповторну. Вибірковість почуття визначає і таку його особливість, як вірність. У справжній любові вірність гарантована цілковитим зосередженням на своєму предметі як самоцінному.
Тілесна і психічна визначеність статі дає справжню насолоду, лише доповнюючись єдністю чоловічого і жіночого в духовних і душевних глибинах «Я».
Список використаної літератури
Павленко П.Ю. Погляд на християнство через призму філософії Платона. // Відомості. - Лондон (Велика Британія). - 1998. - №3. - С. 33-40.
Хамитов Н., Крылова С. Философский словарь. Человек и мир. - К.: КНТ Центр учебной литературы, 2006. - 308 с.
Хамитов Назип Одиночество женское и мужское: научно-популярное издание.- К.: Атика, 2010.- С. 224.
Хамітов Назіп Тайна чоловічого і жіночого. Зцілювальні афоризми. — К.: Либідь, 2002. — 176 с. Рос. мовою.