Ассоциация Философского Искусства

Добавлено  05.27.2011 20:22:02:

2. Основні ознаки правової держави

Сучасна правова держава - це демократична держава,  в якій забезпечуються права і  свободи,  участь народу в здійсненні влади (безпосередньо або через представників). Це припускає високий рівень правової і політичної культури,  розвинене громадянське суспільство. У правовій державі забезпечується можливість у рамках закону відстоювати і пропагувати свої погляди і переконання, що знаходить своє вираження, зокрема у формуванні і функціонуванні політичних партій, громадських об'єднань, в політичному плюралізмі, у свободі преси і тому подібне.
Для того, щоб зрозуміти глибинну суть правової держави, недостатньо обмежитися набором хоча і важливих, але все таки зовнішніх характеристик, певною системою принципів і норм. Суть держави правової - саме в характері законів, їх відповідності правовій природі речей, спрямованості на забезпечення суверенітету особи. Ще Гегель підкреслював, що хороші закони ведуть до процвітання держави. Нині існує безліч визначень правової держави. У них одна суть, але підкреслюють вони різні грані одного багатокутника.
Правова держава - це демократична держава, де забезпечується панування права, верховенство закону, рівність усіх перед законом і незалежним судом, де признаються і гарантуються права і свободи людини і де в основу організації державної влади покладений принцип розподілу законодавчої, виконавчої і судової влади.
Ознаки правової держави :
1.    Верховенство закону в усіх сферах життя суспільства.
2.    Діяльність органів правової держави базується на принципі розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову.
3.    Взаємна відповідальність особи і держави.
4.    Реальність прав і свобод громадянина, їх правова і соціальна захищеність.
5.    Політичний і ідеологічний плюралізм, що полягає у вільному функціонуванні різних партій, організацій, об'єднань, діючих у рамках конституції, наявності різних ідеологічних концепцій, течій, поглядів.
6.    Стабільність законності і правопорядку в суспільстві.
До додаткових чинників і умов становлення правової держави можна віднести наступні:
•    подолання правового нігілізму в масовій свідомості;
•    вироблення високої політико-правової письменності;
•    поява дієвої здатності протистояти свавіллю;
•    розмежування партійних і державних функцій;
•    встановлення парламентської системи управління державою;
•    урочистість політико-правового плюралізму;
•    вироблення нового правового мислення і правових традицій.
Інші визначення терміну "правова держава":
Правова держава - ця держава, обслуговуюча потреби громадянського суспільства і правової економіки, призначення якої - забезпечити свободу і добробут. Вона підконтрольна громадянському суспільству і будується на еквівалентності обмінюваних благ, на фактичному співвідношенні громадського попиту і пропозиції, відповідальна за правопорядок, який гарантує людині свободу і безпеку.
Правова держава - шлях до відродження природничоісторичних прав і свобод, пріоритету громадянина в його відношенні з державою, загальнолюдських начал в праві, самоцінності людини.
Поняття "Правова держава" - це фундаментальна загальнолюдська цінність, така ж, як демократія, гуманізм, права людини, політичні і економічні свободи, лібералізм і інші. За допомогою розподілу влади держава організовується і функціонує правовим способом, це міра, масштаб демократизації політичного життя. Правова держава відкриває юридично рівний доступ до участі в політичному житті усім напрямам і рухам.
В той же час правова держава, як і всяка держава, має загальні риси, які зводяться до наступного, :
1.    Їй властива державна влада як засіб проведення внутрішньої і зовнішньої політики.
2.    Вона є політичною організацією суспільства, заснованою на відповідному соціально-економічному базисі суспільства.
3.    Має в розпорядженні спеціальний державний механізм.
4.    Має певну адміністративно-територіальну організацію на своїй території.
5.    Існує завдяки податкам і іншим зборам.
6.    Має державний суверенітет.

Розглянемо коротко основи правової держави: економічну, соціальну і моральну.
Економічною основою правової держави є виробничі стосунки, що базуються на різних формах власності (державної, колективної, орендної, приватної, кооперативної і інших) як рівноправних і в однаковій мірі захищених юридично.
У правовій державі власність належить безпосередньо виробникам і споживачам матеріальних благ: індивідуальний виробник виступає як власник продуктів своєї особистої праці. Правовий початок державності реалізується тільки за наявності самостійності, які економічно забезпечують панування права, рівність учасників виробничих стосунків, постійне зростання добробуту суспільства і його саморозвиток.
Соціальну основу правової держави складає саморегульоване громадянське суспільство, яке об'єднує вільних громадян - носіїв громадського прогресу. У центрі уваги такої держави знаходиться людина і його інтереси. Через систему соціальних інститутів, громадських зв'язків створюються необхідні умови для реалізації кожним громадянином своїх творчих, трудових можливостей, забезпечується плюралізм думок, особисті права і свободи.
Моральну основу правової держави утворюють загальнолюдські принципи гуманізму і справедливості, рівності і свободи особи. Конкретно це виражається в демократичних методах державного управління, справедливості і правосуддя, в пріоритеті прав і свобод особи у взаєминах з державою, захисту прав меншості, терпимості до різних релігійних світоглядів.
У правовій державі існують певні гарантії законності, які забезпечують дотримання і виконання закону. Законність і правова держава - категорії багато в чому тотожні, але у них дещо різні акценти. Законність вимагає безумовного дотримання законодавства усіма суб'єктами правової сфери, тоді як правова держава пред'являє подібну вимогу до державних структур, що виконують функції публічної влади. Тому реалізація режиму правової держави означає урочистість закону, передусім в діяльності владних структур - державних органів влади, управління, суду і прокуратури і їх посадовців. У результаті законність і правова держава ведуть до перетворення закону на самостійну, об'єктивну силу.
Для аналізу в наступній главі проблем і перспектив формування правової держави в Укрїні, необхідно зараз детальніше розглянути ознаки правової держави.
Згідно теорії розподілу влади змішення, з'єднання влади (законодавчої, сумлінної, судової) в одному органі, в руках однієї особи таїть у собі небезпеку встановлення деспотичного режиму, унеможливлює свободу особи. Тому для того, щоб запобігти виникненню авторитарної абсолютної влади, не пов'язаної правом ці гілки влади мають бути розмежовані, розділені, відособлені.
За допомогою розподілу влади правова держава організовується і функціонує правовим способом: державні органи діють у рамках своєї компетенції, не підміняючи один одного; встановлюється взаємний контроль, збалансованість, рівновага у взаєминах державних органів, що здійснюють законодавчу, виконавчу і судову владу.
Принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову означає, що кожна з влад діє самостійно і не втручається в повноваження іншої. При його послідовному проведенні в життя виключається всяка можливість привласнення тією або іншою владою повноважень іншої. Принцип розподілу влади стає життєздатним, якщо він ще і обставляється системою "Заборон і противаг" влади. Подібна система "Заборон і противаг" усуває всякий грунт для узурпації повноважень однієї влади іншою і забезпечує нормальне функціонування органів держави.
Класичним зразком в цьому відношенні є США. Згідно теорії розподілу влади в ній законодавча, судова і виконавча влади, діють як три сили в замкнутому крузі своїх повноважень. Але при цьому передбачені форми дії органів однієї влади на органи іншої. Так, президент наділений правом накладати вето на закони, що приймаються Конгресом. У свою чергу воно може бути здолане, якщо при повторному розгляді законопроекту в його користь віддадуть голоси 2/3 депутатів кожної з палат Конгресу. Сенат наділений повноваженням затвердження членів уряду, що призначаються президентом. Він також ратифікує договори і інші міжнародні угоди, що укладаються президентом. У разі здійснення президентом злочинів, Сенат звертається до суду для вирішення питання про винесення йому "імпічменту", т.б. про усунення з посади. "Порушує" ж справу про імпічмент Палата Представників. Але могутність Сенату ослабляється тим, що його головою є віце-президент. Але останній може брати участь в голосуванні лише у тому випадку, якщо голоси розділяються порівну. Конституційний контроль в країні здійснює Верховний суд США.
Необхідно звернути увагу на те, що в сучасних демократичних державах (таких, як США, Німеччина) разом з класичним розподілом державної влади на "три влади" федеративний устрій є також способом децентралізації і "розподілу" влади, який є застереженням її концентрації.

В процесі впровадження положень Конституції України як юридичної основи законотворчості, створення сучасної законодавчої системи, усвідомлення суті прогресу в національному праві, співвідношення законодавства з системою права і національною правовою системою методологічними орієнтирами мають бути конституційні принципи "верховенства права" відносно його обов'язковості в законотворчій діяльності; "верховенства Конституції" відносно законодавчих і інших правових актів, а також "верховенства закону" в ієрархії усіх інших нормативних актів.  Необхідно підкреслити, що ці принципи можуть служити базовими основами як в процесі правотворчості, так і правозастосування лише у своєму взаємозв'язку, взаємоузгодженості, діалектичній взаємодії. Не можна абсолютизувати значення ні принципу верховенства права, ні принципу верховенства закону, як не можна абстрактно розглядати категорії "право" і "закон", безапеляційно стверджуючи, що "ні абстрактна і розмита категорія права, а саме закон є головною точкою відліку для встановлення правопорядку в країні".   Необхідно пам'ятати, що тоталітарні правопорядки теж будуються на законі, на принципі диктатури закону.
Визнання і застосування в законотворчій діяльності, і особливо в процесі забезпечення законності і справедливості, в правозастосуванні принципу верховенства права зумовлює в першу чергу необхідність глибокого усвідомлення міри саморозвитку права як явища недержавного походження і міри його похідності  від держави .  А це у свою чергу актуалізує наукову розробку проблеми методології як пізнання права, так і правотворчості (зокрема, законотворчості) і правозастосування.
Суть діалектичної взаємодії конституційних принципів верховенства права і верховенства закону (ст. 8 Конституції України) полягає передусім в тому, що вона є проявом загального і особливого в праві.  Юридичний закон або позитивне (статутне) право, яке витікає з волі законодавця, - це конкретна державна нормативно-юридична форма вираження права як складного об'єктивного соціально-культурного явища.  Корінь права, справжні його витоки спускаються в об'єктивний природний порядок речей, глибину реального соціального буття, громадські індивідуальні і колективні потреби і інтереси, стосунки громадського виробництва (матеріального і духовного).  У цьому плані "право в його загальному розумінні, - як справедливо підкреслювала відомий російський учений-юрист Г.Ф. Шершеневич, - є поняття соціологічне, а не юридичне.  Якщо право є людська освіта, то усвідомлення його суті неможливе без розуміння природи людини в усіх її проявах, без проникнення в потреби людини, її здібності, прагнення"  .
Юридичний закон - це певне вираження зовнішньої форми правової природи речей, які безпосередньо спостерігаються, тобто зовнішніх проявів людських взаємин.  Якраз тому, писав К.Маркс, правова природа речей не може "пристосовуватися до закону - закон, навпаки, повинен пристосовуватися до неї". Законодавець шляхом законотворчості, тобто встановлення норм права, які він повинен виводити з реально існуючих громадських стосунків, життєво необхідних потреб надає праву "в собі", як відмічав Гегель, форму загальності і істинної визначеності.  Проте це не означає, що свобода законодавця сама по собі і є правом, вона є лише способом його об’єктивізації, конкретизації і реального застосування.  Якраз тому існує об'єктивна відмінність між правовим полем і простором дії закону.  Дія закону поширюється згори до низу, а вплив права здійснюється і від низу до верху, і згори до низу.  "Право, - підкреслює Г. Дж. Берман, - синхронно росте від низу до верху, від структури і звичаїв усього суспільства, і рухається згори до низу під впливом політики і цінностей людей, які знаходяться при владі.  Право допомагає інтегрувати і те і інше".
Визнання головними принципами законотворчості в Україні принципу верховенства права і верховенства закону означає, принаймні, що закони держави мають, по-перше, відповідати праву як мірі загальної рівної для усіх свободи справедливості і, по-друге, в законах має бути обмеження приватного свавілля як особи (фізичної і юридичної), так і держави на благо суспільства.  При цьому закон і інші нормативно-правові акти повинні ухвалюватися на основі Конституції України і відповідати їй.
Згідно із змістом принципу верховенства права, свобода громадян повинна забезпечуватися таким правовим порядком, відповідно до якого ніхто не може бути змушеним робити те, що не передбачається чинним законодавством.  Кожна людина повинна мати право і, безперечно, при цьому мати умови на вільний і усебічний розвиток своєї особистості, якщо вона не порушує прав і свободи інших людей.
Становлення і зміцнення ринкових стосунків, функціонування яких багато в чому виправдовується принципом економічної ефективності, передбачає реалізацію і широке застосування в цивільно-правовій практиці відомого загальноправового дозвільного принципу, який має стимулюючий характер, : "дозволене те, що не заборонено законом".  Ще Томас Гоббс писав: "Там, де сузерен не приписав ніяких правил, підданий може діяти або не діяти на свій власний розсуд". Тобто, по своїй соціальній суті свобода волевиявлення громадян в правовій державі повинна знаходити своє юридичне вираження в законі, принциповою основою якого є загальний дозвіл "усе окрім". За межами заборони, що включає і загальноприйняту громадську норму "не порушуючи права і свободи інших людей", особа може  поводитися у відповідності зі своїми потребами і інтересами, але за умови конституційно-правової гарантії, що держава не втручатиметься в приватне життя і свободу громадян.  Підкреслимо також, ще обмежуючи свободу особи інтересами інших людей і суспільства в цілому, загального блага і надаючи при цьому повну і рівну для усіх свободу, але за межами законодавчої заборони, ми тим самим надаємо їй можливість бути одним з правових способів здійснення свободи волевиявлення особи, тобто забезпечення в суспільстві справедливості.
Що ж відносно держави, органів державної влади і органів місцевого самоврядування, то їх посадовці повинні діяти лише на основі і у межах повноважень і способами які передбачені Конституцією і чинними законами України (ч.  2 ст. 19 Конституції України).  Такі повноваження витікають з самої суті правової держави і принципу верховенства права: право повинне домінувати над владою, не допускати можливого свавілля з боку останньої, забезпечувати можливість контролю з боку громадянського суспільства за державною діяльністю.  Тобто в даному випадку повинен діяти загальноправовий дозвільний принцип: "можна лише те, що дозволено законом".  Якраз на підставі цього основоположного принципу повинно визначатися публічно-правове регулювання, зокрема, сфера публічно-владних стосунків. Відповідно до вказаного принципу, органам законодавчої, виконавчої і судової влади дозволяються лише такі дії, які безпосередньо передбачені законом, що визначає їх статус і компетенцію.  Навіть приписуючи законодавчі заборони, держава може ввести лише такі обмеження суб'єктивних прав громадян, метою яких є сприяння забезпеченню загальнонародних інтересів в цілому, добробуту суспільства і, що особливо важливо, які визначені лише законами.  Це витікає з базової (основоположної) конституційної норми, яка встановлює, що головним обов'язком правової держави є твердження і забезпечення прав і свобод людини (ч. 2 ст. 3 Конституції України).
Отже, реальне здійснення демократичної трансформації українського суспільства вимагає сьогодні, по суті, якісно нової правової політики, де б особа, передусім громадянин, розглядалася основним суб'єктом приватноправових стосунків - головною діючою фігурою громадянського суспільства.  Йдеться про систему самостійних відносно незалежних від держави соціально-економічних стосунків між юридично вільними і в той же час рівноправними людьми - членами суспільства, які формуються, здійснюються і розвиваються на принципах самоорганізації за умови правового режиму, соціальної справедливості, свободи і верховенства права.  Іншими словами, йдеться про суспільство, в якому громадяни і організації, самостійні в правовому відношенні, пов'язані між собою обопільними інтересами і вільно діють у відповідності з цими інтересами і на власний розсуд, не порушуючи при цьому законних інтересів інших осіб і суспільства в цілому.
Сучасний національний прогрес в Україні, прогрес в праві можливий через включення в процес громадського розвитку не лише потенціалу держави, а обов'язково і творчого потенціалу усіх її громадян, відродження енергії громадянського суспільства.  Без останнього чинника усі дії відносно впровадження положень Конституції України, політичні старання здійснити демократичні трансформації в українському суспільстві будуть безплідними.  Будь-яка політика, програма, модель ринкової трансформації економіки або законодавчий акт втрачають свій сенс, якщо їм бракує людського виміру, орієнтованого на обов'язковий облік приватних інтересів людини, їх координацію з публічними інтересами суспільства.  Адже людина (а не держава) повинна стати якісно новою основою демократичного громадського розвитку України.  А звідси, законодавець, усвідомлюючи цю історичну тенденцію, визнав в Україні життя і здоров'я людини, його честь і гідність, недоторканість і безпеку найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України).  Конституція України, як відомо, після першого розділу "Загальні принципи" має спеціальний розділ "Права, свободи і обов'язки людини і громадянина".
Демократизація економічної і соціально-політичної життєдіяльності українського суспільства актуалізує питання про відображення і закріплення в системі національного права міри, рівня оптимального співвідношення і взаємозв'язку інтересів особи, суспільства і держави, розмежування і, головне,  взаємодії публічно-правових і приватноправових основ регулювання громадських стосунків, передусім в економічній сфері.  Монопольний пріоритет публічно-правового режиму регулювання економічних стосунків, який був обумовлений головним чином специфікою радянської централізовано-планової організації народного господарства і влади, політичними мотивами захисту інтересів радянської держави, зрештою інтересами партдержноменклатури, повинен поступитися сьогодні балансу взаємодії принципів і норм публічного і приватного права - органічних складових єдиної, цілісної системи права України.  Йдеться про стратегію формування, функціонування і розвитку такої системи права, яка гармонійно забезпечувала б взаємодію об'єктивно існуючих в суспільстві як приватних, так і публічних потреб і інтересів особи, суспільства і держави, їх взаємну відповідальність.  При цьому повинні функціонувати лише адекватні форми і методи правового регулювання. Зокрема, йдеться про реальне створення принципово нової законодавчої моделі економічних стосунків громадянського суспільства в Україні, основою якої мають бути публічно визнані загальновизнані приватноправові основи.  В першу чергу йдеться про неприпустимість свавільного втручання держави, її органів і посадовців в приватноправові стосунки громадян і приватних юридичних осіб за умови, що вони не виходять за рамки закону; юридичну рівність, вільне волевиявлення, майнову самостійність і свободу договорів учасників господарських (у широкому розумінні) стосунків; подолання незаконного позбавлення права власності; судовий захист майнових і особистих немайнових прав і інтересів фізичних і юридичних осіб у разі їх порушення і тому, навіть для держави, коли вона діятиме в приватноправовій сфері як суб'єкт майнових стосунків, суб'єкт цивільного права, виступаючи через створюваних нею публічних юридичних осіб, мають бути такі ж права і така ж відповідальність, як і для інших суб'єктів.  Тобто до держави в цьому випадку повинен застосовуватися також приватноправовий порядок регулювання і норми приватного права.  Зокрема, державна власність повинна захищатися такими ж цивільно-правовими способами, як і інших власників, а позовна давність при цьому має бути однаковою для суб'єктів приватноправових стосунків і тому подібне.
Проте правова держава як політико-управлінський феномен, який повинен нести певні соціальні обов'язки і відповідальність перед суспільством, повинна мати право втручатися (але все таки лише на законних підставах) в сферу приватної власності, якщо порушуються публічні інтереси і права суспільства.  Це означає, що в суспільстві, де діє принцип верховенства права, не лише держава зобов'язана оберігати приватну власність, але і сам власник повинен мати певні соціальні обов'язки і нести відповідальність (у тому числі і юридичну) перед суспільством.
Впровадження в життя нових ідей, принципів і положень Конституції України, трансформація української правової системи не можуть і не мають бути здійснені, по-перше, миттєво, шляхом радикального, революційного зламу існуючих інститутів і норм і, по-друге, самі по собі.  Перетворення сучасних громадських стосунків на правових принципах, становлення в країні демократичного політичного режиму і економічного порядку, забезпечення прав і свобод людини і гідних умов її життя, впровадження реального самоврядування і народовладдя, забезпечення добробуту народу і громадської згоди в суспільстві, організації функціонування державної влади, її гілок згідно з Конституцією і на її основі - справа значної і копіткої співпраці усього Українського народу, узгоджених дій державних діячів і службовців, а також пересічних громадян.  І цей процес співпраці має бути системним, послідовним, поетапним і, головне, еволюційним.

Для демократичного суспільства принцип розподілу влади особливо важливий і значущий. Він виражає не лише розподіл праці між державними органами, але і помірність, "розосередженість" державної влади, застережливу її концентрацію, перетворення її на авторитарну і тоталітарну владу. Цей принцип в демократичному суспільстві припускає, що усіх три влади однакові, равновеликі по силі, служать противагами по відношенню один до одного і можуть "стримувати" одна іншу, не допускати домінування однієї з них. Наприклад, перетворення виконавчої влади на авторитарну, а законодавчої - в "всевладдя", в тоталітарну владу, що підпорядковує собі і управління, і правосуддя.
Але навіть якщо дотримана вимога розподілу влади, задіяна система "Заборон і противаг", та держава ще не обов'язково є правовою. Тому переходимо до наступної ознаки правової держави - верховенство закону.
У правовій державі жоден державний орган, посадовець, колектив або громадська організація, жодна людина не має права зазіхати на закон. За його порушення вони несуть строгу юридичну відповідальність. Коли ми ведемо мову про верховенство закону як нормативно-правового акту, що має вищу юридичну силу, те маємо на увазі, що усі підзаконні акти повинні строго відповідати йому, а посадовці не відхиляться від його виконання і тим більше не порушувати його. Також неприпустимо "збагачувати" закон підзаконними актами, вкладати в його зміст такий сенс, який не був передбачений законодавцем. Крім того, і усі пересічні громадяни повинні у своїй поведінці керуватися законом. А для цього окрім усього іншого, вони мають бути інформовані про його зміст.
Правова держава також припускає правову стійкість Конституції. Неприпустимі її постійні зміни, доповнення і оновлення. Бо тоді вона перестає бути Основним Законом держави, що володіє довгостроковим характером.
Конституція України - юридична база усього законодавства, в якій закріплені основи економічної, соціальної і політичної організації суспільства, встановлюється механізм державної влади і управління, основні права і обов'язки громадян. Звідси і значення Конституції як Основного Закону держави. Необхідно максимально прагнути до того, щоб Конституція займала реальне місце в правовій системі, мала практичну цінність. Конституція закріплює основні положення усіх сторін державного і громадського життя, тому для практичної реалізації її норм, як правило, потрібні вторинні законодавчі акти, що деталізують конституційні встановлення такою мірою, в якій це необхідно для їх втілення в життя. Проте в найважливіших питаннях і сама Конституція має бути достатньою мірою конкретною, щоб виступати джерелом норм прямої дії, обов'язкових для державних органів, посадовців. До таких норм, відносяться ті, які закріплюють основні права, свободи і обов'язки громадян.
У сучасній демократичній державі ефективність правового закону зв'язана з наявністю єдиного правового простору, в якій пріоритетне значення має принцип верховенства законів, що приймаються від імені народу і виражають його суверенну волю, над усіма чинними в країні нормативними актами. Підзаконні акти, включаючи відомчі розпорядження, накази, інструкції, підлягають конституційному контролю. Це означає, що вони можуть бути опротестовані, оскаржені і анулювані за мотивами порушення законності або, навпаки, після певної судової процедури підтверджені як відповідні конституції і іншим законам.
Права і свободи людини в системі цінностей.
Верховенство закону має на увазі не лише пріоритет закону, але і широкий аспект прав і свобод, закріплених за членами суспільства чинним законодавством. У правовій державі будь-який утиск прав людини неприпустим. Більше того, вона зобов'язана послідовно і неухильно забезпечити реалізацію цих прав і захищати їх. В зв'язку з цим принципового значення набуває проблема правової рівності в різних сферах життя суспільства і держави. Її вирішення припускає створення державою надійних гарантій, що забезпечують таку рівність.
Перелік прав і свобод людини і громадянина, властивий правовій державі, міститься в міжнародних актах. Це, передусім Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, прийняті на ХХI сесії Генеральної Асамблеї ООН 16 грудня 1966р.
Загальна декларація прав і свобод людини, прийнята ООН в 1948 році складається з 30 статей. У ній проголошується, що "усі люди народжуються вільними і рівними по своїй гідності і правам. Вони наділені розумом і совістю і повинні поступати у відношенні один до одного у дусі братерства". Декларація також проголошує, що ніхто не може бути підданий довільному арешту, затриманню або вигнанню, що кожна людина має право на рівний захист закону, на гласний, справедливий і неупереджений суд. У Декларації також вказується на неприпустимість довільного втручання в особисте і сімейне життя громадян, посягання на недоторканість їх житла, таємницю кореспонденції і тому подібне. Вона закріплює і інші права і свободи людини, які мають бути визнані і шануватися усіма державами (свобода думки, совість і релігії, свобода пересування в межах кожної держави, право притулку в інших країнах, право на працю, на рівну оплату, право на вільний вибір професії, право на захист від безробіття, право на створення профспілок і т. п.).
У числі міжнародних документів про права людини також слід вказати Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Конвенцію про права дитини.
На жаль, в реальному житті повсякденно порушуються права і свободи громадян, і не лише в нашій країні, але і у всьому світі. Це виражається в злочинах геноциду, різних способах расової дискримінації, злочинах апартеїду, військових злочинах.
Політичний і ідеологічний плюралізм - відмінна ознака правової держави. Без такого плюралізму вона просто немислима. Функціонуючи в умовах плюралізму, різні соціальні сили в особі своїх політичних організацій ведуть боротьбу за владу в державі цивілізованими методами, в чесному політичному протиборстві зі своїми супротивниками. Ідеологічний плюралізм забезпечує їм можливість вільно викладати свої програмні установки, безперешкодно проводити пропаганду і агітацію на користь своїх ідеологічних концепцій.
Політичний і ідеологічний плюралізм є вираженням і уособленням демократизму суспільства, дозволяє кожному його членові самому вирішувати питання про свою прихильність до тієї або іншої політичної організації. Звідси стає зрозумілим, чому держава не повинна нав'язувати суспільству якусь одну ідеологію або створювати перевагу для тієї або іншої політичної організації.
Взаємна відповідальність особи і держави - невід'ємна ознака правової держави. У недемократичній державі признається тільки відповідальність громадянина перед державою. Вона як би дарувала йому права і свободи і визначає його статус. У правовій же державі, навпаки, робиться акцент на відповідальності державних органів і посадовців перед громадянами за їх посягання на їх права і свободи. Ця відповідальність набуває реального характеру тільки за наявності відповідних нормативно-правових актів, що закріплюють процедуру залучення до неї посадовців, винних в порушенні прав і свобод громадян і передбачаючих жорсткі санкції за це.
Важливим гарантом непорушності прав і свобод громадян є конституційне положення, відповідно до якого владні структури держави зобов'язані забезпечити кожному можливість ознайомлення з документами і матеріалами що безпосередньо зачіпають його права і свободи. У правовій державі признається право кожного громадянина захищати свої права і свободи усіма способами, не забороненими законом. Усе це разом узяте робить держава відповідальним перед громадянином. У свою чергу громадянин несе відповідальність за свої незаконні дії перед державою в особі його органів.
Слід зазначити, що концепція Прав людини  продовжує розвиватися. Істотною проблемою залишається  приведення  національних  законодавчих актів  і політичної  практики у відповідність з міжнародними стандартами Прав людини.

3. Основні завдання і шляхи формування правової держави в Україні
Важливим етапом на шляху становлення незалежності України, розвитку ознак її самостійної державності стало прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 р.  Конституції України.  Як політико-правовий акт надзвичайної важливості і довгострокової дії вона представляє фундамент не лише сучасних, але і майбутніх демократичних перетворень в громадських стосунках, основу формування правової системи українського громадянського суспільства, соціальної, правової держави, її національного законодавства.  Можна стверджувати, що закладені фундаментальні конституційні основи правового поля економічного і політичного функціонування суспільства, взаємин держави, суспільства і особи (людини, громадянина).
Як Основный Закон України, Конституція не лише обкреслює контури цивілізованої соціальної, правової держави і виступає основним джерелом поточної законотворчості, але і юридично закріплює такі демократичні цінності і принципи, які ще необхідно буде вводити в практику національної правотворчості і правозастосування.  Це, по-перше визначає головні риси і особливості процесу безпосередньої реалізації демократичних правових ідей і норм Конституції в життєдіяльність українського суспільства, оскільки міра реальної демократичності будь-якої конституції може бути засвідчена лише при практичному застосуванні її норм. По-друге, це зумовлює актуальність розробки нової парадигми вітчизняної юридичної науки, її правознавства і державознавства.  Відомо, що свого часу соціальна функція радянської юридичної науки зводилася владою передусім до підтримки і захисту інтересів держави, а правознавство ретельно сповідувало, головним чином, нормативний підхід до права, розглядаючи його лише як елемент надбудови, невід'ємний від держави, продукт і інструмент останньої, основу і знаряддя здійснення класового панування в державних формах.  Марксистсько-ленінське вчення виходило з тлумачення держави як апарату класового панування і пригнічення.  Звідси похідними були представлення, що право - це свобода, закон панівного класу, який отримував своє вираження в юридичній формі; право - це форма вираження застосування насильства і тому подібне.  Справедливою є точка зору, що якраз ототожнення в теорії і юридичній практиці права винятково з нормами, які видаються державними органами, це ні що інше, як одна з ознак тоталітарного політичного режиму, піднесеність держави над суспільством, приниження демократії.  І належить визнати, що і досі неподаланим є правовий спадок радянського періоду, коли право юридично закріплювало фактичну диктатуру партдержноменклатури, панування адміністративно-командних методів управління в економіці і легітимну основу тоталітарного режиму в суспільстві.
Концептуальним ядром сучасної правової парадигми має бути визначення пріоритетного місця і ролі людини і громадянина в цивільно-правових і державно-владних стосунках, а також в системі юридичних категорій, розуміння держави як політичної функції громадянського суспільства, яка повинна здійснювати реальний контроль за державним життям, а закону, як певної функції права і держави.  Звідси необхідно якісно нове праворозіміння, усвідомлення складної природи діалектичного взаємозв'язку права і закону, відповідності останнього моральним вимогам.
Що ж відносно конструктивно-критичного вивчення і практичного використання світового досвіду правового розвитку демократичного суспільства при формуванні національної парадигми права, то він без сумніву заслуговує на увагу.  Проте при цьому треба враховувати, що на конкретні історичні юридичні факти, події і тому подібне необхідно дивитися лише, як на можливі аналоги, варіанти рішень певних громадських проблем, вже раніше, тією або іншою мірою реалізовані.  Правові поняття, які застосовуються в юридичній науці і практиці, такі ж непостійні за своєю суттю і змісту, як рухливі, динамічні реальні життєві процеси.  Тому, як виявляється, некоректно з наукової точки зору і навіть небезпечно з прагматичною як "модернізувати" історію права і будувати ув'язнення відносно подій далекого минулого на підставі правових поглядів кінця XX століття, сучасних уявлень про добро і зло, так і сліпо переносити на сучасний національний грунт старий і чужий правовий досвід і знання, не визначившись з особливостями конкретно-історичного правового стану нашого суспільства.  У цьому розумінні можна стверджувати, що прав був Гегель, коли писав: "...  Досвід і історія учать, що народи і уряди ніколи нічому не навчилися з історії і не діяли згідно з повчанням, які можна було б отримати з її.  У кожну епоху виникають такі особливі обставини, що кожна епоха є таким індивідуальним станом, що в цю епоху необхідно і можливо приймати лише такі рішення, які виходять якраз з цього стану...  Бліді спогади минулого не мають ніякої сили проти життєвості і свободи сучасності".  Не можна компенсувати відсутність в Україні реального демократичного соціально-культурного, правового середовища спробою вивести і застосувати правові категорії і поняття не з власного правового досвіду, а з науково-практичного досвіду країн розвиненої демократії, де історичному природно-еволюційному розвитку ринкових стосунків синхронно корелювали становлення громадянського суспільства і правової держави, відповідного рівня розвитку.  При цьому некоректно посилатися і на експортні оцінки західних учених-юристів, чиї знання і досвід базуються на дослідженнях правових стосунків і проблем далеко не адекватних суті, змісту і особливостям громадських стосунків і проблем перехідного періоду в Україні.
Нові громадські реалії вимагають не просто адміністративно-політичного скасування колишнього радянського права, реформування, удосконалення успадкованої від колишнього СРСР правової системи.  Відомо, що в принципі реформувати або модернізувати (удосконалення зовнішніх проявів, ознак об'єкту) будь-який соціальний об'єкт перетворень можна лише у тому випадку, коли він у своїй базисній структурі має потенціал позитивного розвитку, а не є (як в нашому випадку) дезинтегруючою соціально-культурною матерією, яка не витримала історичного випробування часом.  Сьогодні мова повинна йти про заміну, на базі Конституції України, успадкованої системи права, трансформації усіх складених правової системи, їх взаємозв'язків: правової культури і свідомості, ідеології, юридичної науки, правової політики і юридичної практики і тому подібне.  І, безумовно, повинно йтися про створення якісно нової системи національного законодавства, про підвищення ролі законотворчого процесу в життєдіяльності суспільства і функціонування держави.  Доречно в цьому плані прислухатися до слів професора права, академіка Української академії наук Б.Кистяковського, що ще в 1909 р., аналізуючи суть процесу правообразования, робив наголос, що "старе право не може являти просто скасоване, оскільки його скасування має дію тільки тоді, коли воно замінюється новим правом.  Навпаки, просте скасування старого права веде лише до того, що тимчасово воно ніби не діє, та зате потім відновлюється в усій своїй силі"  .
Закріплення законодавцем в Конституції України основ демократичних соціальних свобод в суспільстві, породжує необхідність не лише розширення правового простору, розробки організаційно-правових механізмів їх реалізації, створення не просто "кількісно нового" законодавства, а "якісно нового" - правового законодавства, його системи, яка відповідала б загальним потребам Українського народу в демократичному політико-економічному розвитку суспільства.  У цій системі кожен закон має бути не лише органічно пов'язаний з іншими, а і відповідати як об'єктивним потребам громадського життя, так і, головне, реальним можливостям їх задоволення, повинен не лише враховувати пріоритети загальнолюдських правових цінностей, а і особливості національно-культурного і соціально-класового характеру громадських стосунків, повинен включати досягнення юридичної науки і законодавчої техніки.


Висновок

Таким чином, нині правова держава виступає більш конституційним принципом, гаслом і не отримує доки свого повного втілення в якій-небудь країні. Ближче за інших до реалізації цієї ідеї на практиці підійшли, наприклад, такі го-сударства, як Німеччина, Франція, Швейцарія, США і інші. Нинішньому ж українському суспільству ще далеко до досягнення ідеалів правової держави, але рухатися в цьому напрямку необхідно. Долаючи різні труднощі і перешкоди, Україна знайде саме свій образ правової держави, який відповідатиме її історії, традиціям і культурі, що і дозволить їй стати достовірно вільним демократичним суспільством.
Наприкінці необхідно відмітити, що ідея правової держави виникла і була сформована декілька століть тому. Протягом тривалого часу шліфувалися теоретична і практична сторона формування правової держави. Найбільшого успіху в будівництві правової держави добилися країни, де разом з рівноправним існуванням форм власності сформувалося розвинене громадянське суспільство.
З точки зору теорії держави і права правова держава має чітко сформульоване визначення, ознаки, загальні риси, основи і чинники існування. Таким чином, правова держава - це демократична держава, де забезпечується панування права, верховенство закону, рівність усіх перед законом і незалежним судом, де признаються і гарантуються права і свободи людини і де в основу організації державної влади покладений принцип розподілу законодавчої, виконавчої і судової влади.
Нині в Україні закладені і розвиваються основи формування правової держави. Але при практичній реалізації продекламованої ідеї виникає безліч об'єктивних і суб'єктивних причин, що гальмують формування правової держави в Україні. Об'єктивні причини, передусім, обумовлені правовою культурою, що історично склалася, рисами національної вдачі. Суб'єктивні причини визначаються політичним безвіллям і корумпованістю керівництва країни усіх рівнів.
Проте, побудова правової держави в Україні можлива. Цей процес займе багато років, але тільки при консолідації усіх творчих сил суспільства і при відповідальній громадянській позиції кожної людини.

Як відомо, відповідно до ст. 1 Конституції України Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава, але, на жаль, дана норма є декларативною і не відповідає дійсності, оскільки на сьогодні вважати нашу державу в повній мірі демократичною і правовою неможливо, її властиві лише певні ознаки. Скажіть будь ласка, як на Вашу думку - чи можливо дійсно розбудувату на територій нашої країни демократичну та правову державу та взагалі чи є це доцільним на даному етапі?