Ассоциация Философского Искусства

Юлия Коваленко · 23.05.2011 20:21:41

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ ТА СОЦІАЛЬНО-ГУМАНІТАРНИХ ДИСЦИПЛІН

Феномен соціального капіталу – світоглядні та екзистенціональні аспекти

Реферат здобувача кафедри
менеджменту та державного
управління
Коваленко Юлії Миколаївни

Науковий керівник
професор кафедри менеджменту та
державного управління
Мурашко М.І.
Тема дисертації: «Регіональні аспекти
формування соціального капіталу та
напрями його накопичення»

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………….3
1. Концепт соціального капіталу в сучасній науковій думці…………………..5
1.1 Проблеми дослідження соціального капіталу…………………………….5
1.2 Філософський дискурс феномену соціального капіталу………………..14
2. Світоглядні та екзистенціональні аспекти
соціального капіталу………………………………………………………….17
2.1 Соціальний капітал і соціально-філософська антропологія…………….17
2.2 Дефініція соціального капіталу – філософський аспект………………...30
Висновки…………………………………………………………………………34
Список використаної літератури………………………………………………..35

Вступ
Соціальний капітал постає не лише як ринкове явище, вартісні відносини та ціннісна альтернатива єднання, а набуває історичного масштабу як феномен XXI ст.
Термін та концепція «соціального капіталу» з’явились досить давно, проте найбільшого розвитку та визнання вона отримала тільки останні 20-30 років.
Світова наукова спільнота вже давно прийшла до висновку, що формування соціального капіталу є фактором вирішення важливих соціальних завдань, пов’язаних з економічним зростанням, підвищенням рівня життя населення, справедливим розподілом національного доходу, розширенням свободи вибору індивіда, зростанням рівня культури і споживання.
В економічно-розвинених спільнотах на особистісному рівні все помітнішою є орієнтація на забезпечення соціального порядку і справедливого існування через спроби синтезу елементів традиції і сучасності, пошук балансу між універсальним характером прав людини і спільним благом.
Активізація пошуків сенсу буття на індивідуально-особистісному рівні перебуває в сучасному світі в безпосередній залежності від освоєння людьми нових островів свободи, форм життя і напрямів творчості, відповідних реаліям зламу тисячоліть. Головне для сучасної людини – знайти свою нішу в тендітному й непередбачуваному розвитку сучасної людської цивілізації. За цих вибір добра і зла не може нав’язуватися ззовні, він має стати індивідуальним способом пошуку і знаходження істини.
Бурхливий розвиток досліджень категорії соціального капіталу в економіці, соціології, психології, політології, філософії обумовив потребу систематизації концепцій, стандартизації методології теоретичних та практичних досліджень.
Економічна наука традиційно розглядає економічні процеси в суспільстві, зосереджена на дії ринкового механізму в ньому. Політична наука вивчає політичні процеси в соціумі, політичну культуру, державний устрій і особливості політичних відносин у зв’язку з цим. Соціологія і соціальна філософія пильну увагу приділяють аналізу взаємодії різних соціальних груп в суспільстві.
Усвідомлення необхідності застосування міждисплінарного підходу в дослідженнях цієї категорії сприятиме досягненню ефективних результатів та можливості їх практичного застосування.
Актуальність теми даного дослідження обумовлена важливістю філософського аспекту дослідження категорії соціального капіталу як феномену людського буття в контексті сучасного екзистенціоналізму. Розуміння мотивації соціальної поведінки окремого індивіда, природи соціальних зв’язків між індивідами, що є механізмами формування соціальної групи, формації, спільноти, нації, суспільства, людства, стане вагомим чинником систематизації дефініції соціального капіталу, уніфікації методології оцінки та вимірювання, що сприятиме розробці практичного інструментарію формування позитивного соціального капіталу людської спільноти для досягнення соціально-економіко-екологічного оптимуму для її життєдіяльності на планеті, можливості її майбутньої генерації.
Метою дослідження є пошук філософського аспекту дефініції соціального капіталу.
Досягненню мети сприятиме вирішення наступних завдань:
• аналіз сучасних загальновідомих концептів соціально-економічної теорії, філософських дискурсів з проблематики соціального капіталу;
• дослідження екзистенціональних аспектів феномену соціального капіталу.

1. Концепт соціального капіталу в сучасній науковій думці
1.1 Проблеми дослідження соціального капіталу
Існує думка, що соціальний капітал разом з матеріальним, фінансовим, людським сприяє зростанню як індивідуальної так і колективної продуктивності. Підґрунтям досліджень соціального капіталу є ідея про значущість соціуму у життєдіяльності людства. Під соціальним капіталом загалом розуміють соціальні мережі та взаємозв’язок між ними у суспільстві, що можуть не тільки зберігатися, але й накопичуватися з часом, тобто капіталізуватися. Серед країн-лідерів по накопиченню та використанню соціального капіталу називають Японію, Швецію, Швейцарію, Нову Зеландію.
Суттєвою проблемою дослідження соціального капіталу є відсутність загальної методики дослідження та його виміру, що сприяє безлічі інтерпретацій обумовлених контекстом дослідження. Найбільш популярними індикаторами наявності соціального капіталу на макрорівні, тобто у певній країні, є загальні норми та цінності (довіра, толерантність, небайдужість тощо), членство в асоціаціях, клубах в залежності від поглядів та інтересів, благодійність, громадянське суспільство, волонтерство, наявність некомерційних організацій, що опікуються проблемами суспільного характеру.
Концептуальні дослідження соціального капіталу найбільшого розвитку набули у другій половині ХХ сторіччя із внеском у розвиток концепцій відомих соціологів, філософів, економістів, серед яких П. Бурдьє [2], Дж. Коулман [8,9], Ф. Фукуяма [11] та актуалізовані в науковій думці на постсоціалістичному просторі в останнє десятиріччя.
Західна наука від концепцій перейшла до практичного застосування доробків у цій сфері, удосконалюючи надбання з урахуванням мінливості сучасних реалій життєдіяльності західної спільноти. Слід зауважити, що Японія географічно не відноситься до західної спільноти, але за стандартами життя, технологізації виробництва, інтелектуалізації та інформатизації суспільства, наукового розвитку споріднена до нього.
Характерним для багатьох досліджень є міждисциплінарний підхід – концепт соціального капіталу вивчається економікою, соціологією, психологією, політологією, антропологією та філософією.
Систематизація концептуальних досліджень з даної проблематики дозволяє серед багатоманітності підходів та визначень соціального капіталу найбільш прийнятними в соціально-економічному контексті практичного застосування вважати такі загальновідомі концепти.
Соціальний капітал П. Бурдье – це агрегація дійсних або потенційних ресурсів пов’язаних з включенням до стійких мережевих або більш менш інституалізованих взаємовідносин, зобов’язань чи визнань. Бачення соціального капіталу у Бурдьє є досить інструментальним і зосереджене на користі, яку індивіди накопичують, постійно беручи участь у групах з метою створення деякого ресурсу; вигода, що акумулюється завдяки членству в групі, є базисом можливої солідарності. Концепції Бурдьє притаманні деякі риси реляційної теорії соціального капіталу, згідно з якою в структурі соціального капіталу виділяють три компоненти:
1) інституціоналізовані відносини взаємного визнання;
2) соціальні зв’язки;
3) ресурси, доступні індивідам за рахунок членства в соціальних мережах.
За П.Бурдьє, соціальний капітал існує в різних станах, кожний з яких складається із різних компонентів:
1. Інкорпорований стан являє собою компетенцію індивідів щодо мережі соціальних відносин, а також їхньої диспозиції до знаходження й утримання цієї компетенції. Компонентами соціального капіталу в інкорпорованому стані є:
• очікування,
• зобов'язання,
• нормативні уявлення,
• довіра.
Загальна властивість цих компонентів соціального капіталу полягає в тому, що вони є суб'єктивним вираженням соціального капіталу та характеризують відносини індивідів як у масштабах окремих соціальних мереж, так і масштабах суспільства.
2. В об’єктивованому стані соціальний капітал виражається у вигляді системи соціальних зв'язків і соціальних мереж, що дозволяють акумулювати ресурси. Соціальний капітал в об’єктивованому стані представлений соціальними зв'язками. Соціальні зв'язки є типом соціальних контактів між суб'єктами, що мають більш-менш сталий характер.
3. В інституціоналізованому стані соціальний капітал – це сукупність прав і правил, що встановлюють порядок відносин, закріплюють статус суб'єктів соціальної мережі та їхні можливості користуватися її ресурсами. Соціальний капітал в інституціоналізованому стані представлений такими компонентами, як інституціоналізовані норми та правила, санкції та права.
Теорія П. Бурдье вирізняється розумінням можливості існування соціального капіталу на двох рівнях. На першому рівні – генетичному – соціальний капітал визначається як ресурси, засновані на родинних відносинах у групі членства. Внаслідок того, що П. Бурдьє помітив властивість такого соціального капіталу трансформуватися в цілком конкретні переваги, можливості, реальні ресурси, виникає підстава для утворення другого рівня соціального капіталу. На цьому рівні П. Бурдьє визначає соціальний капітал як сукупність актуальних або потенційних ресурсів, пов’язаних із наявністю міцних мережевих зв’язків, тією чи іншою мірою інституціоналізованих відносин взаємного визнання [2].
Дж. Коулман засновував своє розуміння соціального капіталу на емпіричній традиції американської соціології (антропологічних дослідженнях соціальних мереж, сільської й міської соціології) і теорії людського капіталу Г. Беккера. Соціальний капітал Дж. Коулмена – як складова людського капіталу, котра дозволяє членам суспільства довіряти один одному та співпрацювати в створенні нових груп та асоціацій [8,9]. Соціальний капітал є суспільним благом, але створюється вільним і раціональним індивідом для досягнення власних вигід. Цей процес припускає соціальний контракт, набір соціальних норм, соціальних обмінів, а отже – й базовий рівень довіри.
Дж. Коулман виділяє такі форми соціального капіталу:
1. Зобов’язання, очікування та надійність структури. Ця форма соціального капіталу може бути описана за допомогою ситуації, коли індивід А, зробивши що-небудь для індивіда Б, отримує очікування взаємності, а індивід Б – зобов’язання. За Коулманом, ці зобов’язання існують у вигляді «довірчих записок», сукупність яких складає «кредит». Чи буде повернено цей «кредит, залежить від рівня довіри між індивідами, від того, чи не буде цю довіру втрачено, тобто від надійності структури.
2. Інформаційні канали, які, за Коулманом, дають можливість отримання інформації з меншими витратами часу та матеріальних ресурсів. Відносини та довіра в цьому випадку вже не так важливі, найбільш значимою функцією цієї форми соціального капіталу є обмін інформацією.
3. Норми та ефективні санкції. Говорячи про третю форму соціального капіталу, Коулман має на увазі неписані норми, моральні приписання, що спонукають кожного жертвувати власними інтересами та діяти в інтересах колективу. Норма такого роду орієнтує на взаємодопомогу та взаємопідтримку, на діяльність в інтересах суспільства. [8,9].
Дж. Коулман також відзначає залежність розвитку соціального капіталу від характеристик соціальної структури або від конфігурації соціальної мережі: за Коулманом, ефективність норм безпосередньо пов’язана з такою властивістю соціальних відносин, як замкненість: у замкнутій спільноті легше контролювати дотримання норм та застосовувати санкції.
Отже, американський соціолог Дж. Коулман визначає соціальний капітал як одну з форм людського капіталу, як будь-який прояв неформальної соціальної організації, що виступає як продуктивний ресурс для одного або більше індивідів, який залежить від властивостей соціальної структури, характеру відкритості соціальних мереж, тривалості соціальних відносин та множинності зв’язків, як потенціал взаємної довіри та взаємодопомоги, що цілераціонально формується в міжособистісних взаєминах, виступаючи специфічною категорією ресурсів як неекономічний чи людський капітал.
Соціальний капітал Р. Патнема – особливість суспільного життя – мережі, норми, довіра, що дозволяють її членам більш ефективно взаємодіяти один з одним в спільних інтересах [10]. Згідно з теорією Патнема, соціальний капітал виникає з активних взаємозв'язків між індивідами, у межах яких довіра та спільні цінності пов'язують членів мереж та спільнот, роблять можливою спільну дію та спрощують її. Завдяки соціальному капіталу у суспільстві затверджуються певні зразки взаємодії, які підвищують ефективність функціонування соціальних інститутів. Патнем використовує трьохфакторну модель соціального капіталу, виділяючи такі його форми:
1. Соціальні норми.
2. Інституціоналізована у зразках пануючих соціальних практик довіра.
3. Людські взаємовідносини, які він називає „горизонтальними” на відміну від „вертикальних” суспільних відносин ієрархії.
Два перших фактори є соціально-психологічними атрибутами індивіда. Тому Патнем вимірює соціальній капітал за допомогою таких індивідуальних індикаторів, як інтенсивність і сила контактів, членство в громадських об'єднаннях, електоральна активність, задоволеність взаєминами, дотримання норм взаємності, почуття безпеки, довіра до сусідів і соціальних інститутів. Групові або територіальні показники він одержує за допомогою агрегації індивідуальних. На підставі аналізу економічного розвитку декількох регіонів світу Патнем показав, що зміна якості соціальних відносин передувала економічному розвитку.
Таким чином, соціальний капітал в інтерпретації Патнема є інтегральною соцієтальною характеристикою, яка охоплює рівень розвитку громадянського співробітництва та властивості громадян до об’єднання, а також норми й цінності суспільних відносин, в першу чергу, взаємність та довіру.
Підхід, запропонований Р.Д. Патнемом, базується на положенні, що соціальний капітал може існувати не лише на рівні окремої ізольованої громади, а й на рівні суспільства в цілому. Він розглядається як колективне благо, а не індивідуальна власність, як соціокультурний феномен – культура довіри і толерантності, в якій формуються мережі добровільних асоціацій, що сприяло популяризації теми соціального капіталу для політичних дискусій.
Соціальний капітал Френсіса Фукуями [11] – неформальна норма, що сприяє взаємному співробітництву між двома та більше індивідами. Норми, що формують соціальний капітал можуть змінюватися в залежності від норми взаємності між друзями від складних, чітких та давно складених доктрин як, наприклад, християнство чи конфуціанство. Вони відображені в існуючих відносинах між людьми: норми взаємності потенційно присутні в спілкуванні з усіма людьми, але активізується вони лише у взаємовідносинах з нашими друзями. Ввизначення довіри, мережі, громадянського суспільства та іншого, що асоціюється з соціальним капіталом, за Фукуямою є частиною, стороною соціального капіталу. Свою концепцію соціального капіталу Фукуяма будує навколо поняття довіри, яку визначає як очікування постійної, чесної, орієнтованої на сумісно поділювані цінності поведінки з боку інших членів цієї спільноти. Превалювання довіри у суспільстві, за Фукуямою, породжує соціальний капітал. Фукуяма вважає довіру, а, отже, й соціальний капітал, головним чинником національного благополуччя та конкурентоспроможності [11].
Важливою складовою соціального капіталу, за Фукуямою, є спонтанна товариськість, яка означає можливості співробітництва згідно з встановленими принципами та створення нових асоціацій, невід’ємними рисами яких є горизонтальність та неформальність.
Специфічні риси соціального капіталу, які відрізняють його від інших видів капіталу, обумовлені тим, що механізмами відтворення соціального капіталу є релігія, традиції та історичні звичаї.
Також Фукуяма відзначає, що соціальний капітал має культурні коріння. Культуру Фукуяма визначає як успадковану етичну звичку, вважаючи етичні коди, за допомогою яких суспільство регулює поведінку людей, найважливішою частиною культури. Однією з найважливіших етичних звичок, за Фукуямою, є заснована на довірі до сторонніх спроможність спонтанно спілкуватися. Ця етична звичка відіграє визначальну роль в організаційних інноваціях і, як наслідок, у створенні багатства і процвітання країни. Механізм впливу рівня суспільної довіри на стан економіки країни такий: Фукуяма вважає, що суспільства з високим рівнем довіри більш схильні до створення добровільних асоціацій, а здатність створювати добровільні організації пов’язана зі спроможністю створювати великі приватні корпорації [11].
Соціальний капітал у визначенні Світового банку – це інститути, відносини та норми, які детермінують якість та частоту соціальної взаємодії в суспільстві. Соціальний капітал не є простою сумою всіх інститутів, що підтримують суспільство, але являє собою з’єднуючий матеріал що не дає йому руйнуватися [16].
Спробу класифікувати концепції соціального капіталу здійснила Л.В.Стрельнікова [5]. Вона виділяє чотири основних підходи до дослідження соціального капіталу:
1) соціо-антропологічний, заснований на уявленнях про природні прагнення людей до об'єднання;
2) соціологічний, в якому соціальний капітал розглядається як норми, мережі та організації, за допомогою яких індивіди отримують вигоду;
3) економіко-інституціональний, підставою якого є твердження, що люди при взаємодії один з одним прагнуть до максимальної індивідуальної корисності й використають ресурси соціального капіталу при здійсненні різних видів діяльності;
4) політологічний, у якому особлива увага приділяється ролі інститутів, соціальних норм у формуванні людської поведінки.
О. Демків здійснивши систематизацію існуючих концепцій виділяє два рівні соціального капіталу – мікро- і макрорівень [5]. На мікрорівні соціальний капітал є якісною характеристикою індивідуального соціального актора, у той час як на макрорівні соціальний капітал трактується як характеристика групи. На думку цього дослідника, внесок у концептуалізацію мікрорівневої інтерпретації соціального капіталу внесли П.Бурдьє, В.Бейкер, Р.Берт, Н.Лін, Дж.Коулман та ін; макрорівневого трактування соціального капіталу дотримуються Р. Патнем, М.Пелдем, М. Шифф, Ф. Фукуяма та ін.
Аналіз сучаснх досліджень з даної проблематики акцентував увагу на таких факторах.
В сучасній науці підіймається питання щодо розуміння таких типів соціального капіталу, як індивідуальний і колективний. Індивідуальний і колективний соціальний капітал – явища різні. Індивідуальний капітал в меншій мірі контекстуально обумовлений: незалежно від цінностей, норм і довіри, характерної для даного суспільства, суб’єкт може мати високий показник індивідуального соціального капіталу, тоді як необхідною умовою великого об'єму соціального капіталу макрорівня виступають специфічні цінності, норми і довіра.
Соціальний капітал полегшує соціальні взаємодії, знижуючи трансакційні витрати сторін. Як відомо, отримання ресурсів в суспільстві відбувається в рамках системи соціальних взаємодій. Цінність ресурсу визначається співвідношенням необхідних для його отримання витрат і переваг, які дає володіння цим ресурсом. Такими засобами, необхідними для успішних соціальних трансакцій, в результаті яких суб’єкти отримують ресурси, можуть бути витрати часу, грошей, фізичних, розумових й емоційних зусиль.
На рівні індивідуального соціального капіталу зниження трансакційних витрат відбувається завдяки особистому або опосередкованому знайомству і взаємодії сторін, в результаті механізмів персоніфікації, у тому числі і персоніфікованої довіри.

Юлия Коваленко · 23.05.2011 20:23:16

Мета розвитку групового соціального капіталу – створення додаткового джерела ресурсів, доступних для всіх членів суспільства Тобто на рівні групового соціального капіталу діють механізми деперсоніфікованої довіри, деперсоніфікованих ресурсів відношення один до одного.
Індивідуальні соціальні капітали утворюють груповий капітал.
Соціальний капітал може мати локальний і глобальний рівень.
Локальний рівень соціального капіталу характеризується рамками взаємодії всередині сім'ї і групи. Глобальний рівень – це рівень недержавних суспільних організацій.
Соціальний капітал має формальну і неформальну сторони. Формальна сторона соціального капіталу характеризується ступенем довіри до офіційних державних інститутів і суспільних організацій, неформальний капітал фіксується через залучення в дружні відносини, наявність контактів з родичами і знайомими.
Формування соціального капіталу може мати для суспільства як позитивні, так і негативні наслідки. Позитивним результатом може бути те, що взаємостосунки між людьми можуть привести до кооперації з метою надання взаємодопомоги, боротьби із злочинністю, тіньовою економікою та ін. Негативним результатом може бути так звана негативна кооперація, яка може виявлятися в створенні злочинних угрупувань, терористичних організацій, розповсюдження корупції тощо.
Таким чином, соціальний капітал – це соціальні зв’язки, побудовані на взаємній довірі і репутації, які сприяють економічному розвитку суспільства на базі соціального партнерства.
У сучасній суспільній думці, в цілому, підкреслюється позитивна роль соціального капіталу. Вважається, що взаємна довіра робить більш легітимними відносини в рамках суспільства: з'являється пошана до прав іншої людини та її власності, дотримуються домовленості, активізується участь в політичному житті суспільства. Завдяки довірі підвищується рівень співпраці в рамках виконання загальної справи, що може привести до стабільного соціально-економічного розвитку. У суспільстві, де високий ступінь довіри тільки до сім'ї і люди не схильні до партнерства з іншими індивідами, спостерігається економічна стагнація.

1.2 Філософський дискурс феномену соціального капіталу
Необхідність соціально філософського аналізу людських взаємин є наслідком переосмислення історикокультурних цінностей та розкриття логічного смислу сучасних практик людської діяльності.
Соціальний капітал виконує функцію інтегративної системи. Він як метаінститут соціального буття об’єднує функціональний та етикопрактичний аналіз, економікосоціальний підхід, політичні дискусії, культурноісторичні пошуки як «гуманітарну експертизу».
Для роз’яснення механізмів інституційної структури соціального буття особистості у суспільстві та визначення ролі «інтелектуального суб’єкту» звернемося до основних теоретичних підходів щодо розуміння феномену соціального капіталу, які подають адекватне концептуальне визначення соціального капіталу як категорії соціально філософського дискурсу.
У західному суспільствознавстві дискусійним є питання відносно природи і характеру соціального капіталу. Виділяються дві точки зору. Перша точка зору представлена вже згадуваним Р. Патнемом, який розглядає соціальний капітал як феномен історичної природи й подібно до економічного капіталу формується на основі історичних традицій і має пройти певний час для його нагромадження. Таким чином, на думку цього дослідника, соціальний капітал є історично детермінованим. Другу точку зору представляють Ф. Фукуяма та Е. Острем, які говорять про спонтанну, стихійну природу соціальної співпраці, а отже й соціального капіталу. Умовами, за яких соціальний капітал формується стихійно є наступні: розмір групи і межі груп, повторюваність взаємодії членів групи, усвідомлення вдалих та невдалих рішень, завдяки чому група може запобігти повторенню негативних дій.
Етимологічний аналіз слова «соціальний» в різних мовах показує, що його значення полягає в уявленні про взаємодію людей як про взаємодопомогу, взаємне сприяння, кооперацію зусиль задля досягнення спільної мети.
Яка реальність соціального капіталу? Фізичний капітал виникає із поєднання діяльності людини з фізичною реальністю, природою. Людський капітал виникає із поєднання діяльності з психічною реальністю, психікою. Реальність соціального капіталу детермінується вихідною філософською позицією по проблемі взаємовідношення матеріалізму й ідеалізму. Отже, одна точка зору на соціальний капітал полягає в тому, що його природа матеріальна, друга точка зору вказує на ідеальну природу соціального капіталу.
Проте, культурологічний підхід знімає дихотомію «матеріалізм – ідеалізм». Це підхід, згідно якому етичні норми і принципи займають центральне місце в культурі як комплексі систем цінностей, норм, знань і символів, регулюючих життєдіяльність соціальної спільності. Культура з цієї точки зору є синтез матеріального і духовного, якась третя реальність [6].
Соціальний капітал – складний феномен, оскільки для нього характерна зміна соціального простору та поля перебування. Трансформація його у інші форми стає можливою завдяки еволюції традиційного первісного значення категорії «капіталу» до наукоємної термінології інших наукових дисциплін. Термін «капітал» має етимологічно латинське коріння, де «capitalis » означає «головний, важливий». Тому, соціальнофілософський аналіз може слугувати основою для пошуку мотивів, цілей, сенсів людської діяльності із залученням форм матеріального стану речей у світі.
Не кожне суспільство здатне усвідомити потребу взаємодії та колективної діяльності, кооперації ресурсів, що пов’язані із проблемами соціальної нерівності, співпраці та солідарності заради подолання стихійних чи глобальних загроз, формування культурного підґрунтя нації, спільноти, етносу, поширення соціальної мережі зв’язків та комунікації, встановлення діалогу «порозуміння», якого бракує людству.
Історичність поняття «соціальний капітал» зумовлена традицією марксистського розуміння капіталу і більш давньою античною філософією.
У К. Маркса капітал – це «самозростаюча» вартість, яка включає виробничі відносини, процес праці та впливає на характер розвитку суспільноекономічних відносин та устрою суспільства.
У античній філософії капітал було визначено у якості культури ведення господарства, що є практичною необхідністю кожного громадянина. Для окреслення специфічних особливостей соціальної структури тогочасного суспільства було запроваджене поняття господарство – «міська культура ойкосу» разом із її проявами товарообміну, державнополітичним устроєм міста, зростаючим майновим розшаруванням населення, рабовласницькою працею, громадянськими правами та військовими повинностями, вперше виокремивши такі поняття як спільнота та господарство [6].
Розуміння феномену соціального капіталу неможливе без розуміння самої дефініції «феномен» як у загальноенциклопедичному так і у філософському аспекті.
Так, у загальному розумінні, феноме́н (грец. Φαινόμενον – являється) – незвичайне явище, рідкісний факт, який важко збагнути. Як філософське поняття, «феномен» означає явище, яке досягається у чуттєвому досвіді.
Аристотель вживав термін «феномен» у сенсі «видимого», «ілюзорного».
Г. В. Лейбниц називав феноменом факти, які відомі з досвіду, акцентуючи при цьому «реальні, добре обґрунтовані феномени».
Для Дж. Берклі, Д. Юма та прихильників позитивізму і махізму феноме – дана свідомість, елементи досвіду (які розуміються суб’єктивно-ідеалистично), що складають єдину реальність.
За визначенням І. Канта, феномен – будь-яке явище, яке може бути пізнане на основі досвіду, протиставляється «ноумену» або «речі в собі».
У феноменології Е. Гуссерля, феномен – безпосередньо надане в свідомості як зміст інтенціального акту. [17]
Явище, як філософська категорія, разом із сутністю, відображає узагальнені форми предметного світу та його пізнання людиною. Сутність – внутрішній зміст предмету, явище – зовнішні форми його існування. Осягнути, збагнути сутність соціального капіталу – завдання сучасної науки.
Розмірковуючи над визначенням феномену як явища, цікавим є тлумачення «явища» як філософської категорії.
Так, у І. Канта, явище – це викликане об’єктивною сутністю суб’єктивне уявлення.
У діалектичному ідеалізмі Г. Гегеля явище тлумачилось як чуттєво-реальний вираз «абсолютної ідеї».
Неопозитивізм відкидає об’єктивність сутності, визнаючи реальними тільки явища як «чуттєві дані».
Феноменологія розглядає явище як самовиявлене буття, а сутність як суто ідеальне утворення.
В екзистенціалізмі категорія сутності витісняється поняттям існування, а явище трактується у дусі суб’єктивізму. [17]
В наукових працях відомих філософів, дослідників екзистенціалізму Н.В. Хамітова та С.А. Крилвої зазначено, що фундаментальною межею екзистенціалізма є усвідомлення людини як унікальної, неповторної істоти. Буття кожної людини є дещо абсолютне. Звідси, однією з основних ідей філософіїї екзистенціалізма, на думку дослідників, є тотожність сутності та існування; магістральна ідея екзистенціалізму – ідея набуття сутності безпосередньо існуванням. [15]
У філософії марксизму категорії сутності та явища як універсальні характеристики предметного світу нерозривно пов’язані, є ступенями осягнення об’єкту, явище виступає формою прояву сутності, а сутність розкривається у явищі. При цьому їх єдність не означає їх тотожності.[17]
Філософські аспекти соціального капіталу, його складових – норми поведінки, цінності, довіра, толерантність, взаєморозуміння, взаємодопомога тощо, – визначених соціально-економічними концептами, ще недостатньо досліджені, що залишає можливості неупереджених пошуків істини філософської природи категорії соціального капіталу, його сенсу, і робить даний напрямок досліджень перспективним.
Загалом філософський дискурс підкреслює проблематику дослідження соціального капіталу, також і в міждисциплінарному вимірі, оскільки досі не має чіткого визначення – досліджувати сутність (економічний, соціологічний, психологічний, філософський зміст) чи феномен соціального капіталу (чуттєве буття) для практичного застосування останнього з метою покращення добробуту окремої людини та спільноти людей як певного соціуму у просторово-часовому обмеженні.

2. Світоглядні та екзистенціональні аспекти
соціального капіталу
2.1 Соціальний капітал і соціально-філософська антропологія
Значення сутнісної сторони поняття «людський фактор» повністю виводили з феномену людини як конкретного цілого з багатоманітними і складними зв'язками та стосунками Це не лише пошук нових ціннісних орієнтацій та форм соціальної інтеграції, але й рефлексія над проблемами самосвідомості, взаємовизнання індивіда як особистості, осмисленням свободи у просторі соціального буття духовної та предметновиробничої діяльності.
Соціальний та людський капітали виступають в якості стратегій регулювання людських відносин. «Гуманістичноекзистенціальний поворот», який постулюється такими філософами як І. Бичко, Л. Губерським, С. Гусєвим, Г. Тульчинським, В. Ярошовцем та багатьма іншими, засвідчують такі детермінанти «тутбуття» особистості як свобода, відповідальність, моральнісність.
Це слугує поштовхом до виявлення тенденції взаємопроникнення та тісного взаємозв’язку між різними формами капіталу, який виявляється у реальній життєдіяльності суспільства таким чином: капітал по праву є культурним капіталом, який конкретизується через такі форми, як: людський, соціальний, символічний, економічний, політичний тощо. Усі форми капіталу взаємозумовлені та взаємопов’язані. Вони утворюють певну цілісність, систему. У даній системі кожна форма капіталу прагне виконувати головну роль, але центральне місце посідає людський капітал. Власне він і виконує роль системоутворюючого ядра серед існуючих форм культурного капіталу. [1].
Слід зауважити, що революція в інформатиці, пронизуючи практично всі сфери життя, найбільше впливає на людську свідомість, змінюючи уявлення людей про світ і про себе. Відбувається переформатування свідомості сучасної людини, що орієнтується більше не на практичний світ розуму, а на віртуальну реальність. Отже, інформаційний капітал, як явище постіндустріальної епохи та інформаційнотехнологічної революції, взаємодіє з людським, культурним, інтелектуальним, економічним та соціальним видами капіталу. Він є одним із складових елементів інформаційного суспільства поряд із інфраструктурами телекомунікаційних технологій та базами наукового знання. Існування в межах держави національного інформаційного капіталу дає змогу вільно маневрувати соціальному капіталу громади, нації.
Отже, у підсумку приходимо до висновку, що соціальний капітал – це не лише метафора для означення тенденції етапу самоорганізації розвитку суспільства, але й чинник означення вектору суспільства знання, мережі поширення позитивного досвіду співпраці, моральнокультурної системи норм, діалогічного способу мислення та взаємодії на рівні комунікативної парадигми та дискурсу. Горизонт розуміння його моральних джерел може допомогти зрозуміти власну самоідетничність та наблизитися до самовизнання індивіда як особистості. Таким чином, здолання відчуженості заради свободи особистості про яку говорять К. Маркс, Е. Фромм та Г.Г. Гадамер, викорінення жорстокості із заміною її на довіру та солідарність, висловлюються Р. Рорті, П. Бурдьє, Дж. Коулмен, Ф. Фукуяма, є проектом нової стратегії існування людства – теорії соціального капіталу.
Соціальний капітал як метаінститут модерних практик людської діяльності є однією із тенденцій сучасної філософської думки, яка ставить завдання відшукати істинну «мудрість спілкування» на основі ґрунтовного аналізу структури суспільного буття. Тому, переосмислення ролі «інтелектуального суб’єкту виявляється важливим завданням для управління та забезпечення доцільного функціонування суспільного життя індивідів.
Соціальний капітал – «соціальний клей», на основі якого можна вибудувати стратегію логічної зваженості та прогнозованості історичного поступу людства. Соціальна відповідальність, соціальна довіра та перехресна мережа комунікативних відносин слугують базовими передумовами онтологічної структури соціального капіталу у соціально філософському дискурсі. Тому створення нової некапіталістичної економіки – «економіки ресурсів» як мобілізації додаткових ресурсів у якості стосунків між людьми надає змогу узгодити суперечності системи «ОсобистістьСуспільство».
Вивчення особливостей історичного розвитку суспільства свідчить, що наявність у людей схожих власних потреб та інтересів викликає необхідність їх задоволення шляхом кооперації дій, тобто призводить до утворення всіляких об’єднань, спільнот. У свою чергу, участь людини в об’єднанні зумовлює виникнення як довіри, так і взаємозалежності, зацікавленості його членів один в одному. Саме наявність довіри в людських стосунках у поєднанні з відчуттям певної потреби приводить до формування соціального капіталу як такого індикатора, який, спонукаючи людей до співпраці, допомагає задовольнити всі необхідні потреби та покращити рівень життя як окремого індивіда, так і суспільства в цілому. Незважаючи на те, що існування феномену «соціальний капітал» є беззаперечним, між науковцями виникає активна полеміка з приводу визначення його сутності та походження.
Адже сьогодні широкі світоглядні позиції та високий інтелектуальний рівень особистості є її духовним ядром та способом самовизначення в світі. Все це формує обрій бачення світу, позицію людини щодо життєво важливих моментів буття, до того ж позицію не лише теоретичну, а й практичну, яка визначає не лише цілі, ідеали і сенс життєдіяльності, а й засоби їх реалізації, сам спосіб соціальної активності.
Тому в сучасних умовах важливо розглядати людський фактор в цілісному вигляді крізь призму взаємопов’язаних зв’язків людина – світ, як комплекс функцій та обставин, що забезпечують розвиток суспільства та соціальний прогрес.
Однією з найбільш насичених антропологічним змістом течій філософської думки ХХ ст. стала екзистенціальна філософія, яка на перший план висунула ідею абсолютної унікальності людського буття, зосередившись навколо проблеми людини та її місця в світі, проблеми духовної витримки людини, яка потрапила в потік подій і втратила контроль.
Характерний для екзистенціальної філософії контекст, що реалізувався в її напрямах, значною мірою досліджений в історико-філософській літературі [17].
Зокрема, розгорнуту концепцію людського бутя розробили німецькі екзистенціалісти. Ця людиномірна екзистенціальна онтологія багато в чому відрізняється від класичного філософського вчення про буття.
Так, у К. Ясперса буття представлене як: 1) предметне буття; 2) екзистенція, або вільне людське існування; 3) трансценденція як раціонально незбагненна межа будь-якого буття та мислення [17].
У праці одного з лідерів, започаткованого С. К’єркеґором, екзистенціального руху, німецького філософа-екзистенціаліста М. Хайдеґера “Буття і час” (“Sein und Zeit”) Dasein фігурує як поняття, що позначає людське існування – буття людини й самого суб’єкта, що рефлективно аналізує твердження про своє власне існування. Твердження «Dasein – буття людини» та «Dasein притаманна історичність» посідають центральне місце в концепції М. Хайдеґера. Він називає їх фундаментальними екзистенціально-онтологічними висловлюваннями [12]. Філософ наполягає на історичному розумінні людини і світу, точніше, на історичності людини і світу. Визнаючи певну правомірність об’єктивістського тлумачення історизму, М. Хайдеґер доводить, що цей погляд не єдиноможливий. Є ще, на його думку, й онтологічний погляд на історичну реальність, що забезпечує феноменологія.
Феноменологічний метод, запозичений в Е. Гусерля, дає М. Хайдеґеру змогу розглядати людину в часі, яка не є абсолютно підвладною йому, тому що за способом свого буття вона сама є часом. Якщо суспільство і природа, світ у цілому мають історію, то людина сама є історією [1].
Ще однією специфічною рисою онтології екзистенціалізму М. Хайдеґера, є виділення ним поняття «In-der Welt-Sein» (буття-у-світі), де Dasein – це той термін, який він застосовує для позначення «тамості буття» людського існування та людського досвіду буття-у-світі. У своїй праці «Sein und Zeit» філософ постійно наголошує на «тамості» буття саме як певного способу буття людини, в який входить її буття-у-світі, що онтологічно фіксується тільки в особистісній спрямованості на Dasein, й задля цього навіть роз’єднує Dasein дефісом, подаючи його як Da-sein. Це буття-у-світі (суб’єкта, який вже перебуває-у-світі) розкривається через невід’ємне від людини «діяння», яке пояснюється, своєю чергою, через «турботу». Турбота характеризує людське існування в цілому. Тобто, за М. Хайдеґером, Dasein (людстьке буття) здатне не лише цікавитися буттям, а й дбати про себе як про своє буття, про смисл свого буття [17].
Іншим радикальним поглядом філософа на людське існування, як вважають дослідники його філософії, стало його поняття буття-з (Mitsein) іншими у світі. Dasein не є самотнім его, його становище буття-з опосередковує його видиму незалежність існуванням інших суб’єктів у світі. На відміну від діалектичного методу, який прагне розмістити суб’єкт у протиставленні іншим суб’єктам, що існують у світі (тим, ким цей не є), Dasein бачиться як одне серед інших, які також «там». На відміну від таких мислителів, як Емануель Левінас, схильних стверджувати, що ця умова буття-з, умова радикальної алтерності у стосунку до інших, є неодмінною умовою автентичності, М. Хайдеґер вважав, що Dasein є автентичним, коли воно може відрізнити себе від інших в умовах буття-з [17].
Відповідь на питання про людину, на думку М. Хайдеґера, треба шукати не в її «сущому» («що є людина?»), а в бутті («хто є людина?»). А буття пізнається лише «екзистенціально» (тому, що людське буття – духовне). Погоджуючись із к’єркеґорівським визначенням людського буття як «екзистенції», він вважає за необхідне уточнити цей латинський термін, розрізняючи просто («речове») існування – existentia – і специфічно людське (духовне) існування, яке позначає словом ex-sistentia, або німецькою мовою Dasein. Адже останнє (на відміну від «просто» існування – «сущого») завжди перебуває поза межами свого тілесного («сущого») існування («природності», «життєвості» тощо), оскільки воно є не тим, чим є (тілесно), а тим, ким «хоче», «може», «повинне» стати, тобто є множиною своїх «можливостей» (і «повинностей»), які «тепер» і «тут» (оскільки вони ще не зреалізувалися) існують лише як бажання, прагнення, задум, тобто духовно, а єдиним предметним існуванням духовного («буття-свідомості», «тут-буття» – Dasein), його предметною онтологією може бути лише Мова. Буття людини – Мова, «стояння в отворі бутя», яке і є «екзистенцією» [17].
Цікавим є також підхід до цих проблем Ж.-П. Сартра, який проаналізував три форми прояву буття людської реальності: «буття-в-собі», «буття-для-себе», «буття-для-іншого». У його термінології, «Буття-в-собі», – це людина, яка є неусвідомлюючим себе існуванням («просто річчю»). Лише завдяки здатності людини абстрагуватись від «об’єктивного» (фізичного) часу буття й перетворитись в усвідомлююче себе існування («буття-для-себе») вона входить у справжнє поле людського існування, або в «ніщо», в якому відкриваються і таємниця часу, і сенс свободи. «Буття-для-себе» – це безпосереднє життя самосвідомості, воно виступає як «ніщо» щодо «буття-в-собі». «Буття-для-іншого» виявляє фундаментальну конфліктність міжособистісних відносин. Людина, на думку Ж.-П. Сартра, обирає свій спосіб буття на тлі абсолютної випадковості «тут – бутя», але вона тримає в своїх руках усі зв’язки зі світом. Не маючи змоги обирати свою епоху, вона обирає себе в ній, своє місце і діяння в ній. Наголошуючи на тому, що історична ситуація реалізується лише шляхом людського вибору і дії, філософ стверджує їхній свідомий характер, тим самим заперечуючи фройдівську теорію несвідомого [17].

Юлия Коваленко · 23.05.2011 20:24:18

З наведеного, можна зробити висновок, що людину в екзистенціалізмі трактують як істоту, якій судилося перебувати в історії, яка «закинута» в історію і не може прожити поза нею, поза суспільством, але яка водночас здатна з усією стійкістю витерпіти саму перспективу занепаду і кінця історії.
Філософи-екзистенціалісти у зв’язку з цим спрямували увагу сучасників до проблеми смерті.
А. Камю вважав, що одним з головних питань філософії має бути проблема самогубства. Він вбачав своє гуманістичне завдання у тому, щоб допомогти людині, яка перебуває у відчаї, зберегти життя. Одну з основних праць А. Камю “Міф про Сізіфа” називають гуманістичним маніфестом. Проте гуманізм його спрямований не на те, щоб зробити людину щасливою, а на те, щоб зробити її свідомою, вільною від моральних і політичних забобонів та ілюзій, від різних догм та облудних, фальшивих ідеологій. Краса і свобода, вважає філософ, здатні вивести людей з ізоляції, зробити їх багатими духовно, морально, чуттєво, інтелектуально, допомогти встановити соціальну справедливість [7].
Для методологічного обґрунтування і безпосереднього аналізу різноманітних проявів людської сутності представники філософської антропології широко застосовують також деякі принципи трансценденталізму І. Канта та неокантіанства, трансцендентальної феноменології Е. Гусерля та трансцендентальної аналітики людського буття М. Хайдеґера тощо [17].
На їхню думку, філософська антропологія має об’єднати конкретно-наукове вивчення різноманітних сторін і сфер людського буття з цілісним філософським його осягненням й шляхом об’єктивного осмислення відновити цілісний філософський образ людини. Проте у цьому принципово єдиному, цілісному філософському напрямку співіснують відносно самостійні антропологічні концепції:
1) біологічна (А. Гелен, Г. Плеснер);
2) культурологічна (Е. Ротхакер, Л. Ландман);
3) релігійна (М. Шелер, Г. Хенгстенберг);
4) філософсько-педагогічна (О. Больнов) тощо [].
Оригінальною концепцією, що сформувалась у межах філософської антропології, є релігійна. У ній відтворюються та розвиваються шелерівські уявлення про «об’єктивність» людського духу, про його здатність до неупередженого ставлення до світу. На думку М. Шелера, людині властива деяка природжена прихильність, любовне ставлення до інших людей, яку неможливо вивести з її біофізичної природи. Сутність цього ставлення коріниться у тісному зв’язку з божественним актом любові або з деякою загальною основою усіх речей, де вкорінені й життя, і духовне начало. На його думку, становлення людини як духовної істоти є одночасно втіленням божественного в людині. Феномен людини філософ тлумачить у контексті співвідношення життя і духу, а саме – у контексті співвідношення вітального пориву і позажиттєвого духу. Власне, те, що робить людину людиною є, згідно з Шелером, її дух, що знаходиться по той бік життя і протистоїть йому. Дух – це і споглядання сутності, яке він розуміє як емоційну інтуїцію. Звідси й Шелерове визначення людини як духовної істоти, здатної до «чистого» узріння речей. Людині як духовному єству притаманні свобода, розкутість і звільнення від примусу й тиску життя. Вона вільна від останніх і «відкрита» світові. Людина – вічний Фауст, «звір ненаситний»; вона ніколи не заспокоюється на досягненні певних умов дійсності; вона завжди прагне прорвати межі свого буття і навколишнього середовища [17].
Інший представник релігійної антропології Ганс Едуард Хенгстенберг (1904–1996) розглядав людину як істоту, відкриту для «ніщо» і для нескінченності. Звідси випливають, на його думку, три головні способи поведінки: об’єктивний, необ’єктивний, утилітарний. Людина вільна в прийнятті рішення на користь одного з цих способів, але, будучи змушеною приймати рішення, вона одночасно примушується і стосовно свободи. У своїх міркуваннях про Людину та її еволюцію він ставить перед собою завдання об’єднати еволюцію людини і вчення про релігійне створення світу.
Загалом релігійна антропологія межує з ірраціоналізмом, щодо непізнаваності людини; протиставляє аналізу соціальної сутності людини пошук її споконвічної природи, яка розкривається в «життєвому світі» людини, непідвладному розуму та цілеспрямованому впливу.
Філософсько-педагогічна концепція філософської антропології значною мірою представлена вченням філософа-екзистенціаліста О. Больнова, який прагне осягнути людське життя з огляду на саме життя. На його думку, саме екзистенціалізм, який виникає в період переоцінки цінностей, коли все ставиться під сумнів і опору можна знайти лише в самому собі, сприяє досягненю цього феномену. Вихід із кризи філософ вбачає у відновленні зв’язків із зовнішньою реальністю. Такою реальністю виступають передусім інші люди, людське суспільство, сили духовного світу. Для того, щоб жити, людина має визначити свою міру життя, яка є індивідуальною для кожної людини. Ця стала величина виступає критерієм людського існування. О. Больнов вважає, що в цей час людяності загрожують три головні фактори: нестримне прагнення до успіху, розчинення окремого у масовому, деградація людини і перетворення її на простий об’єкт. Останнє існує в тоталітарних системах або в системах, що маніпулюють думкою. Тому важливим завданням є виховання в особі здібностей і здатності до самостійного міркування та судження.
Суттєвими рисами людяності, на думку філософа, є співчуття, доброта, справедливість і терпимість. Для того, щоб врятувати людяність, необхідно зберегти такі риси. Це – мета історичного процесу [17].
Персоналізм вважають своєрідним синтезом екзистенціальної та релігійної філософії. Головна характерна риса персоналізму у цьому сенсі – «антропоцентрична» тенденція, що визнає особистість та її духовні цінності вищим сенсом земної цивілізації. Предметом філософського дослідження у персоналізмі є творча суб’єктивність людини. З погляду персоналістів у XX ст. концепціями, що найбільш одухотворені особистісними ідеями, є персоналізм, екзистенціалізм та марксизм. Екзистенціалізм зацікавлений в осягненні внутрішнього життя людини, марксизм – її іманентних характеристик. В об’єднанні цих концепцій та їхньому переосмисленні через головні принципи персоналізму, на думку, відомого французького послідовника і дослідника персоналізму Жана Лакруа, філософи-персоналісти вбачають шлях до створення справжньої філософії сучасності [3].
Послідовні персоналістські вчення в західній філософії розробляють американські та французькі філософи, і вони становлять дві провідні тенденції в персоналізмі. Першу тенденцію – американську персоналістську філософію – Ж. Лакруа характеризує як найбільш абстрактне академічне вчення. «Особистість» в американському персоналізмі трактують як неповторну, унікальну суб’єктивність, спрямовану на творення суспільного світу. Історію людства уявляють як однобічний розвиток особистісного начала, в ході якого людина досягає найвищого блаженства в єднанні з Богом. «Персона», з позиції американського персоналізму, – це особливий «світ у собі», замкнутий для інших створених особистостей і відкритий лише для всевідаючого Творця. «Персона», за своєю природою, ніколи не буває об’єктом, тому що повне занурення її у світ речей означало б для неї втрату духовної унікальності. «Персона» – це складна діяльна духовна система людини, внутрішній динамічний світ її особистої свідомості, апріорний щодо предметного світу. Американські персоналісти стверджують, що існують лише особистості й те, що вони створюють, тому будь-яка реальність є, зрештою, особистісною. Специфічною рисою цього напрямку є прагнення об’єднати протилежні типи філософського мислення – сцієнтистського та екзистенціально-антропологічного. Зумовлюється це, на думку американських персоналістів, тим, що наукове знання здобувається і реалізується у світі речей.
Але людина не може бути щасливою внаслідок задоволення лише матеріальних потреб. Вона прагне зрозуміти, осягнути глобальний смисл історії, намагається досягти щастя шляхом морального самовдосконалення [3].
Так, розглядаючи американський персоналізм, необіхдно виокремити такі його особливості:
1) у центрі філософських інтересів є релігійно-етична проблематика;
2) головна увага звертається на питання свободи та морального виховання.
Моральне самовдосконалення громадянина веде до суспільства гармонії особистостей, – і це головна ідея американського персоналізму.
Друга тенденція – французький персоналізм – характеризується як соціально-активна філософська доктрина, що використовує феноменологічно-екзистенціальні традиції в дослідженні специфіки людського буття й водночас намагається переосмислити проблему людини через призму соціальної практики [3].
Зокрема, Ж. Лакруа вважає, що для особистості характерні три головні риси в їхній діалектичній взаємодії:
по-перше, екстеріоризація – самоздійснення, самовтілення людини в зовнішньому світі;
по-друге, інтеріоризація – внутрішня зосередженість індивіда, його духовний світ, зверненість до початкових, глибинних шарів власного “Я”;
по-третє, трансценденція – внутрішній принцип особистісного буття, який однаково поширюється як на діяльність людини щодо освоєння та осмислення зовнішнього світу, так і на внутрішнє життя особистості, – це осягнення вищих божественних цінностей – Істини, Краси, Добра [3].
У розумінні французькими персоналістами особистості однією з головних є думка про «прилучене» («приєднане») існування, тобто активний діалог християн із сучасністю, залучення віруючих людей до суспільних рухів, де релігійне світорозуміння має бути конструктивним фактором перетворення світу на гуманістичних засадах. Акцентуючи увагу на виховній функції особистісної філософії, французькі персоналісти значну увагу приділяють проблемі особистісного спілкування. Суспільству як сукупності форм спільної діяльності, що склалися історично, вони протиставляють суспільство особистостей, в якому відбувається об’єднання людей «по той бік слів та систем» [3].
Водночас для французького персоналізму завдяки значному впливу марксистської теорії характерна тенденція розуміння соціальної зумовленості особистісного існування. Враховуючи це, соціальна концепція французького персоналізму розробляє проект нової цивілізації, де долаються недоліки та закріплюються досягнення реально існуючих суспільних систем, зокрема, переважає орієнтація на вчення про постіндустріальне суспільство. І все ж особливістю цього соціального вчення, як і в американському персоналізмі, є надання переваги у визначенні основ суспільної організації життя особистості та її духовним орієнтаціям [3].
Підсумовуючи аналіз світоглядних аспектів дослідження соціального капіталу як феномену, можна зробити висновок, що саме соціально-антропологічний підхід відображений в екзистенціальній філософії з урахуванням сучасних тенденцій мінливості буття, найближчий до розуміння філософської природи соціального капіталу через призму екзистенціального визначення «тут-буття» індивіда як носія і першотворця соціального капіталу, його трансформатора та накопичувача, потенціалу наступних генерацій.

2.2 Дефініція соціального капіталу – філософський аспект
Виходячи із узагальненого в соціально-економічному аспекті визначення, що, соціальний капітал – це соціальні зв’язки, побудовані на взаємній довірі і репутації, які сприяють економічному розвитку суспільства на базі соціального партнерства, синтезуючи аналіз світоглядних аспектів соціального капіталу визначимо соціальний капітал в контексті метаантропологічного підходу.
Як зазначає в свої працях Н. В. Хамітов [13,14,15], в сучасній українській філософії метаантропологія є однією з тенденцій розвитку філософської антропології, насамперед екзістенціальної антропології Київської світоглядно-антропологічної школи, трактується як теорія звичайного, граничного та мета граничного буття людини, що інтегрує підходи філософської антропології, екзистенціалізму та персоналізму у досліджені проблеми виміру людського буття та комунікацій – соціальних відносин, базової складової соціального капіталу.
Метаантропологія виступає антропологією взаєморозуміння, толерантності як системи ідей та концептів, долаючих замкнуті метанаративні структури людського буття в контексті реалій постмодернізма.
Персоналістична метаантропологія досліджує буття людини в екзистенціально-особистісних вимірах – звичайне, граничне, мета граничне буття.
Комунікативна метаантропологія вивчає умови та логіку комунікацій між різними людськими спільнотами, інтегруючись в етноантропологію, вчення про екзистенціальну неповторність етносів та можливість комунікації між ними.
За філософським трактуванням Н.В. Хамітова, людина – жива істота, яка складається з тіла, психіки та особистості, базовими рисами якого є прагнення та спроможність до раціональної соціальної комунікації, духовній та душевній взаємодії, пізнанню та творчості, а також самосвідомості, що обумовлює створення культури як її особливого світу.
Фундаментальною якістю людини є спроможність не пристосовуватися до зовнішніх умов, а змінювати їх, що дозволило людству стати домінантним біологічним видом на планеті.
Звичайне буття – вимір людського буття, що є результатом реалізації волі до самозбереження і волі до продовження роду, тобто, родинно-цивілізаційне буття.
Сприйняття звичайного буття як самоцінності гальмує актуалізацію унікально-особистісного першоджерела. Звичайне буття людини можна охарактеризувати як підлеглість Іншому та іншим, невизначеність власного шляху та страх екзистенціального вибору. Відсутність відповідальності трансформує людину в об’єкт маніпулювання.
Граничне буття – вимір людського буття в якому відбувається свідовимй вихід за межі повсякденності з її безособистісної гармонії в екзистенціальний простір, в якому людина актуалізує особистісні можливості, але при цьому стає трагічно самотньою.
Метаграничне буття – вимір людського буття, в якому відбувається вихід за межі звичайного буття з його безособистісною визначеністю та граничного буття з його трагічністю та екзистенціальним відчуженням.
В метаграничному бутті процес трансцендування стає антропотрансценденцією – подоланням меж і звичайного, і граничного буття людини, створенням гармонії особистості та комунікації особистостей в любові і свободі.
Трансценденція – реальність, що виходить за межі людини та його світу, яка дана йому у переживанні та прагненні; перспектива розвитку людини.
Трансценденція свівідноситься з екзистенцією.
Екзистенція розкривається в різних проявах людського буття у вигляді екзистенціалів – визначальних ситуацій її проявів у світі – туга, жах, відчай, гнів, закоханість, самотність, надія, віра, любов, свобода тощо
Довіра є визначальним фактором у дефініції соціального капіталу в соціально-економічному аспекті. У філософському аспекті, довіра – екзистенціал граничного буття, відкритість особистості трансцендентному.
Важливими чинниками у визначенні філософського саспекту соціального капіталу є ментальність та гуманізм.
У визначенні Н.В. Хамітова, ментальність – складна та суперечлива взаємодія установок, стереотипів, розумових та образних комплексів, що характерні для колективного несвідомого, архетипів культури. Ментальність визначає світогляд та обумовлює єдність культурних традицій.
Гуманізм – світоглядна установка, що визначає ставлення до будь-якої людини як до унікальної особистості, що має право на творчу самореалізацію як полегшення страждань, пов’язаних з колізіями людської природи та скінченністю людського життя.
Звідси, з точки зору метаантропології та аналізу ключових понять екзистенціалізму у трактуванні Н.В. Хамітова, соціальний капітал можна визначити наступним чином.
Соціальний капітал – трансцендентна екзистенція індивіда (людини) трансформована шляхом довіри в екзистенцію соціуму, що дозволяє за допомогою синергізму досягненню мети в просторово-часовому вимірі.
Соціальний квазікапітал – граничне буття людини підживлене потужним ідеологічним підґрунтям із спотвореним уявленням цінностей суспільства (світоглядом) об’єднуючись з аналогічними спотвореними світоглядами формує спільноту у вигляді біологічно-ідеологізованої маси для досягнення мети ідейного лідера в певно визначеному просторі та часі, як приклади – фашистська Німеччина та сталінський Радянський Союз.

Висновки
В процесі дослідження виконано поставлені завдання та отримано кінцевий результат – запропоновано дефініцію соціального капіталу у філософському аспекті, з точки зору метаантропології, на основі ключових категорій екзистенціалізму у світоглядному трактуванні Н.В. Хамітова.
В соціально-економічному аспекті, узагальнюючи концепти соціального капіталу загальновідомих дослідників П. Бурдье, Дж. Коумана, Р. Патнема, Ф. Фукуями, соціальний капітал визначають як соціальні зв’язки, побудовані на взаємній довірі і репутації, які сприяють економічному розвитку суспільства на базі соціального партнерства.
Багатоманітність досліджень та розмаїття визначень не знімає проблему єдиного методологічного підходу у дослідженні феномену соціального капіталу, а міждисциплінарне узагальнююче багато аспектне визначення соціального капіталу залишається актуальним і має перспективи подальших досліджень.
Світоглядні, екзистенціальні аспекти антропофілософського спрямування розкривають філософський аспект феномену соціального капіталу.
Метаантропофілософія представника Київської школи сучасного екзистенціалізму Н.В. Хамітова дозволяє визначити соціальний капітал через поняття екзистенціалів, звичайного, граничного та метаграничного буття людини та вивести поняття «соціальний квазікапітал».
Вирішення питання відносно природи і характеру соціального капіталу в міждисциплінарних аспектах досліджень набуває методологічного значення за умов процесів трансформації в сучасному українському суспільстві з урахуванням реалій постмодерну, уніфікації, стандартизації життєдіяльності спільноти та кібернетизації людини, що можна визначити за перспективу подальшого наукового дослідження феномену соціального капіталу.

Список використаної літератури
1. Бичко І. Сьорен К’єркегор і Микола Гоголь: екзистенціальні паралелі мислення // Українська К’єркегоріана. Доповіді міжнародного семінару, присвяченого пам’яті Григорія Маланчука: “Сьорен К’єркегор і його роль в інтелектуальному житті Європи”. Переклади і документальні матеріали. Львів : Центр гуманітарних досліджень ЛДУ ім. І. Фран ка, 1998. С. 36–49.
2. Бурдье П. Формы капитала / П. Бурдье / пер. М. С. Добряковой ; науч. ред. В .В. Радаев // Экономическая социология. – 2005. – № 3. – Т. 6. – С. 60 – 74.
3. Вдовина И. Философ-персоналист Жан Лакруа // Лакруа Ж. Избранное: Персонализм. М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2004. С. 587–596.
4. Грановеттер М. Экономическое действие и социальная структура: проблема укорененности // Экономическая социология. – Май 2002. – Т. 3. – № 3. – С. 44-58.
5. Демкив О. Социальный капитал: теоретические основания исследования и операциональные параметры // Социология: теория, методы, маркетинг. – 2004. – № 4. – С. 99–111.
6. Енциклопедія постмодернізму. К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2003.
7. Камю А. Міф про Сізіфа // Історія світової релігієзнавчої думки: Хрестоматія. К.: Тандем, 1999. С. 75–76.
8. Коулман Дж. Капитал социальный и человеческий / Дж. Коулман // Общественные науки и современность. – 2001. – № 3. – С. 122 – 139.
9. Коулман Дж. // Западная экономическая соціологія: хрестоматия современной классики / сост. и науч. ред. В.В. Радаев. – М. : РОССПЭН, 2004. – С. 159–181.
10. Патнем Р. Д. Творення демократії. Традиції громадянської активності в сучасній Італії / Р. Д. Патнем, Р. Леонарді , Р. Й. Нанетті. – К., 2001. – С. 124 – 128.
11. Фукуяма Ф. Що таке соціальний капітал? Київська лекція Френсіса Фукуями / Ф. Фукуяма // День. – 2006. – № 177. – С. 4.
12. Хайдеггер М. Письмо о гуманизме // Время и бытие. М.: Мысль, 1993.
13. Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії проблема людини, К., 2006.
14. Хамитов Н. Битие. Человек. Мир: Курс лекцій. – К.: КНТ, Центр учебной литературы, 2006. – 456 с.
15. Хамитов Н., Крылова С. Философский словарь. Человек и мир. – К.: КНТ, Центр учебной литературы, 2006. – 308 с.
16. www.web.worldbank.org.
17. www. yandex. ru – словники та енциклопедії он-лайн

Ganeeva · 24.05.2011 20:25:23

Вкажіть, будь ласка, які перспективи досліджень соціального капіталу Ви бачите?

Andrey · 24.05.2011 22:29:57

Юлия Коваленко пишет:
"соціальний капітал разом з матеріальним, фінансовим, людським сприяє зростанню як індивідуальної так і колективної продуктивності."

чи буде дане явище врахованим в економіці підприємства чи іншої структури маючи вартісний вираз?

і як з т.з. екзистенціалізму вирішується питання розвитку моральної складової "соціального капіталу"?

Юлия Коваленко · 25.05.2011 06:06:19

В теорії перш за все треба усвідомити сутність соціального капіталу і дати визначення враховуючи всі аспекти міждисциплінарного дослідження, особливо перспективним є дослідження філософського аспекту - марксизм, фройдизм - для розуміння індивідуального і колективного, свідомого і несвідомого вибору.
Відкритим залишається питання вимірювання, оцінки соціального капіталу, оскільки методології на даний час не існує, є окремі напрями, практичні поради тощо.
Проблема з оцінкою і полягає у відсутності узагальнюючого міжидисциплінарного визначення.
У практиці перспектим я вбачаю застосування теорії соціального капіталу в адміністративному менеджменті - регіон, країна, світ.

Юлия Коваленко · 25.05.2011 06:19:38

Соціальний капітал в економічному сенсі перш за все спрямований на зниження транзакційних витрат. Наприклад, на рівні підприємства, власник витрачає кошти на підвищення кваліфікації одного працівника. Там де існує соціальний капітал, працівник повернувшись з курсів підвищення кваліфікації не замкнеться і не буде використовувати ортимані знання лише для всласної вигоди, а поділиться з ними з певною групою людей. І чим сильніший соціальний капітал організації, тим більшим буде розповсбдження позитивної інформації тощо. А отже, витративши кошти на підвищення професійного рівня одного індивіда, можна отримати неабиякий зиск від підвищення професійності опосередкованим шляхом. Це приклад нижчої ланки застосування. А далі - місто, область, країна, світ.

Юлия Коваленко · 25.05.2011 06:27:46

і як з т.з. екзистенціалізму вирішується питання розвитку моральної складової "соціального капіталу"?

Дякую за дуже цікаве питання! Соціальний капітал є позитивним і негативним. Формуючи позитивний набір екзистенціалів індивіда - любов, надія,толерантність, довіра тощо, нівелюючи вплив таких екзистенціалів як гнів, страх, ненависть, нетирпимість тощо можна відшукати шлях розвитку моральної складової соціального капіталу.

Владимир Короткий · 25.05.2011 08:45:37

Чи є перспективи розвитку соціального капіталу в Україні?

Ассоциация Философского Искусства

#1 23.05.2011 20:21:41

ФЕНОМЕН СОЦІАЛЬНОГО КАПІТАЛУ

#2 23.05.2011 20:23:16

Re: ФЕНОМЕН СОЦІАЛЬНОГО КАПІТАЛУ

#3 23.05.2011 20:24:18

Re: ФЕНОМЕН СОЦІАЛЬНОГО КАПІТАЛУ

#4 24.05.2011 20:25:23

Re: ФЕНОМЕН СОЦІАЛЬНОГО КАПІТАЛУ

#5 24.05.2011 22:29:57

Re: ФЕНОМЕН СОЦІАЛЬНОГО КАПІТАЛУ

Юлия Коваленко пишет:

#6 25.05.2011 06:06:19

Re: ФЕНОМЕН СОЦІАЛЬНОГО КАПІТАЛУ

#7 25.05.2011 06:19:38

Re: ФЕНОМЕН СОЦІАЛЬНОГО КАПІТАЛУ

#8 25.05.2011 06:27:46

Re: ФЕНОМЕН СОЦІАЛЬНОГО КАПІТАЛУ

#9 25.05.2011 08:45:37

Re: ФЕНОМЕН СОЦІАЛЬНОГО КАПІТАЛУ

Инструменты

Информация

Ganeeva Участник	Re: ФЕНОМЕН СОЦІАЛЬНОГО КАПІТАЛУ Вкажіть, будь ласка, які перспективи досліджень соціального капіталу Ви бачите?

Andrey Участник	Re: ФЕНОМЕН СОЦІАЛЬНОГО КАПІТАЛУ Юлия Коваленко пишет: "соціальний капітал разом з матеріальним, фінансовим, людським сприяє зростанню як індивідуальної так і колективної продуктивності." чи буде дане явище врахованим в економіці підприємства чи іншої структури маючи вартісний вираз? і як з т.з. екзистенціалізму вирішується питання розвитку моральної складової "соціального капіталу"?

Юлия Коваленко Участник	Re: ФЕНОМЕН СОЦІАЛЬНОГО КАПІТАЛУ В теорії перш за все треба усвідомити сутність соціального капіталу і дати визначення враховуючи всі аспекти міждисциплінарного дослідження, особливо перспективним є дослідження філософського аспекту - марксизм, фройдизм - для розуміння індивідуального і колективного, свідомого і несвідомого вибору. Відкритим залишається питання вимірювання, оцінки соціального капіталу, оскільки методології на даний час не існує, є окремі напрями, практичні поради тощо. Проблема з оцінкою і полягає у відсутності узагальнюючого міжидисциплінарного визначення. У практиці перспектим я вбачаю застосування теорії соціального капіталу в адміністративному менеджменті - регіон, країна, світ.

Юлия Коваленко Участник	Re: ФЕНОМЕН СОЦІАЛЬНОГО КАПІТАЛУ Соціальний капітал в економічному сенсі перш за все спрямований на зниження транзакційних витрат. Наприклад, на рівні підприємства, власник витрачає кошти на підвищення кваліфікації одного працівника. Там де існує соціальний капітал, працівник повернувшись з курсів підвищення кваліфікації не замкнеться і не буде використовувати ортимані знання лише для всласної вигоди, а поділиться з ними з певною групою людей. І чим сильніший соціальний капітал організації, тим більшим буде розповсбдження позитивної інформації тощо. А отже, витративши кошти на підвищення професійного рівня одного індивіда, можна отримати неабиякий зиск від підвищення професійності опосередкованим шляхом. Це приклад нижчої ланки застосування. А далі - місто, область, країна, світ.

Юлия Коваленко Участник	Re: ФЕНОМЕН СОЦІАЛЬНОГО КАПІТАЛУ і як з т.з. екзистенціалізму вирішується питання розвитку моральної складової "соціального капіталу"? Дякую за дуже цікаве питання! Соціальний капітал є позитивним і негативним. Формуючи позитивний набір екзистенціалів індивіда - любов, надія,толерантність, довіра тощо, нівелюючи вплив таких екзистенціалів як гнів, страх, ненависть, нетирпимість тощо можна відшукати шлях розвитку моральної складової соціального капіталу.

Владимир Короткий Участник	Re: ФЕНОМЕН СОЦІАЛЬНОГО КАПІТАЛУ Чи є перспективи розвитку соціального капіталу в Україні?


	Забыли пароль?	Запомнить меня