Дорога Світлано! =)
Нещодавно Ви з Назіпом Хамітовим мали дві передачі на радіо і телебаченні про безсмертя особистості. З цікавістю прослухала їх, тим більше, що роздуми на цю тему не залишають зараз мене ні вдень ні вночі. Зі всім згідна, на все глибинно відгукується моє серце. Але одне запитання залишається. Ставила його Назіпу Хамітову, але його відповіді було не достатньо.
Отже, питання віри. Відомо, що в суб’єктивних сферах наша віра відіграє вирішальну роль, хоча б тому, що вона надихає нас чинити певні дії в напрямку до мети. Але як щодо такої об’єктивної теми як Бог та безсмертя? Люди вірять по-різному, але буде лише так як має бути, так, як є насправді! У цьому питанні навколо нашої віри чи невір’я обертається лише наше життя тут, але не ми визначаємо будову Всесвіту. Я всім серцем вірю в Бога і безсмертя, і для мене це найважливіша тема (тому то вона так прискіпливо і випробовується в мені). Але мене підступно отруює думка: яке походження має наша туга за Богом? Це всього лиш прагнення задовольнити свою необхідність у безпеці, така собі відрадна ілюзія, чи дійсно першопричиною є сам Бог, який вклав у нас цей потяг до Нього як вектор розвитку? Тому я можу думати тільки так: для мене Бог існує і завжди існуватиме, але як це є загалом, насправді? І у цій дилемі є страшна мука: допускаючи, що Бога немає, я усвідомлюю нестерпну пустоту в душі і втрачаю себе. І з цієї логіки виходить, що якщо Бог – ілюзія, то я ілюзія також, і як це сприймати?..
Розумієте, на 98% я вірю і знаю (всією глибиною серця), що Бог і безсмертя реальні, але решта 2% займає думка: «як твоя суб’єктивна віра може визначати щось настільки об’єктивне, незалежне і більше від тебе?» Тобто, мені важко до кінця повірити собі… (хоча інтуїтивно я, звісно, знаю, що істина завжди саме там – у мене в серці).
Скажіть, якщо Ваша ласка, свою думку щодо цього всього. Сердечно дякую, і пробачте що потурбувала.
З любов’ю, Оксана
