Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Чернігівський державний технологічний університет
Кафедра філософії та соціально-гуманітарних дисциплін
Буддизм як інтегруюча релігійно-філософська система Сходу.
Реферат здобувача кафедри фінансів
Білоокої Тетяни Петрівни
Науковий консультант:
д. ф. н., професор Хамітов Н.В.
к. ф. н., доцент Киселиця І.М.
Чернігів – 2012
Зміст:
Вступ……………..……………………………………………………………
Розділ І. Ранній буддизм як практична філософія………………..……….
1.1. Етнографія та її вплив структуру стародавньоіндійського суспільства………………………………………………………..…………..
1.2. Передфілософія Стародавньої Індії...………………...………….
1.3. Ранній буддизм як антибрахманське вчення..…….…………….
Розділ ІІ. Трансформація раннього буддизму у світову релігію….……….
2.1. Онтологічні засади буддизму…………………………….………
2.2. Будда реальний і Будда легендарний…………………………….
2.3. Вчення про чотири шляхетні істини………………………….....
2.4. Релігійно - міфологічне підгрунтя культури спілкування в буддизмі……………………………………………………………………….
Висновок………………...………...……………………………………….....
Література……….…………………………………………………………….
3
6
6
8
10
12
12
16
19
23
27
30
Вступ
“Захід є Захід, Схід є Схід, і з місця їм не зійти”, – відомі рядки
Р. Кіплінга ось вже довгий час уособлюють собою відношення європейців до Сходу, підкреслюючи його таємничість, загадковість, неосягненість для західного інтелекту. Культуру індійського народу порівняно з грецькою, римською і сучасною європейською відрізняє духовна сила, постійний наголос на внутрішню свідомість, на владну необхідність злиття з Всесвітом. З думкою Ґ. Геґеля про те, що індійський дух зводиться до мрійливості і лету фантазії, перекликається точка зору К. Юнга про те, що Індія демонструє інший шлях до цивілізованої людини – без насилля, без підкорення, без раціоналізму.
Буддизм з'явився в період, коли Індія, яка представляла собою конгломерат дрібних монархічних держав і родоплемінних союзів, переживала процес формування єдиної держави, що закінчився утворенням в IV ст. до н. е.. імперії Маур'їв. Відбувався крах сформованих життєвих підвалин, загострення протиріч між соціальними групами, кастами, які ускладнювалися строкатістю етнічного складу населення. Кризовий стан викликав прагнення до виходу з нього, хоча б у сфері нереального. Буддизм був відповіддю на ці пошуки. З'явившись реакцією на брахманьську релігію і ставши в опозицію до брахманьського кастового строю, проголосивши рівність всіх незалежно від касти, стани, Буддизм універсальністю запропонованого ним шляху до «порятунку» придбав у період свого виникнення широку популярність. У той же час своєї соціальної пасивністю, відчуженістю від конкретно-історичної ситуації Буддизм виявився прийнятним і для панівних у суспільстві сил.
Буддизм - перша за часом виникнення світова релігія. Інші світові релігії з'явилися значно пізніше: християнство виникло приблизно через п'ятсот років після буддизму, а іслам - більш ніж через тисячу. Світовою релігією буддизм вважається на тій же підставі, що і дві інші тільки що названі релігії: подібно християнству і ісламу, буддизм у своєму розповсюдженні по земній кулі рішуче переступив етно-конфесійні та етно-державні кордони, ставши релігією самих різних народів з абсолютно різними культурними і релігійними традиціями.
Буддійської філософією захоплювався А. Шопенгауер і з повагою відгукувалися Ф. Ніцше і М. Гайдеггер. Без розуміння буддизму неможливо зрозуміти і великі культури Сходу - індійську, китайську, не кажучи вже про культури Тибету і Монголії, пронизаних духом буддизму.
Актуальність теми обумовлена стрімким процесом серйозних зрушень у сфері світогляду. Світ, у якому ми живемо, нове тисячоліття, вступив у смугу глибоких змін, у процесі яких перебудовується і буде перебудовуватись усе наше життя. Перед нами постає новий світ – і в новітніх технологіях, і нових формах життя та способах світобачення і світорозуміння.
В умовах сучасних глобалізаційних процесів буддизм виступає однією з найпотужніших за своїм впливом сил в культурному житті. Свідченням цього є спалах інтересу до нього в Європі та інших країнах „несхідного” регіону, де відбувається народження так званого „європейського буддизму” на зразок „Новояни” („Нової колісниці”), яка виростає, як і інші буддійські традиції країн Тихоокеанського регіону, Центральної і Південної Азії, із одного й того ж кореня. Аналогічні процеси, розпочинаючи з 90-х років минулого століття, стають характерними й для України. Підстави так вважати існують, і пов’язують їх сьогодні з „особливою місією” буддизму у світовому синтезі культур.
Тому однією з найважливіших проблем сучасного релігієзнавства є проблема пошуку доглибинної інтенції (неструктурованої спрямованості) буддійської світоглядної системи, яка утримує буддизм в цілокупності, є латентною за своїм характером і може дати відповідь на питання пов’язані з „секретами” його впливу на різнобарвні культури світу.
Було б несправедливо стверджувати, що ця проблема залишається поза увагою сучасних науковців. Достатньо сказати, що кількість наукових праць з різних проблем буддизму, що публікуються у всьому світі, навіть важко обрахувати. Лише у ХХ столітті в цій галузі з’явилося більше ста тисяч наукових досліджень. По-перше, велика кількість літератури, присвяченої буддизму, видається англійською мовою. Серед її неосяжного обширу слід назвати фундаментальні наукові дослідження Р.Белла, Ж.Кеннета, У.Лафлера, С.Лєви, У.Мортона, Г.Дюмулена, П.Сільви, А.Девіда-Ніля, К.Еррікера, С.Радхакрішнана, Дж.Такакусу, С.Ямаками, Д.Судзукі, Дж.Кітагави, Фен-Юланя, Ху Ші, Тік Нат Хана, М.Роя, Рамна Т. Лобсанга та ін.
По-друге, серйозні наукові дослідження з проблем буддизму представлені російськими релігієзнавцями і філософами. Серед них праці відомих буддологів санкт-петербурзької школи, засновниками якої були Ф.І.Щербатськой і О.О.Розенберг (Є.Островської, Т.Єрмакової, В.Рудого, Є.Торчинова, А.Зелінського, О.Колесникова, Ч.Алієва та ін.); наукові праці інших російських вчених академічних та університетських центрів Москви та Новосибірська (В.Корнєва, М.Степанянц, М.Абаєва, К.Герасимової, Т.Григор’євої, В.Андросова, О.Маслова, В.Шохіна, Г.Померанца, М.Єрмакова, Г.Дагданова, В.Лисенко та ін.); дослідження представників бурятської буддологічної школи (Л.Гомбоєвої, В.Мантатова, А.Вязніковцева, Л.Янгутова, С.Лепехова, Є.Баторова, Є.Мітунової, Б.Єгорова, Д.Аюшевої, Г.Дорджієва та ін.).
По-третє, в тих чи інших „зрізах” буддизм ставав об’єктом уваги в різні історичні періоди в дослідженнях наших вітчизняних філософів, релігієзнавців, істориків. Зокрема, до буддизму звертались О.Новицький, С.Гоготський, А.Петров-Рославський, А.Козлов, М.Олесницький, В.Лєсевич, М.Драгоманов, І.Франко, хоча безпосереднім предметом дослідження він стає лише в останні двадцять років, наприклад у працях Я.Боцмана, В.Гладких, Ю.Завгороднього, Д.Луценка, Р.Ляшко, І.Отрощенка, О.Семотюк, А.Стрелкової та деяких ін.
Мета і завдання дослідження: ознайомлення з основними ідеями буддизму, аналіз актуальності та привабливості ідей невтручання у зовнішній світ, пасивного споглядання як абсолютної світоглядної істини.
Відповідно до поставленої мети визначимо такі дослідницькі завдання: опрацювати літературні джерела, встановити особливості, специфіку та значення буддизму для духовної національної та світової культури.
Об’єктом дослідження є буддизм як культурно-антропологічний феномен.
Предмет дослідження – буддизм як релігійно-філософська система Сходу.
Розділ І. Ранній буддизм як практична філософія.
1.1. Етнографія та її вплив структуру стародавньоіндійського суспільства.
Індія розташована на півдні Азії — на території півострова Індостан і прилеглої частини материка. Природним кордоном на півночі є Гімалаї, найвищі гори у світі. Береги її із заходу омиває Аравійське море, на сході — Бенгальська затока, на півдні — Індійський океан. Більшу частину року в Індії спекотно. Два місяці на рік (липень і серпень) тут ллють дощі, і ріки виходять із берегів. В інші пори року дощі бувають дуже рідко.
Найбільші і найповноводніші ріки Індії — Інд і Ганг. Сухий клімат долини Інду не дозволяв займатися землеробством без поливу. У долині Гангу було жарко і волого. Долину вкривали густі тропічні ліси — джунглі. Щоб звільнити ділянку для поселення, індійцям доводилося випалювати ліс або вирубувати його бронзовими сокирами. У заболочених долинах рік індійці саджали рис — ця рослина дуже любить вологу. Вирощували в Індії бавовник і цукрову тростину. Там, де було сухо, сіяли пшеницю і ячмінь. Села і поля оточували джунглі. Озброївшись луком, полювали на диких звірів, сітями ловили птахів. На лісових галявинах випасали корів і кіз. Давні індійці досягли значних успіхів у розвитку рільництва і скотарства. Вони приручили навіть слонів і використовували їх на важких роботах.
До середини XIX ст. світ нічого не знав про найдавнішу цивілізацію в долині Інду, вважаючи, що культуру в Індію принесли арії. Однак випадкове відкриття англійського генерала Каннінгема в районі села Хараппа (штат Пенджаб), який знайшов цікаві печатки з абсолютно невідомими до того написами, примусила переглянути цю точку зору і почати з 20–х років XX ст. планомірні розкопки.
Були знайдені великі міста – Хараппа, Мохенджо-Даро, Калібанган та ін. Вони будувалися за схожими проектами і складалися з “цитаделі” (“верхнього” міста) і “нижнього” міста з житловими спорудами. Будівлі зводилися з обпаленої цегли, зв'язуючим матеріалом був мулкий або гіпсовий розчин. Вулиці перетиналися суворо перпендикулярно, на перехрестях кути будівель закруглялися, щоб не перешкоджати рухові. Будинки не мали прикрас і вікон, що виходять на вулицю. Жителі цих давніх міст були дуже консервативними. Розташування вулиць не мінялося століттями, а нові будинки зводилися на місці старих. У всіх містах була система каналізації, причому здійснювалося як водопостачання, так і відведення стічних вод. Нічого подібного в інших державах того часу ще не зустрічалося. Існували також громадські купальні, які служили для ритуального обмивання.
Тому будемо вважати, що перша цивілізація (харапська) розвинулась в долині Інду в середині ІІІ тисячоліття до н.е. і проіснувала близько тисячі років.
У середині II тисячоліття до н. є. в Індію з північного заходу прийшли нові племена, що називали себе аріями. Вони підкорили місцеві племена, змішалися з ними й утворили свої князівства, населення яких розділялося на варни.
Кожен індієць від народження належав до одніє із чотирьох варн — груп людей із визначеними правами та обов'язками: жерців (брахманів), воїнів (кшатріїв), селян, ремісників і купців (вайш'я) і слуг (шудр). Перші дві касти вважалися вищими, і до них могли належати тільки арії.
Спілкування між варнами було обмеженим. Наприклад, шудра не мав права доторкнутися до вайш'я або розмовляти з кшатрієм без його дозволу, а до брахмана не міг і близько підійти під страхом смерті. Навіть колір одягу у кожної касти був свій: брахмани носили біле, воїни — червоне, селяни і ремісники повинні було ходити в жовтому, а слуги — у чорному. Найгірше доводилося тим, хто не входив до жодної із варн і був «недоторканним». їм навіть заборонялося жити в селі. «Недоторканні» носили особливий одяг, щоб ніхто випадково до них не підійшов і не доторкнувся.
Давні індійці вірили в різних богів, яких зображували у вигляді людей або тварин. Найдавніші розповіді про богів і героїв було складено наприкінці II тис. до н. е. У кам'яних храмах Індії збереглося чимало майстерно виконаних статуй богів — Вішну і Шиви (творця і руйнівника світу), Індри (бога грози і війни), Ями і Наді (богів підземного царства мертвих), Ганеші (бога мудрості). Улюбленим героєм індійських розповідей був непереможний Крішна.
Приблизно XV–VI ст. до н.е. виникає спочатку декілька окремих держав, а з VI ст. до н.е. починає посилюватися одна з них – Магадха, що знаходилася в долині Гангу. Один з її царів – Чандрагупта, засновник династії Маур'їв, у IV ст. до н.е. вперше в історії Індії об'єднав її в єдину державу – імперію Маур'їв (IV – II ст. до н.е.). Наступний період починається з підкорення північної частини Індії кушанами, вихідцями з Середньої Азії, – панування Кушанської династії (I – III ст. до н.е.). Нового загальноіндійського об'єднання вдалося досягнути династії Гуптів у IV – VI ст. н.е.
1.2. Передфілософія Стародавньої Індії.
Виникнення філософії у Стародавній Індії відноситься приблизно до середини І тисячоліття до н. е., коли на території сучасної Індії стали формуватися держави. На чолі кожної такої країни стояв раджа, влада якого спиралася на землевласницьку аристократію і родову жрецьку знать (брахмани). Поділ на варни освячувався релігією – Родовиті жрецькі сім’ї значно впливали на розвиток суспільства і були носіями освіченості і спеціальних знань.
Розвиток філософської думки Індії охоплює три основні періоди: 1) ведичний період (ХVІ–VІ ст. до н. е.); 2 Класичний, або брахмано-буддійський: (VI ст. до н. е. – XI ст. нашої ери) і 3) післякласичний, або індуїстський період (з XI ст).
Ведичний період визначається книгами Вед. Веди (з санскриту – знання, а також від кореня від – відати) – священні книги брахманів, котрим вони приписують надприродне походження. Веди розпадаються на чотири санхіти (збірники): Рігведа (веда гімнів), Самаведа (жертовні пісні), Яджурведа (жертовні промови), Атхарваведа (пісні – заклинання). До цих книг близько
X ст. до н. е. приєдналися Брахмани (ритуальні тексти), Араньяки (“лісна книга”, яка розповідає про жертвоприношення (і близько XIII ст. до н. е. – Упанішади (філософське таємниче вчення).
Староіндійський світогляд характеризується потужним розвитком у ньому філософського мислення. Роздуми індійців над проблемами буття, їх своєрідний підхід до питань світобудови знайшов яскраве відображення в тексті “Рігведи”, який отримав назву “Космогонічний гімн” .
Тобто основою буття проголошувалось безособове, відсутній поділ на суще і несуще (пізніше Упанішади розвинуть цей принцип – концепцію походження буття із небуття, стверджуючи одночасно, що над обома початками стояло дещо третє, яке не зводилось до жодного з них), не було ані повітря, ані небосхилу.
Не тільки смерть, але й безсмертя неможливе в тому стані, який попереджував творення. Існувало Дещо Єдине – цілісне і неділиме. Цікавим є і інше визначення: Воно дихало без коливання повітря, тобто одночасно дихало і не дихало.
Інший шар індійського міфологічного світогляду – Упанішади. У цих філософських трактатах (букв.: “сидіти поруч, внизу, біля ніг вчителя, одержуючи повчання”) на відміну від Вед, в центрі постає обмірковування питань про призначення людини, спосіб її життя, норми поведінки тощо. Остаточно формулюються два основні поняття індійської філософії – брахман і атман. Брахман – невиразний (безособовий) абсолютний початок, позаналежний проявленому світові, довічний і невисловлений, який наповнює Всесвіт і народжує усе. Атман проявляється як всепронизуюча суб’єктивна реальність, як “емпіричне я” реальності. Поряд з цим є в Упанішадах живий міфологічний бог Брахман. Всесвіт є брахман, а брахман є атман. Найвища мета життя – злиття з атманом – брахманом ще за життя і досягнення “світу Брахмана” після смерті.
Протягом класичного періоду проявляється інтерес до етичних проблем. У VІ ст. до н. е. виникають серйозні сумніви щодо істинності ведично-брахманських ідей. Індійське суспільство увійшло в період інтенсивних духовних пошуків. Носіями нових ідей були аскети. Виникають різноманітні школи і системи індійської філософії, які можна поділити на два великі табори – ортодоксальні (астіка) і неортодоксальні (настіка). У сучасних індійських мовах ці слова відповідно означають “теїст” і “атеїст”. Однак у філософській літературі, написаній на санскриті, слово “астіка” означає тих, “хто вірить в авторитет вед”, або тих, “хто вірить в життя після смерті”. До першої групи ортодоксальних шкіл, які визнають авторитет вед, належить шість філософських систем: міманса, веданта, санкх’я, йога, ньяя і вайшешика. До неортодоксальних шкіл належать; матеріалістична (типа чарвака), буддійська і джайністська. Вони не визнають авторитету вед.
1.3. Ранній буддизм як антибрахманське вчення.
Найвпливовішою релігією Давньої Індії був брахманізм. Його культова практика складалася в основному з жертвоприношень численним богам і складних ритуалів, що супроводжували практично будь-яку подію.
Відомий дослідник стародавньоіндійської культури K.M. Паніккар зазначає, що стародавня ведична релігія, яка ґрунтувалася на жертвоприношеннях, втрачала свій авторитет і вже не задовольняла духовних потреб народу. Більше того, навіть у найкращому перевтіленні, потрапивши в тіло якогось бога, душі не гарантоване відключення від сансари, адже боги теж змагаються, діють, перемагають і програють, теж страждають. І навіть загибель усього світу, яка періодично має відбуватись, не врятовує від страждань, бо із зруйнованого світу відроджується новий і знову з'явиться нова сансара.
На території Індії в VI–III ст. до н.е. існувало безліч невеликих держав. У Північно–Східній Індії, де проходила діяльність Будди, їх було 16. За своїм суспільно-політичним устроєм це були або племінні республіки, або монархії. Вони ворогували між собою, захоплювали території один одного, і вже до кінця життя Будди багато з них були захоплені державами, що набирали міць, – Магадха й Кошала.
У ті часи з’явилося безліч аскетів – людей, які не мають власності, живуть милостинею й шукають духовного визволеіння. Саме серед аскетів-пустельників і зароджувалися нові релігії – буддизм, джайнізм та інші вчення, які не визнавали ритуалів брахманів, бачили зміст не в прив’язаності до певних речей, місць чи людей, а в цілковитому зосередженні на внутрішньому житті. Не випадково представників цих нових вчень називали шраманами ("шрамана" означає "той, хто здійснює духовне зусилля").
Вчення, яке запропонував Будда, відразу знайшло відгук у бурхливому індійському суспільстві, бо воно заперечувало брахманістське освячення кастового ладу, приречене економічним і політичним розвитком країни на забуття. Ідея рівності всіх людей незалежно від касти і можливість спасіння для всіх зробила буддизм прийнятним для найширших мас, він відразу став народною релігією. Раби і вихідці з нижчих каст вбачали в буддизмі шлях до звільнення хоч і в нереальному майбутньому житті, так у наступних перевтіленнях (а буддизм цілком успадкував брахманістське вчення про перевтілення душ після смерті), а все ж таки звільнення. Водночас буддистська проповідь соціальної пасивності, відмова від боротьби, покірність долі, приреченість, цілковите нехтування дійсністю зумовили підтримку буддизмові вищих варн, що вже почали розвиватися завдяки ініціативі, яку давала приватна власність, що набувала чітких форм, звільняючись від первісних пережитків колективної власності общини на землю та іригаційні споруди. Буддизм виявився спроможним задовольнити потреби всіх верств суспільства, за Буддою пішли численні учні, він швидко став найпопулярнішою особою, навколо імені якої ще за життя складалися легенди і міфи.
Буддизм із моменту свого виникнення заперечував дієвість жертвоприношень й не приймав розподілу на варни. Так, словом "брахман" Будда називає будь-яку шляхетну й мудру людину незалежно від її походження.
Тож, на відміну від брахманізму, щойно народжений Буддизм уперше звернувся до людини не як до представника якогось стану, клану, племені або певної статі, а як до особистості (на відміну від послідовників брахманізму Будда вважав, що жінки нарівні із чоловіками здатні досягти вищої духовної досконалості). Для буддизму в людині важливі були лише особисті заслуги.
Розділ ІІ. Трансформація раннього буддизму у світову релігію.
2.1. Онтологічні засади буддизму.
Відомий російський дослідник азіатської культури Ю.Реріх вважав, що філософія буддизму має два аспекти: вчення про природу речей і вчення про шляхи пізнання. Отже, як філософія буддизм має свою онтологію і гносеологію.
Будда невизначено ставився до основного питання філософії, тобто він не заявляв себе ні матеріалістом, ні ідеалістом. Але висловив глибокі філософські міркування, і вони були предметом доробок та роздумів його учнів, які теж не приєдналися ні до матеріалізму, ні до ідеалізму. З точки зору догматичного поділу всієї філософії на матеріалізм та ідеалізм, буддизм не можна віднести до жодного з цих філософських напрямів.
У буддизмі існує концепція дхарм, яка обґрунтовує буддійське розуміння світу. Реальний навколишній світ є ілюзорним виявом великого містичного начала, що представлене найдрібнішими духовними частинками, психо-фізичними елементами - дхармами. Зазначимо, що в буддійській, як і у ведичній та індуїстській літературі, термін "дхарма" багатоплановий, він вживається також для позначення поняття "закон", "вчення", "правило" тощо.
У даному разі у філософии буддизму дхарма - це початковий момент світу матеріального і духовного, тобто з дхарм утворюється увесь світ. Дхарми рухливі, тому і увесь світ рухливий. Вони то з'являються, то зникають, але не руйнуються, переходять в інший стан, в іншу річ, інше явище. Це зумовлює рухливість світу.
Отже, за буддизмом, з дхарм складається весь світ. А світ цей включає в себе і реальний, і потойбічний, надприродний світ. Сам Будда і його душа складається з дхарм. Він від народження, та ще й завдяки своєму прозрінню, є істотою надприродною. Надприродне, за буддизмом, навіть у нашому реальному світі є ще багато чого: святі, чудеса, будди, бодхисатви (люди, в яких втілилися будди) тощо. І природне, і надприродне утворюється з дхарм волею надприродного "Я". Це "Я" є духовною цілісністю, цілком звільнена від матерії, вона протистоїть матерії, творить матерію. Це - майже Бог (у інших буддистів - просто таки Бог Дхарми). Усе є продуктом вольового рішення "Я". Буття - теж його продукт.
Буддизм ніколи не розумів буття як чисто матеріальне. Це не є існування і рух матерії за об'єктивними законами. Матеріальне буття - це буття психологічного процесу в свідомості людини, яка невільна від матеріального світу, бо живе в ньому, пов'язана з ним. Як бачимо, і тут ідеальне передує матеріальному. Отже, в онтології буддизму немає ні матеріалізму, ні ідеалізму.
Будда ніде не каже про творіння світу Богом. Світ наче існує довічно. Будда всю свою увагу зосередив на рухові душі в матеріальному світі, який, можливо, і не потребує творця. А якщо й потребує, то у своєму функціонуванні не потребує керівника.
Онтологічна проблема, тобто проблема про природу світу, його вічність чи створення у Будди не мали філософського рішення. Та він і не ставив собі такої мети. У центрі свого вчення він поставив душу людини.
Гносеологічні проблеми в буддизмі (вченням про пізнання світу) пов'язані з буддійським вченням про душу.
За буддизмом, душа є не якоюсь нематеріальною окремою сутністю, як це є в іудеїв, християн і мусульман. Душа - це психологічна єдність, яка складається з дхарм, вона створює особистість людини. Вона пізнає світ і насамперед - людину через саму себе. Тому процес пізнання - це процес споглядання і самоспоглядання через самозаглиблення. І тут буддизм не є ні матеріалізмом, ні ідеалізмом.
Ототожнення буття зі стражданням змусило буддизм виробити відповідне уявлення про смерть, оскільки, за його вченням, сансара вічна, ланцюг перетворень довгий до нескінченності. Буддизм конкретизує уявлення про сансару як нескінченний кругообіг народжень і смертей, порівнює її з колесом ("колесо сансари"). Смерть — це перехід з однієї фази життя в іншу, а не кінець життя. Тому вона не є трагедією, породжує сподівання. Вона не кара і не нагорода, а факт руху душі, рівноцінний факту народження людини.
Як і інші релігії, буддизм обіцяє людям порятунок від найтяжчих сторін людського існування – страждань, негод, страстей, страху смерті. Однак, не визнаючи безсмертя душі, не вважаючи її чимось вічним і незмінним, буддизм не бачить сенсу в прагненні до вічного життя на небесах, оскільки вічне життя з погляду буддизму й інших індійських релігій – це лише нескінченна низка перевтілень, зміна тілесних оболонок.
Карма - швидше філософська, ніж фізична категорія. Вона не обмежена часом і простором і відноситься лише до етичної сфері, будучи результатом потоку свідомості. Карма може бути космічною, національною, родовою, сімейною, індивідуальною. Її можна назвати законом відплати або законом етичної причинності, згідно з яким кожен пожинає те, що посіяв у минулому. Тобто людина, утримуючись від поганих вчинків або, навпаки, здійснюючи їх, створює собі хорошу чи погану карму в майбутньому. Але навіть добрі справи і наміри нерятують його від перевтілень і, отже, від страждань, так як добро також є результатом його бажань. Отже, будь-кому живому уготовані неминучі страждання, і ніхто не в силах уникнути їх.
Такий закон карми (моральної відплати), що визначає долю людини й у цьому житті, і в майбутніх перевтіленнях. Цей закон є механізмом сансари, що називається бхавачакра – "колесо життя" (воно ж круговорот буття або коло сансари). Бхавачакра складається з 12 нідан (ланок); вони формують свідомість; свідомість визначає характер нама-рупи – фізичного й психічного вигляду людини; нама-рупа сприяє формуванню шести почуттів – зору, слуху, дотику, нюху, відчуття смаку й сприймаючого розуму. Сприйняття навколишнього світу породжує саме відчуття, а потім бажання, що у свою чергу породжує прив’язаність до того, що відчуває й про що мислить людина. Прив’язаність приводить до втілення, наслідком чого є народження. А всяке народження неминуче спричиняє старість і смерть.
Вищу мету релігійного життя буддизм вбачає у звільненні від карми й виході з кола сансари. В індуїзмі стан людини, яка досягла звільнення, називається мокшею, а в буддизмі –– нірваною. Це кінцева мета існування. Різні школи і напрямки буддизму порізному розуміють цей стан, залежно від того, як вони тлумачать природу дхарм.
Нірвана – це спокій, мудрість і блаженство, вгасання життєвого вогню, емоцій, бажань, страстей – усього того, що складає життя звичайної людини. І все-таки це не смерть, а життя, але тільки в іншій якості, життя досконалого, вільного духу.
На відміну від інших світових релігій кількість світів у буддизмі практично нескінченна. Буддійські тексти свідчать, що їх більше, ніж крапель в океані або піщин у Гангу. У кожному з світів є свої суша, океан, повітря, безліч небес, де живуть боги, і рівні пекла, населені демонами, духами злих предків – претами й таке інше. У центрі світу стоїть величезна гора Міру, оточена сімома гірськими хребтами. На вершині гори розташоване "небо 33 богів", очолюваних богом Шакрою. Ще вище, у повітряних палацах, знаходяться небеса трьох сфер. Боги, люди та інші істоти, які діють винятково заради задоволення власних бажань, живуть у камадхату – "сфері бажання", розділеної на 11 рівнів. У сфері рупад-хату – "світу форми" – на 16 рівнях розташовані 16 небес Брахми (верховного бога брахманізму). Над нею міститься арупадхату – "світ неформи", що включає чотири вищі небеса Брахми. Усі боги, які населяють три сфери, підпорядковані закону карми й тому, коли їхні заслуги вичерпуються, можуть втратити свою божественну природу в наступних втіленнях. Перебування у вигляді бога таке ж тимчасове, як і у всякому іншому.
Однак, відповідно до найдавнішої космологічної схеми, існують три головні рівні – світ Брахми (брахмалока), світ богів і напівбогів (девалока) і світ бога Мари, що уособлює смерть і різні спокуси, яким піддається людина. Вплив Мари поширюється на землю й велику кількість підземних пекельних ділянок.
Світи не вічні. Кожний з них виникає, розвивається й руйнується протягом однієї махакальпи; її тривалість – мільярди земних років. Вона у свою чергу ділиться на чотири періоди (кальпи). По закінченні махакальпи всесвіт не знищується повністю. Тільки ті істоти, які досягли просвітління, переселяються в світ Брахми, на небеса Абхассара. Коли на землі знову створюються умови для життя, вони народжуються тут відповідно до своїх колишніх заслуг. Однак не всяка кальпа стає щасливою, а лише та, у якій з’являється будда. За буддійськими переказами, у нинішній кальпі з’явиться тисяча будд. Буддійські тексти називають шість будд, які жили у світі людей до Шак’ямуни: Вишвабха, Випашьїн, Шикхин, Крауч-ханда, Канакамуни, Кашьяпа. Однак найпопулярніший серед буддистів Майтрейя – будда, приходу якого очікують у майбутньому.
2.2. Будда реальний і Будда легендарний.
Більшість вчених вважає, що засновник буддизму - реальна історична особа. Це припущення засноване на письмових джерелах що збереглися до наших днів. Ці тексти, і засновані на них наукові дослідження, фольклорні жанри і художні твори називають засновника буддизму різними іменами:
Сиддхартха, Шак'ямуні, Гаутама, Будда, Джина, Татхагата, Бхагаван та ін. Означають ці імена наступне: Сіддхартха – особисте ім'я, Шак'ямуні - "мудрець із племені шаков (або Шакья)", Гаутама - ім'я роду, Будда - "просвітлений", Джина - "переможець", Татхагата - "приходить і минає", Бхагаван -"переможний". Найпоширеніша з них ім'я - епітет Будда, від якого пішла назва всієї релігії.
В даний час відомі п'ять біографій Будди: "Махавасту", написана під II ст. н. е.; "Лалітавістара", що з'явилася в II-III ст. н. е..; "Буддхачаріта", викладена одним з буддійських філософів, поетом Ашвагхоша (I-II ст. Н. Е..); "Ніданакатха" (приблизно I ст. Н. Е..); "Абхінішкраманасутра", що вийшла з під пера буддійського схоласта Дхармагупти.
У всіх цих біографіях реальне і міфологічне життя Будди тісно переплетені між собою.
Міфологічний життєпис набагато складніший. Відповідно до легенд, майбутній Будда перероджувався в цілому 550 разів (83 рази був святим, 58 – царем, 24 – ченцем, 18 – мавпою, 13 – торговцем, 12 – куркою, 8 – гусаком, 6 – слоном; крім того, рибою, пацюком, теслею, ковалем, жабою, зайцем тощо). Так було, поки боги не вирішили, що прийшов йому час, народившись у вигляді людини, досягти при житті просвітління, стати Буддою, почати проповідувати своє вчення, указати людству шлях до порятунку.
Так і відбулося. Більше 25 століть назад в одній з маленьких держав на північному сході Індії в царя Шуддходани і його дружини Майї після довгого очікування народився син Сіддхартха. Його родове ім’я було Гаутама.
Хлопчик народився із тридцятьма двома ознаками "великого мужа" (золотава шкіра, знак колеса на ступні, широкі п’яти, світле коло волосся між брів, довгі пальці рук, довгі мочки вух тощо).
Мандрівний аскет-астролог передвіщав, що Будду чекає велике майбутнє в одній із двох сфер: або він стане могутнім правителем, здатним установити праведний порядок на землі, або ж буде великим пустельником. Мати Майя не брала участі у вихованні Сіддхартхи – вона померла незабаром після його народження. Хлопчика виростила тітка. Батько Шуддходана хотів, щоб син пішов першим з напророчених йому шляхів.
Принц підростав у розкошах й благополуччі. Батько зробив усе можливе, щоб пророцтво не збулося: оточив свого сина чудесними речами, гарними й безтурботними людьми, створив атмосферу вічного свята, щоб він ніколи не довідався про прикрості цього світу. Сіддхартха виріс, у 16 років одружився, в нього народився син Рахула. Але зусилля батька виявилися даремними. За допомогою свого слуги принцові вдалося три рази таємно вибратися з палацу. У перший раз він зустрів хворого й зрозумів, що краса не вічна й у світі існують недуги, які спотворюють людину. У другий раз він побачив старого й зрозумів, що молодість не вічна. Втретє він спостерігав похоронну процесію, котра показала йому недовговічність людського життя.
Сіддхартха вирішив шукати вихід із пастки хвороби – старості – смерті.
Коли принц зважився на велике зречення, йому виповнилося 29 років. Покинувши палац, старого батька, дружину й маленького сина, Сіддхартха став бродячим пустельником (шрамана). Він швидко оволодів найскладнішою аскетичною практикою – контролем подиху, почуттів, умінням переносити голод, жару й холод, входити в транс. Однак його не залишало почуття незадоволеності.
Після шести років аскетичної практики й чергової невдалої спроби досягти вищого прозріння за допомогою голодування він переконався, що шлях самокатування не приведе до істини. Тоді, відновивши сили, він знайшов відокремлене місце на березі річки, сів під дерево (яке з того часу називається деревом Бодхи, тобто "деревом Просвітління") і поринув у споглядання. Перед внутрішнім поглядом Сіддхартхи пройшли його власне минуле життя, минуле, майбутнє й сучасне життя всіх живих істот, а потім відкрилася вища істина. З цього моменту він і став Буддою – Просвітленим, або Пробудженим, – і вирішив навчати всіх людей, які прагнуть істини, незалежно від їхнього походження, станової приналежності, мови, статі, віку, характеру, темпераменту й розумових здібностей.
У своїй першій проповіді Будда говорив про дві "крайності" у поведінці людей, які заважають встати їм на шлях духовного порятунку. Одна крайність допускає життя, занурене в бажання, пов’язане з мирськими насолодами; це життя низьке, темне, пересічне, неблаге, марне. Інша крайність допускає життя в самокатуванні; це життя, сповнене страждання, також неблаге, марне. Уникаючи цих двох крайностей, Будда під час Просвітління осягнув серединний шлях – шлях, що сприяє збагненню, розумінню, веде до умиротворення, до вищого знання, до Просвітління, до нірвани.
45 років Будда провів, поширюючи своє навчання в Індії. За буддійськими джерелами, він завоював прихильників серед найрізноманітніших кіл суспільства.
Будда помер у віці 80 років у місті Кушінарі. Будду поховали з почестями, як царя царів. Його тіло загорнули в п'ятсот паперових і вовняних саванів, поклали у дві залізні скрині і спалили на духмяному вогнищі на березі Гангу. Після спалення не було ні попелу, ні сажі, а лише одні кістки. На останки кісток, як на реліквії, претендувало немало правителів і народів Індії. Було вирішено поділити їх на вісім частин. Вони зберігаються й тепер у буддійських каплицях - ступах, збудованих царями Ашока і Кацішка, які славилися як послідовники Будди.
