Добавлено 04.19.2012 12:25:09:
Розділ 1. Основні концепції філософії права
1.1. Ідеальна держава Платона
Одним із перших хто звернувся до проблеми ідеальної держави був Платон, в 360 р. до. н. е. він виклав свої ідеї у знаметимому діалозі – “Держава” (грец. Πολιτεία). З точки зору Платона, держава є вираженням ідеї справедливості. У діалозі вперше чітко визначаються філософи як люди, здатні осягнути те, що вічно тотожне самому собі (ідея).
Держава Платона складається з трьох станів:
• вищий стан: тільки мудрі можуть нести турботу про правильний спосіб життя всіх громадян. За Платоном на чолі держави повинні стояти філософи (стан вихователів).
• стан вартових: на цьому стані лежить турбота про внутрішню і зовнішню безпеки держави (стан воїнів).
• стан інших громадян (ремісники, ділки, селяни): їх завдання забезпечити постачання держави необхідним (стан годувальників).
Правителі-філософи в ході 50-річної освіти, удосконалюють свою особливу обдарованість. В їх особі мудрість повинна об’єднатися із владою. У державі Платона введена спільність майна, приватна власність заборонена. Навіть жінки і діти є загальними, а дітонародження регулюється державою з метою вибору кращих.
Також в цьому діалозі міститься систематика і короткий критичний аналіз видів державного устрою, розміщених Платоном на шкалі поступової деградації, яка виглядає як еволюція в часі, але незворотність такої еволюції прямо не затверджується, і саме питання неминучості деградації не поставлений явно, так що при бажанні цю деградацію можна вважати лише описом деякої тенденції. Ось ця шкала типів держави (від найкращого до найгіршого):
• аристократія (справедлива влада меншості, кращих громадян)
• тимократия (несправедлива влада меншості - військових вождів, шановних громадян)
• олігархія (несправедлива влада меншості, багатих людей)
• демократія (справедлива і, одночасно, несправедлива влада більшості)
• тиранія (несправедлива влада однієї людини).
Діалог збудований так, що здається розбором ідей справедливості і блага - як основоположних для автора ідей - на прикладі держави як придатному для аналізу і в той же час досить високому і загальному. Це змусило деяких дослідників тлумачити діалог виключно метафорично - без будь-якого зв’язку з цим державою, що, швидше за все, є перебільшенням, хоча в діалозі і заперечується близькість сучасних автору держав до ідеального і навіть висловлюється сумнів в можливості ідеальної держави на землі.
Також в діалозі помітна частина присвячена деяким іншим пов’язаним з описаною вище філософських тем, наприклад, обговоренню загального поняття ідеї, у зв’язку з чим викладається знаменитий міф про печеру. Іноді тут спостерігаються деякі відхилення від аналізу на прикладі держави, але не дуже часто.
1.2. Політико-правова концепція Аристотеля
Греція IV століття до н.е. - час найвищого розвитку і видатних успіхів науки. Математика, як тверда опора проти скептицизму, географія, яка розширила поле зору вузько - національних еллінів, природознавство, що дало величезний новий матеріал для думки, що розвинулася на його грунті медицина - все це викликало цілий переворот в світогляді греків. Від роздумів про світ і життя перейшли до вивчення їх.
В цей історичний момент з’являється найбільший грецький учений і мислитель, учень Платона - Аристотель.
Здійснивши грандіозне узагальнення соціального і політичного досвіду еллінів, Аристотель розробив оригінальне соціально-політичне вчення. При дослідженні соціально-політичного життя він виходив з принципу: що, найкращий спосіб теоретичної побудови полягає в розгляді первинного створення предметів”. Таким “створенням” він вважав природне прагнення людей до спільного життя і до політичного спілкування.
За Аристотелем, людина - політична істота, тобто соціальна, і вона несе в собі інстинктивне прагнення до “спільного співжиття”.
Першим результатом соціального життя Аристотель вважав освіту сім’ї - чоловік і дружина, батьки і діти ... Потреба у взаємному обміні привела до спілкування родин і селищ. Так виникла держава. Держава створюється не заради того, щоб жити взагалі, а жити, переважно, щасливо.
Відповідно до Аристотеля держава виникає тільки тоді, коли створюється спілкування заради благого життя між сім’ями і родами, заради досконалою і достатньої для життя самої себе.
Найкраща держава - це таке суспільство, яке досягається за посередництвом середнього елемента (тобто “середнього” елемента між рабовласниками і рабами), і ті держави мають найкращий лад, де середній елемент представлений в більшому числі, де він має більше значення порівняно з обома крайніми елементами. Аристотель зазначав, що, коли в державі багато осіб позбавлено політичних прав, коли в ньому багато бідняків, тоді в такій державі неминуче бувають вороже налаштовані елементи.
Головне в державі - громадянин, тобто той, хто бере участь в суді та управлінні, несе військову службу і виконує жрецькі функції. Раби виключалися з політичної спільності, хоча повинні були складати, на думку Аристотеля, велику частину населення.
Відповідно до Аристотеля, люди можуть жити тільки в суспільстві, в умовах політичної системи, так як “людина за своєю природою істота політична”. Щоб правильно влаштувати громадське життя людям необхідна політика.
Політика є мистецтво і вміння державного управління, це наука, знання про те, як найкращим чином організувати спільне життя людей в державі.
Залежно від цілей, які ставлять перед собою правителі держави, Аристотель розрізняв правильні (монархія, аристократія, політія) і неправильні державні пристрої (тиранія, олігархія, демократія).
Політію - Аристотель вважав цю форму найкращою. Вона зустрічається вкрай “рідко і у небагатьох”. Дана форма управління поєднує в собі кращі сторони олігархії і демократії, але вільна від їх крайнощів і недоліків.
При будь-якому державному ладі загальним правилом повинно бути таке: ні одному громадянину не слід давати можливість надмірно збільшувати свою політичну силу понад належної міри. Аристотель радив спостерігати за правлячими особами, щоб вони не перетворювали державну посаду в джерело особистого збагачення.
Відступ від права означає відхід від цивілізованих форм правління до деспотичного насильства і виродження закону в засіб деспотизму.
1.3.Специфіка правової діяльності у філософії середньовіччя
З позицій християнської теології оригінальна філософсько-правова концепція була розроблена Фомою Аквінським.
У його концепції співвідношення закону і права під законом в узагальненому вигляді мається на увазі відоме правило і мірило дій, яким хто-небудь спонукається до дії або утримується від нього.
Фома дає наступну класифікацію законів: 1) вічний закон (Lex Aeterna), 2) природний закон (lex naturalis), 3) людський закон (lex Humana) і 4) божественний закон (Lex Divina).
Вічний закон являє собою загальний закон світопорядку, що виражає божественний розум в якості верховного загальносвітового спрямовуючого начала, абсолютного правила і принципу, який керує загальним зв’язком явищ у світобудові (включаючи природні та суспільні процеси) і забезпечує їх цілеспрямований розвиток.
Сенс природного закону для людини як особливого істоти, обдарованого богом душею і розумом (природженим, природним світлом розуміння і пізнання), полягає в тому, що людина за самою своєю природою наділена здатністю розрізняти добро і зло, причетна до добра і схильна до дій і вчинків вільної волі, спрямованої до здійснення добра як мети.
Людський закон у трактуванні Фоми - це позитивний закон, забезпечений примусовою санкцією проти його порушень. Досконалі і добродійні люди, зауважує він, можуть обходитися і без людського закону, для них досить і природного закону. Але щоб знешкодити людей порочних і непіддающихся переконанням і настановам, необхідні страх покарання і примус.
Під божественним законом мається на увазі закон (правила сповідання), даний людям у божественному одкровенні (у Старому і Новому завіті).
Своє трактування законів Фома доповнює вченням про право.
Право (ius) - це, згідно Фомі, дія справедливості (iustitia) в божественному порядку людського гуртожитку. Справедливість - одна з етичних чеснот, яка полягає в відплаті кожному свого, що йому належить. Фома, слідуючи Ульпіану, характеризує справедливість як незмінну і постійну волю надавати кожному своє. Розділяє він і вчення Аристотеля про два види справедливості - яка зрівнює і розподіляє.
Відповідно до цього права (розуміється також як праведне і справедливе) характеризується Фомою як відома дія, яка рівняння відносно до іншої людини в силу певного способу рівняння. При рівнянні за природою речей мова йде про природне право (ius Naturae), при рівнянні на людське волеустановлення - про цивільне, позитивне право (ius Civile). Право, яке встановлюється людською волею (чи людським законом), Фома називає також людським правом (ius Humanum).
В цілому, згідно трактуванню Фоми, виходить, що людський закон, тільки відповідаючи природному закону і божественному закону, а також вимогам природного права, може виступити в якості належного (закономірного і правомірного) джерела позитивного (людського, цивільного) права.
Величезну роль у філософії права середньовіччя, зіграли середньовічні юристи різних шкіл.
У загальнотеоретичному плані праворозуміння середньовічних юристів знаходилося багато в чому під впливом ідей і положень римської юриспруденції.
Так, юристи Павійскої школи (Х-ХI ст.) трактували Aequitas (справедливість лат.) В якості верховного критерію всякого права. Поняття Aequitas при цьому ототожнюється з поняттям ius naturale (природне право) і таким чином юриспруденція цього часу, за своїм загальним і основному напрямку, є попередницею естественно-правовой школи пізнішої епохи.
На зміну даному напрямку в подальшому (кінець XI - Середина XIII в) приходить школа глоссаторів (або екзегетів), представники якої (Ірнерій, Булгар, Ацо та ін.) стали приділяти основну увагу тлумаченню (тобто екзегезі, глоссаторской діяльності) самого тексту джерел римського права, особливо Дигест.
Постглоссатори (або коментатори), що зайняли домінуючі позиції в юриспруденції в XIII-XV ст., Основну увагу стали приділяти коментуванню самих глос. Представники цієї школи (Раваніс, Раймунд, Бартолус, Балдус тощо) знову звертаються до ідей природного права і відповідним навчань римських юристів і інших своїх попередників. Природне право при цьому вони трактують як вічне, розумне право, що виводиться з природи речей, відповідність яким виступає як критерій для визнання тих чи інших норм позитивного права (норм законодавства та звичаєвого права).
Цілий ряд основних положень цієї школи сформулював її видатний представник Раймунд Луллій.
Співвідношення права і закону вирішується Лулліем так, щоб визнання примату природного права над правом позитивним поєднувалося з пошуками згоди і відповідності між ними.
Подібні уявлення про характер співвідношення природного та позитивного права розвивав і Балдус, який стверджував, що природне право сильніше, ніж принципат, влада государя.
З початку XVI ст. в юриспруденції вплив школи постглоссаторов помітно слабшає. В цей час виникає так звана гуманістична школа (гуманістичний напрямок в юриспруденції). Для юристів даного напрямку (Будаус, Альціатус, Цазій, Куяцій, Донелл, Дуар та ін.), право - це перш за все право позитивне, законодавство. Юристи XVI в. переважно є легісти, які виступають проти феодальної роздробленості, за централізацію державної влади, єдине світське законодавство, кодифікацію чинного позитивного права. Подібний легізм, поряд із захистом абсолютної влади королів, включав в себе в творчості ряду юристів і ідею законності і легалізму в більш широкому сенсі (ідею загальної свободи, рівності всіх перед законом, критику кріпацтва як антиправового явища і т.д.). Концепції праворозуміння середньовічних юристів (природно-правового і легістського профілю) помітно поглибили розробку проблем розрізнення і співвідношення права і закону і надалі зіграли значну роль в процесі формування філософії права та юридичної науки Нового часу.
1.4. Ідеї зародження лібералізму у філософсько-правовому вченні Джона Локка
У вченні Локка ідеї природного права і договірного походження держави інтерпретуються в дусі утвердження невідчужуваних прав і свобод особистості, поділу влади і правової організації державної влади, панування права в громадському та політичному житті.
В природному (додержавному) стані, згідно Локку, панує природний закон, закон природи. Закон природи, будучи вираженням розумності людської природи, вимагає миру і безпеки для всього людства. І людина відповідно до вимог розуму також і в природному стані, переслідуючи свої інтереси і відстоюючи своє - своє життя, свободу і власність, - прагне не нашкодити іншому.
Захист закону природи і проведення його вимог в життя в природному стані забезпечується владою кожної людини карати порушників цього закону й охороняти невинних. Однак, зазначає Локк, цих неорганізованих індивідуальних засобів і форм захисту недостатньо для забезпечення спокійного і безпечного життя, надійно гарантованого недоторканності власності і т. д.
Розумне подолання недоліків природного стану і веде, по Локку, до суспільного договору про заснування політичної влади і держави, причому великої і головною метою об’єднання людей у державу та передачі себе під владу уряду є забезпечення за кожною людиною його природних прав на власність - життя, свободу і майно. Самозахист кожною людиною своїх природних прав і вимог закону природи при переході від природного стану до держави замінюється публічної захистом прав і свобод особистості політичною владою.
Однак за договором про заснування держави люди не відмовляються від своїх основних природних прав, та й сам закон природи (як закон розуму) продовжує діяти і в державному стані, визначаючи тим самим цілі, характер і межі повноважень та діяльності політичної влади.
Щоб політична влада відповідала своєму договірному призначенням і не перетворилася на абсолютну і деспотичну силу, зосереджену в руках однієї особи або органу, необхідне відповідне поділ влади (на законодавчу, виконавчу і федеративну). Причому законодавча влада, що володіє виключним правом видавати обов’язкові для всіх закони, є, по Локку, верховною, а решта влади підпорядковані їй. Особливо наполегливо він підкреслює неприпустимість і небезпеку зосередження в одному органі законодавчої і виконавчої (куди включається і судова) влади.
Філософсько-правове вчення Локка пронизане ідеєю невідчужуваності і невід’ємності основних природних прав і свобод людини в цивільному стані. Абсолютну монархію і будь-яку іншу різновид абсолютної влади, які неминуче припускають початкове безправ’я підданих і октройований характер наданих їм на розсуд самої влади обмежених прав, Локк взагалі не вважає формою громадянського правління і державного устрою. За його оцінкою, абсолютна, деспотична влада, що вводить людей в рабство, гірше природного стану з його, нехай і недостатньо гарантованими, але в принципі рівними правами і свободами всіх.
Резюмуючи сенс підходу Локка до проблеми співвідношення права і закону, можна сказати, що в його вченні формально-правові характеристики громадянського закону (тобто позитивного права) спираються на його змістовно-правові характеристики і є їх конкретизацією. Основний (ідеальний) задум Локка полягає в досягненні того, щоб цивільний закон втілив в собі вимоги природного закону, надавши їм необхідну визначеність і забезпечивши їх публічно-владної захистом. Отже, Локк, прагне забезпечити дію закону природи і невідчужуваних прав і свобод людини опосередковано - саме через цивільні закони. У разі такої відповідності природного та громадянського законів ми маємо справу з шуканої (ідеальною) конструкцією правового закону.
У своїй філософії права і держави Локк висловив і обгрунтував основні положення юридичного світогляду нової епохи. Його ідеї мали великий вплив на подальшу політичну та правову теорію і практику і насамперед - на французьких просвітителів (Монтеск’є, Вольтера, Руссо та ін) і діячів американської революції (Джефферсона, Медісона, Франкліна та ін.). Його вчення відіграло і продовжує відігравати суттєву роль у розвитку та реалізації ідей правової державності, поділу влад, невідчужуваних прав і свобод людини.
1.5. Гегелівська філософія права
В епоху Канта і Гегеля економіка і політика, трактуються під філософським кутом зору, придбали форму “філософії права”, філософії держави. Гегель розуміє право як об’єктивне визначення, санкціонування людської волі, свободи. Це свого роду телеологічний принцип, “практична філософія” в усьому обсязі Аристотелівських традицій. Але оскільки людська воля може бути індивідуальною, груповою, загальною, і оскільки воля утворює, згідно з Гегелем, принцип “філософії права”, то, приходить тут до визначення Руссо, “практична філософія” стає і філософської етикою, і вченням про право одночасно. Детально розроблена система індивідуальних і суспільних чеснот. Йдеться також про право, про філософське осмислення економічних проблем, про філософської концепції конституційної держави.
Громадянське суспільство розуміється як сфера активності людей, яка “поміщається” між сім’єю і державною діяльністю. В сфері громадянського суспільства забезпечуються дві головні функції життєдіяльності людського суспільства та окремих індивідів. По-перше, тут індивіди заявляють про свої потреби, задовольняють і регулюють їх. Економічне задоволення найважливіших життєвих потреб - функція громадянського суспільства. Громадянське суспільство має утворювати особливі структури, щоб державі не доводилося займатися регулюванням всіх тих відносин, які повинні бути самоналаштованими, саморегульованими. По-друге, в громадянському суспільстві повинні складатися такі відносини, через які будь-які групи та об’єднання, великі і малі, висловлюють свої інтереси. Виникають “корпорації” недержавного характеру, які не належать безпосередньо до сфери державної бюрократії. Але ці форми і об’єднання в розвиненії правовій державі повинні мати можливість висловити інтереси і цілі добровільно увійшовших до них людей. І все ж таки вище цих структур Гегель ставить державу (за що його і звинувачували в етатизмі).
Тим часом Гегель підкреслює, що має на увазі роль не всякої держави, не будь-якої державної структури, державної ієрархії. Він веде мову про ідеальну державу, державу “згідно поняттю”. Іншими словами, якби на землі могла існувати ідеальна держава, з ідеально організованою структурою, з ідеально працюють чиновниками, з керуванням, побудованим за останнім словом науки і техніки, то таку державу Гегель готовий був би назвати істинним, навіть обожити. Але оскільки такої держави немає, жодна конкретна державна форма і структура не може бути обожнена і увічнена. Разом з тим Гегель виступає за сильну державну владу. Гегеля дорікали і в тому, що для нього краща абсолютна монархія, а не демократична, не республіканська форма правління. Дві історичні обставини пояснюють таку перевагу Гегеля. По-перше, Гегель жив у такому постабсолютському суспільстві, в якому історія повалення монархічної влади і встановлення немонархічних республіканських форм правління скінчилося (у Франції) кров’ю. Цим то формам Гегель і вважав за краще конституційну монархію, засновану на розумі, злагоді монарха і підданих, доброї волі самого монарха. По-друге, якщо навіть знищити монархію, змінити форму державної влади, все одно, передрікає Гегель, на чолі держави стоятиме якась особистість. Таку людину в “Філософії права” він іменує ‘государем’.
1.6. Марксизм
Марксистська філософія права - це надзвичайно широкий напрямок філософсько-правової думки, який включає в себе безліч внутрішніх шкіл. Право настільки унікальний, складний і суспільно необхідний феномен, що протягом усього його існування науковий інтерес до нього тільки зростає. Питання праворозуміння належать до “вічних” вже тому, що людина на кожному з витків свого індивідуального і суспільного розвитку відкриває в праві нові якості, нові аспекти в розумінні інших явищ і сфер життєдіяльності соціуму.
У концепції К. Маркса і Ф. Енгельса в теоретичній, в тому числі філософської, трактуванні права не заперечується його зв’язок з соціальними ідеалами, моральними нормами, культурою, так само як і необхідність ціннісного підходу до права, воно не вважається лише функцією економічного процесу. Разом з тим в марксистській теорії стверджується, що право - явище, похідне від держави, повною мірою обумовлене її волею. Проголошуючи примат держави над правом, марксизм вступає в протиріччя з теорією правової держави, в якій не заперечується провідна роль у правотворчості держави, проте вважається, що саме воно має підкорятися законам, а не стояти над ними.
Безперечною заслугою марксистської теорії є висновок про те, що право не може бути вище, ніж економічний і культурний лад суспільства. Проте розуміння права тут обмежена лише класовим суспільством, де держава є єдиним творцем права, відкидає природні права людини та її активну участь у формуванні правового життя суспільства.
Сучасна наука і практика суспільного розвитку підтверджують, що в цивілізованому суспільстві право панує над державою, визначає його структуру та форми діяльності, виступає постійним об’єктивним засобом консолідації суспільства. Поза правового регулювання суспільство існувати не може.
Але як би не видозмінювалися підходи до тих чи інших поглядів К. Маркса і Ф. Енгельса на політику, державу, право, закон, як би не варіювалися їх оцінки, безсумнівно одне: ці погляди назавжди увійшли в історію всесвітньої політико-юридичної думки, складають її великий пласт і продовжують відігравати значну соціальну роль. Без всебічного осягнення марксизму неможливо уявити собі справжню картину політичного і духовного життя світу в XIX і XX ст.
