МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Кафедра філософії та соціально-гуманітарних дисциплін
СВІТОГЛЯДНО-ТЕОРЕТИЧНЕ ПІДГРУНТЯ СУЧАСНОЇ ФІЛОСОФІЇ УПРАВЛІННЯ
Реферат аспіранта кафедри фінансів
Романенко Тетяни Олександрівни
Наукові консультанти:
д.ф.н., проф. Хамітов Н.В.
к.ф.н., доц. Киселиця І.М.
ст. викладач Киселиця С.В.
Чернігів – 2012
ЗМІСТ
ВСТУП ………………………………………………………………………………... 3
РОЗДІЛ 1 ПРОБЛЕМИ УПРАВЛІННЯ В ІСТОРІЇ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ ... 5
1.1 Проблеми організації суспільної життєдіяльності в Античній філософії … 5
1.2 Специфіка керування соціальними системами у філософії Середньовіччя та Відродження ………………………..........................................................................
7
1.3 Теоретико-політичні аспекти управління у наукоцентричній філософії XVII ст. ……………………...........................................................................................
9
1.4 Соціально-утопічне підґрунтя культури управління співтовариством у добу Просвітництва …………………………………………………………………
11
1.5 Проблеми управління в Німецькій класичній філософії …………………… 13
РОЗДІЛ 2 СВІТОГЛЯДНО-МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ СУЧАСНОЇ ФІЛОСОФІЇ УПРАВЛІННЯ …………………………………………………………
16
2.1 Роль влади в системі управління …………………………………………….. 16
2.2 Світоглядно-теоретичні засади сучасного менеджменту …………………... 19
2.3 Основні концепції та моделі управлінської діяльності …………………….. 23
ВИСНОВКИ ………………………………………………………………………….. 27
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ……………………………………….. 29
ВСТУП
З набуттям нашою країною незалежності особливої ваги набуває розробка проблем теорії та практики управління. І це цілком закономірно. Адже за будь-яких умов без розв’язання означених проблем неможливо свідомо обирати і застосовувати інструменти соціального проектування і прийняття значущих рішень в соціальній сфері й інноваційній діяльності, уникати непродуктивних витрат часу, матеріальних та духовних ресурсів для оптимізації базових соціальних механізмів. В сучасному ж українському суспільстві, коли розбудова суверенної правової держави, відповідної до її запитів управлінської мережі й докорінна трансформація економіки супроводжуються певними кризовими явищами, спадами і соціальними конфліктами, питання теорії і практики управління вкрай актуалізуються.
У філософській літературі досить міцно затвердилася точка зору, що управління – це функція організованих систем різної природи, яка забезпечує збереження їх певної структури, підтримання режиму діяльності, реалізації програми, мети діяльності.
Управління покликане відігравати роль ефективного способу взаємозв’язку теорії та практики суспільних перетворень і усвідомлюється не як просто інструментально-технічна діяльність, прерогатива якої вичерпується питаннями адміністративного чи організаційного характеру, а у якості набагато складнішого й важливішого духовно-соціального феномена людської життєдіяльності, самобутньої синергетичної когнітивної, тобто здатної до рефлексії, системи.
Осмислення ж управління у статусі такої системи дає можливість глибше та різнобічніше осягнути сутність філософії управління, яка постає внутрішньою складовою останнього, репрезентуючою вищий щодо інших способів вивчення рівень науково-теоретичних узагальнень досвіду управлінської сфери. Наукова обґрунтованість і компетентність управлінських рішень є необхідним та істотним чинником докорінної трансформації сучасного українського суспільства на шляху сталого людського розвитку, а їх відсутність – істотною перепоною на цьому шляху, як свідчить, зокрема, негативний досвід так званих управлінських патологій, які чималою мірою зумовили невдачі реформування українського суспільства пострадянської доби.
Отже, розробка філософських, світоглядно-методологічних засад науково-теоретичного дослідження та практичного вдосконалення і використання управління як механізму трансформації теоретичних моделей в практичні управлінські рішення і становить одне з найактуальніших завдань нашого сьогодення.
Проблемам, пов’язаним з філософською основою управління, теорією і практикою управління присвячені праці багатьох науковців. Зокрема, серед вчених та спеціалістів в області філософії та управління слід відмітити А. Жданова, Ю. Волкова, В. Давидовича, В. Дієва, Г. Горєлову, В. Полікарпову, В. Шепеля, І. Богачека, В. Розіна, Л. Голубкову та ін. Однак, попри всю нагальність, означене завдання донині залишається не тільки не розв’язаним, а й навіть не визначеним чітко у якості одного з найпріоритетніших. Тому наукові праці, котрі містили б системне філософське осмислення соціального управління як форми зв’язку новітніх досягнень суспільно-теоретичного пізнання з практичними рішеннями, спрямованими на досягнення належного ефекту у тій чи іншій галузі людської діяльності, на сьогодні все ще відсутні.
Метою роботи є осмислення управлінських ідей в історії стародавньої та сучасної філософії.
Для реалізації поставленої мети визначаються наступні завдання:
- дослідити особливості управління в історії філософської думки;
- визначити основні еволюційні рівні управління;
- розкрити сутнісні риси основних моделей сучасної філософії управління.
Об’єктом дослідження є управління як феномен суспільної життєдіяльності, механізми його формування та ефективного функціонування.
Предметом дослідження виступають світоглядно-теоретичні аспекти управлінської діяльності на різних етапах розвитку суспільства.
РОЗДІЛ 1
ПРОБЛЕМИ УПРАВЛІННЯ В ІСТОРІЇ ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ
1.1 Проблеми організації суспільної життєдіяльності в Античній філософії
Перші спостереження за організованою діяльністю людей, об’єднаних загальними цілями, завданнями й інтересами, за їхньою поведінкою з’явилися ще в країнах античності. Питання управління державою, суспільством були підхоплені Гераклітом, Сократом, Платоном і Аристотелем.
Геракліт стверджував, що управляти суспільством повинні аристократи. Він вважав, що аристократи – це високоякісна верства суспільства, якій з дитинства закладають почуття шляхетності, гідності, орієнтації в суспільних ситуаціях. Вони краще від представників інших верств населення підготовлені до управління [4, 10].
Сократ зазначав, що людина повинна знати, що мета тоді може бути успішно реалізована, коли вона співпадає з загальною метою, яку поставило перед собою суспільство. Управління людьми, вчив Сократ, є «царське мистецтво». До нього можна допускати лише тих, хто оволодів основами усіх знань, добре вихований, має схильність до керівництва, визначається чеснотами. Справжніми царями й іншими правителями є не ті, хто тільки носить ознаки царської влади або вибраний згідно жеребкування, чи добився влади насильством, а ті, хто хоче і вміє управляти відповідно до загальноприйнятих норм і принципів не тільки в умовах конкретно взятого суспільства, але і людства в цілому. Управлінець, вчив Сократ, може бути різного рівня – від керівника групи з кількох осіб до управителя провінцією і навіть царством, але загальною рисою всіх ступенів і рангів повинна бути доброчесність, вміння критично оцінити самого себе, прагнення до здійснення всезагального блага. Сократ був першим, хто виходячи з поняття загального, проголосив принцип універсального управлінського процесу [4, 10].
Осмислити систему управління намагалися великі античні мислителі Платон (428 – 347 до н. е.) і Аристотель (384 – 322 до н. е.). У працях Платона «Держава», «Закони» представлені його концепції ідеального суспільства та ідеального управління. Аристократичний стиль управління він вважав найкращим. Управління повинні здійснювати наймудріші й найдостойніші люди в державі. Можливість продемонструвати свої здібності, щоб стати членом уряду, мають чоловіки й жінки. Майбутнім управлінцям слід бути підготовленими, вихованими й освіченими. За Платоном, громадяни належать до розрядів, що зумовлено особливою класифікацією частин душі: розумній частині душі відповідає розряд правителів-філософів, афективній (пристрасній) – розряд воїнів, жаданій частині душі – розряд ремісників. У своєму проекті ідеальної держави й ідеального управління Платон пропагував відсутність приватної власності для правителів і воїнів. Аристократичному типу управління філософ протиставляв тимократію, олігархію, демократію, тиранію. Зокрема демократію він розцінював як таку, що не має належного управління [4, 10].
Аристотель був учнем Платона, під чиїм впливом розвинув у собі любов до філософії. У поглядах на систему управління він був принциповим противником диктаторського стилю, водночас підтримував ідею рабства і підкреслював другорядну роль жінки у суспільстві. Аристотель був переконаний у тому, що управління має бути в руках освічених людей і, що бідність є джерелом злочинності й бунтів. Державу він розумів як спілкування вільних і рівних людей. А способи управління державою поділяв на гарні (монархія, аристократія і політея – влада середнього класу) і погані (тиранія, олігархія, крайня демократія). За Аристотелем, політея є найправильнішою формою управління і держави, адже вона забезпечує поєднання інтересів заможних і незаможних людей. Людину він трактував як істоту політичну, що розумовою діяльністю здобуває собі благо. Поділ людей на рабів і рабовласників, на його думку, є природним і незаперечним чинником; усе суспільне життя людей відбувається в межах держави і являє собою спілкування (в сім’ї, з приводу суспільних справ, для обміну благами) [4, 9].
1.2 Специфіка керування соціальними системами у філософії Середньовіччя та Відродження
Розвиток науки управління в Середньовіччі йшов в руслі загальнотеоретичних положень теології і охоплював, в основному, «верхні» поверхи управління. Це було викликано тим, що до XII століття в країнах Європи мало місце суперництво між світськими і церковними владиками. В Центральній і Західній Європі світські монархи намагались довести, що саме вони, а не папа, повинні бути беззастережними володарями в своїх країнах.
В другій половині XIII століття папство через чисельне духовенство та офіційні документи з Риму наполегливо доводило до широких мас думку про те, що папа може управляти не тільки релігійним життям, але і світським. Згідно папських документів, світським владикам відводилась роль «адміністраторів, але з милості апостольської столиці».
Позиція папи постійно зміцнювалась. І неабияку роль в цьому зіграло вчення середньовічного схоласта, видатного релігійного філософа XIII століття Фоми Аквінського (1224 – 1274 pp.). Найкращою формою управління державою він вважав монархію. Щоб монарх не перетворився на тирана, слід перед його входженням на престол поставити йому дві вимоги, а саме: не порушувати християнських норм, приписів церкви; дотримуватись чинного законодавства стосовно прав і обов’язків монарха. Якщо він порушить першу, піддані мають право відмовити йому в покорі, якщо другу, то тут слід звернутись до вердикту церкви.
На думку Фоми Аквінського, справжнім управлінцем є та людина, яка в своїх чинах керується релігійними нормами і відповідними документами, офіційно прийнятими католицькою церквою [4]. Вчення Фоми Аквінського про науку управління є свідченням майстерного поєднання релігії і філософії у теологічному вирішенні проблеми «управлінець-керований» в епоху Середньовіччя, обгрунтуванням необхідності підпорядкування людини церковній владі на всіх її рівнях.
Грунт для філософських концепцій Відродження, які стосувались науки управління, був підготовлений ще в кінці XIII – на початку XIV ст. Серед мислителів цього періоду особливо виділяються такі постаті, як ректор Паризького університету Марселій Падунський (1280 – рік смерті невідомий), поет і філософ Данте Аліг’єрі (1285 – 1321 pp.) та філософ-номіналіст Вільям Оккам (1300 – 1348 pp.). Вони рішуче виступили проти релігійно-філософських засад управління суспільством і державою, проголошених Фомою Аквінським та іншими теологами Середньовіччя.
Система управління, як стверджував Марселій Падунський, не може будуватись лише на релігійних нормах і принципах. Управління має дві засади – релігійну і світську. Там, де мова йде про формування загальних теологічних норм управління, внутрішнього світу людини – це сфера релігії і церкви як її інституту. Але там, де проявляється вміння людини організувати маси, повести їх за собою при вирішенні господарчих, військових, політичних та ін. проблем, останнє слово повинно належати світським установам.
Рішучим противником філософських засад томізму в сфері управління суспільством був Вільям Оккам, який стверджував, що оскільки люди народжуються вільними і рівними перед Богом, тож і тих, хто повинен ними керувати, вони можуть вибирати самі.
Ще рішучіше проти релігійно-філософських засад в управлінні виступив Данте Аліг’єрі. В працях «Божественна комедія» і «Про монархію» він стверджував, що світом керують дурні і мерзотники. Серед них одні не знають, що таке наука управління людьми, інші добре її вивчили і все роблять для того, щоб максимально використати керівні посади тільки для вирішення особистих справ. Той, хто керує людьми, повинен знати, що найдорожчим для них є мир і спокій в суспільстві. Люди є найвищою цінністю. Діяльність управлінця повинна бути спрямована на забезпечення їх потреб. Він, незалежно від посади, є слугою тих, ким керує.
Багато місця відводить у своїх філософсько-політичних роботах управлінню суспільства Н. Макіавеллі. Згідно його поглядам, керівництво людьми повинно виключати сентиментальність. Щиро вболіваючи за людей, ратуючи за їх звільнення від духовних кайданів Середньовіччя, Макіавеллі разом з тим стверджував, що не може людина бути моральною, коли аморальною є епоха. Моральність в таких умовах приводить індивіда до невдач і глибоких розчарувань. Люди по своїй природі злі, але необхідність спільних дій сприяє тому, що вони змушені творити добрі справи. І тому не завжди добре ставлення до людини ушляхетнює її природу. Керівник повинен знати сутність людської природи, в якій більше злого, ніж доброго.
Епоха Відродження висунула цілу плеяду філософів, які, критикуючи систему управління тогочасного суспільства, презентують його у «виправленому» вигляді. До таких належав правознавець Томас Мор (1478 – 1535). В 1516 р. з’явилась і набула широкої популярності його книга «Утопія». На острові Утопія немає приватної власності. Жителі щасливі і живуть в гармонії з природою та між собою. Устрій Утопії – демократичний. Кожні 30 сімей щорічно вибирають своїх управлінців, а ті зі свого середовища ще кількох – вищих за рангом. Очолює державу Утопію князь, якого вибирають серед чотирьох висунутих народом кандидатів на зборах управлінців вищого і нижчого рангів. Князь вибирається і керує державою до смерті, але якщо він проявить схильність до тиранії, то негайно буде усунутий від влади на зборах тих же управлінців [4].
1.3 Теоретико-політичні аспекти управління у наукоцентричній філософії XVII ст.
Розпад феодальних відносин і становлення буржуазного суспільства, проведення масштабних суспільних реформ і поширення освіти сприяли розвитку ідей побудови держави та управління нею, широкому використанню потенційних можливостей індивіда, людського розуму для реалізації проблем соціального прогресу. Відомий британський філософ Френсіс Бекон (1561–1626) був переконаний, що управління, управлінські відносини між королем і підлеглими повинні регулюватися законом. Центром влади в країні має бути парламент, у якому гарантовано можливості й права вільно висловлювати власну думку. Справедливість такого способу управління він вбачав у тому, що ні нові, ні віджилі закони без дозволу парламенту не можуть бути ні прийняті, ні скасовані. Ф. Бекон обстоював сильне централізоване управління, здатне забезпечити розвиток промисловості в країні, захистити інтереси представників торговельно-промислового комплексу [4].
Найвідоміший матеріаліст XVII ст., англійський філософ Томас Гоббс (1588 – 1679) своє вчення про управління державою сформулював на основі вивчення природи, пристрастей людини. На підставі своїх спостережень, висновків він стверджував, що людина від природи є егоїстичною, тому її взаємини в групі можна охарактеризувати формулою «людина людині – ворог». І оскільки всі люди від природи рівні, вони однаковою мірою можуть претендувати на певні блага для себе. Так відбувається війна з усіма, існує небезпека наглої смерті, страху і жаху. Така психологічна властивість людини змушує прислухатися до голосу розуму. Отже, для того, щоб соціальне буття людини у групі й з групою було ефективним і мирним, потрібно укласти «суспільний договір» задля власної вигоди, тобто сформувати державну владу. Суть відносин на рівні держави, на думку Гоббса, полягає у свідомому, розумному переданні людиною своєї влади конкретній особі або уряду. Після укладання договору окремі громадяни вже не мають влади, вона сконцентровується у руках державного правителя, стає централізованою. Саме тому монархія – найприйнятніша форма управління. Взаємини на рівні «державний правитель – підлеглі» є суб’єктно-об’єктними, тобто один повеліває, інші виконують, адже після того як уклали договір, народ уже не може його скасувати, а повинен підкорятися єдиному носію державної волі. Керуючись цим, Гоббс виправдовував насильство правителя над підлеглими [4].
Ідею суспільного договору Т. Гоббса, реалізованому в державі, розвивав і голландський мислитель Б. Спіноза. На його думку, держава – це така організація, яка при допомозі сили і погроз створила безпечне існування всім без винятку. Метою державного управління є запевнення безпеки і створення умов для досягнення щастя і свобод усім громадянам без винятку. З позицій раціоналізму найкраще, стверджував Спіноза, коли своїм життям керують всі члени суспільства, але цілком зрозуміло, що це неможливо, тому воно делегує свої права керівництва окремим людям, які наділені вмінням організовувати інших, створювати лад і порядок [4].
1.4 Соціально-утопічне підґрунтя культури управління співтовариством у добу Просвітництва
Розкриваючи становлення теорії управління, не можна обминути ролі в її розвитку французького соціаліста-утопіста Сен-Сімона де Рувруа Анрі Клоде (1760 – 1825 pp.). В своїх працях цей мислитель зробив спробу дати прообраз майбутнього суспільства, розглядаючи його як єдиний організм, об’єднаний релігійними і моральними нормами та суспільною трудовою діяльністю. Під впливом класичної політичної економії Сміта і Сея, французький філософ у праці «Про промислову систему» стверджував, що структурні підрозділи соціального буття, і особливо економічний, почнуть функціонувати тільки на раціональній основі. Він вважав, що сучасне йому суспільство проявляє прагнення до формування таких соціальних структур, які сприяли б ефективному розвитку наук і промисловості. Тож і керівництво в ньому слід надавати відповідно вченим і промисловцям.
Прийнято вважати, що менеджмент в його сьогоднішньому змісті, з’явився на початку XX століття, проте його науково-практичну основу заклав англійський філософ, соціаліст-утопіст Роберт Оуен (1771 – 1858 pp.). Син ремісника, Р. Оуен в 20 років уже був підприємцем, а в 1799 р. стає керівником великої на ті часи бумагопрядильної фабрики в Нью-Ленарке, в Шотландії.
Робітники на цій фабриці працювали по 14 годин на добу, але плату отримували мізерну, тому що працювали погано, нерідко крали, пиячили. Англія, на той час, переживала період промислового буму, вдосконалювались верстати, завозилось нове обладнання, будувались, відповідно до промислових потреб приміщення. Але продуктивність праці зростала дуже повільно. Аналізуючи умови життя людей, Оуен прийшов до висновку, який зробив революційний переворот підприємництва. Одночасно з модернізацією технічних засобів, він вперше в історії виробництва звернув увагу на людей, вивчив їх психологію, бажання, потреби. Машини і обладнання, стверджував Оуен, мають дуже важливе значення у зростанні продуктивності праці, але не менш вагомим є і вміле керівництво людьми. Оуен скоротив робочий день до 10 з половиною годин на добу, а коли фабрика тимчасово зупинилась, він пішов на небачений і нечуваний на ті часи крок – виплатив всім робітникам і службовцям за дні простою фабрики середньомісячну платню. Вперше в Англії коштом фабрики він організував школи для дітей бідняків, де юнаки вчились і займались в спортивних залах гімнастикою.
Заходи, здійснені Оуеном, дали небачені результати. По-перше, у людей з’явилось почуття власної гідності. Зникли пиятики, крадіжки, прогули; по-друге, значно зросла продуктивність праці, а з нею і доходи фабрики. Новаціями у виробничій сфері були задоволені всі, окрім Оуена. Р.Оуен вважав, що слід так збудувати систему управління, щоб людина була розкута матеріально і духовно, тоді зросте не тільки продуктивність праці, але кожен відчує себе суб’єктом царства розуму і свободи. Проте це вже виходило далеко за межі розуміння і норм тогочасного суспільства, суспільства «дикого» капіталізму.
В праці «Новий погляд на суспільство, або досвід про формування характеру» (1812 – 1813 pp.), спираючись на результати, отримані в процесі управління фабрикою, Р.Оуен пише з твердим переконанням, що людину змінюють обставини. Вміння керівника підійти до неї розбудить у самого знедоленого внутрішні сили до боротьби за своє щастя. Людина ніби народжується знову, а в мудрому керівникові вона вбачає вже не володаря своєї долі, а передусім порадника, спільника, який знає значно більше , має більш широкі можливості, але це є спільник у вирішенні певних завдань, які стоять перед виробництвом.
Щоб виховати таких управлінців і їх підлеглих спільників, вважав Р. Оуен, необхідно реформувати всю систему людських відносин, здійснювати виховні заходи не в масштабах певного підприємства, навчального закладу і т. д., а на рівні державної політики. Р. Оуен стверджував, що держава задля того, щоб бути добре керованою, повинна звернути основну увагу на виховання характеру. Оуен рішуче вимагав від англійського парламенту, щоб той переглянув закон про бідняків. Для безробітного, вважав він, повинні бути організовані села, жителі яких би займались як землеробством, так і в промисловості. Завдяки праці в таких селах, вважав англійський мислитель, люди будуть формувати в собі раціональні погляди на життя. Зміняться і відносини між людьми. Нова суспільна організація не буде знати ні рабів, ні власників. Щоб прискорити цей процес, Р. Оуен пропонував націоналізувати бідняків, щоб система виховання була одноманітною, уніфікована у всій державі. У 1817 р. Оуен навіть склав докладний кошторис стосовно побудови сіл «виховного значення».
Впровадження Р. Оуеном теоретичних положень щодо управління людьми, які були сформовані мислителями попередніх поколінь і, зокрема Нового часу і Просвітництва, в царину практичних дій, знайшли свою пролонгацію і утвердження в самостійній науці ХХ ст., яка отримала назву менеджмент. І першим менеджером був філософ, політик і підприємець-реформатор Роберт Оуен [4].
1.5 Проблеми управління в Німецькій класичній філософії
До представників Німецької класичної філософії належать такі філософи: І. Кант, Г.Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель та Л. Фейєрбах. Однак не всі вони займалися, навіть опосередковано, проблемами управління.
Так, І. Кант свої соціально-політичні погляди і, зокрема, стосовно управління виклав в працях «Про основи метафізики нравів» (1785 р.), «Метафізичні начала вчення про доброчесність» (1797 р.), «До вічного миру» (1796 р.) та ін.
Кант, розвиваючи ідеї про верховну владу народу, стверджував, що люди повинні бути якимось чином заангажовані в систему управління і лише тоді можна вияснити здатність кожного зайняти певне місце в управлінському процесі.
Звертаючись до історії управління державою, Кант вважав, що найкращою формою правління є абсолютна монархія. Вона проста для розуміння і реалізації управлінських функцій, тоді як демократія є дуже складною і непередбачуваною в наслідках дій. Однак, Кант не абсолютизує монархію. Він вважав, що така форма правління може привести до деспотизму, але це виняток, тому що, як правило, кожен з монархів впродовж багатьох років, перш ніж сісти на трон, виховується у доброчесності, шануванні права [4].
У поглядах Канта на підприємницьку діяльність людини відчувається подих Великої французької революції, яка проголосила рівність усіх перед законом у політичному плані і право реалізовувати свої здібності в економічній сфері. Всіх людей, вважав він, слід поставити в однакові політичні умови, і нехай кожен своїм розумом, енергією досягає економічних успіхів. Реформаторські ідеї Канта в царині управління і підприємництва знайшли свій відгук в кінці XIX століття серед значної частини реформаторів в сфері права, економіки, політики [4].
Послідовником Канта і в той же час творцем нової філософської системи був Йоганн Готліб Фіхте (1762 – 1814 рр.). Головні філософські праці Фіхте присвячені проблемі організації суспільства, економічним і політичним поглядам, це – «Система вчення про право» (1796 p.), «Закрита торгова держава» (1800 p.), «Промова до німецького народу» (1808 р.) та ін.
В праці «Закрита торгова держава» Фіхте закликає до такої організації суспільства, де керують ті, які знають, що таке праця, які звіряють свої чини з діючим правом, для яких держава є непересічною цінністю. Фіхте вважав, що держава, яка замкнула свої кордони і спрямувала волю своїх громадян на піднесення добробуту всередині країни, завжди буде процвітати. Зміст поглядів Фіхте його сучасники пояснювали побоюванням «імпорту» французької революції.
Значне місце система управління займає в творчості Ф. Гегеля (1770 – 1831 р.). Він із захопленням сприйняв ідеї французької революції, був прихильником республіки, вихваляв демократичний устрій суспільного життя, критикував феодальні порядки в Німеччині.
На думку Гегеля, керувати людьми – це не тільки благо, але і величезна відповідальність. Людина-керівник буквально спалює себе. Ті, хто їй підкоряється, найчастіше бачать зовнішні сторони керівника, обговорюють його приватне життя, зловтішаються над його промахами. І чим вище посада, тим більше зростає відповідальність, але разом з тим, і претензійність та зловтішність підлеглих, якщо у тих, хто вивищується над ними, є якісь негаразди, слабкості. Відомі в суспільстві, в державі люди і, особливо, ті, яким доля доручила керувати великими масами людей, як правило, нещасливі. «Вони, – пише Гегель, – рано помирають, як Олександр; їх вбивають, як Цезаря; їх висилають, як Наполеона на острів Св. Єлени. Та злорадна втіха, що життя історичних людей не можна назвати щасливим..., – цю втіху можуть знаходити в історії ті, хто її потребує. А потребують цього заздрісні люди, яких дратує велике, видатне, і вони намагаються применшити його і виставляють напоказ його слабкі сторони» [5]. Відомі історичні особи, як і звичайні керівники, зрештою, як і всі люди, зазначає Гегель, не застраховані від вчинків, які роблять їх підлеглі, але для психології камердинера властиве прагнення поставити хоч би в своїй уяві велич на одну сходинку з собою. Для камердинера не існує героя, тому що герой допустив камердинера до себе настільки, що той знає, як його пан любить шампанське, коли йому готувати постіль і т.д.
Між керівником і підлеглим, зазначав Гегель, можуть бути навіть добрі стосунки, камердинер не завжди є заздрісною людиною, але навіть у випадку, коли пан допускає до себе свого слугу (у Гегеля – камердинера), останній, здебільшого, шукає в панові не чесноти, а дріб’язкові недоліки, знову ж таки заради того, щоб стати врівень з паном.
Тому, робить висновок Гегель, найкращими стосунками в системі «управління – підпорядкування» є ті, котрі базуються на основі розумності, раціональності. Але, абсолютизуючи раціональне у керівництві в суспільних процесах, Гегель приходить до реакційного висновку, що жінки, як вираз чуттєвого, не можуть бути повноцінними керівниками. Як Кант і Фіхте, він вважав, що місце жінки в сім’ї [4].
Последнее редактирование Тетяна Романенко (18.04.2012 19:32:04)
