Ассоциация Философского Искусства

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
    Чернігівський державний технологічний університет

Кафедра філософії та соціально-гуманітарних дисциплін



Методологічні засади філософії господарювання




       Реферат аспіранта кафедри  менеджменту та державного  управління
       Тополевської Оксани Василівни


       Науковий консультант:
       кандидат філософських наук, доцент
       Киселиця Іван Михайлович.
                                                   

Чернігів – 2012


ЗМІСТ
ВСТУП
1   ГОСПОДАРЮВАННЯ ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФСЬКОГО АНАЛІЗУ
1.1 Господарювання у контексті сучасного соціогуманітарного знання
1.2 Концептуальні витоки філософії господарювання
1.3 Раціональна реконструкція функціонування господарства
1.4 Епістемологія господарства: класична і неокласична методологія
1.5 Економіка у контексті філософії науки
2   СОЦІАЛЬНО-АКСІОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ФІЛОСОФІЇ УПРАВЛІННЯ ГОСПОДАРСТВОМ
2.1 Цінність і ціна як вимір потреб людини
2.2 Техніка і технології у побутовій культурі

ВИСНОВКИ   
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



Вступ
Сьогодні, коли надзвичайно швидко розширюються масштаби господарської діяльності людини і все наочніше виявляються позитивні і негативні її наслідки, завдання філософів, істориків, економістів, культурологів, антропологів, представників інших наук полягає в глибокому теоретико-методологічному осмисленні феномену господарства, визначенні подальших тенденцій соціокультурного розвитку.
Господарчі акти і технології в умовах глобалізації набувають аксіологічного значення, примушують світове товариство ставитися до них з позиції загальнолюдських цінностей, стають предметом моральної рефлексії. Господарчий етнос є складовою частиною теорії і практики господарювання. Без оптимального вирішення господарчих проблем як у регіонах, так і в планетарному плані сьогодні неможливо визначити стратегію людської діяльності. Проблеми господарства – це не тільки економічні, технічні і технологічні, але й філософські, культурологічні. В кінцевому підсумку всі вони фокусуються в людині, її свідомості й душі.
Актуальність даного дослідження обумовлена також тим, що в умовах глибокої цивілізаційної кризи особистісне відношення до дійсності, яке проголошує філософія господарства як свій основний принцип, набуває особливої значущості, оскільки потрібне повне розкриття творчого потенціалу людини. Між тим на сьогодні значення проблеми особистості знаходиться під серйозний сумнівом. З точки зору постмодернізму особа, що загубилася в різних потоках комунікації не володіє певною системою цінностей, уявленнями про права, обов'язки і відповідальність за вчинки, а тому втрачає всякий сенс.
Філософія господарювання, що представила як основного суб'єкта господарства – людину, творця, здатного приймати самостійні рішення і нести відповідальність за їх наслідки, націлена на максимальне звільнення особистості, усвідомлення умов, необхідних для розкриття творчого потенціалу людини.
Спрямованість дослідження основних проблем господарювання пов'язана з визначенням соціально-економічних, політичних і духовно-культурних перспектив держави. Зарубіжні моделі господарського розвитку, які пропонуються зараз для нашої країни, не приживаються і не пояснюють процесів, що відбуваються, оскільки розраховані на господарство з іншим устроєм. У нашій країні інша система господарювання, інший менталітет господарюючих суб'єктів, і для того, щоб наше господарство почало успішно функціонувати, воно має бути органічно пов'язане з вітчизняною дійсністю.
Метою даного дослідження є аналіз основних концепцій ефективного способу господарювання у сучасній соціальній філософії
Дане дослідження зумовлює вирішення наступних завдань:
– визначення поняття господарювання в контексті сучасного соціогуманітарного знання;
–   визначення концептуальних витоків філософії господарювання;
–   виявлення специфіки інтерпретації господарювання та раціональної реконструкції функціонування господарства від архаїки до Нового часу;
–    аналіз вкладу видатних філософів у розвиток філософії господарювання;
–   аналіз основних аспектів становлення сучасної господарської думки.
Об’єкт дослідження – господарювання.
Предмет дослідження – господарство та стосунки господарюючих суб’єктів у системі філософського аналізу.

1.    ГОСПОДАРЮВАННЯ ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФСЬКОГО АНАЛІЗУ
    Господарювання у контексті сучасного соціогуманітарного знання
Господарство як загальне філософське поняття розкриває об’єктивний, цілеспрямований зв’язок людини зі світом природи й культури.
Господарство є об’єктом вивчення багатьох наук: політекономії (вивчає закони, що керують виробництвом, розподілом, обміном і споживанням благ на різних етапах еволюції соціального буття людей); історичної науки (досліджує історичні закономірності розвитку господарської діяльності; економічної науки (вивчає суспільний процес господарювання; шукає відповіді на запитання: що, скільки, яким чином і для кого виробляти; досліджує альтернативне використання обмежених засобів).
Філософія – сфера загальних міркувань на тему суті і структури буття, джерел і правомірності людського пізнання, сенсу життя, способів гідного його існування тощо, які торкаються погляду на світ і місце людини в ньому. Філософія також звертається до граничних проблем і основ різних наук. Філософія господарства виходить за межі політичної економії і науки, з'єднує філософію і наукові знання про господарство [1, с.56].
Філософія господарювання співвідносить знання про господарство з моральними проблемами. Економіка часто буває байдужою до морального. Адже господарювати можна по-різному. Господарювання – цілокупний феномен: може допомагати ствердженню життя, або, навпаки, може бути спрямоване на руйнування. У ньому можна побачити не лише виробництво й споживання благ, їхній розподіл й оцінку, а дещо більше й значуще – життя, облаштоване людиною. Філософія господарювання повинна націлювати людину на господарювання з любов’ю.
Господарство як загальне філософське поняття розкриває об’єктивний, цілеспрямований зв’язок людини зі світом природи і культури. Філософія господарювання розглядає господарство як цілеспрямований та           ціннісно організований спосіб відтворення буття, що функціонує і розвивається в єдності способу виробництва економічних, соціальних та                     духовно-світоглядних зв’язків певного суспільства [2, с.256].
У професійному дискурсі поняття «господарство» було або відсутнім, або ототожнювалося з категорією «виробництво». У цілому економіка розглядалася через категорії праці та виробництва. У нашій країні наголос тривалий час робився на економічних реформах. У Німеччині, наприклад, економіка у широкому розумінні визначається як  «Wirtschaft» – народне господарство.
Проте господарювати – означає не тільки виробляти, а й багатоманітно спілкуватися із світом. Якщо виробництво функціонує заради самого себе, то про виробництво як господарювання не має сенсу говорити.
Тому філософія господарювання співвідносить знання про господарство з моральними проблемами. Економіка дуже часто буває байдужою до морального, бо головним для неї є прибуток, його максимізація.
У філософії «господарство» розглядається як цілеспрямований та   ціннісно організований спосіб відтворення буття, що функціонує і розвивається в єдності способу виробництва економічних, соціальних та духовно-світоглядних зв’язків даного суспільства.

    1.2 Концептуальні витоки філософії господарства
   
Функції філософії господарювання:
1. Онтологічна – осмислюється господарство з точки зору його виявлення у бутті.
– Буття – поняття, яке означає все те, що існує; головний предмет досліджень метафізики (як теорії буття існуючого) і онтології (як теорії буття можливого).
2. Антропологічна – осмислює діяльність людини як суб’єкта господарювання.
3.  Епістемологічна  – розробляє шляхи пізнання господарства, тобто методологію.
– Філософія господарства намагається показати значення методологічної     проблематики, здатність надати евристичності сучасним економічним     дослідженням. (Евристика – спроба методологічним шляхом знаходити нове).
4. Аксіологічна – намагається визначити основні цілі й цінності господарювання [9, с.134].
Господарство (буття, життя, виробництво; продуктивна організація життя, буття) – філософське поняття, що розкриває об’єктивний, цілеспрямований (телеономний) зв’язок людини зі світом природи і культури. Отже об’єктом філософського аналізу господарства є цілеспрямована діяльність людини та її  результати щодо перетворення природного світу, а потім і світу культури. Мета взаємодії людини із світом культури й природи обумовлена збереженням самого життя як «граничного підґрунтя Буття».
       
1.3. Раціональна реконструкція функціонування господарства

Господарство є цілераціональним способом відтворення буття (способом господарювання). Філософському осмисленню тепер піддані три фундаментальні відношення буття, поза якими господарство не існує: «людина – виробництво – природа», «людина – виробництво – культура», «людина – культура – природа».    Буття людини – різноманітне. Цілі, результати реалізації – різні. Багатоманітність господарств відображає і різноманітність самої людини, її внутрішнього космосу.
Людина – це родове поняття, що вказує на належність до людського роду, вищого ступеня розвитку живої природи на планеті. Відрізняються люди від тварин виробництвом необхідних їм життєвих засобів і потреб. Виробляючи необхідні їм життєві засоби, люди побічно виробляють і своє матеріальне життя. Тільки там, де існує виробництво (постійно відновлюваний процес праці), може мати місце суспільство (соціокультурне об’єднання людей). Виробництво і відрізняє людину від тварини.
Виробництво – творчість, де втілюються різноманітні фізичні й духовні здібності людини.
Людина з’являється на Землі як істота, яка господарює, і здатна не лише до забезпечення свого життя, але і виробництва свого життя ( і навіть до його зміни). Людина хоче вона того чи ні, змушена бути господарем (заради виживання, заради повноти життя, заради облаштування буття).
Німецький філософ М.Вебер запропонував розглядати господарство через чотири типи: домашнє, мінове, натуральне, грошове. Основні типи – домашнє й мінове – відрізняються метою виробництва. Домашнє господарство, незалежно від розмірів, здійснюється для безпосереднього задоволення потреб, чи то потреби держави, особистості або союзу споживачів. Домашнє господарство може функціонувати у межах цілої імперії. Мета мінового господарства – виробництво для обміну, а в підсумку – отримання прибутку [8, с.116].
Натуральне й грошове господарства відрізняються наявністю або відсутністю грошей в господарському обороті. Господарство без використання грошей називається натуральним, господарство із використанням грошей – грошовим. Зрозуміло, що мінове господарство може бути натуральним, якщо обмін товарами здійснюється без посередництва грошей. Так було в ранні епохи розвитку суспільства, так буває і тепер, коли грошовий обіг з якихось причин порушено (бартерний обмін). Домашнє господарство може бути грошовим, коли гроші використовуються для взаєморозрахунків між окремими виробничими організаціями. Ринкове господарство є міновим грошовим господарством. Його мета – отримання прибутку, що виражається у грошах, за допомогою обміну товарів на ринку. Воно набагато зручніше й ефективніше натурального мінового господарства тому, що дозволяє зіставити витрати й прибутки в однакових розрахункових одиницях.
Історична типологія господарства представляє розвиток господарської діяльності наступним чином.
1. Привласнююче господарство.
2. Виробляюче господарство
– Доіндустріальне,
– Індустріальне,
– Післяіндустріальне (інформаційне).
Привласнююче господарство. Розселяючись по Землі, людина проникає практично в усі райони сучасної ойкумени. Цей процес завершується в епоху верхнього палеоліту. Чим далі вглиб століть проникає дослідник, тим більш очевидною стає залежність господарської діяльності людей від фізико-географічних умов середовища їх проживання.
Характерною ознакою першого господарського типу є його низька продуктивність, що практично повністю залежить від випадкових факторів.
Перший історичний тип господарювання містить у собі такі види діяльності, як полювання, збирання і рибальство, характерні для первісної людини. Поступовий перехід від напівтваринного існування людини до людського способу життя, добування засобів життя, збереження певної кількості добутих продуктів харчування – характерні риси, що відрізняють людину від тварини. 
Виробляюче господарство.
–  Доіндустріальне (сільське господарство):
1) ручне землеробство і скотарство; 2) орне землеробство.
Поступово із збирача дарів природи людина стала землеробом і скотарем. На цій основі виник другий господарсько-історичний тип  – ручне землеробство і скотарство. До нього входять заняття, пов'язані з обробкою землі за допомогою ще примітивних ручних знарядь, і скотарство як відносно самостійна галузь, що дає стабільний прибавочний продукт. Також характерними були осілі групи мисливців і рибалок. На цій ступені виявляється майнова нерівність, що веде до соціального розшарування і державотворення.
Третій історичний господарський тип – орне землеробство  з'являється, коли люди навчилися з'єднувати вже удосконалені знаряддя сільськогосподарської праці з тягловою силою одомашнених тварин. Приблизно в один  і той самий історичний час народи, що належать до одного господарського типу (наприклад, землеробські народи), створюють свої унікальні й своєрідні культури (виникають Єгипет, Дворіччя, Індія, Китай, Греція) [8, с.121].
Подальший поділ праці приводить до спеціалізації діяльності людини, обумовлює формування соціальної структури, виникнення приватної власності та ін., виникає соціальна нерівність, перетворення захоплених у боях і війнах між племенами і народами полонених в підневільних робітних людей та ін. Основну масу становили землероби, об’єднані в общини, громади.
Індустріальне господарство. За часів переходу до машинного виробництва розвиток людства йшов під знаком безумовного пріоритету процесу індустріалізації. Благо пов’язувалось з високим темпом економічного зростання і створенням великої машинної індустрії. Життя доводить, що безмежне збільшення матеріальних засобів, прийнятих за благо, позначене для людини згубними наслідками.
Післяіндустріальне (інформаційне)господарство. У ХХ ст. ейфорія індустріально-технократичного оптимізму спадає. Індустріальний розвиток не тільки створив загрозу соціальним і культурним цінностям, а й підірвав власну основу (виснаження природних ресурсів тощо).
Тип цивілізаційного устрою суспільства з товарообмінною основою економічне господарство, його характерні риси – соціальність, конкурентність, динамічність. Економіку характеризують як «беспокійне господарство», яке не має чітких цілей, крім однієї - стремління до зміни.
Для економіки властивою характеристикою є трансформації, перехід від однієї історичної форми свого буття до іншої. З часів наукової, буржуазної революцій економічне господарство пройшло складний шлях становлення, для якого характерним є:
– розвиток капіталізму (від первісного накопичення капіталу доформування в ХХ ст. високоорганізованої системи світового капіталу);
          – високі темпи розвитку виробничих сил від парової машини і ткацького верстата до ЕОМ тощо);
          – потрясіння відбуваються з певною періодичністю (економічні, соціальні, політичні, військові) [6, с.256].
Вивчаючи економіку, управлінські системи, можна переконатися, що основою стабільної господарської діяльності й розвитку економіки є виробництво. На початку історії людства це було сільськогосподарське виробництво, потім – промислове. У 60-х роках ХХ ст. науково-технічна революція зробила рушійною силою економічного прогресу науку. Якщо символом доіндустріальної цивілізації була мотига, індустріальної – конвеєр, то символом сучасної цивілізації є комп’ютер.
Сьогодні аналітики говорять про «другу НТР»,  головною складовою якої стає стрімкий розвиток високих технологій (хай-тек). Отже, основним ресурсом сучасної економіки є інтелектуальний капітал. Широкі верстви населення Північної Америки, Західної Європи та Японії зайняті науковими розробками, або у наукоємних виробництвах.
Підсумовуючи усе вище викладене, можна стверджувати:
–  Філософія господарювання – світоглядне знання, що надає цілісності уявлення про господарство.
– Філософія «окультурює» господарство, співставляє господарство з моральними основами, загальнолюдськими та загальносвітовими цінностями. Господарське знання пов’язане із загальнокультурним і загально-природним знанням.
– Господарювати – це не тільки виробляти, але й «багатоманітно» спілкуватися із світом. Господарське знання пов’язане із загальнокультурним і загально-природним знанням.

1.4 Епістемологія господарства: класична і неокласична методологія

У сучасній гносеології часто використовується майже як синонім термін епістемології для позначення гносеології, але лише стосовно наукового знання.
Епістемологія є, радше, дослідженням природи «готового» знання і методологією пізнавальної діяльності. У цьому ceнcі слід вживати семантичні й змістовні аспекти епістемології стосовно до дослідження господарства і господарської діяльності. Завданням епістемології господарства є сутнісний аналіз та розробка логіки наукового пізнання господарства.
    У різні епохи методичними орієнтирами для економічних шкіл слугували механіка, біологія, історія, філософія, математика. Протягом століть змінювалася спрямованість економічних досліджень, рефлексія щодо предмету й методу.
Меркантилізм (від італ. мercante – торговець) – загальний напрямок економічної думки XV – першої половини XVIII ст. Послідовники меркантилізму (Ж.Боден, Б. Гаспаро Скаруфі, У.Стаффорд, Т.Ман, А.Серра, Ж.Кольбер) ототожнювали заможність країни з досягненням позитивного торговельного балансу; мірилом багатства визнавали кількість біметалевих грошей. Багатство країни вимірюється кількістю золота й срібла, якою вона володіє. Меркантилісти вважали, що економічна система складається з трьох секторів: виробничого, сільськогосподарського та іноземних колоній. Для ефективного функціонування економічної системи найважливішими, на їх думку, були торговці, їхня праця розглядалась як основний фактор виробництва.
Фізіократи (фізис – природа; кратос – влада, сила) – друга половина XVIII ст., доводили, що єдиним джерелом багатства є сільське господарство; «багатство – це не гроші, а «здобуток землі». Ф.Кене «Економічна таблиця» (1758) першим розробив теорію відтворення виробництва, тобто процесу виробництва за участю трьох класів: фермерів, землевласників та інших (ремісники, купці).
Класична школа – розглядала цінність благ через витрати виробництва, тобто визначала її з боку пропозиції. Засновниками класичної школи (теорія англійської політекономії) були А.Сміт, Д.Рікардо, Дж. Міль. Вони критикували твердження меркантилістів про те, що багатство країни залежить від володіння скарбами у вигляді золота або коштовностей, які надходять до країни внаслідок перевищення експорту над імпортом. Основна ідея класичної школи полягала в тому, що багатство народів створюється продуктивною працею у всіх галузях економіки, а не тільки в сільському господарстві. А. Сміт був впевнений, що економіка буде функціонувати найкращим чином, якщо виключити будь-які форми державного втручання. Він пропонував повну свободу підприємців, тоді кожен виробник буде дбати лише про свої інтереси і прагнути до власної вигоди, при цьому в економіці не виникає хаос і плутанина [7, с.136].
    Ця школа перенесла дослідження економічних явищ зі сфери обігу в сферу виробництва.; поставила в центр уваги економіки й економічних досліджень працю – як силу і вартість товару, як втілення цінності; розробила економічні закони ринкової системи господарювання.
    Маржиналісти запропонували теоретичний аналіз господарств через осмислення феномену попиту; основне значення надавали суб’єктивним оцінкам блага споживачами. А.Маршалл у роботі «Принципи економічної науки» створив криву попиту та споживацьких витрат, поєднав закон попиту й граничну корисність, що знижується.
    Сучасна економічна полеміка ведеться між неокласиками і неомеркантилістами.
    «Неокласичні» економісти («риночники») – М.Фрідман, Г.Беккер, Д.Стіглер – відкрили важливі істини про функціонування грошей та ринків. Неоекономісти стверджують, що ринок дійсно є ефективним місцем вкладення ресурсів і що нестримуваний егоїстичний інтерес дійсно приводить до економічного зростання. Проте багато хто з «неокласиків» наголошує, що запропонована ними методологія є інструментом побудови ледве не універсальної науки про людину.
    «Неокласики» впевнені у своїй правоті й у більш глибокому епістемологічному змісті: їхня економічна методологія дозволила їм виявити фундаментальну істину про людську природу, з оглядкою на яку вони претендують на пояснення практично всі аспектів людської поведінки. Двоє найбільш плідних і найбільш відомих на сьогоднішній день економістів-неокласиків – Г. Беккер з Університету Чикаго й Д. Бьюкенен з Університету Джорджа Мейсона (обидва Нобелівські лауреати) –  всю свою кар'єру займалися тим, що розширювали застосування економічних методів на такі, що звичайно вважаються неекономічними, феномени, як політика, адміністрування, расизм, родина й народжуваність. Сьогодні на політологічних факультетах багатьох відомих університетів панують послідовники так званої теорії раціонального вибору – теорії, що пояснює політику принципово економічними методами [7, с.145].
    Сучасний філософ-економіст Ф.Фукуяма вважає, що ця теорія «риночників» є вірною на 80%, тому що її базова концептуальна модель раціональної і корисної поведінки людини працює у 80% випадків. Втім в реальній людській поведінці залишаються 20%, у відношенні до яких неокласична модель не працює. 
«Азійські тигри» досягли таких неймовірно високих показників зростання, говорять неомеркантилісти, зовсім не завдяки врятованому від обмежень ринку, а завдяки обміркованій промисловій політиці урядів. Проте, незважаючи на своє розуміння азійських особливостей, вони оперують аргументами того ж ступеня абстрактності й загальності, що й «неокласики». Вони наполягають, що відмінність Азії полягає не в її культурі, а в тому, що азійські країни, прагнучи перебороти статус «запізнілих» і зрівнятися з Європою і Північною Америкою, вирішили впровадити інший набір економічних інститутів. Той важливий факт, що здатність створювати й ефективно управляти певними інститутами сама по собі є культурним феноменом, ними попросту ігнорується.
Мабуть, найбільш суворий вердикт неокласичної теорії був винесений Джеймсом Феллоузом в його книзі «Дивлячись на сонце».                      Англо-американська одержимість ринковою економікою, намагається довести Д.Феллоуз, не дозволила американцям побачити, що уряд здатний грати вирішальну господарську роль і що більша частина світу за межами США керується засадами, далекими від неокласичних приписів. Наприклад, азійські уряди, взявши під захист своїх внутрішніх виробників, вдалися для цього до встановлення високих тарифів, обмеження розмірів іноземних вкладень, підтримки експорту шляхом дешевих кредитів і прямих субсидій, виборчої видачі ліцензій і організації акціонерних товариств для розосередження витрат розвитку, і навіть до безпосереднього фінансування необхідних дослідницьких проектів.
    
1.5 . Економіка у контексті філософії науки

1980-ті роки у світовій економічній науці відзначаються початком нової епістемологічної активності: випускаються спеціалізовані журнали «Економіка i філософія» (Economics philosophy – виходить з 1985 р.) i «Журнал економічної методології» (Journal оf Economic Methodology – виходить з 1994 р.), публікуються статті з методологічних i філософських питань пізнання економічних явищ. Посилена увага до філософії серед економістів-теоретиків не виглядає випадковою. Вона обумовлена насамперед тим фактом, що дійсність кінця ХХ ст. піддала критиці класичні економічні концепції i постулати, на яких довгий час будувалися практика i теоретичні розробки в галузі господарської діяльності:
1.    Будь яка загальна картина сучасної економічної реальності – множинність сконструйованих реальностей.
2.    Не існує економіки як єдиної наукової дисципліни. Є тільки поле фундаментально різноманітних досліджень, що постійно змінюється.
3.    Наукове знання не дає підстави розмірковувати про об’єктивні сутності. Наукове знання – це інтерпретація об'єкта з певної точки зору.
    Настав час теоретичної рефлексії, коли предметом пізнання ставиться не сама господарська реальність, а знання, що її описує. У 1980-ті роки різко змінюється саме сприйняття економічної науки як об'єкта методологічного аналізу. Образ економічної теорії як єдиного «древа знання», що формує свої гілки-напрямки на твердому стовбурі-основі раніше освоєних істин, поступово поступається місцем новим уявленням, що представляють світ економічної науки плюралістичним, а саме знання –  обмеженим і фрагментарним. Подібна трансформація, очевидно, свідчила про перехід західної економічної науки на нові основи [8, с.56].
    Відбувається паралельний розвиток різноманітних наукових традицій, а звідси – слабка чуттєвість до критики, в тому числі до фактів, що не стикуються із загальноприйнятими теоріями. Принцип методологічного плюралізму надає вченому право самому визначати метод досліджень, що привів до радикального перегляду стосунків між об'єктом і суб`єктом пізнання. «Правила гри» в науці залишають свободу інтерпретації предмету і свободу вибору метода дослідження. На перший план висунулись дослідження як науково-дослідні програми (парадигми), оцінюється їх наукова прогресивність.
    Виявились протиріччя між марксистською онтологією, що лежить дотепер в основі теорії розуміння загального економічного розвитку цивілізації, з одного боку, і макроекономічними теоріями праксеологічної економіки, що використовуються для вирішення нагальних задач розвитку пострадянських країн – з другого.
    Особливу увагу останнім часом привертає питання про застосовність в економічній науці синергетичних уявлень. Вихідний імпульс йде від готового математичного апарата, що підлягає економічній інтерпретації.
    Філософія науки як один з авторитетних соціально-філософських напрямків задала параметри епістемології господарства і теорії господарювання. Головну роль тут зіграла така фігура, як І. Лакатош. Він виходив з припущення, що в одній науковій дисципліні можуть співіснувати різні конкуруючі між собою теорії. Простіше говорячи, ті самі факти, або, у всякому разі, факти, що відносяться до однієї і тієї ж предметної сфери, можуть одержувати різні теоретичні пояснення, рівною мірою претендують на істинність і визнання як наукових. Рівнобіжний розвиток різних наукових традицій і шкіл; слабка їхня чутливість до критики, в тому числі до фактів, що не узгоджуються із загальноприйнятими теоріями; місце, яке зайняла в науці «чиста теорія» з її нефальсифікованими постулатами, – усі ці реальні риси економічної науки одержали в концепції І.Лакатоша своє пояснення і, почасти, виправдання. У результаті під впливом Лакатоша спрямованість економіко-методологічних досліджень істотно змінилася. Замість звичних міркувань про предмет і метод на перший план висунулися дослідження, в яких існуючі наукові школи, традиції і теорії стали переосмислюватися як науково-дослідні програми чи парадигми; зародження і еволюція таких програм піддавалися історико-методологічній реконструкції, включаючи спроби відтворення їх «твердих ядер»; оцінювалася їхня наукова «прогресивність» [10, с.95].