Ассоциация Философского Искусства

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Чернігівський державний технологічний університет
Кафедра філософії та соціально-гуманітарних дисциплін


МОВА І НАЦІОНАЛЬНЕ БУТТЯ У ТВОРЧОСТІ О.О. ПОТЕБНІ

Реферат аспіранта
кафедри інформаційних і комп’ютерних систем
Бальченко Ірини Володимирівни


Наукові консультанти:
д.ф.н., проф. Хамітов Н.В.
к.ф.н., доц. Киселиця І.М.

Чернігів – 2012

ЗМІСТ

ВСТУП    3
РОЗДІЛ I. МОВА ЯК ВИМІР НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОСВІДОМОСТІ У ТЛУМАЧЕННІ О.О. ПОТЕБНІ    5
1.1 Мова та мислення    5
1.2 Мова та народність    8
РОЗДІЛ ІІ. БАГАТОМОВНІСТЬ ЯК НАСЛІДОК РОЗМАЇТТЯ КУЛЬТУР    13
2.1 Багатомовність проти одномовності: проблема чи надбання    13
2.2 Двомовність в Україні: побутовість чи буттєвість    17
ВИСНОВКИ    22
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ    24

ВСТУП

«Слова мають величезну владу над нашим життям, владу магічну, ми зачаровані словами і значною мірою живемо в їхньому царстві»
М. Бердяєв

      Жодне суспільство, на якому б рiвнi розвитку воно не знаходилось, не може існувати без мови. Це стосується всіх народів, усіх шарів i прошарків суспільства i кожної окремої людини. У свiтi налічується понад 5,5 тисяч мов. Бiльшiсть з цих мов не мають своєї писемності i державного статусу, ними послуговується невелика кiлькiсть мовців.
      Мова – головне знаряддя соціалізації, тобто перетворення біологічної істоти в соціальну, у члена певного суспільства. Мова бере участь у творенні людини. Мова – це генетичний код нації, який поєднує минуле з сучасним, програмує майбутнє i забезпечує буття нації у вічності. Мова забезпечує нормальне функціонування національного організму в усіх його виявах – політичному, економічному, культурному та ін. Мова – головна ознака нації.
      За дослідження мови повинні братися люди з чистим сумлінням, з серцем, нагрітим бажанням добра рідному народові i повагою до інших народів. Кошти, вкладені у вивчення мови, за короткий час сторицею повертаються суспільству дивідендами у вигляді здобутків науково-технічного прогресу, зміцнення соціального i національного миру, підвищення культури i духовності народу, його освітнього рівня, матеріального добробуту. Вивченням мови займається власне лінгвістика, а також ціла низка iнтердисциплiнарних наук, що виникли на стику мовознавства з іншими науками. Одну з таких наук – комп’ютерну лінгвістику, маємо за честь викладати.
      Актуальність. Дослідження проблеми багатомовності, у тому числі взаємодії двох мов, має особливо важливе значення для багатонаціональних держав, до яких належить і Україна.
      Державно-політична практика в мовному питанні на Україні, що склалася за останні роки незалежності, привела до того, що в бажанні видавити російську мову за межі країни і за межі суспільної і індивідуальної свідомості горе-ревнителі отримали результат, що не передбачався: суспільство стало нестримно втрачати не лише російську, але і українську мову! Цей феномен заслуговує особливого роздуму. Такого драматичного взаємозв'язку між мовами недалекі люди не чекали. А річ очевидна: малоруська мова є гілка, що виросла на дереві спільноруської мови, а не окреме «диво», що впало з місяця.
      Отже, звернення до наукових поглядів на проблему двомовності має поряд із теоретичною також і прагматичну цінність, оскільки одержані при цьому узагальнення можуть бути враховані при виробленні мовної політики в державі й регулюванні мовно-культурного життя суспільства.
      Мета роботи полягає в аналізі взаємозв’язку мислення та мови у контексті людського буття.
      Завдання роботи – дослідження особливостей національного характеру та його мовні виміри.
      Об’єкт дослідження – мова як спосіб мислення та засіб спілкування.
      Предмет дослідження – вплив мови на національне і особистісне буття.

РОЗДІЛ I. МОВА ЯК ВИМІР НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОСВІДОМОСТІ У ТЛУМАЧЕННІ О.О. ПОТЕБНІ

1.1 Мова та мислення

«Ми не лише говоримо якоюсь мовою, ми думаємо, ковзаючи вже прокладеною колією, на яку ставить нас мовна доля»
Х. Ортега-і-Гассет

      Про співвідношення мови і мислення існує безліч теорій, так само як і про походження мови. Що стосується походження мови, Потебня в своїх роботах показує і обґрунтовує ідею не божественного створення мови, а навмисного винаходу, а значить постійного його прогресу. Що стосується співвідношення мови і мислення він яро обстоює погляди Гумбольдта про рівновагу і єдність мови і мислення, а зовсім не про домінанту мислення над мовою [1, с.7].
      Якби мови були лише засобами позначення думки вже готової, такої, що утворилася поза ними, як дійсно думали у минулому, то їх відмінності по відношенню до думки можна б порівняти з відмінностями почерків і шрифтів однієї і тієї ж азбуки: нам більш менш все одно, яким почерком написати, яким шрифтом надрукувати книгу, аби можна було розібрати; так було б байдуже для думки, на якій мові її виразити. При такому становищі було б вірогідно, що як скоро поширилося б переконання, що різниця між мовами лише зовнішня і неістотна, що прихильність до своєї мови є лише справа звички, позбавленої глибоких підстав, то люди стали б міняти мову з такою ж легкістю, як міняють плаття.
      Мову можна порівняти із зором. Подібно до того як щонайменша зміна в апараті ока і діяльності зорових нервів неминуче дає інші сприйняття і цим впливає на все світобачення людини, так кожна дрібниця в пристрої мови повинна давати без нашого відома свої особливі комбінації елементів думки [9, c.258-259].
      Потебня є прихильником гумбольдтіанського підходу, згідно з яким мова є сукупність актів мовлення, як зусилля духу, що вічно повторюється, зробити членороздільний звук вираженням думки. При цьому, нероздільно з мовою пов’язана залежність мовлення і розуміння: «…поняття утворюється за допомогою слова, а без поняття неможливе істинне мислення» [5, с.30].
      Думка наша, за змістом, є або образ або поняття, третього середнього між тим і іншим немає. Думка з боку форми, в якій вона входить в свідомість, може бути не лише образом і поняттям, але і представленням або словом. При цьому, слово як засіб розвитку думки, зміни образу в поняття, само не складає його змісту. Тому, несправедливо було б докоряти мові, в тому, що вона уповільнює перебіг нашої думки [5, с.167]. В більшості випадків ми лише а priori передбачаємо залежність розумової продуктивності від мови, але не в змозі її уловити.
      Найцікавішим продовженням гумбольдтіанського підходу до мови в другій половині позаминулого століття є міркування Потебні про співвідношення слова і образу.
      Згідно з ідеєю словесного образу Потебні, образне представлення, що зв’язує форму слова з його сенсом (те, що Гумбольдт назвав «внутрішньою формою» слова), складає саму суть смислової наповненості слова: «Якщо образ є акт свідомості, то представлення є пізнання цієї свідомості» [5, с.169].
      Якщо від багатократних повторень образ втрачає свою свіжість, стає «стертим», так що значення слова починає сприйматися «автоматично», без опосередкованого образного  представлення, – таке значення визнається дефектним, таким, що не має належного духовного наповнення. Ми говоримо «Здрастуйте!» автоматично в належній ситуації, не переживаючи безпосередньо, як образ, ідею «побажання здоров’я», яка колись послужила творчим імпульсом до створення цього виразу; вираз зберігає своє утилітарне значення, але втрачає творчу енергію, яка додавала йому духовну наповненість. У мові повинні весь час з’являтися все нові вирази, образна основа яких відчувається людьми, що говорять зі всією яскравістю і «свіжістю», інакше мові загрожує смислове омертвіння. Так, у висловах Потебні, особливо раннього періоду, звучить романтична ностальгія по «золотому століттю» мовотворення, коли ніщо не відокремлювало тільки що створене слово від представлення, що викликало його: «...в той час, коли слово було не порожнім знаком, а ще свіжим результатом апперцепції... що наповнювали людину... радісним відчуттям творчості –  у той час набагато живіше відчувалася законність слова і його зв'язок з самим предметом» [5, с.176]. При цьому, апперцепцію він пояснює як участь відомих мас представлень в утворенні нових думок [5, с.116].
      Інтерпретація поняття «внутрішня форма мови» Гумбольдта [1, с.100] розвивається в Потебні у внутрішню форму слова, яка як і зовнішня форма, і вміст слова, є частиною слова. Так за допомогою цього поняття, він показує, чому в одній і тій же мові може бути багато слів для позначення одного і того ж предмету, і одне слово може означати предмети різнорідні: «Внутрішня форма слова є відношення змісту думки до свідомості; вона показує, як представляється людині її власна думка» [5, с.102].
      Ідею внутрішньої, зовнішньої форми і змісту Потебня показує через поетику і мистецтво: «…у творах мистецтв образ відноситься до змісту, як в слові представлення до чуттєвого образу або поняття» [5, с.180]. Так, у щирих поетів, навіть, випадковий образ має глибоку підставу в особистому житті.
      Всяке створення нового слова з колишнього створює разом з новим значенням і нове представлення. Тому можна сказати, що спочатку всяке слово складається з трьох елементів: єдність членороздільних звуків, тобто зовнішня ознака значення; представлення, тобто внутрішня ознака значення, і самого значення [4, c. 300].
      Вже при самому виникненні слова між його значенням і представленням, тобто способом, яким позначено це значення, існує нерівність: у значенні завжди вміщено більше, ніж у представленні. Слово служить лише точкою опори для думки. По мірі застосування слова до нових і нових випадків ця невідповідність все збільшується. Відносно широке і глибоке значення слова (наприклад, російськомовне слово «защита») прагне відірватися від порівняно нікчемного представлення (узятого із слова «щит»), але в цьому прагненні виробляє лише нове слово. Здобуті думкою нові точки прикріплення підсилюють її зростання.
      Таким чином, ця неперервна боротьба думки із словом при належній свіжості духовних сил провадить все більше і більше вдосконалення мови і збагачення її духовним змістом.
      Поняття внутрішньої форми слова Потебня застосував в порівняльному аналізі слов’янських мов і вивченні міфів, заклавши тим самим початок дослідженням в області, яку можна було б назвати етнолінгвістікою.
      Впорядковувавши зібрані матеріали, він прагнув не випускати з виду символіки з мовою і розташовував символи по єдності основного представлення, ув’язненого в їх назвах. В окремих випадках міг помилятися, але вірно те, що лише з точки зору мови можна привести символи в порядок, що відповідає переконанням народу [7, c.225]. Адже слово виражає не весь зміст поняття, а одну з ознак, саме ту, яка представляється народному переконанню найважливішою [7, c.221].

1.2 Мова та народність

«Хто якою мовою думає, той до того народу і належить»
        В. Даль

      У філософії та філології, проблему взаємозв’язку мови і народу О. О. Потебня, видатний мовознавець, літературознавець, філософ, перший крупний теоретик лінгвістики в Росії, член-кореспондент Імператорської Санкт-петербурзької Академії наук, розглядав концептуально. Вірно підмічено, що історичні передумови становлення проблеми взаємозв’язку мови і народу у вітчизняній філософській думці визначаються самим характером формування древньоруської цивілізації. Для Русі проблема збереження національної мови і культури завжди виявлялася актуальною, що було обумовлене рядом чинників: політичних, соціальних, релігійних. Русь знаходилася в постійній взаємодії і протиборстві і зі Сходом, і із Заходом. На початку формування древньоруської народності і державності вибір між двома світоглядними доктринами – язичеською і християнською – примушував древньоруських мислителів звертатися до виявлення і осмислення характерних рис руської ментальності. Не останнє місце в цьому процесі відводилося і мові, що було пов’язане з освоєнням не лише нової форми світогляду, але і нового способу оформлення релігійної думки – за допомогою церковнослов’янської мови, яка, з одного боку, багато в чому нагадувала рідну мову, а з іншого боку, не була принижена щоденним повсякденним вживанням.
      Але чому ж, саме, сукупність населення ми вважаємо одним народом? Потебня, відповідає на це питання однозначно: «Не по єдності походження, і не по схожості зовнішнього типу ми називаємо народ – народом» [6, c.190].
      Народна єдність настільки очевидно не полягає ні в географічній єдності території, ні в державній, ні в релігійній єдності, ні в схожості зовнішнього способу життя, їжі, одягу, характеру споруд, вдач, звичаїв, ні в мірі економічного, юридичного, наукового і художнього розвитку, що не доводячи цього окремими прикладами, досить послатися на відсутність всієї цієї єдності в будь-якому з великих народів.
      Якщо ж це так, то не лише краща, але і вірніша, єдина прикмета, по якій ми впізнаємо народ і в той же час єдина, незамінна нічим і неодмінна умова існування народу є єдність мови.
      Втрачаючи свою мову, людина тим самим перестає бути членом мовної, а отже – етнічної спільноти. Тільки в окремих випадках асиміляція мовна i асиміляція національна – не одне i те саме. «Єврея, цигана, фіна, татарина, німця, зросійщених настільки, що мовою їхньої заповітної думки стала російська мова, ми не можемо зарахувати ні до якого народу, крім російського» [6, 190].
      Згідно міркувань Потебні, наведених в п.1.1 мова є знаряддя усвідомлення та елементарної обробки думки, і, як знаряддя, обумовлює прийоми розумової роботи і, до деякої міри, її досконалість; але межі її вдосконалення не можуть бути вказані наперед.  З таких міркувань Потебня робить висновок, що народність, тобто те, що робить певний народ народом, полягає не в тому, що виражається мовою, а в тому, як виражається [6, c.191].
      У цьому сенсі народність має мало загального з національними прагненнями в області практичного життя і ідеєю національності.
      Ідеї Потебні про націоналізм і його зв’язок з проблемою збереження народності/мови можна звести до кількох основних положень.
      Праця Потебні ґрунтується на засаді,  що кожна народність тримається на вродженому націоналізмі. Цей націоналізм не має потреби всмоктувати, а тим більше поглинати інші народності з їхніми окремими націоналізмами. Для існування людини потрібні інші люди; для народності – інші народності [8, с.229].
      Кажучи про стосунки рівноправних народів, можна думати, що їх своєрідність стиралася б, якби їх спілкування з іншими зростало в більшій прогресії, чим їх внутрішній зв’язок. Але для збільшення їх осібності вистачає навіть того, щоб їх внутрішнє і зовнішнє спілкування посилювалося в рівній мірі. Тим часом здається більш вірогідним, що серед великих народних мас Європи внутрішнє спілкування народів збільшується більшою мірою, чим міжнародне, зрозуміло, окрім тих випадків, де правильний перебіг справ змінюється силою зброї або політичного шахрайства.
      Диференціювання первинно схожих мов не означає, що в народах зменшується здатність збудження з боку інших мов; але воно значить, що як людині, так і народові з кожним роком стає важчим вийти з колії, що проривається для нього своєю мовою, саме настільки, наскільки заглиблюється ця колія. З цієї точки зору здається, що чим більш архаїчна мова народу, чим менш різкі перевороти в нім здійснюються протягом часу, що відокремлює його від початку, тим більше можлива для нього денаціоналізація [9, c.268].
      Коли якась народність розчиняється в іншій, це збіднює все людство, а отже, і народність-переможця. Нема що й казати, особливо згубні наслідки чекають на народність переможену: «Денаціоналізація ... веде до економічної й розумової залежності й служить джерелом страждань» [8, с.231].
      З іншого боку, збереження народності ніколи не повинно зводитися до збереження старовини. Нормальний еволюційний процес у взаємозв’язках з іншими народностями неухильно веде до змін та може викликати навіть поступове повне заперечення змісту, не спричинивши шкоди народності. Те що стосується народності, лишається в силі і для мови, яка є найбільш досконалою її аналогією [8, с.229].
      Поміркована і шляхетна теорія, готова ввібрати кожне не накинуте силою нововведення, віддзеркалює погляди високогуманні та сповнені терпимості. Її можна, застосувати до будь-яких національно-мовних взаємин, а вже й поготів до українсько-російських. Не дарма перед її викладом Потебня докладно переказує наведений у Головацького випадок про германізованого в австрійській армії жовніра-українця, випадок аж ніяк не рідкісного на Україні відступництва й зречення. А подібних перекидьків на російський бік було куди більше. І тут Потебня стає гнівним і пристрасним, хоч ніколи не вказує прямо на Росію і, що важливіше, ніяк не проповідує ненависть та не закликає до священної війни. Тут доцільно навести уривок з його статті: «Взагалі денаціоналізація зводиться на погане виховання, на етичну хворобу: на неповне користування наявними засобами сприйняття, засвоєння, дії, на ослаблення енергії думки; на мерзенність запустіння на місці витиснених, але нічим не замінених форм свідомості; на ослаблення зв’язку підростаючих поколінь з дорослими, що замінюється лише слабким зв’язком з чужими; на дезорганізацію суспільства, аморальність, оподленіє» [8, с.231].
      На перший погляд навальна сила цих обвинувачень може здатися суперечною з куди лагідніше сформульованими загальними поглядами Потебні. Суперечність, одначе, примарна. Очевидно, Потебня вбачав шкоду від надмірного зросту числа перебіжчиків, що тяглися до російського, бо вважав той процес не наслідком «природних» взаємин, а результатом застосування насильницьких засобів. Ця сполучна ланка в вивідках Потебні відсутня. За цензурних умов розставляти крапки над і не доводилося.
      Однак, відзначимо, що патріот своєї як малої, так і великої батьківщини, Олександр Потебня все ж був скептично налаштований до ідеї самостійності української мови і до розробки її як літературної. Він розглядав російську мову як єдине ціле – сукупність великоросійського і малоросійського говорів. Спільноруська літературна мова вважав надбанням не лише великоросів, але і білорусів і малоросів в рівній мірі. Це відповідало його поглядам на політичну і культурну єдність східних слов’ян – «панрусизму».