Ассоциация Философского Искусства

Добавлено  05.24.2011 22:03:08:
1 КЛАСИФІКАЦІЯ ПЕРІОДІВ СУСПІЛЬСТВА
1.1. Основні положення традиційного суспільства
Розвиток цивілізації відбувається через глобальні історичні етапи - патріархальне або доіндустріальне суспільство на початку, згодом традиційне індустріальне суспільство й новітнє постіндустріальне суспільство, базові засади якого наразі тільки формуються.
Традиційне суспільство (до індустріальне) — це найтриваліша із трьох стадій, її історія нараховує тисячі років. Більшість своєї історії людство провело саме у традиційному суспільстві. Це суспільство з аграрним укладом, мало динамічними соціальними структурами та із заснованим на традиції способом соціокультурної регуляції. У традиційному суспільстві головним виробником є не людина, а природа. Переважає натуральне господарство — абсолютна більшість населення (понад 90 %) зайнята у сільському господарстві; застосовуються прості технології, а відтак — поділ праці є нескладним. Цьому суспільству властива інерційність, низьке сприйняття нововведень. Якщо користуватися марксистською термінологією, традиційне суспільство — це первіснообщинне, рабовласницьке, феодальне суспільство.
1.2. Особливості індустріального суспільства.
В центрі індустріального суспільства є базове співвідношення "людина - знаряддя праці" (машина, технологія), а людський світ перетворюється на світ технічний. Прагнення до підкорення природи та індустріальна революція означали спробу замінити природний порядок речей раціонально-технологічним. Людина стала придатком до машин і технологічних процесів, та масовим споживачем індустріально вироблених речей. Суспільство бюрократизується та утверджується відношення до людини як до елементу великої машини або речі.
Індустріальному суспільству властиве машинне виробництво, національна система господарювання, вільний ринок. Цей тип суспільства виник порівняно недавно — починаючи з ХУШ ст., внаслідок промислової революції, що охопила спершу Англію і Голландію, а згодом і решту країн світу. В Україні промислова революція почалася приблизно у середині XIX ст. Суть промислової революції полягає у переході від ручного способу виробництва до машинного, від мануфактури до фабрики. Освоюються нові джерела енергії: якщо раніше людство використовувало в основному енергію м'язів, рідше — води і вітру, то з початком промислової революції починають використовувати енергію пари, а пізніше — дизельні двигуни, двигуни внутрішнього згорання, електроенергію. В індустріальному суспільстві на задній план відійшло завдання, яке було головним для традиційного суспільства — нагодувати людей і забезпечити їх найнеобхіднішими для життя речами. Тепер всього-на-всього 5—10 % людей, зайнятих у сільському господарстві, виробляють продуктів достатньо для усього суспільства.
Індустріалізація приводить до посиленого зростання міст, зміцнюється національна ліберально-демократична держава, розвивається промисловість, освіта, сфера обслуговування. З'являються нові спеціалізовані суспільні статуси ("робітник", "інженер", "залізничник" та ін.), зникають станові перегородки — уже не благородне походження чи сімейні зв'язки є підставою для визначення місця людини в суспільній ієрархії, а її особисті дії. У традиційному суспільстві дворянин, який збіднів, залишався дворянином, а багатий купець все одно був особою "неблагородною".
В індустріальному ж суспільстві кожен завойовує свій статус особистими заслугами — капіталіст, який збанкрутував, капіталістом уже не є, а вчорашній чистильник черевиків може стати власником великої фірми і зайняти високе становище в суспільстві. Зростає соціальна мобільність, відбувається вирівнювання людських можливостей, внаслідок загальної доступності освіти.
В індустріальному суспільстві ускладнення системи соціальних зв'язків приводить до формалізації людських стосунків, які в більшості випадків стають деперсоналізованими. Сучасний городянин за тиждень спілкується з більшою кількістю людей, ніж його далекий сільський предок за все своє життя. Тому люди спілкуються через свої ролеві і статусні "маски": не як конкретний індивід з конкретним індивідом кожен з яких наділений певними індивідуальними людськими якостями, а як Викладач і Студент чи Міліціонер і Пішохід, або Директор і Працівник ("Кажу вам як спеціаліст...", "у нас так не заведено...", "професор сказав...").
1.3. Основні риси, що притаманні постіндустріальному суспільству
Одним із визначень поняття «Постіндустріальне суспільство» є нова стадія суспільного розвитку, яка приходить на зміну індустріальній добі. Якщо в до індустріальну епоху головним виробничим ресурсом була мускульна сила, в індустріальну — машинна техніка, то на постіндустріальній стадії таким ресурсом стає знання, інтелект. Метою стає не кількість вироблених благ, а їх якість — і в ширшому розумінні — якість життя. Відповідно провідною соціальною групою постіндустріального суспільства стають не селяни, не робітники, а представники інтелектуальних професій, практики нових наукомістких технологій та інформаційних послуг [1].
Постіндустріальне суспільство (термін запропонований Деніеллом. Беллом у 1962 р.). Свого часу Д. Белл очолював "Комісію 2000 року", створену рішенням Конгресу СПІА. Завданням цієї комісії було напрацювання прогнозів соціально-економічного розвитку СПІА у третьому тисячолітті. На основі проведених комісією досліджень, Деніелл Белл разом з іншими авторами написав книгу "Америка в 2000 р.". У цій книзі, зокрема, доводилось, що за індустріальним суспільством наступає новий етап людської історії, який базуватиметься на досягненнях науково-технічного прогресу. Цей етап Деніелл Белл і назвав "постіндустріальним".
У другій половині XX ст. у найрозвинутіших країнах світу, таких, як: США, країни Західної Європи, Японія різко зростає значення знання та інформації. Динаміка оновлення інформації стала такою високою, що вже у 70-х рр. XX ст. вчені-соціологи зробили висновок (як показав час — правильний), що у XXI ст. неписьменними вважатимуться не ті, хто не вміє читати і писати, а ті, які не вміють учитися, забувати непотрібне, і вчитимуться знову.
У зв'язку зі зростанням ваги знань та інформації, наука перетворюється на безпосередню виробничу силу суспільства — все зростаючу частину доходів передові країни отримують не від продажу промислової продукції, а від торгівлі новими технологіями і наукоємною та інформаційною продукцією (як-от: кіно, телепрограми, комп'ютерні програми тощо).
У постіндустріальному суспільстві вся духовна надбудова інтегрується в систему виробництва і — тим самим — долається дуалізм матеріального та ідеального. Якщо індустріальне суспільство було економіко центричним, то постіндустріальне суспільство характеризується культуро центричністю: зростає роль "людського фактора" і всієї спрямованої на нього системи соціогуманітарного знання. Це, звичайно, не означає, що постіндустріальне суспільство заперечує базові компоненти індустріального (високорозвинена промисловість, трудова дисципліна, висококваліфіковані кадри). Як зауважив Деніелл Белл, "постіндустріальне суспільство не заміщує індустріальне, так само як індустріальне суспільство не ліквідовує аграрний сектор економіки". Але людина у постіндустріальному суспільстві уже перестає бути "людиною економічною". Домінантними для неї стають нові, "пост матеріалістичні" цінності. Першим "виходом на суспільну арену" людини, для якої пріоритетними є "пост матеріалістичні цінності", вважають (Г. Маркузе, С. Айерман) молодіжний бунт наприкінці 60-х рр. XX от., який задекларував смерть протестантської трудової етики як морального підґрунтя західної індустріальної цивілізації.
Зробимо порівняння індустріального і постіндустріального суспільства (табл. 1.1).
Таблиця 1.1. Порівняння індустріального та постіндустріального суспільства
Основні складові    Індустріальне суспільство    Постіндустріальне суспільство
Технічний базис    Індустріальний    Інформаційний
Основа суспільного добробуту    Товари    Знання
Масовий клас    Робітники    Службовці, менеджери
Принцип управління    Керівництво    Узгодження
Форма власності    Приватна    Акціонерна
Політичний режим    Авторитаризм, представницька демократія    Безпосередня демократія, самоуправління

Над розробкою концепції постіндустріального суспільства плідно працювали такі вчені: Збігнєв Бжезінський, Елвін Тоффлер, Реймон Арон, Кеннепг Боулдінг, Уолт Ростоу та ін. Щоправда, деякі з них вживали власні терміни для назви нового типу суспільства, який приходить на зміну індустріальному. Кеннет Боулдінг називає його "постцивілізація". Збігнєв Бжезінський віддає перевагу терміну "технотронне суспільство", підкреслюючи тим самим вирішальне значення у новому суспільстві електроніки і засобів комунікації. Елвін Тоффлер називає його "суперіндустріальним суспільством", позначаючи ним складне мобільне суспільство, яке базується на високо передовій технології і пост матеріалістичній системі цінностей.
Елвін Тоффлер у 1970 р. писав: "Мешканці Землі розділені не тільки за расовою, ідеологічною чи релігійною ознаками, але також, у певному сенсі, і в часі. Вивчаючи сучасне населення планети, ми виявляємо незначну групу людей, які все ще живуть мисливством і рибальством. Інші, їх більшість, покладаються на сільське господарство. Вони живуть приблизно так само, як жили їхні предки сотні років тому. Ці дві групи разом становлять близько 70 % населення Землі. Це люди минулого.
Понад 25 % населення земної кулі живуть у промислово розвинутих країнах. Вони живуть сучасним життям. Вони продукт першої половини XX ст. сформовані механізацією і масовою освітою, виховані на спогадах про аграрно-промислове минуле своєї країни. Вони — люди сучасного.
Решта 2—3 % населення планети не можна назвати ні людьми минулого, ані людьми сучасного. Бо у головних центрах технологічних і культурних змін, в Нью-Йорку, Лондоні, Токіо про мільйони людей можна сказати, що вони живуть у майбутньому. Ці першопрохідці самі того не усвідомлюючи, живуть так, як інші будуть жити завтра. Вони розвідники людства, перші громадяни суперіндустріального суспільства".
Можемо доповнити Тоффлера тільки в одному: сьогодні, майже через 40 років, у суспільстві, яке він називав суперіндустріальним, проживає уже понад 40 % людства.
Перехід від індустріального до постіндустріального суспільства визначається такими чинниками: зміною у сфері економіки: перехід від економіки, орієнтованої на товаровиробництво до економіки, що орієнтується на сферу послуг та інформації. Причому, йдеться, насамперед, про висококваліфіковані послуги, такі як розвиток і загальна доступність банківських послуг, розвиток засобів масової комунікації і загальна доступність інформації, охорона здоров'я, освіта, соціальна опіка і тільки у другу чергу — послуги, що надаються окремим клієнтам. У середині 90-х рр. XX ст. в сфері виробництва й у сфері обслуговування та надання інформаційних послуг було, відповідно, зайнято: в США — 25 % і 70 % працюючого населення; в Німеччині — 40 % і 55 %; в Японії — 36 % і 60 %); що більше — навіть у виробничій сфері у країнах з постіндустріальною економікою представники інтелектуальної праці, організатори виробництва, технічна інтелігенція і адміністративні кадри складають близько 60 % усіх зайнятих; зміною в соціальній структурі суспільства (поділ за професійною ознакою приходить на зміну класовому поділу). Наприклад, Деніелл Белл вважає, що в постіндустріальному суспільстві зникає клас капіталістів, а його місце займає нова правляча еліта, яка володіє високим рівнем освіти і знань; центральним місцем теоретичного знання у визначенні основних векторів розвитку суспільства. Основний конфлікт, таким чином, у цьому суспільстві пролягає не між працею і капіталом, а між знанням і некомпетентністю. Зростає значення вищих навчальних закладів: університет заступив промислове підприємство, чільну інституцію індустріальної епохи. Вища школа має за нових умов щонайменше два головних завдання: творити теорії, знання, які стають головним чинником соціальних змін, а також виховувати радників та експертів; створенням нових інтелектуальних технологій (серед іншого, наприклад, генна інженерія, клонування, нові агротехнології та ін.).

3 СТРАТЕГІЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ
1.    Геополітично-цивілізаційний аспект.
Європа як духовна цивілізація історично розвинулася у трьох дещо відмінних формах: власне європейській (Західна та Центральна Європа), євразійській (Росія) та північно-американській (США та Канада). Європейська цивілізація, будучи духовно єдиною на усіх трьох континентах та внутрішньо переплетеною, в різних географічних умовах та історичних обставинах набула різних культурно-ідеологічних форм. Різні її гілки - індивідуалістична американська, ліберальна західноєвропейська, консервативно-колективістська (общинна) російська - мають певні особливості, механічне перенесення яких в реалії одна одної неможливі або можуть нашкодити. Водночас, протягом віків їх розвиток відбувався в спільному руслі та в єдиній системі понять.
Україна історично сформувалася та розвивалася на стику світів та комунікацій: "варяг та греків", Європи та Азії, землеробів та "дикого поля", православ'я та католицької віри й протестантизму, християнського та мусульманського світів, Заходу та Росії. Історія України - це історія змін домінуючих зовнішніх впливів та розвиток запозиченого ззовні у національному контексті, що породжувало як національні загрози так і здобутки.
Сучасна перспектива України (в геополітичному вимірі) як складової Європейської цивілізації - це перехрестя та рівномірний вплив різних її гілок, природний синтез їх духовних цінностей. Нерозуміння цього факту може призвести до розшматування України на частини, вміле ж використання - до розквіту і перетворення на світову потугу. Специфіка України у близькості до її історичної традиції та вкоріненні в національний характер базових засад усіх трьох гілок європейської цивілізації: західноєвропейського лібералізму, російського колективізму й американського індивідуалізму (наслідок тривалого освоєння Дикого поля та козаччини, аналогічний впливу просування на Дикий Захід в історії США).
Поєднання тісного співробітництва в усіх сферах з найбільшою світовою потугою - США (враховуючи її величезний технологічний, інформаційний, фінансовий та економічний потенціал), з політичною та культурною традицією старої Європи, а також з економічною співпрацею з Росією (з її сировинними ресурсами та ринками), дає Україні історичний шанс. Процес консолідації загально-європейської цивілізації є в інтересах України.
Водночас, Україна не може відмежуватися від сусіднього до неї мусульманського світу та забути про своє центральне місце в прадавньому індоєвропейському ареалі. Це визначає потребу в багатовекторних геополітичній орієнтації та духовному розвитку України, що забезпечуватимуть їй роль міжцивілізаційного "мосту" радше ніж "порубіжжя".
2.    Духовна основа модернізації.
Духовний світ людини не терпить порожнечі, а його занепад породжує занепад усього життя суспільства. Після краху комуністичної ідеології й спровокованої духовної кризи та хаосу Україна в першу чергу потребує нових світоглядних орієнтирів. Для цього потрібна нова світоглядна парадигма, що поєднувала би історичну традицію та сучасну перспективу.
Мобілізаційна спроможність українського суспільства для реалізації стратегії модернізації фундаментально залежить від його духовного стану. Досвід людства свідчить, що духовні цінності та суспільна мораль, зокрема трудова етика є надзвичайно важливими чинниками економічного розвитку. Саме протестантська християнська етика забезпечила культурно-ідеологічні засади для європейського ліберального капіталізму, а конфуціанська духовність і традиція стали базою економічного чуда "далекосхідних тигрів" кінця ХХ ст.
З урахуванням історичних традицій, національного характеру, менталітету українського народу сучасна система цінностей могла би грунтуватися на ідеології "солідарного індивідуалізму" як поєднанні поваги до індивідуальних прав, свобод та ініціативи з суспільною солідарністю та колективізмом вільних громадян. Ідеали "вільного товариства" є природними для історії України і, водночас, синтезом цінностей трьох різних гілок європейської цивілізації. Духовна сила нації також пов'язана з відновленням християнської моралі разом з трудовою етикою, що є необхідною умовою добробуту й економічного розквіту. Суспільна етика добробуту та багатства, що завдячують талантові й чесній та сумлінній праці, має заступити діючій настанові на збагачення за будь-яку ціну та потягу до "ловіння рибки в каламутній воді".
Прагматичний розрахунок та моральний імператив - дві невід'ємні складові сучасної системи цінностей, а світогляд, що будується на твердих моральних принципах є безальтернативною умовою модернізації. Розширення духовних та інтелектуальних горизонтів сприятиме подоланню елементів плебейськості та провінційності в українській ментальності, дозволить українській нації збагатити себе, європейську й світову цивілізацію сучасними висококультурними виявами своєї духовності.
3.    Історична спадщина та творення модерної європейської нації.
Поєднання спадщини трьох видатних періодів в історії українського народу - духовного розвитку часів Київської Русі, демократичних здобутків козацької доби та індустріально-технологічних і соціальних надбань радянського періоду містить величезний консолідуючий потенціал. Синтез позитивів національної історичної спадщини з новітніми тенденціями розвитку сучасного світу відкриває для народу України нові перспективи.
Водночас створення в Україні модерної європейської нації вимагає подолання психологічної інерції тимчасової та штучної історичної спільноти під назвою "радянський народ". Глибокі залишки радянської ментальності та самоідентифікації в психології значної маси людей в Україні породжують настрої радянського націонал-соціалізму та ксенофобії щодо Європи, стримують національну консолідацію на нових перспективних засадах.
Реалізація в Україні загальнолюдського принципу розвитку людських спільнот в рамках незалежних національних держав створила передумови для нової самоідентифікації її громадян, які мають знайти своє місце в світі. Позитивна національна ідея, що спрямована в майбутнє та дає гідну перспективу для всіх громадян України, є фундаментом для їх об'єднання та самоусвідомлення єдиною нацією зі спільною метою.
Позитивний громадянський (не етнічний) націоналізм має стати елементом доктрини модернізації й необхідним етапом на шляху до товариства високорозвинених націй. Це означає, що на певний час ми, громадяни України, маємо сконцентрувати свою увагу передусім на самих собі та своїх внутрішніх проблемах. Лише тоді ми будемо цікаві зовнішньому світу й нас сприйматимуть на рівних, якщо знайдемо власні сили для консолідації та самостійного й прискореного розвитку.
4.    Формування та розбудова власне українського суспільства
Модернізаційна стратегія для України вимагає формування та розбудови в першу чергу власне українського Суспільства (а не тільки і не стільки Держави) як самостійного суб'єкту людської цивілізації. Саме зріле й структуроване національне суспільство є головною запорукою незалежної державності будь-якого народу. З огляду на європейську належність України, воно має розвиватися на засадах "громадянського суспільства" та вертикальної мобільності, на відміну від жорсткої ієрархічно-сімейної традиції країн Далекого Сходу.
Суспільна самоорганізація й структурування на сучасній основі вимагають формування нової національної еліти - інтелектуальної, політичної, управлінської та господарської, здатної ефективно контролювати національні ресурси, включити їх у світові процеси та нарощувати їх. Правляча псевдоеліта не має належної культури та інтелектуальної підготовки, глибоко не орієнтується в суті суспільних процесів, що відбувається в Україні, та не може надати їм необхідної спрямованості й темпу.
На зміну правлячій пострадянській номенклатурі, що приватизувала державу та її багатства й перетворюється на олігархію, має прийти нова еліта, головним капіталом якої є знання в широку розумінні, володіння сучасними технологіями мислення та професійної діяльності. При всій трагічності ситуації в пострадянських країнах, вони поки що зберегли головний ресурс - "людський капітал", відсутність якого є головною проблемою "третього світу" та перешкодою його розвитку. Україна потребує революції в управлінні державою та виробництвом, для чого на чільні позиції в суспільстві має прийти "інноватор" - інтелектуал, політик чи державний службовець, крупний підприємець чи менеджер. Безумовно, важливою складовою процесу зміни еліт буде інкорпорація до нової еліти передової частини існуючої номенклатури та її залучення до вирішення глобальних завдань, що стоять перед Україною.
Створення передумов для прискореного формування потужного середнього класу є також однією з стратегічних цілей. В сучасному суспільстві в основі середнього класу є не власник малого бізнесу чи дрібний торговець, а в першу чергу високо-кваліфікований працівник, знавець своєї справи, що володіє знаннями, навичками та умінням. Майбутній середній клас України складуть мільйони компетентних професіоналів незалежно від сфери діяльності: приватного чи державного сектору, бізнесу чи бюджетної сфери - дрібний підприємець та інженер, лікар та викладач, висококваліфікований робітник тощо.
Водночас існуюча загроза суспільного хаосу має прискорити процес формування сильної та ефективної державної влади, здатної захистити своїх громадян та національні інтереси країни, але прозорої та відкритої для суспільного контролю. Держава має в першу чергу забезпечувати права своїх громадян, а нові засади її адміністративної та структурної побудови забезпечити максимальне зменшення корумпованості та клановості.
5.    Інноваційний процес як провідний чинник модернізації
Велика індустрія, гордість радянського народу, в своїй значній частині перетворилася на тягар української економіки, а її консервація означає відкидання України на узбіччя світової цивілізації. Стратегія модернізації передбачає подолання спадщини архаїчного індустріалізму в українській економіці, її глибинну структурну реформу та технологічне переоснащення. Тому існує нагальна потреба в певній "де-індустріалізації" України, але такій що веде не назад а вперед до нової якості.
Це, зокрема, означає згортання старих архаїчних індустріальних виробництв, що нераціонально витрачають дорогі сировинні ресурси, забруднюють довкілля і є економічно збитковими для країни. Натомість - розгортання й всіляка підтримка нових сучасних виробництв, докорінне переобладнання існуючих заводів та будівництво нових. Акцент має бути зроблений на виробництво дорогої на світових ринках продукції глибокого рівня переробки з мінімальними енерго- та ресурсовитратами в вартості кінцевого продукту.
Пріоритетним стратегічним завданням держави має стати стимулювання та підтримка інноваційного процесу, розвиток високих, а також орієнтованих на споживача технологій. Україна ще не до кінця розгубила головного - фахівців та високоосвічений персонал, а нерозвиненість та незавершеність існуючої інфраструктури дозволяє впроваджувати найсучасніші технологічні та організаційні рішення. Фундаментальним питанням для України є зменшення індустріального навантаження на природу, прискорене впровадження ресурсо-, в особливості енергозберігаючих, технологій.
Визначальний характер в сучасному світі набуває розвиток інформаційних та телекомунікаційних технологій. Принциповою стратегічною перспективою є формування в Україні відкритого інформаційного суспільства, інтеграція до світового інформаційного простору. Разом з тим впровадження надбань всесвітньої інформаційної революції має супроводжуватися збереженням національних рис, традицій та самоідентичності українського суспільства, що цілком відповідатиме загальносвітовій тенденції.
6.    Модернізаційна стратегія в економіці україни
В економічній сфері модернізаційна стратегія базується на засадах:
•    раціонального поєднання ринкових регуляторів й вільної добросовісної конкуренції зі стратегічним державним регулюванням;
•    збалансованості економічної ефективності зі справедливим розподілом прибутку;
•    балансу капіталу та праці.
Радикальна реформа української економіки має вирішити два фундаментальні завдання здійснити постіндустріальний структурно-технологічний ривок, та значно підвищити ефективність економіки. В умовах сучасної України це обумовлює на найближчу перспективу необхідність існування двосекторної економіки: сектору стратегічних виробництв з переважаючим впливом та роллю держави, і сектору вільного ринку, свободи конкуренції й підприємницької ініціативи. Постіндустріальний структурно-технологічний ривок: ця задача вимагає активного державного сприяння великим високотехнологічним підприємствам - флагманам постіндустріального прориву, її реалізація повинна стати одним з найбільших державних пріоритетів. Відповідно, Україні необхідна потужна державна інвестиційна політика. В її основі має бути поєднання виробництва та фінансів, однонаправленість промислової та грошово-фінансової політики держави. Метою цієї політики повинна стати мобілізація внутрішніх ресурсів й залучення зовнішніх інвестицій з подальшим їх спрямуванням на реструктуризацію і технологічне оновлення промисловості, інноваційне інвестування, розвиток сучасної постіндустріальної інфраструктури.
В Україні є необхідним відновлення та збереження протягом тривалого часу централізованого перерозподілу коштів, а також цільових державних капіталовкладень, до стратегічних галузей та перспективних сучасних виробництв згідно з чітко визначеними пріоритетами. Політика "пріоритетних виробництв" та "інноваційних інвестицій" на першому етапі має базуватися на комплексі державних заходів таких як довгострокові преференційні кредити централізованого "фонду реконструкції", прямі державні інвестиції, примусове спрямування частки інвестиційних ресурсів банків, відповідне пільгове оподаткування та амортизаційна політика тощо.
Водночас в умовах обмежених можливостей державних ресурсів та важелів, паралельно до їх застосування, інвестиційна політика повинна бути спрямована на залучення приватних внутрішніх і зовнішніх інвестицій. Для цього має бути рішуче змінено економічне середовище в країні, розвиватися відповідна інфраструктура та створені сприятливі умови для потенційних інвесторів в українську економіку. Мобілізації приватних фінансових ресурсів та їх концентрації саме на структурно-технологічному прориві та інноваційному інвестуванні сприятиме створення крупних фінансово-промислових груп та налагодження їх зв'язків з масивом малих та середніх підприємств.
Україні вкрай необхідні великі конкурентоспроможні на світовому ринку корпорації, в тому числі транснаціональні, що підтримувалися б вітчизняним урядом, і в цьому також полягає позитивна економічна діяльність держави.
Вирішення другого фундаментального завдання - значного підвищення ефективності економіки - вимагає надати свободу й простір для підприємливих та сміливих; створити реальне конкурентне середовище там, де це можливо і необхідно; здійснити демонополізацію економіки та жорсткий контроль за природними монополіями. Держава має служити простим платникам податків, а не олігархічним бізнесовим структурам й монополістам, захищати свободу чесної конкуренції, всіляко розвивати малий та середній бізнес, знизити податки та навчитися розумно витрачати суспільні кошти.
Формальна "боротьба" офіційної влади з тіньовою, що не супроводжується продуманими заходами по виведенню української економіки з тіні, призводить лише до протилежних наслідків. Необхідна радикальна зміна економічної політики, дерегуляція ринкового сектора, а також союз з некримінальною частиною тіньової економіки.
Важливою соціально-економічною потребою є підвищення частки зарплати у валовому внутрішньому продукті України, що дозволить підвищити платоспроможний внутрішній ринок - основу виробництва, та заощадження населення - важливий інвестиційний ресурс. Тотальна бідність народу є економічно надзвичайно деструктивною. Крім того, збільшення доходів громадян та підприємств, що працюють на внутрішнього споживача, призведуть до зростання політичного впливу народу та зменшення влади олігархічних кланів.
7.    Вхід до світових економічних процесів та розподілу праці.
Рівноправність в світовому розподілі праці та світовій торгівлі визначається в першу чергу доступом України до світових ринків збуту промислової й, особливо, високо-технологічної продукції. Фундаментальне значення має геоекономічний підхід до розвитку економіки - стратегія входження України до світових виробничих центрів, тобто прориву до світової "доходної каси". В цій сфері також визначальною є роль держави, а реалізація цієї стратегії - одним з найважливіших завдань державної зовнішньої політики.