Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Чернігівський державний технологічний університет
Кафедра філософії та соціально-гуманітарних дисциплін
Проблема свободи та її меж
Реферат здобувача кафедри Обліку та аудиту
Короткого В. В.
Науковий керівник: професор кафедри Обліку та аудиту
Лень Василь Степанович
Тема дисертації: «Облік, аналіз і контроль діяльності небюджетних неприбуткових установ»
Чернігів – 2011
Зміст
Вступ 2
I. Проблема свободи в історії філософії 5
1.1 Мораль і моральність як основа свободи Гегеля 7
1.2 Позитивна та негативна свобода І. Берліна 9
II. Свобода особистості в соціально-культурологічному вимірі 10
2.1 Відповідальність як межа свободи у соціальних інституціях 14
2.2 Необхідність як міра свободи в соціумі 16
Висновок 20
Список використаної літератури: 23
Вступ
Свобода - это право выбирать,
с душою лишь советуясь о плате,
что нам любить, за что нам умирать,
на что свою свечу нещадно тратить.
И. Губерман
Актуальність дослідження. Розвиток різних соціальних інституцій та пов’язаний з цим постійний процес «переоцінки цінностей» зорієнтований на створення цілісної концепції людини, що відображає її сутність та діяльність і як особистості, і як члена суспільства, концепції, що відповідає сучасному розумінню сутності людини, як носія загальнолюдських цінностей, підкреслює актуальність проблеми свободи, яка потребує глибокого філософського дослідження.
Тема свободи є одна з основних тем філософії. Весь період існування філософії являє собою вражаючу картину безперервних спроб зрозуміти сутність цього феномена. Вона хвилювала й надихала європейську політичну філософію протягом багатьох сторіч від Канта й Гегеля до І. Берліна, Ф. Хайека.
При цьому всякий результат, отриманий на тому або іншому відрізку історії людської думки, як правило, не влаштовував наступні покоління, будучи джерелом для нових пошуків і інтерпретацій. «Ні про одну ідею, відзначав Гегель, не можна з таким повним правом сказати, що вона невизначена, багатозначна, доступна найбільшим непорозумінням і тому дійсно їм піддана, як про ідею свободи» [5; c.324].
В історії розвитку розуміння свободи із прадавніх часів поняття творчої свободи витісняє поняття свободи від перешкод. У Сократа й Платона мова йде, насамперед, про свободу й долю, в Арістотеля ( про свободу від політичного деспотизму); в Эпікура, стоїків ( про нещастя людського існування, пов'язаних з обмеженням свободи й прагненням до неї). У Середньовіччі розглядають свободу від гріха й благодать, з якою співвіднесено поняття «свобода». В епоху Ренесансу під свободою розуміється безперешкодне й всебічне розгортання сутнісних потенцій особистості.
Поняття свободи пронизує всі сфери активності людини й суспільства. Свобода перебуває в епіцентрі життєвих устремлінь людини. Від того, як розуміється свобода, вибудовуються різні концепції змісту й цінності життя. Нові форми діяльності (у тому числі й досягнення добробуту) можуть втілитися в дійсність, якщо будуть ґрунтуватися на глибоких знаннях про людину і її призначення, її можливостях реалізувати свою свободу.
Мета роботи полягає в визначенні поняття свободи окремого індивіда та встановлення її границь в соціумі для гармонізації його існування.
Завдання роботи – дослідження розвитку основних інтерпретацій поняття «свобода» і шляхом систематизації та аналізу накопичених знань зробити спробу виділити значення свободи та її границь в соціальних інституціях.
Об’єкт дослідження – особистість та її свобода в соціальних інституціях.
Предмет дослідження – відносини, що виникають між окремими особистостями соціальних інституцій, які є одночасно джерелом і регулятором права свободи кожної з них.
Оскільки, поняття свобода в суспільстві тісно пов’язане з поняттям особистості, то в першому розділі даної роботи буде розглянуто інтерпретацію індивіда та його свободи в поглядах різних філософів.
Друга частина роботи буде присвячена питанням свободи особи по відношенню до такого соціального інституту, як об’єднання громадян: що це таке, де її границі, що значить вибір у житті людини. Свобода – це благо або зло для сучасної людини?
Автор визнає, що в ході дослідження йому навряд чи удасться однозначно правильно відповісти на ці питання – для цього потрібні роки й досвід, а не тільки знання. Проте ця спроба буде здійснена, оскільки тільки через первісне пізнання себе можна пізнати світ. У наш непростий кризовий час як ніколи необхідні орієнтири, маяки у вигляді відповідей на запитання про свободу і її границі, про вибір і відповідальність. Без чіткого розуміння цих проблем неможливо будувати майбутнє – своє й соціуму в якому ми існуємо.
I. Проблема свободи в історії філософії
Задовго до того, як людина зуміла піднятися до перших соціологічних узагальнень, інстинкт самозбереження, голос зоології розкрив їй таємницю протиставлення між „я" і „не я", між „особистістю" і „ світом – природою", в загальножиттєвій області — між особистістю й суспільством подібних їй.
Авторитетний публіцист – Еллінек писав: «Пізнання правильної границі між особистістю і суспільством – це найвеличніша проблема суспільствознавства» [3; С. 7].
Саме поняття свободи тісно пов’язане з особистістю і суспільством в якому вона існує. Адже з становленням особистості, її певних соціальних характеристик та відмінностей, що основані на індивідуальному досвіді постає і проблема її свободи.
Свобода не може бути чисто негативним, беззмістовним поняттям, сваволею вибору, що порушує закони природи й соціального життя.
Логікою свого існування й характером власної діяльності кожна людина занурена в потік історії. Буття людини в цьому потоці суперечливо, неоднозначно. Людина вільна й невільна одночасно.
Людина невільна, оскільки існує зовнішній світ, який наполегливо диктує людям вибір форм і способів діяльності, їх послідовність. Вона невільна, тому що завжди існують обмеження її діяльності – рівень фізичних чинників і розумових здібностей, технічних можливостей, характеру суспільного устрою і т.д.
«Зовнішнім колом проблеми свободи являється проблема дії, границі якої перш за все визначені будовою тіла, законами фізіології, не говорячи вже про закони матеріального світу» - вважав Левицький С. А.[9; С. 8] Вона невільна ще й тому, що існує так зване відчуження людини, яке проявляється за всіх часів і існує в різних формах.
Відчуження означає що, продукти людської діяльності виходять з-під її контролю, тобто незалежність світу й навіть його ворожість.
Разом з тим людина має свободу. Свобода це можливість впливати на свою долю, так званий вибір життєвого шляху.
Так що ж розуміється під словом свобода особистості, яке ми звикли так часто використовувати в демократичному суспільстві? Спробуємо проаналізувати думки філософів з даного приводу.
Свобода й визнання права на свободу - є цінності, властиві самій природі людини, сутності людського суспільства. Прагнення людини до свободи настільки ж природно, як і її потреба в їжі й воді, і настільки ж закономірно, як і зміна дня й ночі або пори року на Землі. Філософи визнають, що людина вільна споконвічно: зі своїм народженням вона здобуває й природне право на свободу. «Людина вільна, оскільки вона кожну мить свого життя взмозі слідувати самій собі. Вчинок відчувається вільним, оскільки основа його присутня в ідеях мого індивідуального я; всякий інший вчинок, безвідносно до того, здійснений він під природним примусом чи під тиском моральної норми, відчувається невільним»,- писав Рудольф Штайнер[13, c. 45].
Інша справа, які конкретні реальні можливості реалізації цього права в тому суспільстві, де людина з'явилась на світ. Адже люди залежні від зовнішніх умов (природних, суспільних), що не може не позначитись на ступені особистої свободи.
«Просте поняття обов’язку виключає поняття свободи, оскільки воно не визнає індивідуальність, а потребує підкорення останньої загальній нормі», - вважав Штайнер[13, c. 46]. Штайнер також підкреслював, що індивідуальність можлива тільки тоді, коли кожна індивідуальна істота знає про іншу безпосередньо шляхом індивідуального спостереження.
1.1 Мораль і моральність як основа свободи Гегеля
Поняття свободи для Гегеля є настільки ж фундаментальним, як і поняття духу. Свобода – така ж властивість духу, розуму, як вага – властивість матерії. «Свобода є справжня сутність духу, як його дійсність». Тема свободи присутня у всіх розділах гегелівської філософії, саме поняття свободи, його зв'язок з іншими категоріями, його трактування, прояву свободи й відхилення від неї зазнають ретельного, всебічного аналізу.
З'єднавши свободу з пізнанням, Гегель діалектично розв'язав і питання про співвідношення свободи й необхідності. Свобода й протистоїть необхідності, і діалектично з нею зв'язана. Наявність необхідності, тобто детермінізм, не виключає свободи людини. Детермінізм, що діалектично розуміється, як об'єктивна необхідність, не тільки обмежує, але й уможливлює свободу: «Необхідність як така, щоправда, ще не є свобода, але свобода має своєю передумовою необхідність і містить її усередині себе як зняту».
Питання суспільства та відносин у ньому між окремими особистостями Гегель розкрив в своїй роботі «Філософія права».
Він вважає абстрактне право, мораль і моральність основою свободи. [4; С. 18] Абстрактне право за Гегелем містить в своїй основі свободу окремої людини (особистості). На цій стадії закон являється еквівалентом правової заповіді: « … будь особистістю і поважай інших в якості особистостей».
Мораль включає в себе намір і благо, добро і совість.
Моральність розглядається як сім’я, громадянське суспільство та держава.
Гегель розрізняє громадянське суспільство й політичну державу. Громадянське суспільство — сфера реалізації особливих, приватних цілей і інтересів окремої особистості. На щаблі громадянського суспільства, за схемою Гегеля, ще не досягнута справжня свобода, тому що стихія зіткнень приватних інтересів обмежується необхідною владою всезагального не розумно, а зовнішнім і випадковим чином. Гегель зображує громадянське суспільство, те що роздирається суперечливими інтересами, як війну всіх проти всіх.
Тобто, свобода особистості в суспільстві за Гегелем основана в першу чергу на соціальному середовищі в якому вона виросла і формувалась. Далі з допомогою сформованих цілей і цінностей свобода окремих особистостей керуватиметься на основі наміру, совісті кожної з них. Абстрактне ж право допоможе зосередити в певне русло наміри (інтереси) кожної особистості на основі контролю вчинків («Тільки у вчинку суб’єктивна свобода досягає об’єктивності, а значить і сфери дії закону, сама ж по собі моральна свобода не підлягає закону», - писав Гегель[4, C. 20]) з метою забезпечення їх свободи. Дійсно людина є господарем в світі своєї свідомості і тільки зовнішня її свобода може бути обмежена.
Історію Гегель розглядає як закономірний процес. «Всесвітня історія є прогрес у свідомості свободи, прогрес, який ми повинні пізнати в його необхідності»[5; с. 421]. Це знамените визначення означає, що кожний новий щабель абсолютної ідеї історично виникає з попередньої з необхідністю. Пізнаючи її, люди будують своє громадське життя, створюють інституції, що відповідають вимогам даного щабля розвитку ідеї. У ході цього розвитку повинні розширюватися можливості й розсовуватись границі людської свободи.
1.2 Позитивна та негативна свобода І. Берліна
І. Берлін розглядає поняття «позитивної» та «негативної» свободи. Ці свободи не альтернативні, а доповнюють одна одну. Відповідно до поняття негативної свободи людина вільна в тій мірі, в якій ніхто не перешкоджає її діям. Вона являє собою максимальне зняття зовнішніх обмежень, можливе в упорядкованому людському суспільстві.
Під обмеженнями він розумів свідоме втручання інших людей, що не дає можливості реалізувати певні вчинки особистості, яка знаходиться в цьому середовищі[2; С.47]. Бути вільним в цьому сенсі, означає відсутність втручання інших. Чим ширше область невтручання тим більше свобода.
Границі цієї свободи визначаються збитком, який одна людина може в ході своєї діяльності нанести іншому.
Усередині цих границь суспільство не має права пропонувати й регламентувати людське життя, навіть у таких екстремальних випадках, коли дії суб'єкта загрожують його власному благополуччю.
Негативна свобода не має на увазі ніяких приписів ззовні й не містить ніякої внутрішньої структури. Людина може поводитись з нею як бажає або нічого не робити. Інша справа — свобода позитивна – складова, природнє продовження внутрішнього світу особистості. Ця свобода дана людині з метою реалізації якогось її індивідуального плану або частини загального соціального плану.
Позитивна суть слова «свобода» виходить із бажання бути господарем самому собі [2; С.51]. Людина хоче бути суб’єктом, а не об’єктом в різних соціальних спільнотах. Тобто, людині краще діяти на основі певних своїх суб’єктивних цінностей, а не приймати і виконувати чужі рішення (за умови, що вони не співпадають).
«Я хочу бути кимось, приймати самостійні рішення, вибирати напрямок діяльності, а не підкорятись силам природи чи іншим людям, неначе я річ, тварина чи раб, що не може жити по-людськи, тобто визначати і здійснювати власні задачі, власну стратегію», - пише І. Берлін.
Розгляд І. Берліном свободи в рамках тих характеристик, які позначаються їм як негативна й позитивна, є досить продуктивним. Негативна свобода корелюється з поняттям незалежності. Позитивна свобода – це самовизначення й самореалізація людини. Ці два види свободи породжують свободу особистості під час взаємодії з метою знаходження певного логічного балансу між ними.
Тож проблема свободи особистості в суспільстві розглядається філософами у двох основних дещо незалежних, але тісно взаємопов’язаних позиціях:
1. Перша націлена на осмислення того, яким чином влаштоване соціальне життя, як соціальні інституції, спільності, суспільство в цілому співвідносяться з потребами одиничної особистості; наскільки перші повинні й можуть відображати її інтереси або вони незалежні від неї, підкоряються винятково власній тенденції розвитку.
2. Друга позиція проблеми свободи особистості в суспільстві: як особистість взаємодіє з іншими в конкретному соціумі, наскільки здатна виявити свою незалежність, автономність; або суспільство, суспільні зв’язки, інституції досить жорстко програмують цінності, їх ієрархію, життєвий шлях особистості, її зльоти й падіння.
II. Свобода особистості в соціально-культурологічному вимірі
Якщо ж границі свободи окремого індивіда звужуються в соціумі, то чому ж індивід не покине суспільство. Це пояснюється тим, що людина, яка сформувалась в соціумі як особистість, наодинці з природою стає менш захищеною і межі її свободи становляться ще менші ніж в суспільстві.
Людина, звичайно, може позбутися соціуму. Але й тоді вона не буде вільною. Тому що буде залежати від зовнішніх умов: від погоди, від міцності будови, у якій живе. Безпека її життя буде під загрозою. Сама свобода в розумінні відсутності обмежень – це повна ілюзія. Її просто не може бути в принципі.
Особливість процесу індивідуалізації – зростаюча самотність. Доки людина була невід’ємною частиною світу, доки не усвідомлювала ні можливостей, ні наслідків індивідуальних дій, їй не доводилося й боятися його. Але, перетворившись в індивіда, вона залишається один на один із цим світом, приголомшуючим і суворим.
Виникає прагнення відмовитися від своєї індивідуальності, побороти почуття самотності й безпорадності, а для цього – злитися з навколишнім світом, розчинитися в ньому. Шлях від самотності і тривоги - єдино продуктивний, що не приводить до нерозв'язних конфліктів,- це шлях спонтанних зв'язків з людьми й природою, тобто таких зв'язків, які з'єднують людину з світом, не знищуючи її індивідуальності [10].
Тож людство розуміє, що границі свободи необхідно шукати саме в суспільстві.
У широкому розумінні, суспільство – це відособлена від природи, але тісно пов'язана з нею частина матеріального світу, що складається з людей, об'єднаних формами взаємодії, що склалися історично. У вузькому розумінні суспільство являє собою сукупність людей, що усвідомлюють свої постійні спільні інтереси, які можуть бути задоволені найкраще тільки власними їхніми діями.
Суспільство характеризуються багатогранністю інтересів правлячого кола індивідумів, що не частно рахуються з інтересами простого індивідума.
Але ж вибір повинна робити кожна людина, суспільство тільки створює можливості для свободи вибору й допомагає людині гідно пройти свій життєвий шлях. Організація суспільства, що позбавляє особистість свободи вибору, можливості реалізувати себе, захистити життєвий сенс існування, не тільки недоцільна, неконкурентоспроможна, але й вибухонебезпечна, а тому безперспективна.
Тому й створюються різні організації людей (в тому числі і Об’єднання співвласників багатоквартирного будинку(ОСББ)) зі спільними інтересами особистостей, які відстоюють їх, а отже відстоюють і свою свободу вибору.
Але чи в повній мірі члени об’єднання співвласників реалізують свою свободу? Чи можливо кожна особистість відмовляється від якогось одного виду свободи заради іншого?
У суспільстві свобода особи обмежується інтересами суспільства.
Кожна людина - індивід, його бажання й інтереси не завжди збігаються з інтересами суспільства. У цьому випадку особистість під впливом суспільних законів повинна діяти в окремих випадках так, щоб не порушувати інтересів суспільства, а якщо ні, то йому загрожує покарання від імені суспільства.
З одної сторони члени ОСББ одержують свободу вибору тих чи інших постачальників послуг відповідно до якості та вартості роботи, з іншої сторони кожний індивід втрачає певну свободу в часі, який тепер необхідний на загальні збори та інше. Навпаки ж в свободі вибору є певна несвобода, оскільки перед людиною постає безліч варіантів вибору та покладається відповідальність за той чи інший вибір[10]. Це значить, що індивід вільний у виборі між перевагами однієї свободи над перевагами іншої, а отже він є частково свободною людиною.
Людина вибирає між свободою й справедливістю, між рівністю й ефективністю, між свободою й приналежністю. Людина має право вибрати несвободу, це теж робить її індивідом. Однак вибір між свободою й несвободою може й повинен бути вільним [2; С. 5].
Тобто в нашому житті все повинно знаходитись в рівновазі, щоб отримати один вид свободи (важливіший сформований на певних цінностях на даному етапі розвитку суспільства) необхідно відмовитись від іншого виду.
Отже, для ефективного існування об’єднань необхідно, щоб кожна особистість цього об’єднання усвідомлювала мету створення та вбачала в цій меті і свої інтереси, заради яких готова пожертвувати іншими інтересами в ім’я свободи не тільки своєї, а й інших індивідів.
Але чи повинна контролюватись свобода в об’єднаннях?
Доки люди не стануть пророками, єдиний спосіб дати свободу індивідові – це окреслити за допомогою загальних правил ту сферу, у межах якої рішення буде належати йому самому [11; С. 29].
Cвобода є фундаментальною цінністю для людини, але вона повинна мати межі. А якщо ні, то вона буде перетворюватися у хаос, свавілля й анархію, у самодурство й насильство над іншими людьми, тобто в негативну свободу.
Підготовленість людей до свободи прямо пропорційна їхній налаштованості накладати моральні ланцюги на власні апетити; і пропорційна тому, наскільки їх любов до справедливості вище їх жадібності; пропорційна тому, наскільки їх здорове й тверезе мислення вище їх марнославства й самовпевненості [11; С.33].
Взаємовідносини індивіда і соціального середовища скоріш за все можна описати за допомогою формули: пошук (особистості) - пропозиції (суспільства) - вибір (індивідом із запропонованого суспільством).
Автономія, а значить і відповідальність особистості проявляється в процесі осмислення пропозицій, умов, вимог, що висуваються соціумом.
Свобода особи в суспільстві не абсолютна, а має відносний характер. На цю відносність зорієнтовані і правові документи. А саме, стаття 4 Декларації прав людини і громадянина передбачає, що свобода полягає в можливості робити все, що не наносить шкоди іншому: таким чином, здійснення природних прав кожної людини обмежене лише тими межами, які забезпечують іншим членам суспільства користування тими ж правами [1].
Отже, відносний характер свободи знаходить своє розкриття у відповідальності особистості перед іншими людьми й суспільством вцілому.
2.1 Відповідальність як межа свободи у соціальних інституціях
«Свобода і відповідальність - це дві сторони одного цілого – свідомої людської діяльності. Свобода є можливість здійснення цільової діяльності, здатність діяти зі знанням справи заради вибраної цілі, і реалізується вона тим повній, чим краще знання об’єктивних умов, чим більше вибрана ціль і засоби її досягнення відповідають об’єктивним умовам, закономірним тенденціям розвитку дійсності - Відповідальність же диктується об’єктивними умовами, їх осмисленням і суб’єктивно поставленою ціллю необхідність вибору способу дії, необхідність активної діяльності для здійснення цієї цілі... Свобода породжує відповідальність, відповідальність направляє свободу» (7;С. 72).
Залежність між свободою і відповідальністю особистості прямо пропорційна: чим більше свободи дає людині суспільство, тим більше і його відповідальність за користування цією свободою. А якщо ні, то наступає згубна для суспільної системи анархія, що перетворює соціальний порядок у хаос[8; С.254].
Свобода невіддільна від відповідальності, від обов'язків перед собою, перед суспільством і перед іншими його членами. Відповідальність особистості має дві сторони:
зовнішню — як можливість застосувати до особистості певні суспільні санкції: особистість відповідальна перед суспільством, державою, іншими людьми при дотриманні покладених на особистість обов'язків, вона несе моральну й правову відповідальність (відповідальність вчинків);
внутрішню — як відповідальність особистості перед собою: розвиток почуття вини й совісті людини, її здатність здійснювати самоконтроль і самоврядування. Головні засоби внутрішньої відповідальності — совість і честь людини. Совість — це внутрішній «суддя», гарант справжньої свободи й незалежності особистості. Честь людини виражає міру усвідомлення своєї гідності. Про це говорив і Гегель, заключивши ці дві категорії в одну– мораль[4, с. 160].
Людину спонукають діяти так, а не інакше й певні суспільні умови. Існують норми моралі й права, традиції й суспільна думка. Під їхнім впливом і складається модель поведінки.
З урахуванням цих правил людина робить і діє, ухвалює ті або інші рішення. Відхилення людини від установлених соціальних норм викликає певну реакцію з боку суспільства. Негативне відхилення викликає й соціальні санкції, тобто покарання за несхвалювані дії. Таке покарання ще називають відповідальністю людини за свою діяльність і її наслідки.
Але поняття «відповідальність» зв'язане не тільки із зовнішніми формами впливу на людину, відповідальність виступає найважливішим внутрішнім регулятором її діяльності. Тоді ми говоримо про почуття відповідальності, вини. Воно проявляється, насамперед, у свідомій готовності людини додержуватися встановленим норм, оцінювати свої вчинки з погляду їх наслідків для навколишніх, ухвалювати санкції у випадку допущених порушень.
Слід зазначити, що відповідальність як соціальний і особистісний фактор виникає тільки тоді, коли людина вільна у своїх думках і вчинках. Якщо немає свободи, якщо всі дії людини змушені, продиктовані «залізною» необхідністю, то немає й відповідальності. Людина не відповідає за те, що їй нав'язане, крім або навіть всупереч її вільному вибору. Відповідно до цього можна сформулювати поняття відповідальності.
Відповідальність - соціально-філософське й соціологічне поняття, що характеризує об'єктивний, історично-конкретний вид взаємин між особистістю, колективом, суспільством з погляду свідомого здійснення пропонованих до них взаємних вимог.
Формування особистості припускає й виховання в ній почуття відповідальності. Відповідальність може проявлятися в різних характеристиках поведінки й дій людини. Відповідальність - саморегулятор діяльності особистості, показник соціальної й моральної зрілості особистості. Це дисципліна й самодисципліна, організованість, уміння передбачити наслідки своїх власних дій, здатність до прогнозу. Це самоконтроль, самооцінка, критичне відношення до самого себе. Зроблений людиною вибір, ухвалене рішення означають, що людина готова взяти на себе всю повноту відповідальності й навіть за те, що вона не змогла передбачити. Неминучість ризику зробити «не те» або «не так», припускає наявність у людини мужності, необхідної на всіх етапах її діяльності: і при ухваленні рішення, і в процесі його реалізації, і, особливо у випадку невдачі.
2.2 Необхідність як міра свободи в соціумі
Філософське рішення проблеми співвідношення свободи й необхідності в діяльності й поведінці особистості має величезне практичне значення для визначення меж її свободи, а отже окреслення можливих варіантів поведінки. Якщо люди не мають свободу, а діють тільки по необхідності, то питання про їхню відповідальність за свою поведінку втрачає зміст.
Різні погляди на цю проблему об’єднує точка зору, згідно з якою необхідність розглядається як неможливість зміни людьми об'єктивних соціально-економічних умов їх життєдіяльності, однак при цьому вони мають значну свободу у виборі цілей і засобів своєї діяльності.
Свобода як пізнана необхідність - так трактували її багато філософів - Б. Спіноза, М. Гегель, Ф. Энгельс.
Спіноза – перший з мислителів нового часу зрозумів, що поняття необхідності й свободи, які до нього всіма розглядалися, як полярні протилежності, що виключають один одного, утворюють насправді діалектичну єдність, являються не тільки взаємним виключенням, але в той же час є члени діалектичного відношення [6].
«Свобода, що набрала форму дійсності деякого світу, отримує форму необхідності, субстанціональний зв’язок якої є система визначень свободи» - писав Гегель [5, c. 326]. Перед філософією за Гегелем, на усвідомленні шляху духу до свободи, неминуче виникає питання про співвідношення свободи з необхідністю.
У світі є сили, що діють незаперечно, неминуче. Ці сили впливають і на діяльність людини. Якщо ця необхідність не осмислена, не усвідомлена людиною, він її раб; якщо ж вона пізнана, то людина знаходить «здатність ухвалювати рішення з прогнозуванням можливих наслідків». У цьому й виражається її свобода. Але що ж це за сили, яка природа необхідності?
Необхідність, вважає ряд філософів, існує в природі вигляді об'єктивних, тобто незалежних від свідомості людини, законів. Інакше кажучи, необхідність є вираження закономірного, об'єктивно обумовленого ходу розвитку подій. Ніхто не заперечує наявність випадковостей, але загальна закономірна лінія розвитку, що відхиляється ними в ту або іншу сторону, однаково проб'є собі дорогу.
Крім об'єктивної природної необхідності людину спонукають діяти так, а не інакше й певні суспільні умови. Існують норми моралі й права, традиції й суспільна думка. Під їхнім впливом і складається модель "необхідної поведінки". З урахуванням цих правил людина робить і діє, ухвалює ті або інші рішення.
Звернемося до прикладів. Відомо, що в сейсмонебезпечних зонах періодично відбуваються землетруси. Люди, що не знають цих обставини або, які ігнорують їх, зводячи свої житла в цій місцевості, можуть бути жертвами небезпечної стихії. У тому ж випадку, коли цей факт буде врахований при будівництві, наприклад, сейсмостійких будинків, імовірність ризику різко зменшується. Руйнуючи несучу стіну в квартирі людина не знає або ігнорує необхідність існування закону тяжіння під впливом якого будівля зруйнується.
В узагальненому вигляді представлену позицію можна виразити словами Ф. Энгельса: «Не в уявлювальній незалежності від законів природи заключається свобода, а в пізнанні цих законів і в основаній на цьому знанні можливості планомірно примушувати закони природи діяти для певних цілей»[14; с. 116].
Таким чином, трактування свободи як пізнаної необхідності припускає розуміння й контроль людиною об'єктивних меж своєї діяльності, а також обумовлене розвитком знань, збагаченням досвіду розширення цих меж.
Підсумок роздумів щодо свободи та її меж зображено на рисунку 1.
Рис. 1 – Структура поняття «свобода»
Тобто свобода полягає в можливості вибору між перевагами однієї свободи над іншою, який обмежується усвідомленою необхідністю (природними чи соціальними законами) та відповідальністю (що основана на законах середовища в якому сформувалась та існує особистість) за свій вибір перед соціумом. Ці два поняття породжують границі свободи особистості в певному соціальному середовищі. Враховуючи ці границі людина не порушуватиме право свободи інших особистостей і одночасно матиме своє право на свободу.
Висновок
Міркуючи над різними підходами, погодимося, що справді вільної діяльності не може бути в умовах відсутності вибору. Свобода означає стан людини, здатної діяти у всіх важливих справах на основі вибору, тобто свобода вибору. Людина існує в часі: минулому, теперішньому і майбутньому. Це підтверджується відповідно плодами її життя та свободи, свободою та безпосередньо життям. Втратити життя означає втрату майбутнього. Втрата плодів життя – втрата минулого. Втрата ж свободи означає втрату теперішнього. Тобто без свободи вибору людина втрачає сенс свого існування.
Яке ж суспільство може забезпечити такий вибір?
Абсолютної, безмежної свободи бути не може, тому що повна свобода одного означала б сваволю у відношенні іншого. При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна підпорядковуватись тільки таким обмеженням, які несуть в собі мету забезпечення визнання й поваги прав інших.
Крім об'єктивної природної необхідності людину спонукають діяти так, а не інакше й певні суспільні умови. Існують норми моралі й права, традиції й суспільна думка. З урахуванням цих правил людина робить і діє, ухвалює ті або інші рішення.
Очевидно, що суспільства, де панують сваволя й тиранія окремих осіб або груп населення, де зневажається законність, де здійснюється повний (тотальний) контроль держави за життям своїх співгромадян, ніяк не можна віднести до вільних. Чи значить це, що вільним буде лише те суспільство, де втручання держави в життя окремої людини буде мінімальним?
Прихильників подібної точки зору чимало. В економічній сфері такого суспільства панує вільне підприємництво, засноване на засадах конкуренції, у політичній та соціальній сфері - різноманітність політичних партій, об’єднань громадян, демократичні принципи державного устрою. Це суспільство свободи думки та слова. І суть тут зовсім не в тому, що кожний має право говорити або писати що завгодно, а в тому, що будь-яка ідея може бути піддана обговоренню. Причому канали надходження інформації повинні бути незалежні і висвітлювати реальний стан подій.
Цей процес взаємодії людей, що володіють різними знаннями й підтримують на основі індивідуального усвідомлення цих знань різні точки зору, і є основою розвитку думки.
Самореалізація людини ґрунтується не тільки на індивідуальному, але й на спільному досвіді, об'єднаному пошуку рішень, створенні загального добра. Тому доповненням свободи виступають відповідальність, справедливість, тобто всі ті цінності, які повинно забезпечити суспільство. Роль суспільства більш значима, ніж її намагаються представити. Поєднуючись у різні соціальні інституції, люди знаходять не тільки нові цінності, але й колективний захист, часом їм украй необхідний. Причому ці соціальні інституції повинні враховувати свободу вибору не лише їх членів, а й інших інституцій та індивідумів.
Певну регулюючу роль повинна виконувати й держава. Вона не тільки підтримує інституції, що гарантують свободу громадян, але повинна піклуватися про рівномірний розподіл доходів, не допускати поглиблення між бідними й багатими.
Регулювання ж держави основане на законах, які повинні прийматися лише за участю обговорення громадян держави. Інакше закон може враховувати лише свободи тих людей, які його розробляли та приймали. Ідеал свободи повинен бути доповнений соціальною справедливістю. Важливо й те, щоб самі громадяни гарантували свободу один одного, сумлінно виконуючи свої цивільні обов'язки.
Однак не можна забувати й про внутрішню свободу людини, її духовне самовизначення (свобода духу, влади людини над своїм тілом і душею). Якщо життя людини визначене зовнішньою стосовно нього необхідністю, то де ж справжня свобода й чи може людина у цьому випадку відповідати за свої вчинки?
Головне не в тому, які зовнішні обставини життя людини, важливо як вони переломлюються в її свідомості, як людина проектує себе в світ, які цілі перед собою ставить, який зміст і значення надає навколишній дійсності?
Отже, людська діяльність не може одержувати свою мету ззовні, ніщо зовнішнє стосовно свідомості не може його мотивувати, людина зовсім вільна у своєму внутрішньому житті.
Справді вільна людина сама вибирає не тільки вчинок, але і його підстави, загальні принципи своїх дій, які здобувають характер переконань.
Список використаної літератури:
1. Декларація прав людини і громадянина. Затверджена Постановою Французьких національних зборів від 26 серпня 1789 року
2. Берлин, Исайя Философия свободы. Европа / Предисловие А. Эткинда. М.: Новое литературное обозрение, 2001.
3. Боровой А. Личность и общество в анархическом мировоззрении. М.: Голос труда, 1920.
4. Гегель Г . В . Ф . Философия права. М.: Мысль.- 1990.
5. Гегель Г. Энциклопедия философских наук. В 3-х т. Том 3. Философия духа. – М.: 1977.
6. Диалектика необходимости и свободы в философии истории Гегеля. В. Ф. АСМУС Вопросы философии.— 1995.— №1.— С. 52—69.
7. Косолапов Р.И., Марков B.C. Свобода и ответственность. М., 1969
8. Крапивенский С.Э. Социальная философия: Учебник для гуманит.-соц. специальностей высших учебных заведений. 3-е изд., исправленное и дополненное. - Волгоград: Комитет по печати, 1996. - 352 с.
9. Левицкий С. А. Трагедия свободы/ Составление, послесловие, комментарии В. В. Сапова. – М.: Канон, 1995. – с. 512
10. Фромм Э. Бегство от свободы: Пер с англ. /Общ. ред. и послесл. П.С. Гуревича. - М.: Прогресс, 1989. – 272 с.
11. Хайек Ф. Индивидуализм и экономический порядок. — М.: Изограф, 2000. — 256 с.
12. Хамитов Н. В., Крылова С. Философский словарь. Человек и мир. – К.: КНТ, Центр учебной литературы, 2006. – 308 с.
13. Штайнер Р. Истина и наука: Пролог к «Философии свободы», Философия свободы: основные черты одного современного мировоззрения: - СПб.: - Издательство «Деметра». – 2007. – 440 с.
14. Энгельс Ф. Анти-Дюринг / К.Маркс, Ф.Энгельс // Собрание сочинений Т.20. – М.: Мысль, 1995. - С.116.
