Мета розвитку групового соціального капіталу – створення додаткового джерела ресурсів, доступних для всіх членів суспільства Тобто на рівні групового соціального капіталу діють механізми деперсоніфікованої довіри, деперсоніфікованих ресурсів відношення один до одного.
Індивідуальні соціальні капітали утворюють груповий капітал.
Соціальний капітал може мати локальний і глобальний рівень.
Локальний рівень соціального капіталу характеризується рамками взаємодії всередині сім'ї і групи. Глобальний рівень – це рівень недержавних суспільних організацій.
Соціальний капітал має формальну і неформальну сторони. Формальна сторона соціального капіталу характеризується ступенем довіри до офіційних державних інститутів і суспільних організацій, неформальний капітал фіксується через залучення в дружні відносини, наявність контактів з родичами і знайомими.
Формування соціального капіталу може мати для суспільства як позитивні, так і негативні наслідки. Позитивним результатом може бути те, що взаємостосунки між людьми можуть привести до кооперації з метою надання взаємодопомоги, боротьби із злочинністю, тіньовою економікою та ін. Негативним результатом може бути так звана негативна кооперація, яка може виявлятися в створенні злочинних угрупувань, терористичних організацій, розповсюдження корупції тощо.
Таким чином, соціальний капітал – це соціальні зв’язки, побудовані на взаємній довірі і репутації, які сприяють економічному розвитку суспільства на базі соціального партнерства.
У сучасній суспільній думці, в цілому, підкреслюється позитивна роль соціального капіталу. Вважається, що взаємна довіра робить більш легітимними відносини в рамках суспільства: з'являється пошана до прав іншої людини та її власності, дотримуються домовленості, активізується участь в політичному житті суспільства. Завдяки довірі підвищується рівень співпраці в рамках виконання загальної справи, що може привести до стабільного соціально-економічного розвитку. У суспільстві, де високий ступінь довіри тільки до сім'ї і люди не схильні до партнерства з іншими індивідами, спостерігається економічна стагнація.
1.2 Філософський дискурс феномену соціального капіталу
Необхідність соціально філософського аналізу людських взаємин є наслідком переосмислення історикокультурних цінностей та розкриття логічного смислу сучасних практик людської діяльності.
Соціальний капітал виконує функцію інтегративної системи. Він як метаінститут соціального буття об’єднує функціональний та етикопрактичний аналіз, економікосоціальний підхід, політичні дискусії, культурноісторичні пошуки як «гуманітарну експертизу».
Для роз’яснення механізмів інституційної структури соціального буття особистості у суспільстві та визначення ролі «інтелектуального суб’єкту» звернемося до основних теоретичних підходів щодо розуміння феномену соціального капіталу, які подають адекватне концептуальне визначення соціального капіталу як категорії соціально філософського дискурсу.
У західному суспільствознавстві дискусійним є питання відносно природи і характеру соціального капіталу. Виділяються дві точки зору. Перша точка зору представлена вже згадуваним Р. Патнемом, який розглядає соціальний капітал як феномен історичної природи й подібно до економічного капіталу формується на основі історичних традицій і має пройти певний час для його нагромадження. Таким чином, на думку цього дослідника, соціальний капітал є історично детермінованим. Другу точку зору представляють Ф. Фукуяма та Е. Острем, які говорять про спонтанну, стихійну природу соціальної співпраці, а отже й соціального капіталу. Умовами, за яких соціальний капітал формується стихійно є наступні: розмір групи і межі груп, повторюваність взаємодії членів групи, усвідомлення вдалих та невдалих рішень, завдяки чому група може запобігти повторенню негативних дій.
Етимологічний аналіз слова «соціальний» в різних мовах показує, що його значення полягає в уявленні про взаємодію людей як про взаємодопомогу, взаємне сприяння, кооперацію зусиль задля досягнення спільної мети.
Яка реальність соціального капіталу? Фізичний капітал виникає із поєднання діяльності людини з фізичною реальністю, природою. Людський капітал виникає із поєднання діяльності з психічною реальністю, психікою. Реальність соціального капіталу детермінується вихідною філософською позицією по проблемі взаємовідношення матеріалізму й ідеалізму. Отже, одна точка зору на соціальний капітал полягає в тому, що його природа матеріальна, друга точка зору вказує на ідеальну природу соціального капіталу.
Проте, культурологічний підхід знімає дихотомію «матеріалізм – ідеалізм». Це підхід, згідно якому етичні норми і принципи займають центральне місце в культурі як комплексі систем цінностей, норм, знань і символів, регулюючих життєдіяльність соціальної спільності. Культура з цієї точки зору є синтез матеріального і духовного, якась третя реальність [6].
Соціальний капітал – складний феномен, оскільки для нього характерна зміна соціального простору та поля перебування. Трансформація його у інші форми стає можливою завдяки еволюції традиційного первісного значення категорії «капіталу» до наукоємної термінології інших наукових дисциплін. Термін «капітал» має етимологічно латинське коріння, де «capitalis » означає «головний, важливий». Тому, соціальнофілософський аналіз може слугувати основою для пошуку мотивів, цілей, сенсів людської діяльності із залученням форм матеріального стану речей у світі.
Не кожне суспільство здатне усвідомити потребу взаємодії та колективної діяльності, кооперації ресурсів, що пов’язані із проблемами соціальної нерівності, співпраці та солідарності заради подолання стихійних чи глобальних загроз, формування культурного підґрунтя нації, спільноти, етносу, поширення соціальної мережі зв’язків та комунікації, встановлення діалогу «порозуміння», якого бракує людству.
Історичність поняття «соціальний капітал» зумовлена традицією марксистського розуміння капіталу і більш давньою античною філософією.
У К. Маркса капітал – це «самозростаюча» вартість, яка включає виробничі відносини, процес праці та впливає на характер розвитку суспільноекономічних відносин та устрою суспільства.
У античній філософії капітал було визначено у якості культури ведення господарства, що є практичною необхідністю кожного громадянина. Для окреслення специфічних особливостей соціальної структури тогочасного суспільства було запроваджене поняття господарство – «міська культура ойкосу» разом із її проявами товарообміну, державнополітичним устроєм міста, зростаючим майновим розшаруванням населення, рабовласницькою працею, громадянськими правами та військовими повинностями, вперше виокремивши такі поняття як спільнота та господарство [6].
Розуміння феномену соціального капіталу неможливе без розуміння самої дефініції «феномен» як у загальноенциклопедичному так і у філософському аспекті.
Так, у загальному розумінні, феноме́н (грец. Φαινόμενον – являється) – незвичайне явище, рідкісний факт, який важко збагнути. Як філософське поняття, «феномен» означає явище, яке досягається у чуттєвому досвіді.
Аристотель вживав термін «феномен» у сенсі «видимого», «ілюзорного».
Г. В. Лейбниц називав феноменом факти, які відомі з досвіду, акцентуючи при цьому «реальні, добре обґрунтовані феномени».
Для Дж. Берклі, Д. Юма та прихильників позитивізму і махізму феноме – дана свідомість, елементи досвіду (які розуміються суб’єктивно-ідеалистично), що складають єдину реальність.
За визначенням І. Канта, феномен – будь-яке явище, яке може бути пізнане на основі досвіду, протиставляється «ноумену» або «речі в собі».
У феноменології Е. Гуссерля, феномен – безпосередньо надане в свідомості як зміст інтенціального акту. [17]
Явище, як філософська категорія, разом із сутністю, відображає узагальнені форми предметного світу та його пізнання людиною. Сутність – внутрішній зміст предмету, явище – зовнішні форми його існування. Осягнути, збагнути сутність соціального капіталу – завдання сучасної науки.
Розмірковуючи над визначенням феномену як явища, цікавим є тлумачення «явища» як філософської категорії.
Так, у І. Канта, явище – це викликане об’єктивною сутністю суб’єктивне уявлення.
У діалектичному ідеалізмі Г. Гегеля явище тлумачилось як чуттєво-реальний вираз «абсолютної ідеї».
Неопозитивізм відкидає об’єктивність сутності, визнаючи реальними тільки явища як «чуттєві дані».
Феноменологія розглядає явище як самовиявлене буття, а сутність як суто ідеальне утворення.
В екзистенціалізмі категорія сутності витісняється поняттям існування, а явище трактується у дусі суб’єктивізму. [17]
В наукових працях відомих філософів, дослідників екзистенціалізму Н.В. Хамітова та С.А. Крилвої зазначено, що фундаментальною межею екзистенціалізма є усвідомлення людини як унікальної, неповторної істоти. Буття кожної людини є дещо абсолютне. Звідси, однією з основних ідей філософіїї екзистенціалізма, на думку дослідників, є тотожність сутності та існування; магістральна ідея екзистенціалізму – ідея набуття сутності безпосередньо існуванням. [15]
У філософії марксизму категорії сутності та явища як універсальні характеристики предметного світу нерозривно пов’язані, є ступенями осягнення об’єкту, явище виступає формою прояву сутності, а сутність розкривається у явищі. При цьому їх єдність не означає їх тотожності.[17]
Філософські аспекти соціального капіталу, його складових – норми поведінки, цінності, довіра, толерантність, взаєморозуміння, взаємодопомога тощо, – визначених соціально-економічними концептами, ще недостатньо досліджені, що залишає можливості неупереджених пошуків істини філософської природи категорії соціального капіталу, його сенсу, і робить даний напрямок досліджень перспективним.
Загалом філософський дискурс підкреслює проблематику дослідження соціального капіталу, також і в міждисциплінарному вимірі, оскільки досі не має чіткого визначення – досліджувати сутність (економічний, соціологічний, психологічний, філософський зміст) чи феномен соціального капіталу (чуттєве буття) для практичного застосування останнього з метою покращення добробуту окремої людини та спільноти людей як певного соціуму у просторово-часовому обмеженні.
2. Світоглядні та екзистенціональні аспекти
соціального капіталу
2.1 Соціальний капітал і соціально-філософська антропологія
Значення сутнісної сторони поняття «людський фактор» повністю виводили з феномену людини як конкретного цілого з багатоманітними і складними зв'язками та стосунками Це не лише пошук нових ціннісних орієнтацій та форм соціальної інтеграції, але й рефлексія над проблемами самосвідомості, взаємовизнання індивіда як особистості, осмисленням свободи у просторі соціального буття духовної та предметновиробничої діяльності.
Соціальний та людський капітали виступають в якості стратегій регулювання людських відносин. «Гуманістичноекзистенціальний поворот», який постулюється такими філософами як І. Бичко, Л. Губерським, С. Гусєвим, Г. Тульчинським, В. Ярошовцем та багатьма іншими, засвідчують такі детермінанти «тутбуття» особистості як свобода, відповідальність, моральнісність.
Це слугує поштовхом до виявлення тенденції взаємопроникнення та тісного взаємозв’язку між різними формами капіталу, який виявляється у реальній життєдіяльності суспільства таким чином: капітал по праву є культурним капіталом, який конкретизується через такі форми, як: людський, соціальний, символічний, економічний, політичний тощо. Усі форми капіталу взаємозумовлені та взаємопов’язані. Вони утворюють певну цілісність, систему. У даній системі кожна форма капіталу прагне виконувати головну роль, але центральне місце посідає людський капітал. Власне він і виконує роль системоутворюючого ядра серед існуючих форм культурного капіталу. [1].
Слід зауважити, що революція в інформатиці, пронизуючи практично всі сфери життя, найбільше впливає на людську свідомість, змінюючи уявлення людей про світ і про себе. Відбувається переформатування свідомості сучасної людини, що орієнтується більше не на практичний світ розуму, а на віртуальну реальність. Отже, інформаційний капітал, як явище постіндустріальної епохи та інформаційнотехнологічної революції, взаємодіє з людським, культурним, інтелектуальним, економічним та соціальним видами капіталу. Він є одним із складових елементів інформаційного суспільства поряд із інфраструктурами телекомунікаційних технологій та базами наукового знання. Існування в межах держави національного інформаційного капіталу дає змогу вільно маневрувати соціальному капіталу громади, нації.
Отже, у підсумку приходимо до висновку, що соціальний капітал – це не лише метафора для означення тенденції етапу самоорганізації розвитку суспільства, але й чинник означення вектору суспільства знання, мережі поширення позитивного досвіду співпраці, моральнокультурної системи норм, діалогічного способу мислення та взаємодії на рівні комунікативної парадигми та дискурсу. Горизонт розуміння його моральних джерел може допомогти зрозуміти власну самоідетничність та наблизитися до самовизнання індивіда як особистості. Таким чином, здолання відчуженості заради свободи особистості про яку говорять К. Маркс, Е. Фромм та Г.Г. Гадамер, викорінення жорстокості із заміною її на довіру та солідарність, висловлюються Р. Рорті, П. Бурдьє, Дж. Коулмен, Ф. Фукуяма, є проектом нової стратегії існування людства – теорії соціального капіталу.
Соціальний капітал як метаінститут модерних практик людської діяльності є однією із тенденцій сучасної філософської думки, яка ставить завдання відшукати істинну «мудрість спілкування» на основі ґрунтовного аналізу структури суспільного буття. Тому, переосмислення ролі «інтелектуального суб’єкту виявляється важливим завданням для управління та забезпечення доцільного функціонування суспільного життя індивідів.
Соціальний капітал – «соціальний клей», на основі якого можна вибудувати стратегію логічної зваженості та прогнозованості історичного поступу людства. Соціальна відповідальність, соціальна довіра та перехресна мережа комунікативних відносин слугують базовими передумовами онтологічної структури соціального капіталу у соціально філософському дискурсі. Тому створення нової некапіталістичної економіки – «економіки ресурсів» як мобілізації додаткових ресурсів у якості стосунків між людьми надає змогу узгодити суперечності системи «ОсобистістьСуспільство».
Вивчення особливостей історичного розвитку суспільства свідчить, що наявність у людей схожих власних потреб та інтересів викликає необхідність їх задоволення шляхом кооперації дій, тобто призводить до утворення всіляких об’єднань, спільнот. У свою чергу, участь людини в об’єднанні зумовлює виникнення як довіри, так і взаємозалежності, зацікавленості його членів один в одному. Саме наявність довіри в людських стосунках у поєднанні з відчуттям певної потреби приводить до формування соціального капіталу як такого індикатора, який, спонукаючи людей до співпраці, допомагає задовольнити всі необхідні потреби та покращити рівень життя як окремого індивіда, так і суспільства в цілому. Незважаючи на те, що існування феномену «соціальний капітал» є беззаперечним, між науковцями виникає активна полеміка з приводу визначення його сутності та походження.
Адже сьогодні широкі світоглядні позиції та високий інтелектуальний рівень особистості є її духовним ядром та способом самовизначення в світі. Все це формує обрій бачення світу, позицію людини щодо життєво важливих моментів буття, до того ж позицію не лише теоретичну, а й практичну, яка визначає не лише цілі, ідеали і сенс життєдіяльності, а й засоби їх реалізації, сам спосіб соціальної активності.
Тому в сучасних умовах важливо розглядати людський фактор в цілісному вигляді крізь призму взаємопов’язаних зв’язків людина – світ, як комплекс функцій та обставин, що забезпечують розвиток суспільства та соціальний прогрес.
Однією з найбільш насичених антропологічним змістом течій філософської думки ХХ ст. стала екзистенціальна філософія, яка на перший план висунула ідею абсолютної унікальності людського буття, зосередившись навколо проблеми людини та її місця в світі, проблеми духовної витримки людини, яка потрапила в потік подій і втратила контроль.
Характерний для екзистенціальної філософії контекст, що реалізувався в її напрямах, значною мірою досліджений в історико-філософській літературі [17].
Зокрема, розгорнуту концепцію людського бутя розробили німецькі екзистенціалісти. Ця людиномірна екзистенціальна онтологія багато в чому відрізняється від класичного філософського вчення про буття.
Так, у К. Ясперса буття представлене як: 1) предметне буття; 2) екзистенція, або вільне людське існування; 3) трансценденція як раціонально незбагненна межа будь-якого буття та мислення [17].
У праці одного з лідерів, започаткованого С. К’єркеґором, екзистенціального руху, німецького філософа-екзистенціаліста М. Хайдеґера “Буття і час” (“Sein und Zeit”) Dasein фігурує як поняття, що позначає людське існування – буття людини й самого суб’єкта, що рефлективно аналізує твердження про своє власне існування. Твердження «Dasein – буття людини» та «Dasein притаманна історичність» посідають центральне місце в концепції М. Хайдеґера. Він називає їх фундаментальними екзистенціально-онтологічними висловлюваннями [12]. Філософ наполягає на історичному розумінні людини і світу, точніше, на історичності людини і світу. Визнаючи певну правомірність об’єктивістського тлумачення історизму, М. Хайдеґер доводить, що цей погляд не єдиноможливий. Є ще, на його думку, й онтологічний погляд на історичну реальність, що забезпечує феноменологія.
Феноменологічний метод, запозичений в Е. Гусерля, дає М. Хайдеґеру змогу розглядати людину в часі, яка не є абсолютно підвладною йому, тому що за способом свого буття вона сама є часом. Якщо суспільство і природа, світ у цілому мають історію, то людина сама є історією [1].
Ще однією специфічною рисою онтології екзистенціалізму М. Хайдеґера, є виділення ним поняття «In-der Welt-Sein» (буття-у-світі), де Dasein – це той термін, який він застосовує для позначення «тамості буття» людського існування та людського досвіду буття-у-світі. У своїй праці «Sein und Zeit» філософ постійно наголошує на «тамості» буття саме як певного способу буття людини, в який входить її буття-у-світі, що онтологічно фіксується тільки в особистісній спрямованості на Dasein, й задля цього навіть роз’єднує Dasein дефісом, подаючи його як Da-sein. Це буття-у-світі (суб’єкта, який вже перебуває-у-світі) розкривається через невід’ємне від людини «діяння», яке пояснюється, своєю чергою, через «турботу». Турбота характеризує людське існування в цілому. Тобто, за М. Хайдеґером, Dasein (людстьке буття) здатне не лише цікавитися буттям, а й дбати про себе як про своє буття, про смисл свого буття [17].
Іншим радикальним поглядом філософа на людське існування, як вважають дослідники його філософії, стало його поняття буття-з (Mitsein) іншими у світі. Dasein не є самотнім его, його становище буття-з опосередковує його видиму незалежність існуванням інших суб’єктів у світі. На відміну від діалектичного методу, який прагне розмістити суб’єкт у протиставленні іншим суб’єктам, що існують у світі (тим, ким цей не є), Dasein бачиться як одне серед інших, які також «там». На відміну від таких мислителів, як Емануель Левінас, схильних стверджувати, що ця умова буття-з, умова радикальної алтерності у стосунку до інших, є неодмінною умовою автентичності, М. Хайдеґер вважав, що Dasein є автентичним, коли воно може відрізнити себе від інших в умовах буття-з [17].
Відповідь на питання про людину, на думку М. Хайдеґера, треба шукати не в її «сущому» («що є людина?»), а в бутті («хто є людина?»). А буття пізнається лише «екзистенціально» (тому, що людське буття – духовне). Погоджуючись із к’єркеґорівським визначенням людського буття як «екзистенції», він вважає за необхідне уточнити цей латинський термін, розрізняючи просто («речове») існування – existentia – і специфічно людське (духовне) існування, яке позначає словом ex-sistentia, або німецькою мовою Dasein. Адже останнє (на відміну від «просто» існування – «сущого») завжди перебуває поза межами свого тілесного («сущого») існування («природності», «життєвості» тощо), оскільки воно є не тим, чим є (тілесно), а тим, ким «хоче», «може», «повинне» стати, тобто є множиною своїх «можливостей» (і «повинностей»), які «тепер» і «тут» (оскільки вони ще не зреалізувалися) існують лише як бажання, прагнення, задум, тобто духовно, а єдиним предметним існуванням духовного («буття-свідомості», «тут-буття» – Dasein), його предметною онтологією може бути лише Мова. Буття людини – Мова, «стояння в отворі бутя», яке і є «екзистенцією» [17].
Цікавим є також підхід до цих проблем Ж.-П. Сартра, який проаналізував три форми прояву буття людської реальності: «буття-в-собі», «буття-для-себе», «буття-для-іншого». У його термінології, «Буття-в-собі», – це людина, яка є неусвідомлюючим себе існуванням («просто річчю»). Лише завдяки здатності людини абстрагуватись від «об’єктивного» (фізичного) часу буття й перетворитись в усвідомлююче себе існування («буття-для-себе») вона входить у справжнє поле людського існування, або в «ніщо», в якому відкриваються і таємниця часу, і сенс свободи. «Буття-для-себе» – це безпосереднє життя самосвідомості, воно виступає як «ніщо» щодо «буття-в-собі». «Буття-для-іншого» виявляє фундаментальну конфліктність міжособистісних відносин. Людина, на думку Ж.-П. Сартра, обирає свій спосіб буття на тлі абсолютної випадковості «тут – бутя», але вона тримає в своїх руках усі зв’язки зі світом. Не маючи змоги обирати свою епоху, вона обирає себе в ній, своє місце і діяння в ній. Наголошуючи на тому, що історична ситуація реалізується лише шляхом людського вибору і дії, філософ стверджує їхній свідомий характер, тим самим заперечуючи фройдівську теорію несвідомого [17].