1.3 Філософсько-антропологічні принципи господарювання за доби Відродження та Реформації
Філософ із Флоренції доби Ренесансу П. делла Мірандола став автором нових поглядів на людину як Homo faber (людина, яка творить саму себе). Культура Відродження поривала з благочестивими обмеженнями і осудом багатства. Популярним сюжетом стає „Поклоніння волхвам” – євангельська розповідь про багаті дари, піднесені Ісусу [15].
П. Браччоліні в діалозі „Про жадібність” (1430) наголошує, що тяжіння до грошей є природним і, більше того, корисним для суспільства, бо сприяє збільшенню потреб, розквіту міст. „Гроші – найнеобхідніший нерв людства, а користолюбці мають вважатися його фундаментом і опорою”.
Інтелектуал-універсал Л.Альберті в трактаті „Про сім`ю” оспівує раціональне примноження власного багатства. „Святая вещь – хозяйственность” (рос.). Одночасно він засуджує просте накопичення грошей і наполягає на розумному, різнобічному використанні капіталу. Не тримати гроші „мертвим вантажем”, а перетворювати на „справжній капітал” – наприклад, вкладати у розвиток торговельної діяльності. Наповнення товарами лавок приносить благо всьому місту. Довгострокові капіталовкладення у промисловість відкривали нові перспективи підприємництву – інвестиції ( від італ. iunvestio – одягаю). Найбільш прибутковими він вважає вкладення у виробництво одягу і ткацьку промисловість [7; C. 85].
Обґрунтовуються також нові шляхи для господарювання:
торгівля,
банківська справа,
промислове підприємництво (організація майстерень).
У добу Реформації в європейців з’являється можливість індивідуального господарювання, формується дух підприємництва під впливом вчення М.Лютера про обраність до спасіння, про призначення кожної людини ще до народження. Це мало запевнити віруючих, що ніякими прижиттєвими благодіяннями не можна домогтися Божої прихильності. М.Лютер: „Людина є автономною, вона наділена правом приймати рішення і нести за них відповідальність”. Для людини важливими стають такі риси: чесність, пунктуальність і професіоналізм, ощадливість (частина грошей мала йти на розвиток) [10; C. 356].
Слід вбачати знак обраності в успіхах своєї мирської справи – зростання професійної майстерності й примноженні достатку, прибутковості торговельних операцій та інвестицій. Злиденність – показник необраності. Тому немає сенсу витрачати кошти на благодійність, церковні справи, утримувати монахів, а треба намагатися досягти все більших результатів у праці.
Протестантизм розглядає працю як релігійне призначення, затверджує «мирський аскетизм» – обов’язок для християнина намагатися збільшити доходи від своєї професії і вкладати їх у розширення своєї справи, а не витрачати кошти на розкіш і веселощі.
Послідовник М.Лютера Ж.Кальвін надавав духовного підґрунтя не тільки стремлінням до прибутків, а й кредиторській діяльності, повністю виправдавши займи під проценти. Хоча сам М.Лютер протестував проти банкірів папського столу й ростовщиків. Моральне виправдання процентів формувало «дух підприємництва», що, в свою чергу, стимулювало пошук нових методів пізнання природи і впровадження технічних новинок.
Прагнення людини до матеріальної забезпеченості, збільшення багатства розглядаються як привабливі для ділових людей в європейських країнах. За часів Відродження і Реформації поняття „економіка” стало більше відповідати тому смислу, який Арістотель вкладав у поняття „хремастика”.
1.4 Господарська думка XVIII – на поч. XX ст.
У XVIII ст. виділяється в самостійну систему національне господарство. Разом з ринковою економікою виникає економічна наука як заняття професіоналів. Економічна теорія в цей час так чи інакше відбивала тотальну вплетеність господарства в нормативні структури традиційного "закритого" суспільства. Потреба в економічних знаннях була викликана розвитком капіталістичних відносин розширеного виробництва, торгівлі тощо. Філософи прагнули осмислити результати зламу старого економічного ладу й оцінити лад, що йшов на зміну феодальному.
А. Сміт (1723-1790), один з творців класичної економії, досліджував проблему примноження багатства націй. У «Студіях над природою та причинами багатства націй» він сформулював основи аналізу функціонування ринкового механізму, обґрунтував принципи вільної конкуренції і ринку. А.Сміт продемонстрував також розуміння зв'язку свободи ринкових механізмів і раціональності, ефективності економічної системи. Тут можна окреслити паралель з І.Кантом, який розглядав свободу як безумовну передумову практичного розуму.
По суті, А.Сміт першим висловив ідею про те, що економіка розвивається за своїми природними законами, дія яких дозволяє суспільству отримати найбільшу користь. Важливим також є розуміння А. Смітом того, що єдиним критерієм ефективності ринкової взаємодії може бути лише вільна згода її учасників як передумова гармонії між прагненням прибутку і всезагальним благополуччям [9; C. 310].
Англійські філософи приписують людині почуття суспільної корисності. Люди хочуть мати користь. Егоїстичні інтереси людей спрямовуються на суспільно корисну діяльність. Так, Д. Юм (1711-1776) стверджує, що все на світі здобувається за допомогою праці. Люди зв’язані між собою розподілом праці – єдиним способом задовольнити їх багатоманітні потреби. „Кожний індивід, працюючи на себе, змушений працювати на інших і, навпаки, працюючи на інших, працює на себе”.
Разом з тим А. Сміт побачив і те, що поділ праці негативно впливає на антропологічний стан промислово розвинутих націй: гострота розуму, величність почуттів, моральність у приватному житті стають жертвами однобокості, „народженої” поділом праці. Поступово ідеї лібералізму послаблюють звернення до совісті. А.Сміт не бачив тут іншого виходу, крім просвітницької освіти простого народу в цивілізованому і торговельному суспільстві.
Б. Франклін (1706-1790), американський просвітник, державний діяч, запропонував кодекс поведінки особистості:
1. Пам’ятай, що час – це гроші; той, хто може кожного дня заробляти по 10 шеллінгів і втім півдня гуляє або байдикує, має врахувати, що навіть якщо він витрачає на себе лише 6 пенсів, він викидає «на вітер» 5 шеллінгів.
2. Кредит – гроші. Гроші можуть породжувати нові гроші. Тому, хто точно платить, відкритим є гаманець інших. Людина, яка вчасно розраховується, може „зайняти” у своїх друзів гроші, які їм в даний момент не потрібні.
3. Не вважай своєю власністю все, що ти маєш.
4. Веди точні розрахунки своїм витратам і прибуткам.
Починаючи з другої половини ХІХ ст. здійснюються відокремлення економічної теорії від господарської етики, радикальне «звільнення» господарської діяльності від етичних аспектів, а отже і всього того, що пов’язано із свідомим цілеспрямуванням. Автономна політекономія є відображенням автономної економіки, що почала розвивати майже незалежну від традиційних цінностей суто індустріальну динаміку раціональності, коли прибуток стає самоціллю. Вона вже більше не намагалася бути моральною філософією, а прагнула бути вільною від нормативних вимог, цінностей теорією про господарство на кшталт наук про природу.
Критикою цих явищ переймалися гуманітарні й соціальні науки (часто-густо протилежних методологічних напрямів та ідеологічних уподобань) другої половини ХІХ і всього ХХ століття, найрадикальнішим серед яких став марксизм. Внаслідок цього відбулася етична нейтралізація, виникла концепція двох світів: з одного боку, вільної від цінностей теорії господарства, з іншого – позаекономічної господарської етики [8; C. 120].
Дж. Міль, автор «Основ політичної економії» (1848), вперше поставив на філософському рівні питання про те, чим же займається економічна наука. Її предметом, на думку цього вченого, є саме та частина людської діяльності, яка обумовлена стремлінням до багатства і бажанням уникнути труднощів праці. Реальна людина влаштована набагато складніше, однак економічна наука змушена спрощувати її, зводити до так званої „економічної людини” – в іншому випадку неможливо прийти до узагальнень. До кінця ХІХ ст. його книга залишалася головним підручником з економіки для студентів не тільки в Англії, а й в інших країнах.
Філософсько-господарська концепція Дж. Міля базувалася на ліберальних філософських припущеннях про універсальні якості людської природи:
1. Індивідуалізм – людині властива постановка перш за все власних (особистих) інтересів.
2. Раціоналізм – мотиви людини свідомі й визначаються пристосуванням до навколишнього природного та соціального середовища.
3. Гедонізм – людина прагне до пошуку насолоди й задоволення потреб у матеріальному комфорті.
4. Космополітизм – національні розбіжності між людьми не відіграють суттєвої ролі і легко переборюються під час міжнародного обміну товарами, послугами та людьми [6; C. 140].
Звідси слідувало, що суспільство є механізмом індивідів і арифметичною сумою людей, загальні інтереси яких базуються шляхом вільної взаємодії і змагання індивідуальних інтересів, а роль держави полягає в наступному:
1) гарантувати економічну свободу й рівну боротьбу на ринку;
2) захищати споживачів у боротьбі за існування від переможених, тобто власників від пролетарів.
У Німеччині були вироблені філософські обґрунтування політики протекціонізму, що заперечували ліберальні догми (Ф.Ліст, К.Родбертус). Серед них були такі контрвисновки:
1. Людина не є відчуженим індивідом, а взаємодіє із суспільством.
2. Співробітництво, а не конкуренція.
3. Нація – необхідний посередник між людиною і людством, уявляється як єдиний народний організм із своїми цілями й цінностями, що перевершують цілі й цінності конкретної людини. Для реалізації загального інтересу необхідною є держава.
4. Кожна нація має спиратися на власні ресурси. Мета – не в задоволенні потреб, а в гарантуванні розвитку виробничих сил нації та задоволенні потреб народу в цілому. Нація повинна думати не про ринкову вартість своєї продукції в теперішній момент, а про саму здатність виробляти [8; C. 210].
Система поглядів німецького філософа К.Маркса (1818–1883) – її прийнято називати марксизмом. Філософсько-економічні ідеї марксизму наголошують на тому, що економічна діяльність людей і їх стосунки в рамках цієї діяльності є основним чинником, що визначає форми державної влади, закони, культуру, релігію та інші сфери життя суспільства. Такий підхід називається економічним детермінізмом. Унікальність способів ведення господарства, традицій, звичаїв, неповторність духовного життя народів розглядається марксизмом як щось другорядне. Економічний матеріалізм як філософія господарювання являє собою один з різновидів прагматизму. Основою його є вчення про базис і надбудову.
К. Маркс сформулював також основи історичного матеріалізму. Він намагався створити наукове економічне обґрунтування комунізму. Результатом цих зусиль став перший том „Капіталу”. Природа капіталу пов’язується із процесом поступового вдосконалення продуктивності праці, економічним визволенням частини суспільства, що жила за рахунок жорсткого гноблення і повної неволі безпосереднього виробника.
К.Маркс розвивав ідеї про трудову вартість, суспільно необхідну працю. Він стверджував, що додаткова вартість з’являється внаслідок експлуатації робітника капіталістом, тому вбачав необхідність у ліквідації приватної власності [5; C. 250].
Сьогодні практично всі розвинуті суспільства в господарському плані орієнтуються на ринок, на участь у глобальному капіталістичному розподілі праці. Такий рух певною мірою відповідає марксистському розумінню історії як всеохоплюючої еволюції людських суспільств у напрямку до якоїсь кінцевої мети.
Ф.Енгельс (1820-1895), співзасновник марксизму, в „Походженні сім`ї та приватної власності” формулює концепцію соціально-економічних формацій: первісно-общинної, рабовласницької, феодальної, буржуазної, комуністичної.
Протиріччя економічного матеріалізму пов’язані із спробою поєднати метафізику історії і науку.
Марксистське розуміння історії породило багато питань: чи кожне конкретне суспільство проходить п’ять етапів чи можливе „перескакування” через декілька сходинок, чи синхронно всі суспільства переходять з однієї сходинки на іншу, чи можливі відставання чи випередження? Втім вже сам К. Маркс визнавав, що проходження всіх п’яти етапів формаційного розвитку – це тільки тенденція історичного процесу, а не історія кожного конкретного суспільства (так, наприклад, він писав про східні деспотії як особливий тип суспільств).
У зв’язку з цим слід чітко розділяти поняття конкретного суспільства („соціального організму”) і суспільно-економічної формації – схеми суспільства. Ці поняття не є тотожними. Не можна сказати, наприклад, що Стародавній Рим є виключно рабовласницькою формацією, а США – тотожні капіталістичній. У будь-якому конкретному суспільстві існують різноманітні формаційні елементи, економічні уклади, механізми державного устрою.
Тоді як Карл Маркс говорив про капітал як про економічну субструктуру (базис) буржуазного світу, а про ідеологію як про його суперструктуру (надбудову), в постмодерній філософії стверджується, що реальне дезінтегрувалося, капітал перетворився на образ.
1.5 Новітня філософія господарювання
На початку ХХ ст. формується концепція саможертовності (В.Зомбарт „Торгаші і герої”). О. Шпенглер (1880-1936), представник філософії життя, наголошує, що праця – не товар, а обов’язок, що в ідеалі не продається, а жертвується. Звертається також увага на те, що різним національним культурам властиві різноманітні стереотипи економічної поведінки.
У ХХ ст. філософська думка представила опозицію: культура – цивілізація. На думку німецького філософа О. Шпенглера все різноманіття досягнень людства – це пошук істини, торжества краси, занепокоєння духу, що обслуговує людські потреби. Культура, коли вона виникає, має величезний духовний потенціал. Але потім вона втрачає духовність, тоді як її досягнення закріплюються в матеріальних об’єктах, тобто в цивілізації.
М. Вебер (1864-1920) – видатний німецький філософ, одна з найвідоміших праць якого - „Протестантська етика і дух капіталізму”, „Господарська етика світових релігій”. Головна їх ідея – безпосередня обумовленість економічного життя окремих країн і народів закладеними в них релігійно-етичними нормами. М.Вебер розглядав релігію як один з найважливіших способів надання сенсу соціальному діянню, встановлює його значення і цілі. На відміну від К.Маркса, визначальну роль у світовій історії він віддав не економічним, а духовно-релігійним факторам й вважав, що світом людей повинні правити не споживання, а Істина, Добро, Краса [10; C. 140].
У сучасній філософії господарювання, що переживає етап подолання суто економічного підходу до розуміння ефективності господарської системи, на часі намітився перехід від осмислення „внутрішньої” ефективності економічної системи до „зовнішньої”, що визначається взаємовідносинами із соціальним світом і довкіллям (оскільки те, що є раціональним економічно, загрожує втратою розумного сенсу щодо життєвої практики і якості життя як таких). Це означає, що раціональність економіки розглядається в ширшому контексті, передусім в її відповідності чи невідповідності практичним (нормативним) ціннісним уявленням. Йдеться про подолання вузькоутилітарних підходів „чистої економіки”, а отже й суто економічної раціональності ринку, підпорядкування практичному розуму, що, як відомо, є морально-етичним розумом.
Особливе місце у філософії господарювання ХХ ст. займає „Філософія господарства” С.М. Булгакова.
Булгаков Сергій Миколайович на рубежі століть подолав тернистий шлях «від марксизму до ідеалізму» (саме так називався один з перших збірників його статей) і став найвизначнішим російським філософом. Професор політекономії в Києві (1901-1906) і Москві (1906-1918), емігрував у 1923р., декан Богословського інституту в Парижі 1925-1944). Перебував під значним ідейним впливом І.Канта, слов'янофілів, Ф.Достоєвського й В. Соловйова, засвоївши їх основні філолофсько-гносеологічні й соціальні ідеї (насамперед, ідею всеєдності). Обґрунтовував цілісність християнського світогляду. Слідом за В.Соловйовим, вважав своїм завданням перебудову всіх соціальних відносин на релігійній основі. Порятунок Росії для нього можливий лише на шляху до релігійного відродження.
С.Булгаков спробував побудувати філософську систему, що розглядає світ як господарство. Він наголошує, що будь-яка принципова проблема є вікном, через яке ми дивимось на світ, і, звичайно, при цьому воно змальовує для нас цей світ своїм кольоровим склом. Різні філософські системи дивляться на світ через різні вікна, але передбачають і різні бази.
По відношенню до марксизму С.Булгаков не займав «войовничої» і однозначно негативної позиції. Ось що він писав у передмові до книги „Від марксизму до ідеалізму”: „Мое теперешнее идеалистическое мировоззрение складывалось в атмосфере социальных идей марксизма и уже поэтому оно не есть, не может быть и не должно быть сплошным его отрицанием, напротив, оно стремится к углублению и обоснованию именно того общественного идеала, который начертан на знамени марксизма и составляет его душу” [2; C. 220].
У „Філософії господарства” збільшення багатства пов’язується з реалізацією прагнень, розглядається як життєве призначення людини і служіння Богу. Зростання народного багатства – шлях подолання бідності.
Він спробував дати релігійне обґрунтування взаємин людини й світу як діяльності. Внутрішній зв’язок Бога й створеного ним світу мислиться С.Булгаковим (значною мірою під впливом Флоренського) насамперед як Софія (премудрість Бож`я), що проявляється у світі людини, роблячи її причетною Богові: «Людська творчість у Знанні, в господарстві, в культурі, в мистецтві софійна». Створений cвіт, за С.Булгаковим, має відносну самостійність і творчу активність, «власне завдання і зміст».
Проте людина часто стає невільником господарства, перемагаючи природу. Мислитель наголошує на необхідності шукати модель господарювання, основою якої мають бути духовні прояви життя (так званий економічний ідеалізм). Таким чином, для С.Булгакова господарство є творчою діяльністю розумних істот, феноменом перш за все духовного життя.
А.Тоффлер (нар. 1928 р.) – американський соціолог, соціальний філософ, один з авторів концепції післяіндустріального суспільства. Він стверджує, що людство переживає нову технологічну революцію („третя хвиля”), яка прийшла на зміну аграрній та індустріальній цивілізації – всезагальне впровадження новітніх комп’ютерних систем третього покоління в усіх сферах суспільного життя. Викликане цим посилення темпів соціально-економічних, політичних та культурних змін призведе до зламу адаптивних механізмів індивідів, наслідком чого є або соціальний протест у всій багатоманітності його форм – від пацифізму до нігілізму, або ескапізм, що виражається, наприклад, у розквіті субкультур. А.Тоффлер надає важливого значення світовому співробітництві у вирішенні глобальних проблем.
Ф. Фукуяма – сучасний американський соціолог, філософ, автор політико-економічного дослідження: „Довіра: соціальні чесноти і шлях до процвітання”. Він намагається глибоко осмислити сутність соціальних трансформацій, сформував економічну концепцію як продовження своїх філософських пошуків, відроджує метод Адама Сміта, втілений у „Багатстві народів” та розробляє власний методологічний інструментарій у „Теорії моральних почуттів”.
Ключовою характеристикою розвинутого людського суспільства, що проявляється як на індивідуальному рівні, так і на рівні соціальному, є Довіра. Саме довіра визначає прогрес, а успіх „самореалізації” конкретного суспільства залежить не від ринкових принципів і не від прихильності традиціям, а від рівня довіри, існуючого в суспільстві (довіра до суспільних інститутів і держави в цілому).
З погляду розповсюдженості довіри в сучасних ієрархічних структурах Ф.Фукуяма вибудовує класифікацію людських суспільств: до групи з високим рівнем довіри він відносить „обрані”, „засновані на довірі” ліберальні демократії (США, Німеччина, Японія), тоді як традиціоналістські країни (Китай, Мексика), європейські „легковіри” (Франція, Італія), як і країни Східної Європи і колишнього СРСР він зараховує до суспільств з низьким рівнем довіри.
Економічний прогрес, з точки зору Ф.Фукуями, є своєрідною нагородою суспільству за внутрішню гармонію, відсутність якої перешкоджає господарському процвітанню. Досягти такої гармонії можливо лише у процесі суспільної еволюції, що не припускає „переплигування” через окремі її етапи („з феодалізму в комунізм”) [12; C. 192].
Важливим стає феномен „соціального (суспільного) капіталу” – здатність людей задля реалізації спільної мети працювати разом в одному колективі”. Економісти вже давно взяли до уваги „людський капітал” – поняття, яке базується на передумові, що сьогоднішній капітал все в меншій мірі втілений в землі, підприємствах і обладнанні і все в більшій мірі – в людських знаннях та навичках.
Втім крім навичок та знань людський капітал складається також із здатності людей утворювати одна з одною певну спільність, причому ця частина людського капіталу має принципове значення не тільки для господарського життя, а й буквально для кожного аспекту соціального життя у цілому. В свою чергу, така здатність до асоціації залежить від існування всередині співтовариства норм і цінностей, що розділяються всіма його членами, а також від готовності останніх підпорядкувати свої інтереси інтересам групи. Результатом спільних норм і цінностей стає взаємна довіра, в якої є своя, цілком конкретна економічна величина.
Накопичення соціального капіталу – складний і багато в чому незрозумілий культурний процес. Наскільки легко на рівні урядових заходів сприяти його виснаженню, настільки важко, практично неможливо зробити щось, щоб його відновити.
Постмодерн: сучасні господарські концепції та їх парадигмальне коріння. У 1990-х роках постмодерністська критика стала панівною парадигмою для широкого діапазону новаторських, радикальних і дискусійних досліджень у гуманітарних та суспільних дослідженнях. Утворений із етимологічно суперечливого сполучення „пост” (після) і „модо” (саме тепер) і наділений атрибутами, які можна простежити крізь всю історію модерної (сучасної) думки, але які набули сучасної форми лише після Другої світової війни, термін „постмодерність” нині довільно включає в себе (або певною мірою з ними пов’язаний) цілу низку рухів, іноді несумісних, що виникли в заможних країнах Європи і в країнах європейського походження в суспільних та гуманітарних науках. Постмодерність передбачає радикальний сумнів щодо надійності основ, на які спираються претензії на наукові твердження .
Тоді як Карл Маркс говорив про капітал як про економічну субструктуру (базис) буржуазного світу, а про ідеологію як про його суперструктуру (надбудову), Г.Дебор твердить, що реальне дезінтегрувалося, капітал перетворився на образ, а реальні події розчинилися в медіа-ґепенінґах[7; C.410].
Постмодерність (постмодерна сучасність) або нова постіндустріальна доба породжує немарксистську позицію про суспільство споживання. Товари більше не містять у собі споживчої вартості, як визначав її Маркс, а мають бути осмислені як знаки в розумінні де Сосюра (Ж.Бодріяр „Симулякри та симуляції). Формується геперреальність (умови, за яких імітація або відтворення реальності набувають більшої легітимності, цінності й сили, аніж самі оригінали). Ж.Бодріяр пропонує кілька прикладів, що відкривають цей стан гіперреальності. Так, Діснейленд являє собою промовисті моделі симуляцій. Діснейленд виразно грається з ілюзіями і уявними світами, висока якість його фантазій – це начебто саме те, що приваблює публіку. Проте якщо вірити Бодрійярові, людей приваблює сюди якраз об’єктивний зв’язок цієї казки з реальною дійсністю Америки. Діснейленд подається глядачам як уявний світ для того, щоб підтримати в них упевненість, що все поза його станами є реальним.
