Проблема людини в філософії Григорія Сковороди
Чернігівський державний технологічний університет
Кафедра філософії та соціально-гуманітарних дисциплін
Реферат
до складання кандидатського іспиту з філософії на тему:
Проблема людини в філософії Григорія Сковороди
Панченка Андрія Михайловича
здобувача наукового ступеня
кандидата юридичних наук
Інституту економіко-правових наук
Національної академії наук України
Чернігів – 2011
© Панченко А., 2011
План
Вступ
I. Проблема людини та її розв’язання Григорієм Сковородою
1. Щастя як природній стан людини
2. Що перешкоджає людині бути щасливою?
3. Містичне та раціональне в пізнанні людини, серця та світу
4. “Дві натури” та “Три світи” як “тінь та яблуня”
5. “Споріднена праця” як результат пізнання
II. “Дві натури” в правовому регулюванні надання послуг інтернет-зв’язку
1. Інтернет-зв’язок як інструмент пізнання світу
2. “Зовнішнє” та “внутрішнє” в правовому регулюванні
3. “Споріднена праця” та “серце” господарюючого суб’єкта
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Проблема людини, яку підіймає Григорій Сковорода, є одвічним питанням про істину, щастя та пізнання світу, якого прагне практично кожен. Кожна людина вже знайшла або може знайти свою відповідь на ці питання, але чи всі знаходять вірний шлях до щастя? Чи завжди людина спроможна найти найкращу відповідь, яка і є істиною? Чи знає людина, що для неї краще? Незважаючи на видиму легкість цих питань, багато людей можуть знайти відповіді лише пройшовши власний життєвий шлях та набувши достатньо для цього знань і досвіду.
Отже, багато хто може почути про те що істина тут або там, багатьом може сподобатись одне, а ще більшій кількості – протилежне, і при цьому одні й інші можуть будуть впевнені, що їх шлях вірний. Насправді ж, не кожна людина може похвалитись, що вона пізнала істину або щастя, як не кожен може відрізнити добре від поганого. Тому, людина спочатку повинна зрозуміти, що насправді може бути для неї більш бажаним та який із шляхів є кращим. Та яким же чином людина може визначитись в своїх пріоритетах, якщо протягом життя можуть змінитися обставини і саме ставлення людини до світу і свого місця в ньому?
Для отримання правильної відповіді на ці запитання людині потрібні досвід, мудрість та любов, оскільки без цих складових відповідь буде неповною, незрозумілою або не почутою, а результат може бути протилежний від очікуваного. Таким чином, людині потрібна порада когось, хто краще за неї розбирається в житті та пізнав світ. Але чи можливо людині знайти своє щастя користуючись чужими порадами?
Напевно що так, коли хтось знає людину краще за неї саму. Але проблема полягає в тому, що не кожен здатен зрозуміти навіть себе, не кажучи вже про те, щоб пізнати іншу людину краще за неї саму. Навіть батьки не часто можуть правильно визначитись із майбутнім своєї дитини, і діти в подальшому можуть ані наслідувати професійні прихильності батьків, ані займатись в своєму житті тим родом занять, до якого батьки їх змалку готували. Тому, якщо навіть батьки не завжди достеменно знають власну дитину, яку вони виховували з народження, цілком імовірним є висновок, що людина частіше повинна вирішувати сама, аніж покладатись лише на чужі поради.
Отже, людина завжди вирішує сама який шлях обирати виходячи з власного уявлення про світ та з чужих порад, які заміняють їй брак досвіду: пізнання світу та себе, як і добра порада, виступає головним чинником при прийнятті такого рішення. Григорій Сковорода пропонує шлях такого пізнання, який полягає у виході за межі буденного життя, розумінні істинної суті речей та явищ, знаходження “істинної людини” і “спорідненої” їй праці, що й приведе людину до щастя, а значить – і до істини. Вірний шлях людини є не лише способом забезпечення свого буденного земного існування, а в першу чергу – вирішує питання стосунків людини з Богом, адже іноді, обираючи життєвий шлях, людина може навіть здійснити вибір між світлом та темрявою і підкорити тому чи іншому своє серце, прагнення, волю, і думки.
Метою аналізу проблеми людини та її самопізнання в філософії Григорія Сковороди є також знаходження можливості теоретичного застосування отриманих знань в процесі правового регулювання господарської діяльності з надання послуг інтернет-зв’язку. Досліджуючи це питання, необхідно з’ясувати наступне: роль зв’язку та його вплив на пізнання людиною світу; суть та інструменти (“внутрішнє” та “зовнішнє”) правового регулювання господарської діяльності; а також – можливість застосування понять “споріднена” праця та “серце” стосовно діяльності господарюючого суб’єкта.
I. Проблема людини та її розв’язання Григорієм Сковородою
1. Щастя як природній стан людини
Кожна людина розмірковує: Як мені стати щасливою або ще більш щасливою чи щасливим? “Де бачив ти звіра або птаха без цих думок? Скажи лишень, де і в чому щастя, яке шукаєш?”, – запитує Григорій Сковорода в “Розмові п’яти подорожніх про істинне щастя в житті” [6: С.329]. Кожен дасть власну відповідь на це питання, оскільки є індивідуальністю зі своїми прагненнями та уявленнями про життя і щастя. Але чому людина взагалі задає собі таке питання? Чи відчуває вона себе щасливою або недостатньо щасливою, чи нещасною? І чи можливо взагалі людні бути щасливою, якщо ніби-то існує такий принциповий сумнів?
Відповідь на останнє запитання видається очевидною. Так, щастя є осяжним, оскільки людина має про нього уявлення – у своїх мріях кожен створив ідеал і може бути щасливим принаймні подумки. Та цього недостатньо, щоби бути насправді щасливим, тому людина знову повертається до цього питання, тобто - вона прагне досягнення щастя вже зараз або в недалекій перспективі. Таким чином, намагаючись досягнути щастя, ми прагнемо поєднати в нашій реальності те, що існує в наших мріях з тим, що ми фактично маємо – трансцендентне (існуюче в мріях) з буденним буттям, яке ми хочемо змінити для досягнення щастя.
Наступним питанням, яке дає уявлення про шлях до щастя є: “Чи принесуть мрії бажане?” Адже відомо, що людині властиво помилятись, та що вчитись необхідно як на власному, так і на запозиченому досвіді. Кожен може пригадати, як був щасливий в той чи інший момент відчуваючи “стан радості від того, як склалося життя” [8: С.192]. Та уявлення людини про життя весь час змінюється – сьогодні людина хоче бути космонавтом, а завтра бізнесменом або політиком – тому останнє питання змінюється та породжує низку інших, які можна узагальнити таким: “Яким дійсне незнищенне щастя може бути для мене?”
Якщо відповідь на це питання існує, значить існує багато або безліч прикладів успішного досягнення людиною стану щастя, про які вже відомо, оскільки всю історію людство шукало шляхів “стати щасливим” або “більш щасливим”. Крім того, щастя, яке є незнищенним, повинно існувати вічно, тобто – лежати на межі реального та нереального – пов’язане з першим через приклади реальних людей та трансцендувати в “безсмертній” пам’яті людства. Отже, існування справжнього незнищенного щастя може бути доведеним на прикладі незліченної кількості людей, які відчувають себе щасливими або тих людей, які, на нашу думку, прожили або залишили цей світ щасливими, за ознаками, за якими ми можемо впізнати стан щастя в нас самих та в інших людях. Якими ж є основні ознаки щастя?
Григорій Сковорода з’ясовуючи питання щастя людини прийшов до висновку, що: “Істинне щастя всередині нас”, - тобто, щастя залежить в першу чергу від нас самих. Він, зокрема, зазначає наступні ознаки щастя: “свобода” [6: С.56]; “совість, як чистий кришталь” [С.58]; “зборений гріх” [С.9]; “в святі день” [С.71]; “утіха й радість сердечна” [С.80]; “дух свобідний” [С.84]; “осолода понурою працею вкрита” [С.99]; “веселе серце” [С.116]; “мудрість, веселощі та довговіччя” [С.121]; “добра дружба” [С.127]; “правда” [С.129]; “легке, потрібне, благе” [С.141]; “премудрість” [С.143]; “сяяння в серці, радість життя” [С.343]; “страх Господній” [С.345]; та “мир і щастя в найглибшій точці душі нашої перебуває і є здоров’ям її, а нашим блаженством” [С.370].
Таким чином, Григорій Сковорода зазначає, що дружба, радість, мудрість та інші якості та чесноти необхідні для відчуття щастя можуть бути притаманні кожному. Хоча наведені ним ознаки є здебільшого не причинами а наслідками дій, які викликають в людині почуття щастя, не можна сказати, що воно залежить повністю чи здебільшого від речей матеріального світу. Навпаки, письменник стверджує, що навіть бідняк може бути достатньо щасливою людиною, не кажучи про людей, що присвятили себе службі іншим або духовному життю, та є чи були щасливими володіючи лише необхідними для існування найбільш розповсюдженими речами матеріального світу: “За золото можеш придбати село, річ важку, але обхідну, а щастя, як річ найнеобхідніша з необхідного, завжди і всюди дається дурно” [6: C.140]. Речі матеріального світу – одяг, їжа та дах над головою справляють певний вплив на досягнення людиною відчуття щастя, але ці чинники не є найважливішими на шляху досягнення людиною щастя, оскільки переважна більшість людей, що хочуть бути більш щасливими, вже мають ці блага, а ті, що вже є щасливими, стережуться від втрати чогось більшого за речі.
Отже, щастя людини є цілком досяжним і незнищенним, оскільки в його основі є незнищенні цінності; також, воно є природнім станом людини, оскільки ніхто не повинен робити щось непритаманне людині – літати чи дотиком обертати камінь на золото - щоб бути щасливим. Та, хоч багато хто подумки і здатний сягнути цього природного стану, все ж не може досягти його – щастя ніби “вислизає з рук”, хоч і здається доступним. Наступне питання, що постає: “Що відділяє людину від щастя?”, “Що робить людиною нещасливою?” або “Що заважає людині бути щасливою?”
2. Що перешкоджає людині бути щасливою?
Якщо щастя – це природній стан людини, виникає закономірне
питання, чому людина невпинно продовжує його пошук? Що змушує людину відчувати страждання, тілесний чи душевний дискомфорт, незавершеність справ, нудьгу або прагнення до чогось, чого вона не досягла, та навіть, якщо людина отримує те, що намріяла собі подумки, все одно не досягає того щастя, яке очікувала або трохи інакше?
Григорій Сковорода зазначає, що нещастя людини характеризується ознаками протилежними тим, що притаманні щастю: “широкі ворота” (життєвий шлях без дотримання етичних норм) [6: С.59]; “воля наша – пічка ада” (гординя та самовпевненість людська) [С.78]; свідоме обрання “злого” оточення [С.84]; “сум, туга” [C.87]; “гріх” [С.92] та небажання позбавитись “отрути” (гріха) [С.94]; “неспорідненість праці” [C.116]; “беззаконня...ранить душу” [С.121]; “пристрасть...безпутне бажання...мучитель ний дух...заздрість” [С.149]; “власні гадки...наклепники і супротивенці Божі” [C.347] і “думки, що виростають у серці проти Бога” [C.365]; та “втрата життя і миру сердечного” [C.378]. Таким чином, нещастям є все, що позбавляє людину щастя – пристрасті, прагнення до того, що людині не належить, намагання ставити своє “я” понад усе. За логікою доведення природності щастя – негативі явища та риси, які призводять до людського нещастя, також є природними для людини в тому сенсі, що їй не треба використовувати надприродні здібності – застосовувати чари чи магію – щоб вплинути на інших людей та на себе. Тож, чи справді людина, що володіє зазначеними рисами та здійснює такі вчинки не може бути щасливою?
Людина є суспільною істотою – такою, що живе в оточенні інших людей: вона народжується в сім’ї, має батьків та інших родичів, отримує освіту в школі, працює, з часом – створює власну сім’ю, лікується та іншим чином взаємодіє з іншими людьми. Як позитивні, так і негативні вчинки будь-якого індивіда мають той чи інший вплив на інших членів суспільства. Наприклад, якщо людина вчиняє злочин маючи бажання нашкодити іншому та полегшити власне буття, наражається на небезпеку покарання і позбавлення тих благ, які вона здобула внаслідок незаконних дій і, врешті – не досягає тієї мети, яку вона ставила, щоб досягнути щастя в антисоціальний спосіб.
Іншим випадком недосягнення людиною власних мрій та ідеалів є вчинення аморального проступку – нецензурна лайка чи інша непристойна поведінка в спілкуванні з оточуючими. Внаслідок такої поведінки – людина позбавляється значною мірою спілкування з людьми, співчуття, дружби, любові та інших проявів людяності стосовно неї, що робить її нещасливою в близькій чи віддаленій перспективі. Складнішою є проблема вчинення “зла” задля досягнення “добра”. Супутніми ознаками зла у вчинках людини є “насилля, жорстокість, страждання, несвобода” [8: С.60]. В світі нерідко зустрічаються зовнішні прояви “зла” для досягнення цілей, які більшою чи меншою частиною суспільства вважаються добром: 1) визнані більшою частиною суспільства – вимушене вбивство злочинця, який не відмовився від злочинних намірів або покарання особи, яка вчинила злочин; покарання дитини з метою примусити її до виконання волі батьків або покарання її за проступок з метою не повторення нового; примус осіб, які порушують ті чи інші правила суспільного життя, до виконання покладених на них зобов’язань тощо; 2) та меншою - бомбардування цивільного населення з метою примусити країну до миру та припинення війни; вилучення предметів вжитку для суспільних потреб, що призводить до масових смертей осіб позбавлених цих речей тощо.
Перша група вчинків в більшості випадків не є джерелом нещастя людини, оскільки вважається, що людина діє в рамках припустимих законів суспільства. Щодо другої групи вчинків – знищенню підлягає суб’єкт, який безпосередньо не вчиняє насильства, та “мета не завжди виправдовує засоби”. Отже, чи є така діяльність перешкодою в досягненні щастя людини, що її здійснює? Чи може зло бути зупинене такими методами, чи все ж, необхідно дотримуватись “правил гри”, за якими “вагові категорії борців” повинні збігатись? Людство й досі не може однозначно відповісти на ці питання.
Таким чином, як і у випадку із щастям, перепони, які не дають людині досягти щастя, знаходяться всередині неї – невірно спрямовані бажання та воля можуть створювати в душі людини “пічку ада”, позбавляти її “життя й миру сердечного”. Крім того, навіть елементарне нерозуміння людиною свого призначення або прийняття невірного рішення під час обрання професії чи навчання, може виявитись фатальним для щастя людини. В окремих випадках, “розв’язання” проблем задля “добра” ставить питання, на які може відповісти лише людина, що виконує відповідні дії або така, що має істинне відчуття добра і зла для того, щоб бути суддею. Яким же чином людина може запобігти помилкам та бути впевненою, що вона на вірному шляху та врешті-решт досягне щастя?
3. Містичне та раціональне в пізнанні людини, серця та світу
Григорій Сковорода розв’язує проблему людини виходячи з власного
досвіду, тим самим стверджуючи вірність давнього вислову, який вразив глибиною Сократа: “Пізнай самого себе” [9: С.41]. “Одкровення”, яке переживає Сковорода як “велике просвітлення духу”, відбулося під час перебування “в Охтирці після від’їзду з Києва, де він передчув моровицю”, і дає йому змогу відчути “чисте буття” [5: С.16]. “Як близько біля нас є вище існування” [5: C.17], - говорить пізніше Григорій Сковорода, засвідчуючи вірність обраного ним шляху “присвяти себе синівській слухняності Духу Божому” [10: С.213]. Яким же чином він досягає “просвітлення” – руйнування межі буденності та досягнення “найвищого ступеню містичного переживання” [10: С.213]?
Для відповіді на це питання необхідно зрозуміти сутність вислову “просвітлення духу”, оскільки сучасна наука експериментально поки не знайшла такої складової людини, як і душі, так само як і не заперечила їх існування. Вперше в християнській науці про триєдність людини, в якій, крім тіла, вміщені також дух і душа, заявляє в третьому столітті Оріген: “Дух дарований Богом ... спрямований до добра й істини. Душа ... вибирає між добром і злом” [9: С.64]. Навіть видатний вчений - академік Вернадський визнає, що світ не можна пізнати за допомогою лише раціонального наукового мислення: “Наука є величезна сила, але не може дати повного уявлення про життя” і тому необхідно “залишити релігію чи мистецтво” [4: С.76].
Справді, людина не знає звідки в неї беруться ті чи інші думки, хоча карта електричної роботи мозку дає вченим підставу припустити, що він є їхнім джерелом. Однак, лише кілька відсотків головного мозку людини (кора) контролює його діяльність, решта – світ невідомого, “безмежний космос”, яким також живе людина, що може поставити під сумнів припущення про повний контроль мозку (раціонального начала) над її думками або їх джерелом. Більше того, любов, гнів, ненависть та інші сильні душевні переживання іноді можуть бути непідвладні контролю людини, як би вона не намагалася себе стримувати або відганяти від себе різні думки, що дозволяє припустити наявність причини щастя або нещастя в іншому вимірі ніж буденність підконтрольна раціональному мисленню.
З вищезазначеного логічним та таким, що задовольняє людину як складну істоту, є рішення Сковороди в процесі самопізнання застосовувати не лише власний розум, але й почуття, оскільки саме відчуття людиною щастя, а не позбавлені почуттів логічні розмірковування, призвели його до висновку про тісний взаємозв’язок “щастя” та “істини”, чим він “зняв межі між практичною і теоретичною філософією” [2: С.281]. Людина вже не обмежена в своєму пізнанні лише теоретичними розмірковуваннями на тему – що є щастя та істина, але здатна вийти за межі буденного життя та досягти того стану радості, істини, миру та душевного спокою, який є притаманний істинній, а значить – щасливій людині. Що ж дає більш повне уявлення про людину та світ?
Коли йдеться про людину як соціальну істоту, часто говорять, що вона “щиросердна” або в неї “кам’яне”, “м’яке”, “заяче”, “вовче”, “лицарське” або “лев’яче” серце”. Чому саме серце, а не печінка чи нирки – адже вони також важливі? Мабуть тому, що коли ми відчуваємо сум, жаль або смуток, ми кажемо “серце щемить”, коли наповнюємось щастям – що воно “радіє”, коли поздоровляємо когось з великою радістю, то – надсилаємо “сердечні”, “щирі” або “душевні” привітання. Таким чином, добрі чи погані думки “зароджуються вглибині людського серця”. Лише очистивши серце людина може побачити істину та досягти щастя: “думка – головна наша й середня точка ... вона зчаста серцем зветься ... головна наша людина” [6: С.157]; “напиши на серці, що скрізь ... є суд Божий” [С.146]; “годі тобі бути чесним, коли не попустиш, щоб Бог переродив серце” [С.148]; “кожен є тим, чиє серце в ньому” [C.152]; “не впускають тут нікого з однією половиною серця” [C.181]; “слово Царства Божого всередині серця ... хто пізнав себе ... знайшов скарб” [C.213] тощо.
Підсумовуючи сказане, Григорій Сковорода навчає “кордоцентризму “філософії серця” людини [7: С.40], який є ключом не лише до розуміння шляху пізнання та удосконалення людини, але й до досягнення нею справжнього щастя. Оскільки людина є складною істотою, в якій окрім тіла присутні також дух і душа, пізнання світу та самої людини залежить не лише від раціонального мислення, але й від почуттів, які керують людиною та допомагають їй усвідомити істинне буття. Стверджуючи вірність обраного шляху Григорій Сковорода власним досвідом вже за життя досягає стану “духовного просвітлення”. Наступні питання: Що таке істинна людина або серце та яким є світ?
4. “Дві натури” та “Три світи” як “тінь та яблуня”
Думка про істинне та зовнішнє у світі та взаємозв’язок цих двох начал турбує людство здавна - в різні часи різні філософські школи заперечували існування або реальність одного світу на користь іншого. Наприклад, Платон був переконаний, що світ пронизують ідеї речей або структура світу, яка є справжньою на відміну від видимого світу “смертних речей”, а життя людини нагадує життя “в темній печері”, в яку лише проникають нечіткі тіні “безсмертних речей” [9: С.43] і для подолання цієї омани людина повинна осягнути цю ідею, щоб отримати “просвітління” [C.45]. Його учень, Аристотель, заперечив думку вчителя та повернув “печерній людині” реальність, а “розумній душі людини” відвів роль злиття із “всесвітнім розумом” після смерті людини [C.46]. Григорій Сковорода розвинув ідею про дві натури світу, які безпосередньо пов’язані один з одним, перебуваючи водночас разом: “... старе небо і стара земля ...Скрізь ... новий світ ... Скрізь” [6: С.311]. На запитання, як поєднані натури світу, він відповідає: “Так, як тінь з її деревом ... тінь в одному, а яблуня в іншому місці ... старий світ є тінь нового” [С.311].
Григорій Сковорода навчає про необхідність розуміння істинного світу задля отримання “просвітління” та наслідування світу любові і вічного життя. На думку філософа, істинний світ, натура, не знаходиться десь далеко – як тінь пов’язана з деревом, він одночасно поряд в двох вимірах, або конкретніше – в речах та подіях та їх сутності. Наприклад, істинна людина є в самій людині: “одна річ бачити тінь дуба, а інша – саме дерево” [6: С.156]; “все підпорядковане нашим думкам” [там же]; “дума – головна й середня наша точка … головна наша людина” [там же]; “потрібне тобі істинне око, щоб бачити ще й невидиме”[C.158]; та “істинна віра й око – одне й теж” [C.159]. Аналогічна ситуація відбувається й у світі: “Слово Боже, поради і думки його ... по всьому матеріалі у Всесвіті нечуттєво простягається ...” [C.163]. Більше того, хоча людині невидиме може здатись неіснуючим або слабким, воно має потугу й силу: “в малім зачиненім зерні сховалася й нова солома” [C.168]; “душа – це справжнє єство .. і сила ... непомірна втрата згубити себе самого, хоч би хтось заволодів всіма Коперніковими світами” [C.168]; “не очима вибирають; ми перевіряємо, чи чисто дзвенить” [C.125].
Після розуміння ідеї про істинний світ та катарсису (очищення душі) до людини повинне прийти просвітління щодо всього існуючого довкола неї. Однак, це не є інший світ – це друга натура, або зворотна медаль того самого світу, в якому існує людина, і зовнішність є не менш важливою ніж те, що вона вміщує: “зрозумій єдине яблучне зерно ... в ньому дерево з коренем, з листям і плодами сховалося ... садів мільйони ...” а тому, “якщо хочеш пізнати щось у дусі чи в істині, розглянь спершу в плоті” [6: C.313]. Друга, або істинна натура нашого світу, полягає в функції звичного для нас світу після того, як ми начинаємо розуміти, що самі змінюємося. Так, відчуття Божої любові ніби оновлює чуття й людина відкривши своє серце Богу вже не є буденною “земною” людиною - не тільки вона, але й світ довкола неї змінюється.
Переміна, що справді змінює людину не може бути непомітною іншим – від такої людини виходить світло мудрості, й незвичної жертовної любові: для християнина найвищим благом є віддати власну душу за друга тощо. Отже, в кожній людині існує дві натури, одна з яких – зовнішня людина, яка є натяком на значно більший потенціал захований всередині, який може розкритися лише після того, як вона повністю підкорить свою волю Божій та стане жити в його любові. Тут, перша натура вміщує другу натуру, яка стає видимою лише істинній людині; і другу натуру світу може побачити лише людина, яка зрозуміла необхідність пізнання себе та світу. Для того, щоб досягти цього стану – людина повинна приборкати свою власну волю, щоб отримати істинну свободу, пережити “друге народження”, духовне. Шлях до нової людини є легким: “знищ власну волю” [6: С.78]; “слухай себе” і “шукайте спершу Царства Божого і правди його” [C.212] тощо.
Чи можна стати вільним, підпорядковуючи власну волю? В цій антитезі, на перший погляд, міститься суперечливість. Відповідь можна знайти зрозумівши стосунки людини з Богом. Як зазначено вище, людина складається з трьох складових – духа що спрямовує її до істини, душі, що обирає між добром та злом і тіла, яке шукає забезпечення свого існування та своєї сім’ї в буденному житті. Незважаючи на те, що вже має духовну складову, зовнішня людина не може знайти істинного шляху, бо вона поки нездатна побачити істину живучи не за духом. Наслідком такого блукання є також неспроможність досягнути щастя. Таким чином, людина, яка підпорядковує свою волю Божій, до цього нездатна користуючись власною волею та розумом знайти шлях істини або привести себе до щастя і трансцендувати за межі буденного буття, а також досягнути істини, не стає невільною. Навпаки, вона навчається життю за іншими законами, які є неважкими, оскільки потрібне не є важким, а непотрібне – навпаки. Так як і діти, своїм розумом та власною волею не можуть вирішити багатьох питань, підкорившись батьківській волі, швидше можуть досягнути успіху в справах та в житті.
Людина створена вільною, принаймні вона здатна розпоряджатись собою та обирати між добром та злом в своєму житті. Стосунки людини з Богом такі, що він створив її вільною обирати і не бажає її примушувати та дає можливість зробити свідомий вибір, бо “зацікавлений у вільному самовияві” [4: С.173]. Та навіть людина, яка обрала істинний шлях, повинна працювати для того, щоб пройти його до кінця, про що Сковорода пише в байці “Фабула”: “То труд, - каже дід, - прожити несхибно, Аж доки живеш, боротись потрібно” [6: С.84] . Наслідком такої праці є стан, про який Сковорода каже: “Не живу аз, но живет во мне Христос” [10: С.163] та коли “дуже важко бути злим, легко бути добрим” [C.191]. Таким чином, Григорій Сковорода наголошує, що шлях до істини, або “щастя, залежить не від наук ... урядів ... багатства, а лише від того, щоб охоче віддатися волі Божій” [C.186], але обирати чи не обирати цей шлях – це свідомий вибір людини, в чому і проявляється її свобода. Яким же є світ, де живе людина, та як вона з ним співвідноситься?
Як зазначалось вище, окрім поділу усього в світі на видиму, тобто зовнішню, та невидиму, істинну, натури, Григорій Сковорода навчає, що світ складається з трьох світів, які взаємодіють та доповнюють один одного: першим, “великим”, є “всезагальний і світ населений, де живе все народжене .... складений із незліченних світ-світів”; другий – “мікрокосм ... або людина”, та “світ символічний, тобто Біблія” [3: С. 274]. Який сенс поділяти світ на три, якщо вже існує поділ на натури та чому людина є відділеною від великого загального світу?
По-перше, назва “мікрокосм” свідчить про те, що людина є складовою частиною загального світу. Це рішення людини, завдяки якому “людина ... усвідомлює свою відокремленість” [3: С.277]. Чи людині необхідно пізнавати зовнішній світ? Так, оскільки, як вище згадувалось, маючи уяву про яблучне зерно, людина може зрозуміти навіть яблуневі сади, які з того зерна можуть вирости, тому й необхідне пізнання матеріального світу для розуміння того, що ховається під його поверхнею. Крім того, скільки, на думку Сковороди, “матерія у своєму бутті цілком несамостійна ... пасивна та потребує Божої допомоги”, отже “Дух все-на-все вылепливает … ее содержит” [10: С.87]. Таким чином, досліджуючи світ, людина краще розуміє свою роль в ньому та ліпше може виконувати своє призначення.
Наявність третього світу - другого світику - Біблії, є необхідним для того, щоб забезпечити зв’язок двох інших світів, зокрема, людини, з Богом. Яким чином здійснюється це зв’язок? Виходячи із вчення про дві натури, Сковорода також вважає, що істинний зміст Біблії може відкритись не кожній людині: “З преподобним преподобним будеш” [6: С.115]. Крім того, вона є необхідною для “другого народження” та пізнання істинного, для чого треба “дати місце в ... серці ... Божому словові. Коли його благодать повіє на нас, тоді нам усе простим і прямим здасться” [C.170]. Яким же чином можна відчути легкість, про яку говорить філософ?
5. “Споріднена праця”, як результат пізнання
Людина в буденному житті, як зазначалося вище, часто керується своїми власними думками та нахилами душі, які не завжди можуть відповідати її здібностям, можливостям та устремлінню бути щасливою. Іноді вона може навіть помилятись щодо розуміння явищ добра і зла. Отже, віддаючи перевагу зовнішньому – багатству, успіху, славі тощо, під час прийняття важливих рішень, людина позбавляє себе шансу побачити можливу помилку в обраному шляху. Це може як нашкодити їй в процесі досягнення мети, так і завадити отримати бажаний результат, такий яким вона його собі уявляє – підірвати здоров’я або змарнувати життя на те, що їй насправді непотрібно було.
Наприклад, дуже вдало змальований образ людини, що займається не свою справою в “Байці про котів”, де “заслужений кіт”, що повчає молодого премудрощам лову мишей, скаржиться учню на причину безсонної ночі: “Отож, як згадаю човна, сітку та воду, жахливо стає на душі.” [6: С.431] Якщо цей випадок описує, як людина робить себе нещасливою через невідповідність справі, то наступний приклад з байки “Олениця та кабан” змальовує інші крайнощі – людину, яка хоче бути не тим, чим вона є хоча би частково могла би стати: “Чому звеш мене Кабаном? ... я вже почесно названий Бараном. На се маю патент, що рід мій ... почеснійших бобрів ... ношу ... здерту з вівці шкуру.” [C.124] Однак, сутність “його благородія” важко приховати від людського ока: “Ми, прості, судимо ... за справами. Ви ж так само ... риєте землю і ламаєте тини. Дай вам ... бути й конем!” [C.124]
Таким чином, Григорій Сковорода приходить до ідеї “спорідненої праці”, згідно з якою лише людина, що займається діяльністю яка викликає захоплення та радість в душі, є щасливою в житті та успішною в справі: “З різними природними нахилами й життєвий шлях різний ... кінець – чесність, мир та любов” [6: C.105]; “коли немає спорідненості ... що може дати досконале вчення?” [C.113]; “занедбавши споріднену роботу ... терплять їдучішу й більшу нудьгу, ніж ті, що працюють без ослабу” [C.116]; “не можна впрягти у воза коня з ведмедем” [126] . Як зробити вірний вибір? Для цього необхідно покладатися не лише на свою волю, оскільки лише людина, що пізнала себе, спроможна зробити цілком вірний вибір: “це є щасливо з Богом уступити у звання ... вникнувши в самого себе і послухавши Святого Духа” [C.127]; “Він один знає, що тобі споріднене, тобто корисне” [C.420].
Залишається питання: Чи може діяти людина відповідно до своєї натури вчиняючи злочини? Як зазначено вище, такий шлях не приводить людину до щастя та істини, а значить, не може бути правильним. Невирішеним залишається питання про шлях людей, які не можуть займатись спорідненою працею в силу об’єктивних чи суб’єктивних обставин. Крім того, людині може подобатись в різний час різна діяльність, тому ідея спорідненої праці може мати широкий вжиток, не занадто обмежуючи її у виборі діяльності в силу значного творчого потенціалу людини.
