МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ ТА СОЦІАЛЬНО-ГУМАНІТАРНИХ ДИСЦИПЛІН
ЩАСТЯ ЯК ФІЛОСОФСЬКА ПРОБЛЕМА
Реферат здобувача кафедри філософії та
соціально-гуманітарних дисциплін
Салькової Тетяни Вікторівни
Наукові керівники:
доктор філософських наук, проф.
Хамітов Назіп Віленович,
ст.викладач кафедри філософії та
соціально-гуманітарних дисциплін
Киселиця Світлана Володимирівна
ЧЕРНІГІВ – 2012
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ І. Щастя як філософська категорія у контексті європейської філософії
1.1. ТЛУМАЧЕННЯ ЩАСЛИВОГО БУТТЯ В АНТИЧНОСТІ
1.2. ХРИСТИЯНСЬКА ЕТИКА ПРО ЩАСТЯ
1.3. ЩАСТЯ В ЕТИЧНИХ ВЧЕННЯХ НОВОГО ЧАСУ
1.4. ЕВДЕМОНІЧНІ ПОШУКИ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ XX СТОЛІТТЯ
РОЗДІЛ ІІ. Онтологічно-екзистенційні виміри щасливого буття
2.1. ЗАДОВОЛЕННЯ ЛЮДСЬКИХ ПОТРЕБ ЯК СПОСІБ БУТИ ЩАСЛИВИМ
2.2. ОСМИСЛЕННЯ ПОВНОТИ БУТТЯ ЯК ВИМІР ЩАСТЯ
2.3. ГАРМОНІЯ З СОБОЮ ТА НАВКОЛИШНІМ СВІТОМ ЯК КРИТЕРІЙ ЩАСТЯ
ВИСНОВКИ
ЛІТЕРАТУРА
ВСТУП
У реєстрі імен найяскравіших зірок наукової, філософської думки навряд чи можна знайти хоча б одного мисленника, який би не міркував про людське щастя. Дійсно, з часу виокремлення філософії, моралі та релігії в самостійні форми суспільної свідомості спроби осмислення цього феномену стали невід'ємним моментом рефлексії стосовно сенсу людського буття. Безліч філософів переймалися виведенням "формули" щастя. Більше того, досить часто, у багатьох випадках тема щастя ставала навіть лейтмотивом всієї філософської, моральної, політичної, релігійної чи-то правової системи мислення.
Протягом усього розвитку світової етичної думки проблема щастя знайшла відображення у творчості кожного значущого для власної доби мисленника. Що таке щастя взагалі? Якими мають бути засади людської поведінки, чим слід керуватися особистості, аби забезпечити для себе та інших глибоке й тривале щастя? – ці запитання в різних формулюваннях ставили собі Сократ і Аристіпп, Епікур і Зенон, Піррон і Сенека, Епіктет і Марк Аврелій, Спіноза і Гельвецій, Кант і Гегель, Фейєрбах і Маркс...
Для когось щастя — це «абсолютна» свобода, бажання діяти так, як заманеться, що у свою чергу завжди робить людину нещасною і в кінцевому випадку вона сама це визнає. Хтось вважає, що щастя — це повна спокійна самовдоволеність власним життям, але ж на світі існує багато різноманітних проблем і рано чи пізно таке задоволення зникне у зв’язку з неминучою старістю чи якоюсь хворобою або ж зі смертю близьких нам людей, а разом з ним зникне і так зване щастя. Можливо хтось почувається щасливим тоді, коли досягає поставленої мети, але ж все тече, все змінюється і колись (а може й відразу після того, як людина зрозуміла що це для неї і є щастя) мета стає недосяжною, а з нею і щастя.
Усі хочуть бути щасливими, проте уявляють щастя по-різному. Навіть фахівці не можуть однозначно надати визначення цього поняття. Часто це пов'язано з ототожненням трьох феноменів: щастя; уявлення про щастя, тобто щастя, яким його знає буденна свідомість (мораль є формою суспільної свідомості буденного рівня); «щастя» як поняття етики. Все це породжує непереборні труднощі, оскільки втрачається предмет теоретичного аналізу.
Поняття «щастя», як і будь-яке інше наукове поняття, є не об'єктом, а результатом пізнання. Філософія не може обійти увагою ті напівпоняття-напівуявлення про щастя, якими послуговується буденна свідомість, що своєрідно осмислює цей феномен. Результатом такого дослідження і є чітко окреслене поняття «щастя».
Взаємозв’язок сенсу життя та щастя виявляється в тому, що наявність конкретного сенсу життя є умовою щастя, а з іншого боку – прагнення досягти щастя таким чином дає з’ясований сенс життя.
Актуальність данного дослідження полягає у пошуку відповіді на питання про сенс життя та наявність у ньому щастя, що неможливо зрозуміти поза процессом сапопізнання та прагнення до гармонії із світом загалом та власне із собою зокрема.
Метою даної роботи є аналіз ідеї самореалізації людини як шлях досягнення істинного щастя. Ця мета дослідження обумовила вирішення наступних задач:
- проаналізувати поціновування щастя в контексті європейської філософії;
- дослідити онтологічно-екзистенційні виміри щасливого буття.
Об’єктом даного дослідження виступає щасливе буття, природа та способи його досягнення.
РОЗДІЛ І. Щастя як філософська категорія у контексті європейської філософії
1.1 ТЛУМАЧЕННЯ ЩАСЛИВОГО БУТТЯ В АНТИЧНОСТІ
Філософія античності звернена до людини, тому невипадково переважання натуралістичної (конкретніше - евдемоністичної) орієнтації в пошуках античних мудреців. Крім того, найважливішою особливістю їх рефлексії була установка на розуміння моральності, доброчинної поведінки як розумності. Інша характеристика античного світогляду - прагнення до гармонії (гармонії всередині людської душі й гармонії її зі світом), що набирало залежно від тих або інших соціокультурних обставин різних форм втілення.
Сократ стверджує, що сенс людського життя, його вище благо – в досягненні щастя. Щастя – це зміст доброчинного буття, – заявляє філософ, але тільки моральна людина може бути щасливою (чи розумною, що в Сократа перше підмінює друге). Якість життя задається свідомими зусиллями самої людини і виявляється в поняттях доброго, прекрасного, справедливого.
Сенс життя і щастя людини Арістіпп Кіренський, один з учнів Сократа, вбачає в отриманні максимального задоволення та уникненні страждань. Він був схильний ототожнювати щастя з насолодою, втіхою (гр. hēdonē, звідси гедонізм – назва започаткованого Арістіппом етичного напряму)[10,с.209]. Насолода, причому насолода тільки власна, фізична, позитивна, минуща, бо іншої немає, – розглядалася давньогрецьким філософом як єдине істинне благо і справжня мета людського життя. Справжніми задоволеннями Арістіпп вважав тілесні, які мають пріоритет перед духовними: "...До окремо взятих задоволень слід прагнути заради них самих, а до щастя - не задля нього самого, а заради окремо взятих задоволень". Гедонізму Арістіппа притаманний суб'єктивізм (люди можуть пізнати лише власні відчуття, а предмет, який їх викликав, не може бути пізнаваним).
Платон і Арістотель наголошували, що щастя - вища мета людини, досягти якої може розумна, гідна, мудра особистість. Платон зауважував, що мудрість зробить людей щасливими. Платон в пешу чергу ставить акцент на реалізації і усвідомленні щастя не для індивідумів, а для суспільства. В жертву суспільній гармонії, яка вважається Платоном реалізованим щастям, повинні приноситися інтереси окремої людини. В ідеалістичній утопії Платона немає місця індивідуальності.
Арістотель у IV ст. до н.е. впершє увів етику як самостійну дисципліну, мета якої - навчити людину як стати доброчесною і щасливою. Арістотель доповнив Платона, вказавши, що доброчесності та мудрості недостатньо для щастя, оскільки потрібні й тілесні, зовнішні блага. Як писав Арістотель, щастя – це така мета дій, яку «ніхто не вибирає ні заради (благ), ні заради чогось іншого». Це, очевидно, щось досконале… (повне, кінцеве) й самодостатнє» )[3,с.63]. .
Етика Арістотеля евдемонічна — він вважав найвищим благом людини блаженство. Для Арістотеля блаженство — не сума благ, а те, що само по собі робить життя бажаним; благий — той, хто діє найкращим чином за будь-яких обставин. Але благою людиною може бути тільки знатна особа — успішна, багата, красива, яка має друзів і заслуговує на громадську пошану. Наявність таких характеристик спонукає людину робити тільки правильні вчинки. Тому етика покликана вчити не знанню як такому, а правильній поведінці, правильним вчинкам.
Арістотель вважає доброчинність не природженою, а надбаною якістю, яка виховується на основі природних передумов. Намагаючись визначити специфіку доброчинностей, він розподілив усі доброчинності на діаноетичні, пов'язані з розумовою частиною душі (мудрість, практичність, винахідливість тощо), і етичні, що стосуються характеру людини. Доброчинності першої групи виникають здебільшого шляхом навчання, другої — як результат, насамперед, звички. Щоб досягти моральної мети, необхідне поєднання діаноетичних і етичних доброчинностей, саме тому намагання повинно бути свідомим, щоб бути моральним, і, навпаки, правильна думка, тільки узгоджена з прагненням, здійснюється, а не залишається благим побажанням. Гарантія доброчинного життя (істинне блаженство) вміщується у принципі: уникай крайнощів і дотримуйся середини. До того ж, згідно з Арістотелем, доброчинне життя є життя людське, що переслідує земні блага.
Давньогрецький філософ Епікур вніс об'єктивний критерій у гедоністичну концепцію задоволення. В етичному повчанні Епікур, стверджував, що «насолода є початок і кінець щасливого життя», однак, на відміну від Арістіппа, у число «щастя утворюючих факторів» він включав не тільки почуттєві (тілесні) насолоди, але й духовні, котрим віддавав перевагу, а розуму у формі аристотелевських «діаноетичних чеснот» — мудрості й розсудливості — надавав роль своєрідного фільтра, що дозволяє відокремлювати корисні задоволення від шкідливих. При цьому розрізнювалися задоволення пасивні (відсутність страждань і атараксія, тобто безтурботність духу) й активні (радість та веселощі). Епікурівська етика високо підносить значення філософського пізнання, дружби – чинників «здоров'я душі», які допомагають людині здолати страх перед богами, необхідністю і смертю, навіюють спокій, сповнюють серце радістю. Не випадково, що хоча по суті філософія Епікура ще залишається у гедоністичних традиціях, в історію філософсько-етичної думки Епікур увійшов передусім як найпослідовніший виразник більш широкого напряму евдемонізму (від гр. eudaimonia – щастя), для якого саме щастя постає вищим принципом і метою людської моральності) [10,с.211].
Одночасно з вченням Епікура виникає такий напрям елліністичної думки, як стоїцизм, який мав дві форми — грецьку і римську. Засновником стоїцизму був грецький філософ Зенон, який вбачав вищий сенс людського існування у підпорядкуванні природі, у повному сприйнятті світу. У світі, згідно з поглядами стоїків, царює жорстока необхідність, яка є вираженням космічного розуму. Протидіяти цій необхідності безглуздо, а підкорюваність їй — є залученням до вищого розумного першопочатку. Але для такого повного і свідомого підкорення треба удосконалити особистий розум (наблизитися до космічного Розуму), навчитись не піддаватись суб'єктивним почуттям — бажанню, страху, насолоді та скорботі. Ідеал спрямувань стоїків — спокій (атараксія) чи стан, вільний від пристрастей (апатія) або, хоча б безпристрасне терпіння (анатея). Якщо людина помірна, мужня, справедлива і розсудлива, позбавлена жалощів і завжди діє за наказом обов'язку, якщо вона з радістю і легкістю приймає все, що надається невблаганною долею, тоді вона істинно мудра. Саме вільне і свідоме підкорення долі є достоїнством).
Стоїчна етика на вершину людських зусиль висуває доброчесність – єдине благо (шлях у злагоді з розумом). Стоїчний мудрець (як ідеал людини) відрізняється терпимістю і стриманістю, а його щастя – «у тому, що він не бажає ніякого щастя» )[18]. Основний принцип стоїчної етики - усвідомити пануючу в світі необхідність і підкорятися їй, не втративши при цьому відчуття власної гідності. Цей принцип отримує різні форми вираження: жити у згоді з природою; доброчесно; жити розумно. "Ми народжені під єдинодержавною владою: покорятися Богу - ось у чому свобода наша". Здавалося б, на відміну від Епікура, стоїки намагаються знайти зовнішню, об'єктивну точку опори для моралі, але, по суті, вирватися за рамки суб'єктивізму не можуть.
Стоїки проповідують відчуженість від пристрастей і зовнішніх благ як умову внутрішньої свободи; займають раціоналістичну позицію при вирішенні проблеми доброчесності (доброчесність -знання, зло - незнання); визначають своє ставлення до смерті. Що стосується останньої проблеми, то стоїки виходять з установки "Життя - не благо, смерть - не зло", тобто життя має бути доброчесним, інакше воно позбавлене сенсу, і перевага надається смерті: "Краще гідно померти, чим негідно жити" )[18].
Головними ідеями і напрямами етики, за Сенекою, є принцип злагоди з природою (жити щасливо — жити у злагоді з природою) і принцип підкорення людини долі. Сенека відкидає намагання багатьох сучасників накопичувати матеріальні багатства, отримувати високі посади у державі, мотивуючи це так: «Що вище хто піднявся, то ближче той до падіння...». Сенс життя він вбачав у досягненні абсолютного душевного спокою, чого можна досягти, переборовши страх перед смертю. Людина, за Сенекою, повинна постійно прагнути досягти вдосконалення, бо тоді її життя буде найбільш достойним.
Основний напрям розвитку античної філософії пов'язаний з переходом від проголошення влади загального над людиною до ідеї єдності індивіда і держави, що припускає обґрунтування самоцінності людської особи (софісти, Сократ, Платон, Арістотель), і, нарешті, до протиставлення людини світу соціального буття, вироблення рецептів для відходу в свій власний, внутрішній світ (епікуреїзм, стоїцизм).
Проте зміст стоїчного ідеалу показує нам, що суб'єктивізм як основа етичної рефлексії вичерпав себе. Починався пошук об'єктивних підстав щастя, який на тривалий час виявився пов'язаним з християнською релігією.
1.2 ХРИСТИЯНСЬКА ЕТИКА ПРО ЩАСТЯ
Середньовічна європейська філософія безпосередньо пов'язана з християнською релігією. Центральне місце у ній приділялося темі Бога і людини. Усі морально-етичні повчання цієї епохи зводяться, насамперед, до того, щоб вказати шляхи, які ведуть у царство Небесне. В основі будь-яких філософських роздумів лежить тлумачення текстів священного пи-сання — Біблії. Концепція християнства виходить із розуміння того, що Бог — єдина творча сила. Він — найвище Благо і моральний Абсолют.
Ідея Бога як морального абсолюту встановлює жорсткі межі тлумачення всієї етичної проблематики; життя людини і цінності цього життя набувають сенсу тільки в співвідношенні з божественним законодавством; Бог виступає як об'єктивне, безумовне, єдино справжнє джерело моралі. Християнська релігія забороняла людині любов до самої себе, почуттєві радощі та задоволення. Земне життя коротко¬часне і завдання в нього інші: підготовка собі раю в іншому, потойбічному світі, де і очікує щастя.
Звідси – трансцендентне розуміння сенсу людського буття; суперечливе поєднання песимістичних і оптимістичних мотивів (песимізм переважно стосується «тутешнього» світу, оптимізм пов'язаний з покладанням надії на «божий град»); крайній ригоризм (християнська мораль є відмовою від свавілля, повне підпорядкування волі Бога: людина - «судина для божества»); аскетизм; суперечність між сущим («весь світ в злі лежить») і належним, представленим абсолютно бездоганним царством божим.
Центром християнської етичної концепції є ідея любові до Бога. Любов розуміється як універсальний принцип моралі (моральне ставлення до ближнього виникає з неї); дозволяє надати моралі загальнолюдського статусу; освячує все суще. З ідеї любові до Бога народжується нова (невідома античності) чеснота - милосердя, яке допускає прощення образ, готовність до співчуття і активної допомоги тим, хто страждає.
На відміну від стоїцизму, орієнтованого «на сильну особистість, здатну все знайти в собі самій, християнство звернене до «убогих духом», до «працюючих і обтяжених», до всіх тих, кому потрібна зовнішня точка опори. Тим, хто зневірився, християнська релігія пропонує утіху - спокутування страждань і вічне блаженство в світі іншому. Отже, знову варіант втечі від реалій світу, тільки тепер воно санкціоноване і гарантоване «зверху», освячене божественним авторитетом.
Особливе місце в осмисленні питань християнської етики займають два її найяскравіші представники – Августин Блаженний і Тома Аквінський.
Для Аврелія Августина (Блаженного) Бог — мета і сенс людського життя є щастя, якого можна досягти тільки через пізнання Бога й випробування душі. Інструментами для цього є християнська віра і розум. Людина є поєднанням світу Божого — душа людини, і світу земного — її тіло. Людська душа за своєю природою досконала, тому що наближена до Бога, але інколи тіло
спокуси (гріхи). Августин стверджує існування трьох головних видів гріха, які він називає похіттю. Перший вид — похіть плоті, спрямування до почуттєвих радощів і насолод. Другий — похіть гордині, жадоба самоствердження на тлі різних видів діяльності. Третій — похіть очей: це потяг до пізнання, осягнення таємниць природи, дізнавання про світ того, про що знає тільки Бог. Всі ці намагання є для Августина грішними, тому що націлюють людський розум і душу на земне, а не на небесне, кличуть його до чуттєвої дійсності, а не до трансцендентного. Християнські доброчинності, за Августином, — послідовне відкидання язичницьких уявлень про доброчинності. У своїй «Сповіді» Августин на власному прикладі намагається довести марність людських зусиль, неспроможність людини звільнитися від гріха доти, поки вона безмежно не віддасться провидінню і не виявиться знаряддям Божої волі. Августин вимагає від християнина повного аскетизму й відмови від своєї індивідуальності, беззаперечного слідування вказівкам Бога.
Новий напрям духовного життя, який досяг розквіту в XIII ст., був пов'язаний з раціоналізацією світосприйняття, а його виразником був Тома Аквінський. За Аквінським, найвище людське благо — поєднання людини з Богом, а найвище блаженство — у безпосередньому інтелектуальному спогляданні Бога. Кінцева мета людини — у пізнанні, спогляданні й любові до Бога. Шлях до цієї мети сповнений випробувань, розум веде людину до морального ладу, який виражає Божий закон; розум вказує, як слід себе поводити, щоб прийти до вічного блаженства і щастя. Передумовою моральної поведінки Аквінський вважає свободу волі, без якої неможлива відповідальність людини, тобто Аквінський відходить від Августинського фаталізму.
Що стосується доброчинностей, то Аквінський, відтворюючи чотири традиційні доброчинності — мудрість, відвагу, помірність і справедливість, — додає ще три християнські — віру, надію, любов. Фома Аквінський менш критично ставиться до потреб людського тіла та пристрастей, ніж Августин Блаженний. Він визнає за людиною можливість прагнення земних радощів.
Духовна опозиція в епоху середньовіччя намагалася протиставити офіційній етичній доктрині комплекс ідей, заснований на суб'єктивізмі. У такому ключі робить свої дослідження стану людської душі німецький містик Мейстер Екхарт, який прагнув довести значущість індивідуального морального вибору. Індивідуалізація моралі характерна і для П'єра Абеляра, який відстоював роль розуму і внутрішньої переконаності в бутті людини, що затверджувало совість як вищий моральний критерій. Такі ідеї були не тільки протестом проти абсолютизації божественної санкції в моралі, але й своєрідним передбаченням подальших доль етичної рефлексії на новому етапі історії.
1.3 ЩАСТЯ В ЕТИЧНИХ ВЧЕННЯХ НОВОГО ЧАСУ
Культура Нового часу формується за умов розвитку буржуазного засобу виробництва і раціоналістичного типу свідомості.
Етичні системи Західної Європи XVII ст., епохи зародження раціоналізму, характеризуються складною і суперечливою взаємодією християнського вчення про розумність створеного Богом світу і думкою гуманістичною, яка життєстверджує домінанти свідомості, перейняті вірою у можливість розумної перебудови світу та його удосконалення; розумово-прагматичним характером самої раціональності з орієнтацією на підприємницький успіх, ділову ініціативу і «здоровий глузд».
Мисленниками того часу, Томасом Гоббсом, Джоном Локком, Бенедиктом Спінозою та іншими, створювалася одна з найзначніших побудов суспільної думки Нового часу — теорія природного права, відповідно до якої право зумовлюється силою, що визначає суверенітет як особистості, так і держави. Стан держави у світовому співтоваристві подібний до стану громадянина у самій державі: і там, і тут діє не висока мораль, не воля Бога, а тверезий і холодний егоїстичний розрахунок. Як окремі індивіди, так і народи у своїх взаємовідносинах повинні покладатися лише на здорове, природне почуття самозбереження.
У філософсько-етичній рефлексії XVIII ст., що успадковує та змінює одночасно ідеї морального розвитку XVII ст.. однією з центральних стала тема осмислення людської природи, її сталості та мінливості, залежності й незалежності від зовнішніх умов або середовища. Серцевиною даної проблематики є теорія виховання, що розроблялася філософами-просвітителями Жан-Жаком Руссо, Дені Дідро, Клодом Адріаном Гельвецієм та іншими.
Наприкінці XVIII ст. найвизначнішою постаттю у розвитку європейської етичної думки став Імануіл Кант, який стверджував, що моральні принципи існували набагато раніше емпіричного знання про навколишній світ. У свою чергу, емпіричні знання закладені в людському розумі апріорі (від лат. «apriori» — «з попереднього»), тобто як переддосвідне знання.
Уточнюючи «вічне» питання про шляхи досягнення щастя, Кант зауважував, що «мораль, власне кажучи, є вченням не про те, як ми повинні зробити себе щасливими, а про те, як ми повинні стати гідними щастя» [8]. Тобто, акцент робиться не на засобах досягнення щастя (зовнішніх чинниках), а на визначенні й формуванні тих моральних якостей внутрішнього світу людини, тих моральних механізмів, котрі тільки й роблять індивіда моральним суб’єктом. На думку Канта, у моральних законах задається абсолютна межа людини, та першооснова, остання риса, яку не можна переступити, не втративши людської гідності. Оскільки людина є істотою слабкою, недосконалою, для неї моральний закон може мати силу тільки як повеління, імператив. Імператив — це формула відношення об'єктивного (морального) закону до недосконалої волі людини.
Категоричний імператив Канта: роби тільки відповідно до такої максими, керуючись якою ти в той самий час можеш побажати, щоб вона стала загальним законом, — це є вимогою до людської волі керуватися моральним законом, привести свої максими у відповідність до нього. Категоричний імператив зобов'язує кожну людину ставитися до людства у своїй особі і в особі будь-якого іншого так само, як до мети, і ніколи — тільки як до засобу. Обов'язок для Канта — чистота морального мотиву і твердість моральних переконань. Через обов'язок за¬тверджується і загальність морального закону, і внутрішня гідність особистості. Індивідуальна воля може трансформуватися у загальну, а чеснота — з'єднатися зі щастям у тому випадку, якщо особистість у самій собі знайде ту тверду моральну опору, яку раніше вона шукала зовні — у природі, у вірі в Бога, у суспільному середовищі.
Аналіз етичних вчень Нового часу свідчить, що вони розвивалися залежно від етапів еволюції суспільства.
1.4 ЕВДЕМОНІЧНІ ПОШУКИ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ XX СТОЛІТТЯ
Розмову про етику XX ст. ми розпочнемо з етики, яку можна назвати марксистсько-ленінською. Марксистська філософія, зберігаючи послідовні зв'язки з досвідом попередньої етичної думки, завжди претендувала на принципово новий підхід у вивченні сутності моралі. Вихідним пунктом своїх міркувань марксизм обрав критику попередників і вже сформованої з класових позицій системи моралі. У рамках соціалістичного суспільства етична наука майже не розвивалася до середини 50-х років. Радянська етична наука зосередила свою увагу на таких проблемах як дослідження історії етичної думки; обгрунтування нормативної етики радянського суспільства; розробка теорії морального виховання — тобто проблемах педагогічної етики; акцентуванні питань професійної етики.
Характеризуючи етичну думку XX ст., необхідно зазначити, що у межах різних філософських шкіл виникають самостійні концепції моральності, які базуються на принципах релятивізму, волюнтаризму, суб'єктивізму та відвертого цинізму. Трагічні суперечності XX ст. знайшли відповідний відбиток у пошуках мисленників екзистенціальної орієнтації. Західноєвропейський екзистенціалізм (К. Ясперс, М. Хайдеггер, Ж.-П. Сартр, А. Камю) визначає моральність не як істинне буття, а лише як засіб суспільного маніпулювання особистістю, тобто, в цілому, як дещо вороже людині.
Відповідно вченню А. Камю, навколишній світ — світ абсурду, з яким людина постійно конфліктує. Людина, особистість прагне реалізувати свою свободу, тому постійно виступає проти уряду, держави, світового порядку, тобто проти усього, що здається їй втіленням абсурду та несправедливості. Ж.-П. Сартр вважає, що людина вільна абсолютно, а мораль може стати засобом реалізації цієї свободи. Маючи право на щастя, людина вільна розпоряджатися своєю долею, у тому числі, й правом на смерть. Абсолютна свобода людини накладає на неї й абсолютну відповідальність, яка, у свою чергу, не пов'язана з конкретною відповідальністю за реальні вчинки. Етика екзистенціалізму абстрактна і дуже віддалена від реальних суспільних інтересів.
Серед релігійних напрямів у етиці слід виокремити неотомізм та неопротестантизм. Неотомізм (Ж. Марітен. Е. А. Жильсон та ін.) — офіційне вчення католицької церкви. Етика неотомізму виходить з того, що витоком моралі є Божий розум, який визначає моральні вимоги до людини. Головною причиною морального зла є відступ від норм релігійної моралі. Моральність людини пов'язана із безумовним виконанням «Божого закону», який є єдиним дороговказом до «вічного блаженства на тому світі», морального самовдосконалення.
У теорії психоаналізу (3. Фройд, А. Адлер, К.-Г. Юнг, Е. Фромм та ін.) сенс буття і щастя людини осмислено з позицій антигедонізму. Ідею, згідно з якою суб'єктивне переживання задоволення саме по собі є самодостатнім критерієм цінності, психоаналіз заперечує [11]. .
Е.Фромм у своїх працях він відстоював традиції гуманістичної етики, започатковані ще Арістотелем. Гуманістична етика Е. Фромма вважає, що цінності, судження, в тому числі, й етичні, можуть бути створені лише на основі розуму, для чого людина повинна пізнати саму себе, свою природу, властивості та типи людського характеру. Позитивним типом особистості є такий, для якого характерні продуктивна орієнтація та творча діяльність. Любов, творчість, відповідальність — ось дійсно моральна позиція людини в цьому світі, якщо вона прагне зберегти світ для себе й для майбутніх поколінь.
У творах 3.Фройд розглядав проблеми морального характеру, змістом свого вчення утвердив морально-етичні імперативи, провідним серед яких постулював, що людина повинна бути щасливою. Проте реально вона постійно перебуває в стані амбівалентності, тобто водночас є щасливою і нещасливою. Він пояснював це структурою особистості, яка, відповідно до його концепції, містить три компоненти: Несвідоме (Воно), Свідоме (Я), Над-Я (совість). 3.Фройд вважав Несвідоме (Воно) справжньою реальністю психічного, невідомим у внутрішній сутності настільки, наскільки невідома реальність зовнішнього світу. Несвідоме (Воно) є інстинктивним ядром особистості, примітивним, імпульсивним і підпорядкованим принципу задоволення. Із метою отримання негайного задоволення інстинктивних збуджень Несвідоме (Воно) використовує рефлекторні реакції та первинні уявлення. Згідно з теорією психоаналізу, щастя і нещастя людини існують на рівні Свідомого і Несвідомого, але Несвідоме превалює.
У філософсько-етичних, психологічних працях намагаються провести паралелі між психоаналізом і екзистенціалізмом. Більшість екзистенціалістів заявляли про прихильність до психоаналітичного методу дослідження сенсу буття людини та її щастя (Ж.-П. Сартр, М. Босе, П. Коул, Г. Левін, П. Тілліх та ін.). В екзистенціалізмі зрозуміти людину - означає описати специфіку того буття, яке є людиною. Буття людини - це буття-свідомість, через яке відкривається буття світу. Тому людське існування, що дане безпосередньо, є "екзистенцією", яку не можна пізнати раціональними засобами. Воно спрямоване на "ніщо" і пізнання своєї скінченності. Модуси людської реальності (страх, турбота, рішучість, насолода, обов'язок, щастя та ін., які визначають через скінченність екзистенції) є різними способами зіткнення з "ніщо", рухом до нього і втечею від нього. Саме в граничній ситуації людина прозріває екзистенційно, їй відкривається сенс життя, яке вона оцінює з позиції щастя або нещастя [4].
У вітчизняній філософсько-етичній думці пояснення екзистенційного сенсу буття, гуманістичних взаємин, взаєморозуміння найґрунтовніше представлено в працях Г. Сковороди. Основною проблемою людського існування він вважав щастя конкретної людини, якого можна досягти шляхом самопізнання, через яке виявляється "внутрішня", "сердечна", "єдина" людина. Заглиблення у внутрішнє Я одночасно є розпізнанням "спорідненості" особистості з певним типом діяльності - фізичної або духовної - і забезпечує можливість спорідненої праці, "що відповідає природним схильностям людини". У цьому Г. Сковорода вбачав справжнє щастя людини [2].
"Блаженна натура" (Бог у пантеїстичному тлумаченні) створила потрібне людині легким, а непотрібне - важким, адже існує відповідність між справжніми потребами і способами їх задоволення. У такий спосіб розв'язують основну екзистенційну проблему тотожності сутності та існування або людського щастя. Без відповідальності людини перед самою собою та іншими людьми щастя неможливе. Воно не в палацах, ґрунтах, грошах, а в душевному спокої. Веселість і спокій серця, злагода, соборність, мир можливі лише тоді, коли людина звільняється від "ескадронів чортів" і єднається з Богом.
Л. Архангельський зазначав, що з погляду екзистенціоналізму "...у кожної людини своя екзистенція (існування) і свобода, власне розуміння щастя і сенсу життя, що становить особисту, інтимну, неповторну цінність. Утеча від реальної дійсності виправдовує слабкість людини перед стихійними силами, безнадійний відчай і трагічна приреченість роблять людину покірною долі".
Тож ідея щастя як загальної людської цінності, найвищого блага виникає у тісній взаємодії з ідеями свободи, рівності, справедливості, гуманізму. В Новий час уявлення про щастя доповнюється ідеями демократії та прогресу. В такому трактуванні щастя стає орієнтиром для суспільства в цілому, для класів та окремих особистостей і водночас воно сповнює боротьбу за високі ідеали чуттєво-емоційним змістом, надає цій боротьбі глибокого особистісного сенсу, формує відчуття співпричетності з великими завершеннями.
XX ст. — час бурхливих соціальних та культурних подій, час стрімкого розвитку науки і техніки, якісних змін у виробництві, глобальних проблем. Загальна криза культури і прагнення гармонізувати й удосконалити світ та душу індивідів віддзеркалилися й в етичних пошуках.
