Добавлено 05.21.2012 23:58:19:
РОЗДІЛ 1
РОЗУМ ЯК ІСТОРИЧНА ПЕРШООСНОВА ІНТЕЛЕКТУ
The most intensely studied sentences in the history of philosophy are probably those in Aristotle's «De anima» that undertake to explain how the human intellect passes from its original state, in which it does not think, to a subsequent state, in which it does.
Herbert A. Davidson
Будь-яка концепція, що претендує на сприйняття та розуміння, повинна ґрунтуватися на чіткій термінологічній основі. Адже, для того, щоб читач розумів, про що пише автор, останній має пояснити зміст термінів, якими він оперує. Тому, перш за все, нам необхідно визначити поняття «інтелект».
Однак, дати відповідь на питання «Що є інтелект?» виявляється не так просто. Крім того, для формування своєї власної позиції, свого власного погляду на певну проблему, як правило, необхідно ознайомитись із позиціями інших дослідників стосовно визначеної проблеми. Власне кажучи, для того, щоб висловити свій погляд на проблему, умова компетентності в даному питанні не є необхідною. Однак, в такому випадку, висловлений погляд не можна буде назвати сформованою позицією.
На думку автора, чим більше інформації опрацьовано, чим більше поглядів вивчено, тим повнішим буде сприйняття даної проблеми, а отже погляд на неї буде більш об’єктивним. При цьому існує небезпека загубити свою власну точку зору серед масиву чужих поглядів. Це може статися в тому випадку, коли під час опрацювання інформації дослідник, пройшовши етап сприйняття, зупинився на етапі осмислення. Адже тільки після осмислення можливе формування власного погляду, наближеного до об’єктивного.
В даній роботі автор пропонує застосувати квазіплюралістичний підхід при вивченні та аналізі поняття «інтелект». Суть квазіплюралістичного методу полягає у первинному вивченні деякого масиву незалежних поглядів, які не є взаємозамінними. Це дає можливість отримати чистоту сприйняття, але такий масив поглядів відповідно до позицій класичного плюралізму неможливо звести до єдиної сформованої позиції. Однак, зупинка на етапі сприйняття означатиме відмову від руху до формування власного погляду через осмислення опрацьованої інформації. Тому вторинним етапом квазіплюралістичного методу є критичне осмислення вивчених позицій. Заключний, третинний етап – формування власного погляду на проблему, який не співпадає з жодною із вивчених та осмислених позицій, проте містить у собі інформацію, що була отримана на етапах вивчення та осмислення опрацьованих поглядів. В такому випадку, чистота сприйняття забезпечуватиметься за рахунок часового та географічного розділення первинних поглядів на поняття «інтелект».
Власне кажучи, досить важко впевнено стверджувати, коли саме в сфері філософських досліджень з’явилося поняття «інтелект» у його сучасному розумінні. Поняття «розум» в багатьох випадках передувало появі поняття «інтелект». В деяких філософських школах Древньої Індії (VI-V ст. до н.е.) значна увага приділялася проблемам духовного розвитку та духовної свободи людини. Однак, інколи такі сфери інтересів не лише не містили в собі вивчення проблеми інтелекту (або розуму), але навіть не визнавали необхідності приділяти увагу таким проблемам. Так, з точки зору позицій буддизму, найвище значення має нірвана – стан вічного блаженства, що являє собою завершення циклу народжень, повне розчинення в об’єктивному цілому, абсолютну втрату індивідуальності, позбавлення від егоїзму та хибних бажань. Відповідно до вчення засновника буддизму Гаутама Сіддхартху, стан нірвани має надати звільнення людині від усього, що її пов’язує з матеріальним життям – тіла, розуму, почуттів [4, c. 12].
В той же час (VI-V ст. до н.е.) філософи Древнього Китаю першочергову увагу приділяли способам керування державою та самовдосконаленню людини. У філософії засновника даосизму Лао-Цзи не знаходимо поняття «інтелект», однак, існує образ мудреця. Відповідно до сучасних уявлень, образ мудреця може бути співставлений з носієм інтелекту. Згідно з положеннями даосизму, мудрець – людини, що відмовиласяь від егоїзму, відкинула хибні бажання, "забула себе". Мудрець досягає абсолютної свободи і стає повністю подібним Дао (найвищому закону буття). Нічого не роблячи, він досягає всього. Недіяння і досягнення всього – вища ступінь свободи людини [4, c. 16].
Давньогрецький філософ Анаксагор (498 428 рр. до н.е.) для пояснення руху матерії використовув поняття «розум», як керуюча та організуюча сила. За словами Анаксагора, розум діяльний, безмежний, самовладний і не змішаний ні з якою річчю. Він один існує сам по собі, що дозволяє йому панувати над усім. В той же час, розум присутній у всіх одушевлених істот і керує ними. Сократ (470 399 рр. до н.е.) стверджував, що мудрість – це благо, що здійснюється з розумом. А будь-яке благо, вчинене без розуму є злом. Таким чином, мудрість є невідокремлюваною від знання, що є благо і як його знайти. А справжнє знання виражається в поняттях [15, c. 27].
В діалогах Платона (427 347 рр. до н.е.) можна знайти перші спроби аналізу знання, важливим критерієм яких античний філософ визначає його структурованість. Як приклад розрізнення "знання" і "псевдознання" Платон вдається до порівняння понять "істини" і "думки" [14, c. 257]. Платон стверджував, що ідею можна «побачити» лише розумом, а річ – почуттями. Він анітрохи не сумнівався у здатності розуму пізнавати істину, його хвилювала зовсім інша проблема: у чому причина помилки? [2, c. 183]. Платон встановив, що наукове знання недосяжне без ідеалізації предмету знання [11, c. 28].
Арістотель (384 322 рр. до н.е.), якого Гегель називав «учителем всіх філософів», стверджував, що мудрецем є той, хто знає першобуття, першопричину і початок всього. В той же час, першопричиною всього Арістотель називав абсолютний розум природи або розум за визначенням Анаксагора, що творчо та з любов’ю мислить самого себе, оскільки в силу єдності, він – одночасно суб’єкт і об’єкт своєї діяльності. Арістотелем встановив, що розум – це здатність, причому вища, божественна, безтілесна і не змішана з тілом; чиста потенційність до тих пір, поки не почне роздумувати і ставати дійсністю [4, c. 77]. В деяких джерелах саме Арістотель вважається першозасновником поняття «інтелект» [15, c. 10].
Епікура (342/341-271/270 рр. до н.е.) Карл Маркс назвав «найвидатнішим грецьким просвітителем» у своїй докторській дисертації «Відмінність між натурфілософією Демокріта і натурфілософією Епікура» [11, c. 75]. Відповідно до переконань Епікура, розум повністю залежить від відчуттів. Розум не має свого особливого предмета, він спирається на відчуття, які внерозумні в тому сенсі, що розум не може ні нічого від себе привнести до відчуттів, ні спростувати відчуття [11, c. 80].
Відповідно до основних положень філософії стоїцизму, природа – це пасивна першоматерія, згущення і розрідження якої створює чотири стихії – вогонь, повітря, землю і воду, а з них всі речі, і активний розум, душа природи – Бог-Логос. А людський розум – це частина Бога-Логоса. Мудрість полягає в ігноруванні всіх обставин, які не залежать від нас, а серед всіх інших у виборі тих, що відповідає розуму природи [4, c. 92].
Представник скептицизму Карнеад (214-129 рр. до н.е.) стверджував, що розум людини не може бути божественим. Це доводиться тим, що людський розум (що особливо актуально і в наш час) може бути джерелом жахливих злочинів [11, c. 168].
В епоху середньовічної філософії, відповідно до її особливостей, тобто тісного зв’зку з теологією, значний акцент ставиться на превалюванні істин віри над істинами розуму. Так, основні ідеї раннього християнства (ХІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.) стверджують, що істини віри вищі за істини розуму і протилежні їм. Поступово на зміну таким переконанням приходять ідеї патристики (І ст. н.е. – VIII ст. н.е.), згідно з якими істини віри вищі за істини розуму, але не протилежні їм. Відповідно до вчення схоластів (ІХ ст. н.е. – ХV ст. н.е.), істини віри вищі за істини розуму, однак вони автономні [4, c. 99]. Слід зазначити, що в деяких працях сучасних дослідників феномени віри та розуму не протиставляються, а віра позиціонується як “інша форма стосунків з істиною” [2, c. 186], тобто шлях пізнання істини, який відмінний, але не протиставляємий розуму.
В епоху Відродження (початок ХІV – кінець ХVІ ст.), що відзначена видатними досягненнями в науці та культурі, ослаблюється вплив церкви на духовне життя і увага філософів звертається до проблем людини та дослідження її творчих можливостей. Джордано Бруно (1548–1600) стверджує, що діюча причина природи – «світова душа» та її «загальний розум». Загальний розум – це внутрішня, реальна і спеціальна здатність і потенційна частина душі світу. Це є те саме, що наповнює все, освітлює всесвіт і спонукає природу створювати належним чином свої види [4, c. 119].
У філософії Нового часу виразно зростає інтерес до розуму, його пізнавальних здібностей; розум визнається вищою, автономною, незалежною від авторитету держави і релігії здатністю; одночасно розвивається критичне ставлення до розуму, його здатності вирішити не тільки наукові, але й соціальні проблеми, що в деяких випадках доходить до повного ірраціоналізму. Стверджувалося, що природа, суспільство і людина розвиваються відповідно до законів розуму, знання яких є основною умовою особистого і суспільного прогресу, а найбільш значиме застосування розуму – це наука. Авторитет розуму був настільки великий, що деякі філософи проголосили його абсолютною субстанцією, що саморозвивається, інші – навпаки, не визнавали розум як чинник прогресу.
Френсіс Бекон (1561–1626) запропонував об’єднувати розум і досвід для пізнання природи. Це – так званий «шлях бджоли», яка збирає нектар із садових і польових квітів, але розпоряджається ним і змінює його відповідно до свого вміння [4, c. 125-126]. Вдповідно до поглядів Рене Декарта (1596–1650) лише інтуїція дозволяє відкрити найперші положення, які не допускають жодного сумніву у своїй істинності, лише дедукція дозволяє вивести з них необхідні наслідки. Разом вони утворюють новий метод філософствування і пізнання природи [4, c. 132]. Людина існує, бо вона мислить, – “Cogito, ergo sum”, – стверджував Рене Декарт.
Джон Локк (1632–1704) сформулював п’ять основних питань теорії пізнання:
• чому розум потребує спеціального дослідження?
• наше знання – вроджене чи набуте?
• наскільки наше знання достовірне?
• чи існують принципові межі пізнання?
• чи може розум служити основою моральної поведінки?
Відповідно до філософських поглядів Джона Локка, розум і пізнання – унікальні здібності людини, необхідні для її свободи і успішної практичної діяльності. Наш розум після народження – tabula rasa (чиста дошка). В нашій душі немає ніяких вроджених принципів. Розум набуває ідеї, коли починає отримувати відчуття або рефлексувати над ними. Прості ідеї набуваються розумом пасивно: розум не може їх створювати або руйнувати, вони визначають межі нашого пізнання. Прості ідеї зовнішнього досвіду виникають від впливу на розум якостей речей, які називаються первинними і вторинними. Головні прості ідеї внутрішнього (рефлексивного) досвіду - сприйняття, або мислення, і бажання. Складні ідеї утворюються шляхом узагальнення багатьох ідей в одну, зіставлення ідей один з одним в певному відношенні, абстрагування (відокремлення) однієї ідеї від багатьох. Розум - орган і керівник не тільки пізнання, а й поведінки. Людина підкоряється закону «невідчужуваних прав» особистості (право на життя, свободу, власність, створену працею) [4, c. 141].
Німецька класична філософія, не зважаючи на деяку різноспрямованість поглядів її представників, містить характерну лінію, властиву всім філософам цього періоду – визнання творчої активності розуму, його здатності створювати штучне середовище існування людини, матеріалізуючись в різних продуктах людської діяльності, творити саму людину. Так, Іммануїл Кант дійшов висновку, що розум диктує речам, які вони є. Йоганн Готліб Фіхте стверджував, що розум – абсолютно вільна, нічим не обмежена породжуюча сила. За словами Фрідріха Вільгельма Шеллінга, розум і природа зливаються в Абсолюті. Георг Гегель створює систему абсолютного ідеалізму, в якій розум наділений здатністю саморозвитку (самопізнання) спочатку у формі логіки, потім відчуження в сферу природи та історії і, нарешті, повернення в початковий стан [4, c. 164-165].
На думку автора, серед усіх представників німецької класичної філософії найбільше значення для майбутнього формування поняття «інтелект» має діяльність Іммануїла Канта (1724–1804). Кант припустив, що не розум повинен рабськи копіювати речі, а речі повинні узгоджуватися з розумом. З цього «коперніканського перевороту» вийшли три знаменитих «Критики» Канта, де в деталях були розписані всі наслідки нового пізнавального співвідношення між розумом і природою. «Критика чистого розуму» дає відповідь на питання «Що я можу знати?». Я можу знати тільки явища речей, але не речі самі по собі. Відповідь на основне питання «Критики практичного розуму» – «Що я маю робити?»: виконувати категоричний імператив. Категоричний імператив – це апріорний моральний закон розуму, що визначає вільну волю: «Роби так, щоб максима (правило) твоєї волі могла в той же час мати силу принципу загального законодавства». В роботі «Критика здатності судження» Кант відповідає на питання «Чому природа доцільна?». Природа – чисто механічна машина. Людина знаходить у ній доцільність, гармонію і красу лише тому, що має здатність судження про природні речі за аналогією з власною діяльністю [4, c. 170-178].
Таким чином, можна стверджувати, що поняттю «розум» приділялася увага філософів різних епох та різних філософських шкіл. На думку автора, розум є історичною першоосновою інтелекту, а тому він може допомогти більш повно зрозуміти суть поняття «інтелект». Однак, цілком очевидно, що дані поняття не є тотожними.
