РОЗДІЛ ІІ. АКСІОЛОГІЧНИЙ ТА ПРАКСЕОЛОГІЧНИЙ ВИМІРИ БУТТЯ В МОНАДАХ ДУХУ
2.1. Втілення «божественного» у структурі монади-духу. Проблема взаємодії монади-душі та монади-духу
Єдиною просто та первинною монадою є сам Бог. Він ніколи не починався і ніким не був створений, Він і є справжнє підстава всіх речей, всього світу. Все інше незліченна безліч монад вироблено Богом шляхом власних «безперервних випромінювань». Тому ніяка монада не може загинути або зникнути сама собою - вони всі безсмертні в тій мірі, в якій це необхідно Богу. Все це повною мірою відповідає християнським уявленням про Бога як справедливого судді світу і людських вчинків.
Взаємодію монад Лейбніц пояснює за допомогою встановленої гармонії. Монади вступають в союзи, об'єднуються в "агрегати". Приклад цього - організм: одна "центральна" монад згуртовує навколо себе нескінченно багато інших. Далі, взагалі всяка монада знаходиться в стосунках із будь-якою іншою. Оскільки у монад "немає вікон", але кожна взаємодіє з кожною іншою, світ з необхідністю влаштований Богом так, що всі стани монад узгоджені один з одним в перспективі [2].
Попередньо встановлена гармонія не тільки розв’язує проблему зв'язку душі і тіла, вона в кінцевому рахунку - ядро системи Лейбніца. Бог з самого початку створив всі монади так, що вони налаштовані один на одного: «Бог від віку встановив послідовність перцепцій в окремих монадах, немов задавши їм програму. Сьогодні ми б сказали, що всі монади запрограмовані Богом ».
Щоб пояснити встановлену гармонію створену Богом, Лейбніц використав у якості прикладу недавній винахід того часу - маятниковий годинник. Уявіть собі, говорить Лейбніц, що поруч один з одним стоїть пара таких годинників. Яким чином, запитується, можна змусити їх ходити абсолютно синхронно? Для цього існують три можливі способи:
1. Змусити один годинник впливати на інші. Однак це настільки банально, що суперечить раціональному складу мислення та, крім того, виключає всяке поняття про свободу.
2. Змусити годинникаря погоджувати кожен рух обох маятників. Але це, крім тієї ж самої банальності, ще й вкрай неефективно.
3. Сконструювати таку ідеальну пару годинників, щоб вони завжди і за будь-яких умовах показували один і той же час, синхронно рухаючи своїми маятниками. Цей шлях видається Лейбницу ідеальним, воістину божественним.
Так виникла знаменита його теорія про те, що мудрим і всеблагим Богом було заздалегідь задумане і спроектовано, що там сталося, сьогодення і майбутнє у всесвіті. Простіше кажучи, кожен найменший рух душі чи тіла кожного з людей вже давним-давно запрограмовано Богом. Всі великі твори мистецтва, геніальні задуми та ідеї, військово-політичні катаклізми та соціально-економічні перетворення - все це вже було у свідомості Творця від початку століть. Але тоді виникають ще два законних і не менш гострих питання: якщо все так чудово влаштовано в світі найдосконалішим з програмістів, то чому світ саме такий, а не інший? І звідки тоді і чому в світі виникає зло?
Світ саме такий, який він є, говорить Лейбніц. Його таким зробив Бог, тому що Він вибрав кращий варіант з незліченної безлічі можливих варіантів: «З найвищої досконалості Бога випливає, що при творенні універсуму Він обрав план найкращий, що сполучає в собі найбільшу багатогранність з найбільшим порядком. Найбільш економічним чином розпорядився Він місцем, простором, часом; за допомогою найпростіших засобів Він справив найбільші дії - найбільша могутність, найбільше знання, найбільше щастя і найбільшу благість у творіннях, які тільки доступні універсуму». Тому не справа людини висловлювати невдоволення існуючим світом, бо він повинен приймати його таким, яким його створив Всевишній Творець.
Людина, включена в загальні закони розвитку світу зумовлені Богом, хоча, будучи активною істотою, відображає їх по-своєму: «Всяка субстанція - як цілий світ, як живе дзеркало Бога або ж всього всесвіту, вона відображає її по-своєму» Людина, по Лейбніцу, - вершина всесвіту, створеного Творцем.
Дух коштує всього світу, тому що не тільки відображає його, як останні монади, але і свідомо його пізнає, досліджує причини речей. Він безсмертний, бо не лише знаходиться в бутті, але і зберігає власну індивідуальність.
Лейбніц висуває принцип загальних відмінностей, індивідуалізації, підкреслює нескінченність індивідуальної різноманітності всіх явищ світу, вказує, що немає двох невиразних субстанцій. Це відноситься і до людини.
На умовній лінії розвитку немає завершення, якщо розглядати її як послідовність всіх монад, розташованих у відповідності до актуально досягнутої в даний момент ступенем їх розвитку. Адже та частина послідовності, яка розташована після монад - душ людських, безмежна, представляючи собою як би спрямований промінь. У безмежному Всесвіті не тільки безмежно велике число більш досконалих істот, ніж люди, а й безмежно велике число різних ступенів досконалості, притаманного різним їх групам.
У безмежності немає кінцевої межі, але є «межа» нескінченна, якщо саму безмежність інтерпретувати як межа. Ця «межа» саморозвитку, вдосконалення і самопізнання монад виступає у Лейбніца під ім'ям «Бог».
Оскільки монади Лейбніца не можуть загинути природним чином, вони можуть бути тільки знищені божественною волею, яка їх створила, то вони співвічні світу: так як вічність світу, згідно середньовічним уявленням, є не етернітac, а семпітернітас (етернітас притаманна тільки Богу), тобто являє собою безмежну тривалість, то і монадам притаманна ця остання. Вони не гинуть і не виникають, а, будучи створені одного разу, складають елементи світобудови. В системі Лейбніца безсмертям володіє кожна індивідуальна душа, зберігаючи свою відособленість та індивідуальність і після смерті.
Саме вони творять ті, що не піддаються визначенню смаки, ті образи чуттєвих якостей, ясних в сукупності, але не виразних у своїх частинах, ті враження, які виробляють на нас оточують нас тіла і які містять в собі нескінченність, - той зв'язок, в якій знаходиться кожна істота зі всієї решти Всесвіту.
Пізніше, в роботі «Досліди теодицеї», Лейбніц вказує, що «час буде полягати в сукупності точок зору кожної монади на саму себе, як простору - в сукупності точок зору всіх монад на Бога». І далі він пише, що «гармонія виробляє зв'язок як майбутнього з минулим, так і сьогодення з відсутнім. Перший вид зв'язку об'єднує часи, а другий - місця. Цей другий зв'язок виявляється в єднанні душі з тілом, і взагалі у зв'язку істинних субстанцій між собою. Але перший зв'язок має місце в преформации органічних тіл, або, краще всіх тіл...» [7]
У вченні Лейбніца про монади цікавим є той факт, що він побудував модель "відносин між монадами". Зокрема, спілкування між такими монадами, як люди, включає в себе момент "відображення однієї людини в іншому", одна людина "як у дзеркало" виглядає в іншого.
2.2. Творчість як атрибут монади-духу. Проблема свободи волі
Для Лейбніца дух, хоча і має з природою єдину субстанційну основу, за рівнем розвитку і ступенем досконалості є чимось вищим, ніж вона. Він дає чудову формулу відношення духу до природи, за якою природа є підставою та інструментом духу. З одного боку, дух генетично пов'язаний з природою, а, з іншого, він використовує природу для реалізації своїх цілей. Виходячи з метафізичного принципу наперед установленої гармонії, він прагне показати їх діалектичну єдність, гармонію морального світу, в якому панує телеологічний принцип і закон благодаті, та фізичного світу, де панує механічна причинність.
Саме ця гармонія, на думку Лейбніца, той факт, що діяльність духу гармонійно узгоджується з принципом дії фізичної природи, уможливлює свободу і є її метафізичною підставою. В «Теодицеї» він, посилаючись на Аристотеля зазначає, що свобода завжди містить у собі дві речі, а саме, доцільність і вибір[7] . Саме в цьому, вважає він, полягає наша влада над нашими діями. І далі, узагальнюючи свої міркування щодо змісту поняття свободи, дає таку формулу: свобода полягає у розумінні (ясному знанні предмета бажань); у довільності (коли ми самі визначаємо себе до дії); у випадковості (у виключенні логічної і метафізичної необхідності). «Вільна субстанція сама визначає себе, і визначає за допомогою благого мотиву, осягнутого розумом, який її схиляє, але не примушує. Всі умови свободи – говорить Лейбніц, - містяться в цих небагатьох словах» [7].
Умова доцільності або спонтанності свободи, на думку Лейбніца, закладена в природі самої субстанції, атрибутивним визначенням якої є самодіяльність. Дії не тільки людини, а й будь-якої монади мають довільний характер у тому сенсі, що вони не детерміновані іззовні і є виявом внутрішньо притаманної їй активності. Однак спонтанності для такої свободи замало. З метафізичної точки зору кожна монада діє цілком спонтанно, але тільки в духів, як вищих за розвитком і досконалістю монад, ця активність набирає форму справжньої свободи. У фізичному світі вже тварини демонструють здатність до спонтанних дій, але свободи вони не мають, оскільки позбавлені розуму. Посилаючись на Аристотеля, Лейбніц зауважує, що вільними діями ми називаємо не просто ті, що спонтанні, а ті, що обдумані. Тому справжня свобода залежить від рівня духовного розвитку і вможливлюється тоді, коли у субстанції з’являється здатність до самосвідомості і розумного мислення. Лише наділений розумом суб’єкт може вважатись носієм свободи. Лейбніц наголошує на обопільній залежності розуму і свободи: не тільки розум неможливий без свободи, а й свобода без розуму. «Ми бачимо, – говорить Лейбніц, - що розум без свободи був би зовсім некорисним, а свобода без розуму не мала б жодного значення» [7] . В актах вільної дії розум і є тим елементом детермінації волі, який перетворює природну необхідність на свободу.
Свобода, як і випадковість, протилежні необхідності, але вони детерміновані. Випадковість є сферою можливого (випадковим є те, що може бути, а може й не бути), тому, на думку Лейбніца, від її онтологічного статусу залежить реальне існування свободи, можливість реального вибору. Вибір, який людина робить на користь певної можливості, у неї детермінований, і є певною підставою такого вибору є моральний закон, або принцип блага. Правда, сам спосіб цієї детермінації не лише не виключає свободу, а навпаки, її передбачає. Цей вибір опосередковано у людини розумом ( людина зважує підстави, мотиви тощо) і зважені розумом підстави не примушують, а схиляють. Тут немає примусовості, а тому моральна необхідність може бути реалізована лише у формі свободи.
Бог, у Лейбніца, не може діяти всупереч власній природі, однак природу цю становить моральне прагнення добра, бажання найкращого. За своєю природою Бог не може не прагнути кращого, але це лише моральна настанова, а не метафізична необхідність: « кажучи метафізично, Він міг би обрати або вчинити те, що не було найкращим; але Він не міг цього зробити, кажучи морально » [7]. У своєму виборі Бог керується законом благодаті, яку Лейбніц інтерпретує як максимальну реальність і найвищу досконалість. Керуючись цим законом, з багатьох можливих світів Бог оббирає і приводить до існування «найкращий», той в якому ми живемо. Засадничі принципи світобудови збігаються з моральними законами, що принципи добра і прагнення досконалості закладені в самих її підвалинах.
Тому воля орієнтована на істину і добро, не повинна мати спротив з боку природи. Чим більше вона прагне кращого, тим краще вона розуміє, в чому справжнє добро, тим вільнішою вона є, тим гармонійніше її вільні рішення збігаються з законами цієї природи. У формі свободи людина реалізує те, що з самого початку було властиве світові, адже «навіть фізичному, - зазначає Лейбніц, - властиве дещо моральне й довільне » [7]. Світ в цілому, на думку філософа, опосередкований у своєму виникненні й розвитку вільними рішеннями Бога, детермінованими моральними законами добра. Тому і людина, керована цим законом, здатна бути не тільки пасивним спостерігачем, а й творцем цього світу. Її свобода стає важливим елементом буття, а розуміння механізмів свободи, підстав і способу детермінації людської волі, набуває неабиякого філософського значення.
ВИСНОВКИ
Отже, монади в філософському вченні Г.В.Лейбніца «Монадологія» розрізняються між собою за ступенем ясності і виразності своїх сприйнять: від нижчих, сприйняття яких невиразні й несвідомі, до вищих - людських душ, у яких поряд з несвідомими сприйняттями мають місце також і вельми виразні, що супроводжуються свідомістю. Таким шляхом Лейбніц вирішує проблему, яка виникає у зв'язку з допущенням деякої подоби «душі» навіть у речах неживої природи. В результаті вибудовується свого роду сходи простих субстанцій - від нижчих до вищих, яка дозволяє поглянути на природу з точки зору розвитку.
Бог для Лейбніца є гарантом достовірного знання як творець всіх субстанцій, що пізнають, разом зі всіма їх сприйняттями в широкому сенсі цього слова. Лише завдяки Богові сприйняття різних субстанцій відповідають один одному. Кожна монада є втіленням одного з поглядів Бога на світ. Монади з необхідністю реалізують закладену в них програму, і їх сприйняття достеменні через сам факт їх створення. Сприйняття сходить безпосередньо до Творця, а не є результатом випадкових зіткнень з речами.
На нашу думку, Лейбніц був творцем однієї із найсамобутніших і плідних філософських систем Нового часу. Діалектика, логіка і глибоко науковий стиль - ось що характеризує кращі сторони його філософської творчості. Ця філософія увібрала в себе досягнення попередників і сучасників, гідно репрезентувала європейську раціоналістичну традицію, надала своєрідну містико-наукову відповідь на пошуки божественного у людському. Видається, що монадологія Г.Лейбніца значно випередила свій час.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Антисери Д., Реале Дж. Западная философия от истоков до наших дней. От Возрождения до Канта. / В переводе и под редакцией С.А. Мальцевой. - С-Петербург: «Пневма», 2002. - 880 с.
2. Гайденко П. П. Эволюция понятия науки (XVІІ – XVІII в.в.). Формирование научных программ нового времени. – М.: «Наука», 1987. – 448 с.
3. Горелов А.А. Философия: Учеб. Пособие.- М.: Юрайт-Издат, 2003. – 384с.
4. История философии кратком изложении/ Пер. с чес. И. И. Богута – М.: Мысль, 1991. – 590 с.
5. История философии: Учеб. пособие для вузов/ А.Н. Волкова, B.C. Горнев, Р.Н. Данильченко и др.; Под ред. В.М. Мапелъман и Е.М. Пенькова. - М.: «Издательство ПРИОР», 1997. - 464 с.
6. Кузнецов В. Н., Мееровский Б. В., Грязнов А. Ф. Западноевропейская философия XVIII века: Учебное пособие для студентов философских факультетов университетов. - М.: Высш. шк., 1986 — 400 с.
7. Лейбниц Г.В. Сочинения: В 4- х т. Т. – М., 1982.
8. Майоров Г.Г. Теоретическая философия Готфрида В. Лейбница. - М: МГУ, 1973. – 225с.
9. Мареев С.Н., Мареева Е.В. История философии (общий курс): Учебное пособие. — М.: Академический Проект, 2004. — 880 с.
10. Нарский И.С. Готфрид Лейбниц. - М.: «Мысль», 1972. – 240 с.
11. Нарский И.С. Западноевропейская философия XVIII века. Учебное пособие. - М.: Высшая школа, 1973.- 302 с.
12. Таранов П. С. 120 философов. Жизнь. Судьба. Учение: в 2-х томах / П. С. Таранов : Сто двадцать философов. Жизнь. Судьба. Учение. Т. 2. - Симферополь : "Таврия", 1997. - 624 с.
13. Хамітов Н. В. Історія філософії: Проблема людини та її меж. Навчальний посібник/ Н.В.Хамітов, Л.Н.Гармаш, С.А.Крилова; Ред. Хамітова Н.- К.: Наукова думка, 2000. – 273 с.
