Ассоциация Философского Искусства

II.2 Обґрунтування наукового знання представниками постпозитивізму
Зрозуміло, що є природною наступність постпозитивізму з неопозитивізмом у його увазі до раціональних методів пізнання. Однак, як було сказано, постпозитивізм не обмежується статикою знання, але бачить основне призначення філософії науки в дослідженні процесу розвитку, «зростання» знання. Загальним для цього напрямку є визнання важливості світоглядних, філософських, метафізичних основ наукових теорій. На противагу неопозитивістському антиісторизму, постпозитивізм прагне здійснити синтез логіко-методологічного й історико-наукового методів аналізу наукового знання. Замість розробки ідеальної моделі пізнання постпозитивізм звертається до його реальної історії, демонструючи залежність пізнавального процесу від суспільства й від індивіда, що пізнає. Відбувається відмова від знеособлювання науки, ігнорування традицій й авторитетів наукових колективів [13].
У зв'язку із цим критиці постпозитивістів піддаються в основному особливості філософії їхніх попередників, що перешкоджали історичному підходу до пізнання: теза про існування вільної від теоретичних привнесень мови спостереження, про можливості суворої демаркації науки й філософії, прагнення нав'язати пізнанню ідеальні норми, що не є продуктами реальної наукової практики, перебільшення ролі формальних структур при дослідженні знання і т.п.
З цих позицій здійснюється і підхід до процесів змін у науковому пізнанні. Відбувається (за винятком К. Поппера, фігури в значній мірі перехідної) відмова від властивої позитивізму абсолютизації верифікуючого значення досвіду. Науковий факт втрачає свою метафізичність, зберігаючи за собою лише сугубо утилітарне значення.
Основні ідеї, що лежать в основі філософських робіт обговорюваного напрямку, можуть бути представлені в такий спосіб:
1.    Теоретичне розуміння науки можливо лише при побудові динамічної картини наукового знання.
2.    Наукове знання є цілісним по своїй природі, його не можна розбити на незалежні одне від одного емпіричний і теоретичний рівні, будь-яке емпіричне твердження є теоретично навантаженим.
3.    Філософські (онтологічної й методологічні) концепції мають тісний зв'язок з конкретно-науковим знанням. Філософія не тільки стимулює розвиток науки, але філософські твердження органічно входять в «тіло» науки.
4.    Динаміка наукового знання не є суто кумулятивним процесом, наукові теорії незалежні одна від одної і, як правило, неспівставні, непорівнянні.
5.    Метою зміни наукового знання є не досягнення об'єктивної істини, а реалізація однієї або декількох «близьких» завдань: кращого розуміння певних феноменів, вирішення великої кількості наукових проблем, побудова більш простих і компактних теорій та ін.
6.    В якості методу розробки історико-методологічної моделі науки виступає сукупність різних підходів до її аналізу: історико-науковий, методологічний, наукознавчий, психологічний, соціологічний, логічний та ін. При цьому логічний метод щонайменше не має домінуючого характеру.
Карлу Попперу належить честь створення першої філософської концепції науки, здатної в першій половині ХХ століття протистояти неопозитивізму, що починав зазнавати труднощів.
Поппер вказує на закономірність невдач неопозитивістської концепції верифікації наукових речень (будь-яка теорія, що претендує на науковіcть, повинна бути виведена з досвіду). Він вважає, що вчені роблять відкриття, переходячи не від фактів до теорій, а переходячи від гіпотез до одиничних висловлень, тобто користуючись гіпотетико-дедуктивним методом. Філософ виходить із впливу теорії на чуттєвий досвід і експериментальні ситуації: людина бачить і розуміє світ так, як той даний йому в його теоретичних уявленнях. Спостереження вже припускає деяку теоретичну установку, деяку вихідну гіпотезу; не можна просто спостерігати, не маючи для цього ніяких передумов. Спостереження завжди вибірково й цілеспрямовано: ми виходимо з певного завдання і спостерігаємо тільки те, що потрібно для вирішення цього завдання [10].
На думку Поппера, перевірка істинності теорії не може здійснюватися за допомогою відібраних з її допомогою фактів з ряду причин. По-перше, будь-яка розвинена теорія формулюється не для реальних, а для ідеальних об'єктів. У досвіді відсутні чуттєві аналоги «абсолютно твердого тіла», «ідеального газу». По-друге, досвід стає можливим тільки завдяки теоретичним, сутнісним уявленням. Наукові принципи не можна перевірити фактами, адже вони наче накладаються зверху на ці факти. Власне кажучи, факти повинні відповідати теорії, а не навпаки. Теорія, у свою чергу, повинна відповідати природі як такій, але не досвідній реальності. Підтвердження теорії експериментом – це не відповідність теорії експерименту, а відповідність теорії тим сутнісним природним властивостям досліджуваної реальності, які виявляють себе через експеримент. Однак теорія завжди обґрунтовується обмеженою кількістю експериментів, а використається для пояснення значно більш широкого кола досвідів. Факти й експерименти, що підкріплюють теорію, завжди обмежені як у просторі, так і у часі, відповідно й теорія також обмежена минулим і сьогоденням. Проте вона претендує на пояснення майбутніх досвідних та експериментальних ситуацій. Позитивний досвід може підтримувати теорію лише тимчасово, оскільки наступні можливі негативні досвіди завжди можуть спростувати її [13].
Поппер, таким чином, звернув увагу на те, що процедури підтвердження й спростування мають цілком різний пізнавальний статус. Остаточно підтвердити теорію не можна, зате її можна спростувати (фальсифікувати). Теорія фальсифікована, якщо вона суперечить досвідним даним, іноді всього лише одному досвідному факту.
Ця асиметрія, вважав Поппер, має вирішальне значення для розуміння процесу наукового пізнання. Він вказує, що “критерієм наукового статусу теорії є можливість її фальсифікації, спростування або перевірки, а теорія, що не спростовна ніякою мислимою подією, є ненауковою. Неспростовність являє собою не перевагу теорії (як часто думають), а її ваду” [10]. Тут почуваються “неопозитивістські” коріння Поппера: і визнання теорії, і відмова від неї повністю ґрунтуються на досвіді.
Ситуація спростування в науці є стимулом до вдосконалення: на місце фальсифікованій гіпотезі приходить інша, котра прагне уникнути допущеної помилки, спростування досвідом є «елімінація помилок». Накладення нової теорії на існуючу теоретичну базу призводить до зростання наукового знання. Різні теорії відрізняються своєю життєздатністю, причому виживають найнесуперечливіші. Інакше кажучи, наука еволюціонує «по Дарвіну». Основою наукового знання, згідно Попперу, виступає ідеал критичного відношення вченого як до своєї, так і до чужих, альтернативних теорій.
Принцип фальсифікування Поппера означає визнання фальсифікації, по-перше, найважливішим методологічним правилом, відповідно до якого, якщо теорія спростована, вона повинна бути негайно відкинута, і, по-друге, критерієм демаркації: науковою теорією визнається лише та концепція, що піддається зіставленню з досвідними даними, і, отже, піддається фальсифікації.
Слідом за неопозитивістами він констатує, що філософія, як знання, що не піддається фальсифікації, не має наукового характеру. Методологічне значення філософії він бачить в осмисленні зростання наукового знання, звідки випливає необхідність принципів раціонально-критичної дискусії, фаллібілізму, фальсифікаціонізму [10].
З методологією Поппера виявляється тісно пов'язана його епістемологія. Основу останньої складає теорія зростання наукового знання, у свою чергу базована на принципі фальсифікаціонізму.
Принцип фальсифікаціонізму вплинув на попперівське розуміння істини. Стверджуючи можливий характер будь-якої наукової теорії, філософ, хоча й погоджується з існуванням об'єктивної істини, однак покладає її – в силу можливого характеру знання – в принципі недосяжною. Більше того, навіть при випадковому виявленні цієї істини її ідентифікація в якості такої передбачається неможливої. Інакше кажучи, К. Поппер стверджує загальний характер відносності знання. Хоча наукове пізнання спрямоване на пошук істини, однак вона недосяжна не тільки на рівні теорії, але навіть і в емпіричному знанні (в силу його теоретичної навантаженості).
Оскільки проблема істинності знання, по Попперу, нерозв'язна, він вводить у якості визначального розвиток наукового знання критерій правдоподібності теорій, суть якого така.
Оскільки кожна наукова теорія є, суто кажучи, помилковою, серед її висновків будуть як істині, так і помилкові твердження. Перші утворюють її істинний, інші – помилковий зміст. Якщо експеримент показує, що передбачення однієї теорії істинно там, де передбачення іншої теорії хибно, то це означає, що перша теорія має істинний зміст там, де друга має помилковий зміст, тобто перша теорія більш правдоподібна, ніж друга. Максимально правдоподібною буде теорія, що повно і вичерпно відбиває об’єктивну реальність. Метою наукової діяльності, напрямком зростання наукового знання є побудова такої теорії, однак у силу причин, що обговорювалися вище, реально створення тільки більш-менш правдоподібних теорій.
Через це завдання епістемології як філософії наукового пізнання, повинно складатися не в пошуку теорії, а в вирішенні проблеми зростання знання. Останне ж досягається в процесі раціональної дискусії, що являє собою критику існуючого знання. Тому свою філософію Поппер називає критичним раціоналізмом.
Один з засновників постпозитивізму, Карл Поппер при вирішенні проблеми демаркації між науковим знанням і ненауковим виступив як крайній антиіндуктивіст. Він вважав, що індуктивним методам немає місця ні в повсякденному житті, ні в науці. Індуктивні методи мають тільки правдоподібний характер, а не істинний, оскільки невідомо, що буде в майбутньому, а умова підтверджуваності призведе до того, що в науці залишаться тільки прості, примітивні теорії. Тому Поппер у праці “Логіка наукового дослідження” (1959 р.) запропонував нові критерії (принципи) демаркації:
1. Принцип емпіризму. Поппер відмовився від вузького емпіризму неопозитивістів та їхніх пошуків абсолютно достовірного обґрунтування знання. Він вважав, що емпіричний і теоретичний рівні знання органічно пов'язані між собою. Протиставлення фактів і теорій, характерне для неопозитивістів, зникає, відбувається плавний перехід від емпіричного рівня знання до теоретичного.
У роботі Поппера обґрунтовується теза про “теоретичну навантаженість” фактів, оскільки для встановлення фактів завжди необхідна наявність певної теорії. У результаті цього факти деяким чином залежать від теорії або навіть детермінуються нею: факти, встановлені на основі однієї теорії, можуть відрізнятися від фактів, відкритих іншою теорією, тому зміна теорій часто приводить до зміни фактичного, емпіричного базису науки.
2. Принцип фальсифікації. Фальсифікація – це принципова спростованість (фальсифікованість) будь-якого твердження, що відноситься до науки. Фальсифікованість теорії, згідно Попперу, є головним критерієм наукового статусу цієї теорії. Умови науковості будь-якої теорії:
а) ті факти, які можуть спростувати цю теорію в майбутньому. Такі факти називаються потенційними фальсифікаторами;
б) теорія, що не може бути спростована ніякими мислимими подіями, не є науковою;
в) кожна перевірка теорії є спосіб її фальсифікації. Наприклад, закон збереження енергії вказує на факт свого спростування – створення вічного двигуна, або загальна теорія відносності заперечує факт прямолінійного руху світла поблизу великих мас. Принцип верифікації є стосовно розглянутої теорії догматичною установкою, а критична установка є вірною.
3. Принцип дедуктивізму. Поппер використовує для встановлення неправильності теорії правило класичної логіки, відповідно якому результати, що випливають із теорії, але суперечать їй, спростовують її. Однак, більшість вчених не відокремлюють теорію від науки і шукають не спростування своїх теорій, а їхнього підтвердження.
Заслуга критичного переосмислення і подальшого розвитку попперівських ідей належить його учневі Імре Лакатосу. Лакатос зберігає прихильність історицистському напрямку у філософії науки: на його думку, усяка методологічна концепція повинна бути й історіографічною, а оцінка її може бути дана по тій раціональній реконструкції історії науки, що вона пропонує. У той же час він розрізняє реальну історію пізнання з її соціально-психологічними контекстами, і її логічну реконструкцію, використовувану при аналізі наукового пізнання, що носить у нього назву «внутрішньої історії».
Лакатос погоджується з Поппером у тому, що філософське вивчення науки повинне зосереджуватися насамперед на виявленні її раціональних основ, що визначають, на його думку, професійну діяльність ученого. Вираженням цього є його «Методологія фальсифікаціонізму й закономірностей наукового знання», відповідно до якої реальні лише ті науки, які дозволяють вивчати себе з точки зору певних логічних вимог. Це можуть бути і емпіричні і теоретичні науки, але вони повинні підпорядковуватися цілому ряду логічних правил і законів, які є основними шляхами зростання наукового знання [14].
Таким чином, у Лакатоса попперівський критичний раціоналізм втрачає свій негативний характер і стає конструктивним. З позицій методології дослідницьких програм виконання принципів критичного раціоналізму полягає не в спробі спростування теоретичної системи, що перевіряється, але в створенні альтернативних концепцій з метою розгляду досліджуваної проблеми з максимального числа точок зору. «Картина наукової гри, що пропонує методологія дослідницьких програм, досить відмінна від подібної картини методологічного фальсифікаціонізму. Вихідним пунктом тут є не встановлення фальсифікованої гіпотези, а висування дослідницької програми» [14].

II.3 Проблема створення теорії розвитку науки
1.    Кумулятивістське розуміння розвитку науки. Кумулятивізм (від латинського кумуляціо – збільшення, скупчення) – це така методологічна установка філософії науки, відповідно до якої розвиток знання відбувається шляхом поступового додавання нових положень до накопичення суми істинних знань. Тут абсолютизується момент безперервності, виключаються якісні зміни, відкидається старе спрощене знання. Таким чином, гносеологічна основа кумулятивізму – це ідея безперервності пізнавального досвіду й розуміння помилковості як чисто суб'єктивного моменту пізнання.
Існує два різновиди кумулятивізму: емпіричний й раціоналістичний.
а) Емпіричний ототожнює зростання знання зі збільшенням його емпіричного змісту. На основі зростання цілого океану емпіричного матеріалу до старих гіпотез додаються нові й відповідно до старих теорій – нові.
б) Раціоналістична трактує розвиток знання як таку послідовність абстрактних принципів і теоретичних пояснень, кожен елемент якої містить у собі попередній. Тут – лінійний розвиток: здійснюється перехід до більш загальних теорій, які містять у собі попередні теорії.
Неопозитивізмом розроблялася неокумулятивістська модель розвитку науки. Цей розвиток розглядався головним чином як процес нагромадження фактів, гіпотез, теорій. Для цього використовувався принцип відповідності. Це – ствердження, відповідно до якого нова теорія, більш загальна, повинна включати стару теорію як граничний випадок. Наприклад, фізичні результати квантової механіки при великих квантових числах повинні збігатися з результатами класичної механіки.
Розвиток теорії відбувається в такий спосіб: ТС → ТС1 → ТС2 → ТС3 → … ТСn ; Тут Т – теорія, С – сукупність правил відповідності.
Однак таке розуміння розвитку науки не могло пояснити НТР, коли відмовлялися від деяких попередніх теорій. З 60-х років виникають нові моделі розвитку науки.
2. Теорія “перманентної” революції К. Поппера. На противагу неопозитивізму Поппер запропонував нову модель розвитку науки, назвавши її теорією перманентної революції, тобто такою, яка безупинно триває. Теорії – це осяяння вчених, і ці осяяння є революційними змінами в науці.
Теорія Поппера ґрунтується на чотирьох принципах або тезах: концепції “третього” світу, фаллібілізмі, критицизмі, еволюціонізмі.
а) Концепція “третього” світу. По Попперу існує три світи, що неможливо редукціонувати: фізичний – світ фізичних об'єктів або станів; ментальний (розумовий) світ – світ людського досвіду, ментальних станів і диспозицій до дії; світ об'єктивного знання – світ наукового знання, ідей (у нього входять загальні поняття, числа, зміст книг і т.д. ). Перший і третій світи безпосередньо між собою не пов'язані, а взаємодіють за допомогою другого світу. Третій світ автономний, не залежить від людської свідомості. Можна допустити, що цей світ – справа людини, і в той же час він у певному сенсі є надлюдським. Поппер абсолютизує відносну самостійність розвитку наукового пізнання, наявність у нього своєї власної логіки розвитку. Розміщуючи в третьому світі не тільки істинні, але й помилкові теоретичні системи, а також проблеми, дискусії, протиріччя, Поппер представляє зростання знання як висунення проблем і знаходження їх пробних рішень.
б) Теза фаллібілізму. Це принцип схильності до помилок, оскільки будь-яке наукове знання принципово гіпотетично. Розвиток наукового знання відбувається методом здогадів і спростувань. При дослідженні наукової проблеми треба висувати більше різних гіпотез. Вони схильні до помилок, тому від них необхідно відмовлятися.
в) Теза критицизму. Це зростання знання шляхом позбавлення від помилок, систематичного раціонального критицизму: проблема -> теорія -> критика -> нова проблема.
Усунення помилок – це їхня фальсифікація, спростування. Нефальсифіковані положення не є науковими. Такі положення, які не можна спростувати в цей момент, повинні розглядатися як гіпотези, однак суб'єкт пізнання як подальше дослідження повинен прагнути їх спростувати. Таким чином, спростування теорій – основний закон і ціль розвитку науки.
г) Теза еволюціонізму. Зростання наукового знання розглядається як один з випадків світових еволюційних процесів. Наука розвивається подібно розвитку тваринного світу (міжвидова боротьба, пристосування, природний добір). Процес наукового пізнання – безперервний критичний діалог між різними типами наукових теорій.
Модель Поппера має істотні недоліки. Реальна наука не може бути абсолютно автономною, не може розвиватися незалежно від виробництва, політики, ідеології. Не можна також заперечувати наступність у розвитку науки. Учені не ставлять собі за мету спростування своїх теорій. Якщо з'являються негативні приклади, учені прагнуть їх ліквідувати або якось пояснити. Тому модель Поппера не мала широкого визнання в учених колах.
3. Моделі розвитку науки Імре Лакатоса і Пола Фейерабенда. Лакатос (британський філософ й історик науки) прагнув обмежити всесильність емпіричного матеріалу, “обожнювання” факту, характерного для класичного позитивізму. Всупереч фальсификаціонізму Поппера теорія досить стійка стосовно “емпіричних аномалій” (тобто до фальсифікуючих теорію фактів). Теорія, навіть авторитетна, народжується, розвивається й вмирає в океані емпіричних аномалій.
Лакатос розробив універсальну концепцію розвитку науки, що заснована на ідеї конкуруючих науково-дослідних програм. Кожна із програм розуміється як невідривно зв'язана послідовність теорій. Кожна теорія програми (за винятком початкової) виникає як результат додавання допоміжної гіпотези до попередньої теорії.
Безперервність програми обумовлена особливими нормативними правилами. “Позитивна евристика” – це ті правила, які вказують, якими шляхами просуватися в ході подальших досліджень. Інші правила (“негативна евристика”) говорять про те, яких шляхів варто уникати.
Структура науково-дослідної програми:
а) “Жорстке” ядро (фундаментальні постулати теорії). Вони умовно незаперечні, є специфічними для даної програми. “Негативна евристика” забороняє в процесі перевірки програми направляти логічне правило “модус толенс” на “жорстке” ядро при зіткненні з аномаліями й контрприкладами. Замість цього вона пропонує винаходити допоміжні гіпотези.
б) “Захисний пояс” гіпотез. Вони охороняють ядро від негативних прикладів, захищають його від спростування. “Позитивна евристика” пропонує способи модифікації або уточнення “захисного пояса”, які нові моделі необхідно розробити для розширення області застосування програми. Цей пояс приймається конвенціально, тобто за домовленістю вчених.
Дві основні стадії розвитку дослідницької програми:
а) На прогресивній стадії “позитивна евристика” здатна стимулювати висування допоміжних гіпотез, які розширюють емпіричний і теоретичний зміст програми. Однак, її розвиток сповільнюється після досягнення “пункту насичення”.
б) На стадії виродження зростає число несумісних фактів, з'являються внутрішні протиріччя, парадокси. Але вони не можуть бути об'єктивною основою для відмови від програми. Така підстава з'являється тільки з моменту виникнення конкуруючої програми, з більшою евристичною міццю.
Фейерабенд (американський філософ і методолог науки) вважав, що наука розвивається шляхом “методологічного анархізму” у результаті проліферації (розростання, розмноження) теорій. Вони дедуктивно не пов'язані, використовують різні методи й поняття. Ця множинність теорій не повинна розглядатися тільки як попередня стадія пізнання, що через певний час зміниться однією істинною теорією.
Тут позиція теоретичного й методологічного плюралізму: існує безліч рівноправних типів знання. Це сприяє зростанню знання й розвитку особистості.
Найбільш плідні періоди розвитку науки – періоди боротьби альтернативних теорій. Їх джерела – у відмінностях світоглядних і соціальних позицій учених. Знання не тільки теоретично, але й ідеологічно навантажено. Тлумачачи пізнання соціологічно, Фейерабенд відмовляється від понять істини й об'єктивності знань, забороняє регулюючий вплив емпіричних даних (фактів) на пізнання, даючи простір сваволі здогадів за принципом “уседозволеності”. Наслідування методу несумісно із творчим мисленням [15].
4. Теорія “наукових революцій” Томаса Куна, американського філософа й історика. Його найбільш відомим твором є “Структура наукових революцій”. Кун запропонував відмовитися від образа науки як системи знань, зміна й розвиток якої підкорено канонам методології й логіки. Його потрібно замінити образом науки як діяльності наукових співтовариств. Логіко-методологічні фактори розвитку науки стають у функціональну залежність від способу діяльності наукового співтовариства, що панує в той або інший історичний період.
Кун ввів поняття парадигми (від грецького – приклад, зразок). Вона означає сукупність переконань, цінностей, технічних способів, прийнятих науковими співтовариствами і забезпечуючих існування наукової традиції. Не існує абсолютних критеріїв науковості й раціональності. Кожна парадигма визначає свої стандарти раціональності. Сам Кун визначав парадигму в такий спосіб: «Під парадигмами маю на увазі визнані всіма наукові досягнення, які протягом певного часу дають науковому співтовариству модель постановки проблем і їхніх вирішень... Парадигми включають закон, теорію, їхнє практичне застосування й необхідне обладнання» [16]. Поняття парадигми, таким чином, ширше понять теорії і навіть науково-дослідної програми: вона виступає як якесь надособистісне утворення. У моделі Куна наука в особі парадигми диктує вченому свою волю, виступаючи як якась безлика сила, а вчений – це всього лише виразник вимог свого часу [16].
Поняття “парадигма” корелятивно поняттю наукового співтовариства. Парадигма – це те, що поєднує членів співтовариства й навпаки: воно складається з людей, які визнають парадигму. Як правило, парадигма знаходить своє втілення в підручниках або класичних роботах вчених і на довгі роки визначає коло проблем і методів їх вирішення в тій або іншій галузі науки. До парадигм Кун відносив, наприклад, аристотилевську динаміку, птолемеєву астрономію, класичну механіку Ньютона.
У зв'язку із критикою невизначеності терміна “парадигма” Кун уточнює його значення в понятті “дисциплінарна матриця”. Це поняття враховує, по-перше, приналежність учених до певної дисципліни і, по-друге, систему правил їхньої наукової діяльності.
Модель історико-наукового процесу, по Куну, – це чергування епізодів конкурентної боротьби між різними науковими співтовариствами. Типи таких епізодів:
а) “Нормальна наука” – це період безроздільного панування парадигми. Формування загальновизнаної парадигми, є ознакою зрілості науки. Творчий аспект “нормальної науки” обмежений розширенням області застосування й підвищення точності парадигми. Її основи при цьому не зачіпаються, що веде тільки до кількісного зростання знання, а не до якісного перетворення його змісту. Діяльність ученого в рамках нормальної науки носить, по Куну, досить своєрідний характер. Це – завзята й наполеглива спроба нав'язати природі ті концептуальні рамки, які дала професійна освіта. Мета нормальної науки – не пророкування нових видів явищ: явища, що виходять за межі концептуальних рамок, взагалі не приймаються до розгляду. «При ближчому розгляді цієї діяльності ... створюється враження, нібито природу намагаються втиснути в парадигму, як у заздалегідь збиту й досить тісну коробку. Ціль нормальної науки ні в якій мірі не вимагає передбачення нових видів явищ: явища, які не вміщаються в цю коробку часто, по суті, взагалі випускаються з виду. Учені в руслі нормальної науки не ставлять собі мети створення нових теорій, звичайно до того ж вони нетерпимі й до створення таких теорій іншими» [16].
б) “Наукова революція” – період розпаду парадигми, конкуренції між альтернативними парадигмами й перемога однієї з них, тобто перехід до нового періоду “нормальної науки”.
Кун висунув тезу про “несумісність” парадигм. З ним пов'язана заборона наступності в еволюції науки. Знання, накопичене попередньою парадигмою, відкидаються після її краху, а наукові співтовариства просто витісняють один одного.

Висновок
Соціальний інтерес до феномену науки, законам її розвитку настільки ж старий, як і сама наука. З прадавності науку досліджували і теоретично, і емпірично, і раціоналістично. У кожній науці формулюються не тільки висловлення про пізнання в тій або іншій предметній галузі, але й загальні правила і настанови, що відносяться до побудови, методика та термінології. Саме тому представники філософських шкіл позитивізму намагалися забезпечити повний і чіткий поділ наукових й “метафізичних” (або псевдонаукових) тверджень.
Серед значних досягнень філософської думки представників різних течій позитивізму слід зазначити надання філософії аналітичних рис. Тому, у наші дні вже важко представити відсутність аналітики у філософських працях.
Незважаючи на те, що філософські концепції, висунуті представниками шкіл позитивізму, часом повністю або частково заперечували або суперечили одна одній, непорушними залишалися вимоги мислити ясно, розумно, раціонально, максимально аргументовано й доказово, з урахуванням всіх тонкощів мови опису наукових результатів.
Окрема увага в роботах представників течії позитивізму приділяється розробці мовного апарату для опису наукового знання, результатів наукових експериментів, що повинен позбуватися від двозначності й невизначеності й відображати тільки суть.
На жаль, твердження філософів позитивізму про можливості повністю (або частково) усунути з науки конкретно філософську (світоглядну) проблематику тим самим, перетворивши філософію в різновид спеціальної технічної дисципліни, зазнала невдачі. У результаті цього була підтверджена неможливість філософствування поза широким світоглядним контекстом, а також неможливість існування єдиного способу вирішення філософських проблем.
Позитивізм послужив активним середовищем для розвитку й поширення філософських ідей матеріалізму, які знайшли дуже широке поширення на рубежі XIX – XX сторіч після виходу у світ робіт Карла Маркса й Фрідріха Енгельса [4].
Незважаючи на всі позитивні й негативні моменти у вченнях позитивістів, до кінця XX століття філософська теорія розвитку науки вважається в значній мірі сформованою. Концепції Т. Куна, К. Поппера, І. Лакатоса,  П. Фейерабенда й інших займають гідне місце в скарбниці світової філософської думки. Однак у силу своєї багатогранності й актуальності питання філософії науки продовжують привертати до себе увагу філософів і вчених різних спеціальностей.

Література
1. Філософія. Курс лекцій. К., Либідь, 1993.
2. Сучасна західна філософія. Словник. М., Политиздат, 1991.
3. Філософський енциклопедичний словник. М., 1989.
4. У пошуках теорії розвитку науки. М.: Наука, 1982. – 296 с.
5. Сучасна філософія науки. М.: Логос,1996. – 232 с.
6. Структура й розвиток науки. М.: Прогрес, 1978. – 488 с.
7. Лешкевич Т. Г. Філософія науки: традиції й новації. М.: Пріор, 2001. – 428с.
8. Кохановский В. П. Філософія й методологія науки: Підручник для вищих навчальних закладів. Ростов н/Д.: Фенікс, 1999. – 576с.
9. Панин А. В. Діалектичний матеріалізм і постпозитивизм. М.: Із МГУ, 1981. – 240 с.
10. К.Поппер, Логіка й ріст наукового знання, М., 1983
11. Рузавін Г. И. Методологія наукового дослідження: Учеб. Посібник для вузів. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 1999. – 317с.
12. Степин В. С., Горохів В. Г., Рожева М. А. Філософія науки й техніки: Учеб. посібник.– М.: Гардарика, 1996.– 400с.
13. Герасимов И. Г. Структура наукового дослідження. М.: Думка, 1985. – 218 с.
14. И.Лакатос, Методологія наукових дослідницьких програм // Питання філософії, 1995, №4, стор.135-154
15. Фейерабенд П. Вибрані труди по методології науки. М.: Прогрес, 1986. – 544с.
16. Т.Кун, Структура наукових революцій, М., Прогрес, 1977

Привет, Алексей!

Можешь ли ты себя отнести к стороннику идей позитивизма?

Если да, почему?

Видимо, Алексей, здесь не появляется...вопросы останутся без ответов(.

Добавлено  05.13.2012 18:46:50:

ARP пишет:

Алексей, идеи какого позитивизма тебе наиболие близки и почему?

Мне трудно отдать исключительное предпочтение какому-то одному течению позитивзма, поскольку каждое из них несёт в себе и прогрессивные идеи, и неразрешимые противоречия. Однако для меня наиболее близки идеи неопозитивистов и постпозитивистов (представителей 3-го и 4-го позитивизма).
Мне близки идеи философов-неопозитивистов ввиду того, что именно они уделяли огромное внимание анализу языка научного знания, являются основателями логического анализа такого языка, также разработали эмпирический базис науки в виде протокольных предложений.
Среди идей философов постпозитивизма для меня является близкой теория развития науки, основанная на смене парадигм, которую предложил Томас Кунн. Приведу пример. Долгое время в физике господствовала механистическая картина мира, когда все явления и процессы пытались объяснять с помощью механики Ньютона. Со временем выяснилось, что в природе существуют электрические и магнитные явления, которые нельзя описать формулами Ньютона. В результате произошла смена парадигмы и в физике возник новый раздел "электричество и магнетизм" со своими подходами, методиками и законами.
Также весьма интересна теория развития науки, предложенная Имре Лакатосом. В частности, здесь он, на мой взгляд, очень интересно и точно выразил структуру научно-исследовательских программ.