Вы не зашли.
Страница: 1
- Начало
- » Рефераты аспирантов по философии
- » Красножон О.В.
#1 20.04.2012 19:55:04
|
Красножон О.В.
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Чернігівський державний технологічний університет Кафедра філософії та соціально-гуманітарних дисциплін “ОСНОВНІ КОНЦЕПЦІЇ ОБҐРУНТУВАННЯ НАУКИ В ПОЗИТИВІЗМІ ТА ЙОГО МОДИФІКАЦІЯХ” Реферат аспіранта кафедри інформаційних та комп'ютерних систем Красножона Олексія Васильовича Науковий керівник: к.т.н., доцент кафедри промислової електроніки Іванець Сергій Анатолійович Тема дисертації: "Інформаційні технології та програмні засоби для побудови системи керування інтелектуальними мережами Smart Grid" Наукові консультанти: доктор філософських наук, професор Хамітов Н.В., кандидат філософських наук, доцент Киселиця І.М. Чернігів – 2012 План Вступ Розділ I. Вчення про науку у філософії позитивізму I.1 Концепції обґрунтування науки представниками першого й другого позитивізму I.2 Неопозитивістська і постпозитивістська концепції обґрунтування науки Розділ II. Проблеми обґрунтування наукового знання II.1 Обґрунтування наукового знання представниками неопозитивізму II.2 Обґрунтування наукового знання представниками постпозитивізму II.3 Проблема створення теорії розвитку науки Висновок Література Вступ Наука як одна із провідних галузей людської діяльності протягом всієї своєї історії стоїть перед проблемою власного обґрунтування. Це виражається в існуванні ряду пануючих у суспільстві систем поглядів (парадигм), що змінюють одна одну, які утворять один з найважливіших на сьогоднішній день розділів філософії – філософію науки. У центрі уваги останньої перебувають питання, що стосуються основ самої науки, цілей і стратегії наукового дослідження, обґрунтування критеріїв оцінки й контролю пізнавальних дій й одержуваних з їхньою допомогою результатів, розуміння й оцінки найбільш важливих змін у науці, демаркації науки й псевдонауки. Глибоке й адекватне філософське осмислення науки припускає аналіз не тільки закономірностей генезису і розвитку наукового знання як такого, але й функціонування самої науки як діяльності. Наука як своєрідний соціальний феномен у першій половині XIX століття поступово стає об'єктом вивчення філософії. Виникає філософія науки – спеціальна філософська дисципліна, предметом вивчення якої є структура науки, її закони, теорії й факти, розвиток науки, наукових методів, проблеми обґрунтування наукового знання. Звичайно, не всі складові моменти предмета філософії науки з'явилися відразу, спочатку більше уваги приділяли структурі науки, її законам, теоріям і фактам, методології [1]. Однак не завжди наука була предметом вивчення філософії. Наприклад, на більш ранніх етапах свого розвитку філософія не займалася вивченням науки як такої, проблемами її обґрунтування. Однак, у результаті ряду великих науково-технічних і соціальних революцій XVII – XVIII ст. стала очевидна соціальна роль і та користь, що може принести наука для розвитку людського суспільства. У цей час наука стає рушійною силою прогресу, що й спричиняє появу широкого інтересу до неї з боку філософії [1]. У наші дні спостерігається бурхливий розвиток науки – вона не зупиняється на досягнутому, не припиняє свого розвитку. А отже, повинні постійно розвиватися й удосконалюватися методи й методики одержання наукових знань, висуватися нові теорії, вироблятися нові критерії істинності отриманих знань. Тому проблема обґрунтування науки, вивчення можливих напрямків її розвитку, а також пошуку критеріїв визначення істинності результатів, отриманих експериментально, завжди буде лишатися актуальної. У зв'язку із цим велика кількість сучасних філософських течій і шкіл займаються пошуком шляхів вирішення цих проблем [1]. Для багатьох сучасних людей віра в науку в значній мірі замінила віру в Бога. Для них наука стала відігравати роль релігії, здатної дати остаточну відповідь на корінні проблеми світобудови й людського буття. На мій погляд, така позиція є невірною, оскільки релігія займається духовним розвитком людської особистості, а наука, сприяє розвитку прогресу, полегшуючи і спрощуючи тим самим наше повсякденне існування. Як відзначалося вище, пильна увага до науки з боку філософії виникла лише на початку XIX століття, тому філософія науки розвивається порівняно недовго, хоча навіть за цей час вона дозволила збагатити науку різноманітними критеріями істинності, методологією пошуку наукового знання, критеріями відокремлення наукового від псевдонаукового. Величезний внесок у розвиток філософії науки внесли вчення, які розвивалися філософськими школами позитивізму (розглядаються 4 школи), про що й піде подальша мова в рефераті. Таким чином, у ролі об'єкта філософського дослідження в даному рефераті виступає сама філософія науки, представлена у філософських працях представників різних шкіл позитивізму. Предметом дослідження є філософські концепції позитивістів, критерії істинності отриманого наукового знання, обґрунтування самої науки, критерії відокремлення її від псевдонаук, що викладені в працях представників шкіл позитивізму, а також їхня роль і користь для вирішення проблем розвитку сучасної науки. Розділ I. Вчення про науку у філософії позитивізму I.1 Концепції обґрунтування науки представниками першого й другого позитивізму Своєрідною першою філософією науки був так званий “перший” позитивізм, що виник під впливом розвитку знань про природу в 30-і роки – середині XIX сторіччя (Конт, Мілль, Спенсер). Засновник цієї течії – французький філософ і соціолог Огюст Конт. Його основні праці: “Курс позитивної філософії” (6 томів) і “Система позитивної політики” (4 томи). На думку Конта, вся попередня філософія не має права претендувати на досконалість, оскільки вона спочатку орієнтувалася на теологічні “абсолюти”, а потім на “метафізичні” (що не мають досвідного обґрунтування), але філософія ніколи не була науковою. Вона завжди націлювалася на осягнення “внутрішньої природи речей”, що не підлягає безпосередньому спостереженню. Розкриваючи зміст поняття “позитивне”, Конт писав, що слово позитивне означає реальне або підтверджене фактами чуттєве існування [2]. Основні моменти вчення Конта: 1. Заперечення спекулятивної філософії. Конт формально припускав існування об'єктивного світу, але оголошував усяку теорію, що допускає пізнаванність цього світу, метафізикою, тобто вченням про сутність явищ. Традиційні філософські проблеми – буття, сутності, причини й інших – це псевдопоняття, що не піддаються експериментальній перевірці. 2. Предмет науки і предмет філософії. Наука повинна відмовитися від проникнення в сутність явищ. Її завдання – описувати дані досвіду, позитивні факти, зводити їх до найменшого числа зовнішніх зв'язків за їх схожістю й послідовністю. У науці принципово неможливе пояснення, поділ об'єктивного й суб'єктивного в пізнанні. Наукове знання містить у собі дещо, взяте від об'єкта, і дещо, властиве тільки суб'єкту. Тому Конт розглядав позитивізм як середню лінію між емпіризмом (усе з об'єкта) і суб'єктивізмом (усе із суб'єкта). Філософія – це тільки узагальнення результатів спеціально-наукового знання, вивчення зв'язків між науками (оскільки кожна наука бачить тільки свій предмет). 3. “Закон” трьох стадій. Обґрунтування своєї філософії Конт дає у вченні про три стадії розвитку людського пізнання й мислення, інтелектуальної еволюції людей (вони визначають розвиток суспільства): 3.1 Теологічна стадія. На цій стадії знання у людей дуже обмежені, а в мисленні панують уявлення. Всі явища природи пояснюються діями богів і духів. У практичному житті – сила авторитету, у політиці – епоха монархій. 3.2 Метафізична стадія. Тут за першооснову приймається не бог, а природа як деяка абстрактна сутність. В основі явищ – абстракції. Ця стадія є перехідний стан у розвитку суспільства. Тут розхитується сила авторитету, посилюється егоїзм, зростає роль розуму. У політичному житті – прагнення до влади народів. 3.3. Позитивна або наукова стадія. На цій стадії спостерігається відмова як від теології, так і від метафізики з наступною перебудовою громадського життя на основі позитивного знання. Задача “позитивної” науки – установлення порядку й законів природи й суспільства. Під ними розуміють постійні відносини між явищами, пізнання яких і є єдино науковий, позитивний вид знання. Позитивна стадія переборює розрив між теорією й практикою, пізнання постійних відносин уможливлює передбачення їх майбутньої дії. Ціль знання – “бачити, щоб передбачати” й, спираючись на передбачення, активно втручатися в хід подій. Рушійною силою суспільного розвитку служить прогрес знання. 4. Класифікація наук. Єдиним джерелом істиного знання є емпіричні науки. Принцип їхнього поділу повинен випливати із процесу вивчення самих предметів, що класифікуються, і природних зв'язків між ними. Виходячи із цього принципу, Конт розташовує науки по убуванню простоти й абстрактності: математика, астрономія, фізика, хімія, біологія, соціологія (соціальна фізика). Така класифікація наук відтворює як природний, так і історичний порядок розвитку самих наук. Суспільство, по Конту – “соціальний організм”, аналогічний біологічному. Між його частинами, органами, функціями існує солідарність, ворожа революції. До представників школи позитивізму відноситься Герберт Спенсер – англійський філософ і соціолог. Основні моменти його вчення: 1. Вчення про “непізнане”. Наука неминуче дійде висновку, що під всіма речами ховається таємниця. Поняття матерії, простору, руху, часу й інші є суперечливими і тому абсолютно незрозумілими. Наше пізнання вичерпується пізнанням явищ (феноменів) свідомості – уявлень. Якщо вони яскраві і живі – це “враження”, а більше слабкі – “ідеї”. Істина являє собою компроміс між цими двома видами уявлень. 2. Філософія і спеціальні науки. Спенсер виключає з філософії її корінні світоглядні проблеми. Філософії залишається та ж область, що й науці. Але наука – це лише частково об'єднане знання, а філософія – повністю об'єднане знання, вищий теоретичний синтез. Сфера пізнаного в Спенсера являє собою прояв невідомої абсолютної сили. Найбільш загальні істини, що становлять область “загальної філософії”, повинні бути сформульовані в термінах: "речовина", "рух" і "сила". 3. Вчення про еволюції. Еволюцію Спенсер розумів чисто механістично, оскільки основним принципом усього наукового пізнання вважав положення про збереження речовини, а отже, збереження сили. Принцип сталості сили й руху – тільки постулати мислення. Виходячи з них, Спенсер обґрунтовує свій основний закон – закон еволюції, що властивий всім явищам досвіду й забезпечує єдність знання. В еволюції, згідно Спенсеру, можна виділити 3 моменти: а) перехід від простого до складного (інтеграція або концентрація); б) перехід від однорідного до різнорідного (диференціація); в) перехід від невизначеного до визначеного (збільшення порядку). Еволюція має межу, роль якої виконує стан рівноваги системи, за яким іде розпад, а потім – новий цикл інтеграції речовини й руху (теорія круговороту). Спенсер вважав за можливе охопити всю різноманітність реальності єдиною формулою механічного перерозподілу часток матерії [3]. Слід зазначити, що перші позитивісти відразу після проголошення вихідних принципів своєї позиції зіштовхнулися зі значними труднощами. Неможливість повного усунення “неспостережуваного” призвела до розвитку нераціональних, навіть містичних тенденцій у першому позитивізмі. Такий фінал є логічним, оскільки установка на реальність, як щось “безпосередньо дане” знімає можливість наукового пояснення питань виникнення й становлення самої дійсності. В 70-х роках XIX ст. виникає друга форма позитивізму як реакція на кризу в класичній фізиці. Дослідники природи, в основному фізики, стояли на позиціях стихійного матеріалізму, що було обумовлено одержанням нових даних про будову атома, вони намагалися шляхом математичного опису якісно однорідних часток одержати знання про матерію як безпосередньо даної спостережуваної реальності. Основними представниками другого позитивізму є австрійський фізик, фізіолог і філософ Ернст Мах та німецький хімік і філософ Ріхард Авенаріус [4]. Махізм або емпіріокритицизм (термін Авенаріуса) являє собою психологічну форму позитивізму, що виступає під прапором “філософії науки”. Основні моменти даної філософської течії наступні: 1. Програма очищення досвіду, що представляє собою критику досвіду, перевантаженого такими поняттями, як причинність, субстанція, необхідність й інші. Всі ці поняття виходять за межі “чистого досвіду”. Необхідно позбутися цих абстракцій, оскільки вони не є позитивними даними. 2. Теорія “нейтральних елементів”. Мах й Авенаріус вважали осмисленою постановку питання про існування об'єктивної реальності за межами свідомості, але прагнули перебороти дуалізм: відрив фізичного від психологічного. У межах людського досвіду не існує принципової різниці між фізичним і психологічним, оскільки в основі всіх явищ лежать факти чуттєвого світу або відчуття. Комплекси відчуттів – це і є тіла, а самі відчуття – це нейтральні елементи (наприклад, колір, форма, смак та інші), з яких тіла складаються. Нейтральними вони є тому, що, з одного боку, комплекси відчуттів відносяться до світу поза нами (як атоми у фізиці), а з іншого боку – до нашого тіла, нервовій системі (як відчуття в психології). Фізика й психологія виступають як різні напрямки у вивченні тих самих елементів досвіду, тому Мах зводить філософію до “психології пізнання”. Єдність наук ґрунтується на тому, що всі науки мають предмет – чуттєві дані досвіду (нейтральні елементи), але науки по-різному, з різних точок зору підходять до розкриття залежностей цих елементів. 3. Принцип “економії мислення” й “чистого опису”. Ці принципи, по Маху, – основні методологічні вимоги науки. Економію мислення Мах оголошував основною характеристикою пізнання. У розвиненій науці роз'яснювальна частина є зайвою, метафізичною, з метою економії мислення від неї потрібно відмовитися. Наприклад, атоми й молекули – це економні символи опису фізико-хімічного досвіду. Принцип “економії мислення” Маха Авенаріус виражає в принципі “найменшої витрати сил”. Із принципу економії мислення Маха випливає положення про “опис” як ідеал науки. Метою науки є одержання “чистого опису” фактів чуттєвого сприйняття. Думка повинна пристосовуватися до відчуттів, а поняття повинні до них зводитися. Такий підхід являє собою не що інше, як сенсуалістичну редукцію, відповідно до якої все існуюче необхідно “розбити” на елементи з метою одержання “ощадливої” картини світу. I.2 Неопозитивістська і постпозитивістська концепції обґрунтування науки На початку 20-х років XX століття виникає третя форма позитивізму – неопозитивізм, ідеї якого були сформульовані членами Віденського гуртка (Шлік, Нейрат, Карнап, Фейгл, Хан та інші). Великий вплив на неопозитивізм зробила нова форма логічної науки – математична логіка, а також “логічний атомізм” (Рассел і Витгенштейн). Неопозитивізм розвивався у руслі головного ідейно-теоретичного напрямку перших двох етапів позитивізму, але шукав інші (на відміну від відчуттів і переживань) способи інтерпретації реальності, у результаті чого звернувся до мови [1]. Неопозитивісти вважали, що завданням філософії є діяльність по аналізу мови наукового знання, внаслідок чого з’явилась назва логічний позитивізм. Основні ідеї неопозитивізму такі: 1. Елімінація (виключення) метафізики з філософського й наукового знання. Під метафізикою розумілися традиційні філософські питання, включаючи основне питання філософії. Вважалося, що ці питання формулюються на основі термінів, що є псевдопоняттями (“абсолют”, “субстанція”, “матерія” й інші), тому що їхні визначення не піддаються перевірці. Метафізика, таким чином, розглядалася не просто як неправильне вчення, а як вчення, позбавлене наукового змісту. 2. Предмет філософії. Єдино науковим знанням про світ вважалися конкретні емпіричні науки. Все можливе знання виражається в реченнях і словосполученнях, тому необхідно знати правила з'єднання слів у реченнях і займатися аналізом логічних правил виводу одних речень з інших. Відповідно до такого трактування, предметом філософії є мова як засіб вираження знання, а також діяльність по аналізу цього знання. 3. Протокольні речення як емпіричний базис науки. Логічний аналіз містить у собі відділення речень, що мають зміст, від безглуздих. Неопозитивізм виділяє 3 види осмислених речень, з яких складається наукове знання: а) речення про емпіричні факти (протокольні речення); б) речення, що містять логічні наслідки із протокольних речень. Вони мають сенс, якщо відповідають правилам логіки й можуть бути зведені до емпіричного; в) речення логіки й математики (аналітичні). Вони необхідні для формального перетворення вже існуючого знання. Висловлення про факти завжди мають науковий сенс, хоча іноді здається, що речення говорить що-небудь про факти, а насправді цього нема, тому необхідно спеціальний метод, щоб з'ясувати, має сенс це речення чи ні. Таким методом служить принцип верифікації (від латинського veritas – істина), націлений на встановлення істинності тверджень шляхом їхнього безпосереднього зіставлення з фактами, емпіричними даними. Наукова теорія, згідно неопозитивістської концепції, розглядалася як система логічних висновків на основі фактів [5]. Виходячи із принципових настанов позитивізму, неопозитивіст Витгенштейн звертається до ідеї “логічного атомізму”, викладеної в працях відомого англійського філософа і логіка Бертрана Рассела. Витгенштейн писав, що світ є сукупністю фактів, а не речей. “Елементарні” факти слугують “атомарними” фактами, які не залежать одне від одного, оскільки з існування одного атомарного факту не можна робити висновок про існування іншого атомарного факту. Аналогічним чином Витгенштейн уявляв собі й структуру знання, що складається із сукупності “атомарних” висловлень. При цьому між сукупністю фактів (світом) і сукупністю висловлень (знанням) існує сувора “взаємно однозначна відповідність”. Новий момент, що з'являється у Витгенштейна, знаходить своє вираження в трактуванні висловлень (образів) як фактів. Таким чином, з'являється можливість безпосереднього порівняння предмета й образа, оскільки обоє рівною мірою є фактами, відносини між якими кваліфікуються як відносини між двома даностями. Відбувається істотна зміна традиційних уявлень про завдання й функції філософії. Якщо й предмет, і образ є фактами, то філософія може тільки виявляти характер відносин між ними, тобто робота філософії складається, по суті, у роз'ясненнях [6]. “Антиметафізична” програма в неопозитивізмі здобуває новий відтінок. Тепер “метафізичні” твердження, що не мають “фактичного” обґрунтування, кваліфікуються вже не як помилкові, а просто як “безглузді”. Більшість питань виходить з того, що ми не розуміємо логіки нашого мислення. Основним завданням неопозитивісти вважали вироблення спеціальної логічної методи для чіткого поділу осмислених тверджень і тверджень, позбавлених усякого змісту (метафізичних). Така метода верифікації була розроблена в рамках Віденського гуртка. Верифікація спирається на центральну в логічному позитивізмі ідею заелементної відповідності світу (як сукупності атомарних фактів) і знання (як сукупності образів). Безпосереднє зіставлення фактів з образами здійснюється як порівняння атомарних фактів з атомарними висловленнями. Однак філософські судження є загальними, тому для верифікації їх необхідно перетворювати із загальної форми в одиничні й тільки після цього зіставляти з фактами. Уже при перших спробах застосування неопозитивістами принципу “верифікації” до конкретних філософських тверджень виявилася практична неможливість зведення загальних тверджень до одиничних. Викликала сумнів і сама можливість безпосереднього зіставлення одиничних тверджень з фактами. Інакше кажучи, загальна позитивістська концепція “безпосередньо даного” як єдино правильної реальності відразу ставила нездоланний бар'єр у пізнанні минулого й майбутнього, а отже, часових характеристик світу взагалі [7]. Після розчарування вчених у метафізичних концепціях натурфілософії, що формувалася як самостійний напрямок філософії науки, надовго взяла гору тенденція до гіпертрофії значення раціональних елементів у науковому пізнанні. Це призвело до феноменологізації філософії науки, розгляду науки як «речі в собі», що існує й розвивається ізольовано від іншого світу по своїх власних законах, що знайшло своє втілення в системах позитивізму, а пізніше – неопозитивізму. Однак «статичність» створюваної ними картини науки, неможливість адекватного відображення ні генезису знання, ні закономірностей і динаміки розвитку науки в цілому призвело до того, що до середини XX століття потенціал цих систем виявився в значній мірі вичерпаний. Спроба виправити становище, що склалося, була розпочата представниками нового напрямку у філософії науки – постпозитивізму, засновником якого виступив англійський філософ Карл Поппер [8]. Поняття «постпозитивізм» охоплює собою широку сукупність концепцій, що прийшла на зміну неопозитивізму. Постпозитивізм у цей час не відрізняється великою внутрішньою однорідністю: з багатьох питань існує «внутрішня» полеміка. Виражаючись у термінах одного з його найвизначніших представників – Томаса Куна, – це філософський напрямок не має усталеної парадигми. Умовно можна виділити два основних напрямки (що виявляють між собою спільність): релятивістський, представлений Томасом Кунем, Полом Фейерабендом, Максом Полані; та фаллібілістське, до цієї групи варто віднести насамперед Карла Поппера та Імре Лакатоса, а також Дж. Уоткінса, Дж. Агассі, Дж. Фетзера. Представники першої течії стверджують відносність, умовність, ситуативність наукового знання, приділяють більше значення соціальним факторам розвитку науки, філософи другого – будують філософські концепції виходячи з тези про «погрешимість» наукового знання, його нестійкість в часі [9]. Постпозитивізм, що виник в 60-і – 70-і роки XX ст. так само, як і неопозитивізм, критикує метафізику, обґрунтовує ідею “істиної” наукової філософії, і в той же час виступає як критична опозиція неопозитивізму 20-х – 50-х років, ставить серйозні межі пізнавальним можливостям розуму, розвитку наукового знання. Найбільш характерні риси постпозитивізму такі: а) значна кількість методологічних концепцій й їхня взаємна критика; б) відхід від орієнтації на символьну логіку й звернення до історії науки. Головною проблемою філософії науки постпозитивісти вважали розуміння розвитку наукового знання. Один з засновників постпозитивізму, австрійський філософ Карл Поппер, виступив із критикою “верифікації”. Він запропонував замінити верифікацію, націлену на встановлення істинності тверджень шляхом їхнього безпосереднього зіставлення з фактами, так званою “фальсифікацією”, тобто пошуком фактів, які спростовують дане твердження. Тим самим Поппер перетворює позитивізм у своєрідний “негативізм”, адже навіть якщо не знаходяться факти, які фальсифікують дане твердження, останнє визнається придатним для наукового застосування в якості “виправданого”, а не істинного [10]. Відмовляючись від істини як мети пізнання (пізніше він розглядав її як недосяжний ідеал пізнавальних зусиль), Поппер розриває змістовний зв'язок між знанням і реальним світом. Факти реального світу можуть тільки спростувати, а не підтвердити зміст теоретичних побудов. У своїй роботі “Об'єктивне знання” Поппер висуває тезу про те, що можна розрізнити наступні три світи: по-перше, світ фізичних об'єктів або фізичних станів, по-друге, світ станів свідомості, розумових (ментальних) станів і, можливо, диспозицій до дії, по-третє, світ об'єктивного змісту мислення, насамперед змісту наукових ідей, поетичних думок і творів мистецтва. Третій світ виникає як результат взаємодії фізичного світу й свідомості, як природний продукт людської діяльності. Необхідною умовою його виникнення є поява мови. Саме закріплюючись у мові, знання перетворюється в “об'єктивний дух”, набуває об'єктивний характер. Мешканцями третього світу є теоретичні системи, проблеми й критичні міркування, сюди ж відносяться й зміст журналів, книг і бібліотек. Процес розвитку наукових теорій відбувається в “третьому світі” і має власну логіку розвитку. Поппер стверджував, що специфічний характер існування “третього світу” подібний до існування живого організму, тому розвиток знання в попперівському трактуванні здобуває риси еволюціонізму [11]. Розділ II. Проблеми обґрунтування наукового знання II.1 Обґрунтування наукового знання представниками неопозитивізму Це, фактично, проблема демаркації (відокремлення) наукового знання від ненаукового, емпіричних наук від формальних і метафізики. Вона є центральною проблемою у філософії науки, а її головним завданням – пошук критерію демаркації. Цією проблемою вперше зайнявся саме неопозитивізм, що, як уже зазначалося, бачив завдання філософії в здійсненні логічного аналізу мови науки, повної формалізації всіх емпіричних знань (мова яких забруднена, багато термінів двозначні і т.д.). Неопозитивісти вважали, що необхідно розділити мову, що використовується в науці, на наукову і ненаукову. Сама демаркація наукового знання можлива на основі трьох принципів: емпіризму, верифікації й індуктивізму. 1. Принцип емпіризму. Науковою є та теорія, що принципово перевіряється в емпіричному досвіді. Теорія вказує на ту область емпіричної реальності, що може підтвердити або спростувати теорію. Принцип емпіризму зводиться до наступних вимог: а) здатність до перевірки теорії – одержання фактів, які повторюються (наприклад, мідь електропровідна); б) інтерсуб’єктивність (будь-який дослідник цієї галузі може отримати цей факт); в) відтворюваність – факт можна відтворити будь-яку кількість разів. 2. Принцип верифікації. Цей принцип означає установку, згідно якої науковими визнаються тільки ті теорії й закони, які підтверджуються сукупністю фактів (принцип підтверджуваності). Саме знання виражається в судженнях мови, які бувають двох видів: а) сингулярні твердження (від латинського singularis – окремий, особливий) – це твердження про одиничні події, факти (Карнап називав їх протокольними реченнями); б) універсальні речення – це загальні твердження (наприклад, всі метали електропровідні). Питання про науковість стосується тільки універсальних тверджень, якщо вони підтверджуються сингулярними. Верифікація ж забезпечує відокремлення наукових універсальних речень від ненаукових. 3. Принцип індуктивізму. Верифікація повинна здійснюватися на основі правил індуктивної логіки – від часткового до загального. Індуктивний висновок – це такий висновок, що ґрунтується на деякій сукупності індивідуальних спостережень (наприклад, всі метали електропровідні, тому що всі перевірки це підтверджують). Однак уже в 50-і роки виявилися істотні недоліки цих критеріїв демаркації, оскільки класичні метафізичні проблеми виявилися важливими не тільки для осмислення людської життєдіяльності, природи людини, але й для аналізу гносеологічних питань. Крім того, виявилося, що формалізувати мову науки неможливо. Як з'ясувалося, у структурі наукових теорій мають місце метафізичні висловлювання, які неможливо перевірити за допомогою принципу верифікації, незважаючи на спроби його модифікації. Спочатку принцип верифікації полягав у зведенні будь-яких речень до сингулярних, але для багатьох наукових висловлень досвідних еквівалентів знайти не вдалося, тому був висунутий принцип непрямої верифікації. В остаточному підсумку неопозитивісти прийшли до висновку, що верифікація не дає підстав для підтвердження науковості. Наприклад, загальна теорія відносності (1916 р.) не мала фактів підтвердження аж до 1924 р., коли був встановлений факт відхилення світла поблизу Сонця, тобто об'єкта, що має більшу масу. Теорія кварків дотепер не має жодного підтверджуючого факту, у той же час астрологія має масу таких фактів [12].
|
#2 20.04.2012 20:00:05
|
Re: Красножон О.В.II.2 Обґрунтування наукового знання представниками постпозитивізму |
#3 04.05.2012 14:20:04
|
Re: Красножон О.В.А что для Вас есть "подлинное научное знание"? |
#4 04.05.2012 20:08:38
|
Re: Красножон О.В.Привет, Алексей! |
#5 08.05.2012 20:44:38
|
Re: Красножон О.В.Алексей, идеи какого позитивизма тебе наиболие близки и почему? |
#6 08.05.2012 20:49:09
|
Re: Красножон О.В.Видимо, Алексей, здесь не появляется...вопросы останутся без ответов(. |
#7 13.05.2012 18:46:22
|
Re: Красножон О.В.
Да, могу. Поскольку философы позитивизма, на мой взгляд, наиболее полно занимались вопросами истинности самой науки, разрабатывали критерии демаркации научных и ненаучных знаний, размышляли над тем, что такое наука и как она развивается, предлагая свои теории. Именно философы-позитивисты стояли у истоков отделения науки от философии (которое происходило в конце XIX начале XX столетий), а также у истоков образования такого учения как философия науки. |
#8 13.05.2012 18:47:26
|
Re: Красножон О.В.Добавлено 05.13.2012 18:46:50:
Мне трудно отдать исключительное предпочтение какому-то одному течению позитивзма, поскольку каждое из них несёт в себе и прогрессивные идеи, и неразрешимые противоречия. Однако для меня наиболее близки идеи неопозитивистов и постпозитивистов (представителей 3-го и 4-го позитивизма). |
#9 13.05.2012 18:49:14
|
Re: Красножон О.В.
Подлинным научным знанием для меня является такое знание, которое соответствует следующим критериям: повторяемость, проверяемость, воспроизводимость и интерсубъективированность. Такое знание обязательно должно подтверждаться практически или выводиться логическим путём. |
Страница: 1
- Начало
- » Рефераты аспирантов по философии
- » Красножон О.В.
Информация
- Статистика
- Всего пользователей: 1183
- Всего тем: 991
- Всего опросов: 0
- Всего сообщений: 12566